Німецький окупаційний режим.

У планах німецької колонізації визначалося: «Україна – найплодючіша область Європи. Її завдання – постачати продукти харчування та сировину новій Європі, а жити на українській землі повинні тільки люди німецької арійської крові».

Україна була розчленована: Закарпаття ще у 1939 р. було передано німецькій союзниці – Угорщині. Буковина, Ізмаїльщина та «Трансністрія» - Одеська, південні райони Вінницької та Західні області Миколаївської областей були приєднані до іншою союзниці Німеччини – Румунії. Галицькі області – Дрогобицька, Львівська, Станіславська та Тернопільська, як «дистрикт Галичина» були включені до генерал-губернаторства, створеного на території окупованої Польщі. З більшої частини українських земель було створено Рейхскомісаріат Україна зі столицею у Рівному. Донбас і Слобожанщина передавалися у підпорядкування фронтового військового командування. Всі частини роз’єднаної України були ізольовані між собою.

На чолі Рейхскомісаріату Україна Гітлер поставив безжального Е.Коха, який стверджував: «Якщо я знайду українця, гідного сісти за один стіл зі мною, я звелю його негайно розстріляти». Міністр окупованих східних територій А.Розенберг стверджував: «Розмноження слов’ян небажане… Освіта небезпечна. Цілком достатньо, якщо вони навчаться рахувати до 100… Кожна освічена людина – це майбутній ворог».

Гітлерівці запровадили геноцид проти населення: в Україні побудували 180 концтаборів смерті, 50 гетто, виявлено майже 300 місць масового страчення населення. Винищувалися євреї, цигане. До Німеччини на роботу було вивезено 2400 тис. людей, передусім молоді. Новий порядок характеризувався також вилучанням продовольства та матеріальних ресурсів, варварським використанням виробничих потужностей. Вивозили устаткування, культурні цінності, худобу, навіть чорнозем та викопували фруктові дерева.

Рух опорув Україні було представлено двома течіями – радянською і націоналістичною.

Окупаційний режим викликав масовий підпільний та партизанський рух. На боротьбу піднялося все населення.

Червоні партизани. На початок війни на окупованій території залишили 3500 загонів і диверсійних груп, але на середину 1942 р. з них діяло тільки 22. Брак кваліфікованих кадрів – на кінець 1941 р. лише 15% партизанів пройшли відповідну підготовку, недостатня організація – відсутність єдиного координаційного центру, жорстокість каральних акцій окупантів у відповідь стали вагомими причинами перших поразок.

30 травня 1942 р. було створено Центральний штаб партизанського руху, а через місяць – Український штаб партизанського руху на чолі із Т.Строкачем. Наприкінці 1942 р. вже були сформовані партизанські з’єднання під командуванням О.Федорова, С.Ковпака, О.Сабурова, М.Наумова. Особливу активність червоні партизани виявили у 1943 р. – було розгорнуто «рейкову війну»: підірвано понад 3,5 тис. ешелонів та майже 1,5 тис. залізничних мостів. Лише під час Курської битви партизанами України було виведено з ладу 114 залізничних і автомобільних мостів, знищено понад тисячу ешелонів ворога. Безстрашно діяли підпільні групи: «Партизанська іскра» на Миколаївщині, «Молода гвардія» на Луганщині тощо.

Партизани очистили від ворога в північно-західній частині України та південній частині Білорусії значну територію, яку називали «Партизанським краєм». Німецьке командування було змушене виділити для боротьби із партизанами до 120 тис. солдатів і офіцерів, відкликавши їх з фронту. Однак, жорстокість каральних акцій у відповідь змушувала партизанів та підпільників зменшувати свою активність. Так, приміром, 22 жовтня 1941 р. в окупованій Одесі було підірвано комендатуру румунської армії – загинуло 64 окупанти, але за це були розстріляні 12 тисяч заручників тощо.

Другим напрямком руху опору стала діяльність Організації українських націоналістів.

30 червня 1941 р. ОУН(б) без погодження з німцями проголосила Акт відновлення Української держави та сформувала уряд на чолі із Я.Стецьком. Це викликало негативну реакцію німців - вже на початку липня 1941 р. було заарештовано С.Бандеру, Я.Стецька та інших українських діячів і кинуто їх до концентраційного табору Заксенхаузен.

В німецькому рапорті від 15 вересня 1941 р. підкреслювалося, що ОУН „пропагує національні політичні ідеї, що становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому”. Тільки у вересні 1941 р. було заарештовано близько 2 тисяч та розстріляно кілька сотень членів бандерівських „похідних груп”. А 25 листопада 1941 р. гітлерівське командування видало наказ: „Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно заарештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники”. У донесенні Наркома Держбезпеки УРСР П.О.Савченка від 24 травня 1943 р. повідомлялося: „Масові репресії німців серед оунівців, зокрема серед прихильників Бандери”. Братів Степана Бандери Василя і Олександра було закатовано в концтаборі Аушвіц 21 липня 1942 р. Загалом, за підрахунками історика А.Русначенка, за роки війни гітлерівці винищили близько 30% членів ОУН.

Збройним формуванням стала «Поліська Січ» під проводом Тараса Бульби-Боровця, а також військові загони ОУН. У жовтні 1942 р. на базі їх об’єднання було створено Українську повстанську армію (УПА). У лютому 1943 р. третя конференція ОУН(б) прийняла рішення про перехід до збройної боротьби. Першій бій з німцями відбувся 7 лютого 1943 р., коли сотня УПА під керівництвом І.Перегійняка напала на м.Володимирець Волинської області. У березні 1943 р. повстанці нападають на табори військовополонених у Луцьку та Ковелі, а в травні було вбито шефа спецвідділів СА генерала В.Лютце. У відповідь каральні акції та бої з німцями. Лише за липень –вересень 1943 р. відбулося 74 крупних бої, не рахуючи дрібних сутичок, в яких німці втратили до 3 тис. солдатів.

На ІІІ Надзвичайному великому зборі ОУН-Б у 1943 р. було ухвалено головні програмні вимоги організації в нових умовах: право кожного народу на творення своєї держави, рівність усіх громадян України незалежно від національної приналежності, свобода слова, друку, совісті тощо. Збір підкреслив, що ОУН бореться проти імперіалізму, тому має за противника і Німеччину, і СРСР.

Очолив УПА Р.Шухевич (Т.Чупринка) (загинув у 1950 р.). На 1944-45 рр. чисельність бійців УПА нараховувала до 100 тис. бійців. Незважаючи на величезні втрати під час «червоної мітли»: з лютого 1944 р. по 22 жовтня 1945 р. було вбито 98846 повстанців, потрапило в полон 104990, здалися 48880 людей, рух опору тривав до 1960 р. Останній бій з УПА відбувся 14 квітня 1960 р. біля хутора Лози Підгаєцького району Тернопільської обл.