Основи теорії розвитку земельних відносин.

УКРАЇНСЬКА ГРАМАТИКА М. СМОТРИЦЬКОГО

Максим (Мелетій) Герасимович Смотрицький (1572-1633) народився в селі Смотричі (Хмельницька область). Батько його був першим ректором Острозької школи.

Суперечлива, бентежна натура М.Смотрицького відома своїми хитаннями між православ'ям та уніатством; він залишив глибокий слід в історії української науки і культури як учений та мислитель.

Із 18 творів М.Смотрицького чи не найбільше значення з історико-педагогічного погляду має "Граматика словенъская правильное синтагма..." - визначна пам'ятка вітчизняної педагогічної літератури. Вийшла друком вона в 1619 р. в місті Евю (біля Вільно). Згодом перевидавалась Москві, була перекладена майже на всі слов'янські мови. Порівняння підручника М.Смотрицького з "Альфотесом" (1591) показує, що вчений користувався у своїй роботі граматикою греко-слов'янських мов, створеною у Львівській братській школі.

Відомо, як високо оцінена і поширена була ця граматика в XVII та XVIII століттях: вона стала навчальним посібником у школах Росії аж до 1755 року (поки її почала заступати граматика М.Ломоносова), а також слов'янських країнах Південної Європи, джерелом для подальших наукових розробок слов'янської мови.

Геніальний М.В.Ломоносов - творець першої повної граматики російської мови, який сам вчився за підручником М.Смотрицького, називав її "вратами учености" та неодноразово зазначав, що саме вона була основою для написання його граматики.

Мелетій Смотрицький розробляв питання орфографії, орієнтуючись на старослов'янську як прамову, на якій базувалися мови слов'янських народів. Саме це і зробило книгу надзвичайно популярною у слов'янському світі. До наших днів збереглося багато її основних понять у граматиці слов'ян (орфографія, синтаксис, етимологія, назви частин мови, роди, відмінки і т.д.). Вся книга насичена прикладами, які полегшували вивчення граматики. Велику педагогічну цінність мають рекомендації щодо свідомого засвоєння навчального матеріалу всупереч середньовічним канонам задобрювання і догматизму.

Ідеї М.Смотрицького про поширення освіти серед народу, ідеї патріотичного виховання і боротьби проти національного і соціального гноблення мали великий вплив на розвиток педагогічної думки в Україні.

 

Докорінна розбіжність між системою, що існувала у нашій країні, та ринковою вимагає теоретичного та методологічного обґрунтування реформ, відповідних досліджень у цьому напрямі. Необхідність наукової парадигми соціально-економічного розвитку зумовлюється реалізацією загальної стратегії переходу України до ринкової економіки, яка вимагає системної методології для оптимального поєднання внутрішніх і зовнішніх стратегій у сфері складових ринкової економіки. Це стосується і сфери реформування земельних відносин, методологія яких ґрунтується на об'єктивних законах природи і суспільства та відповідних механізмах, здатних враховувати дію цих законів, а саме: принципах і критеріях (метрологія, стандарти, сертифікація), методах діяльності, культурно-освітніх, морально-етичних та соціально-економічних відносинах; теоретичних та методологічних передумовах розвитку суспільства.

Історична природа конфліктів (кризових явищ), їхні корені зароджуються в глибинах людських стосунків, до яких належать і земельні, зумовлюються економічним, політичним, культурно-освітнім, юридичним середовищем, тобто передумовами функціонування, розвитку і відтворення економіки. Земельним відносинам теж притаманні економічні, культурно-освітні, морально-етичні, організаційні, політичні, соціальні, юридичні аспекти. Дослідження і систематизація соціально-економічних відносин свідчать, що земельні відносини і відносини власності на землю органічно пов'язані як між собою, так і з культурно-освітніми, ринковими тощо.

Ігнорування і вульгаризація основних постулатів функціонування розвитку та відтворення особливої соціально-економіко-екологічної системи, якою є землекористування, призвели до глибоких кризових процесів, екологічних катаклізмів.

Загальновідомо, що спеціалісти у сфері авіації, космонавтики не обмежувалися знаннями законів земного тяжіння, гравітації, а враховували закони аеродинаміки, механіки, опору матеріалів тощо. Без такого поєднання наукових знань літальні апарати, особливі космічні станції, не працювали б у необхідному режимі. Так само зводити пошуки шляхів, де розв'язання великого спектра проблем у сфері земельних відносин, зосереджуючись лише на відносинах власності (роздержавленні і приватизації земель) та ринкових відносинах при масштабах наших кризових реалій в економіці, екології, демографії, означає звужувати значення і можливості сучасної науки. Це також може зорієнтувати методологію на черговий догматизм, позбавити ідеологію й політику конструктивності у ставленні до об'єктивних законів природи і суспільства, що діють у системі землекористування. У наш час це вже має місце. Тому поєднання досягнень сучасного наукознавства, узагальнення вітчизняного і зарубіжного досвіду дають можливість сформувати методологічні основи стратегії і тактики розвитку земельних відносин.

Розмежування земельної власності є безумовним і необхідним актом на певному етапі людського життя. Лише в початкову епоху розселення людей на будь-якій території кожний землеволоділець мав можливість займати такий простір землі, який міг обробити. Проте із збільшенням населення цей земельний простір зникає, з'являється необхідність розмежування ділянок, використовуючи природні або штучно створені рубежі та межові знаки. Розмежування спочатку проводиться за згодою і силами самих власників земельних ділянок, які в цьому заінтересовані. Але державна влада швидко бере під свій захист процес розмежування і визначає відповідальність за порушення. Так у Київській Русі у зведенні законів «Руська правда» (XVI - XVII ст.) є постанови про стягнення за знищення межових знаків і порушення меж.

Проте державна влада завжди зацікавлена, аби земельні володіння розмежовувалися в певному порядку, щоб були відомості про межі, розміри і склад кожної ділянки. Тому вона бере у свої руки не тільки захист уже встановлених меж між окремими ділянками, але і саме встановлення та опис меж, а коли виникає потреба — і їхнє відновлення. Поступово на Русі з'явився процес межування, установлений законом і спрямований на розмежування земельної власності.

Окремі власники при цьому заінтересовані, по-перше, у визначенні в натурі території кожного земельного володіння, по-друге, в охороні права кожного окремого власника у випадках порушення меж володіння сусідами або сторонніми особами, по-третє, у полегшенні можливості переходу права власності від однієї особи до іншої, застави майна та інших фінансових операцій, які виникають у власників землі. Але державна влада в межуванні знаходить ще і додатковий інтерес, зокрема, як одночасно одержати і необхідні дані для встановлення земельного податку з відповідної площі та складу окремих володінь.

Поряд із закріпленням меж земельної власності на певній території постають питання іншого порядку та значення, а саме: із розміщенням земельних володінь і конфігурацією ділянок, які належать різним володільцям, виникають різні, тісно пов'язані економічні інтереси. Так окремі земельні володіння на конкретній території при стійких і чітких межах за своїм розміщенням або конфігурацією можуть не забезпечувати їхнім власникам економічну вигоду на тому рівні, якого вимагають сучасні технічні чи економічні умови, наприклад черезсмужжя, виповненість землеволодіння і т. п. Крім того, групи землеволодільців на даній території можуть бути пов'язані спільністю використання земельних ділянок, на яких розміщені дороги, водойми, лісові насадження тощо. У цих випадках інтереси землеволодільців примушують їх шукати розмежування володінь, але не шляхом закріплення існуючих земельних ділянок, а шляхом нового розподілу земель на даній території між усіма володільцями у зручних межах. Як результат, виникає необхідність початкового відведення земельних ділянок тій чи іншій особі або групі власників, за якого особливо проявляються інтереси держави.

На території України неодноразово проводились як загальні, так і місцеві межування та землевпорядні операції, і тому історія формування земельних відносин тісно пов'язана з історією розмежувальних робіт (зміною землеволодільців і землекористувачів). У кожній із цих операцій відображалися свої політичні та економічні цілі, які відрізнялись від мети, що ставилася по­передніми діями (роботами), але всі вони тісно пов'язані між собою.

Визначимо такі періоди проведення землеустрою (розмежування), які значно впливали на формування нових і реформування старих земельних відносин: генеральне межування (1765 р.), спеціальне межування (1897 р.), наділення землею селян (1861 р.), Столипінська реформа (1906 - 1912 рр.), скасування приватної власності на землю (1917 - 1920 рр.), радянський довоєнний період (1920 - 1941 рр.), радянський післявоєнний період (1949 - 1990 рр.), період побудови ринкової економіки в незалежній Україні (1991р. і понині).

Межування, яке полягало в юридичному закріпленні меж окремих володінь, переросло в землеустрій, що включає як правовий аспект формування земельних відносин, так і соціально-економічний та екологічний (внутрішньогосподарське впорядкування території і надання йому правового статусу і т. п.). За своєю природою земельні відносини є категорія економічна, оскільки земля має певну економічну цінність внаслідок її зв'язку із засобами виробництва, предметами споживання й іншими продуктами праці людей. Проте земельні відносини багатопланові, тому їх слід розглядати з двох позицій. З одного боку, це — об'єктивні економічні відносини, які стосуються виробничих (матеріальних) відносин і не залежать від волі і свідомості людей. Разом з іншими складовими виробничих відносин, які мають об'єктивний характер, вони становлять основу економічної системи держави і завжди є наслідком виробничої діяльності людей. З другого боку, земельні відносини — це вольові, ідеологічні відносини, які належать до правової надбудови і є необхідною формою виробничих (матеріальних) відносин. Оскільки результат суспільно-виробничої діяльності людей ґрунтується на основі їхніх вольових актів, він не може бути відірваний від їхніх дій. Такі відносини набирають юридичного статусу. Тому, піддаючись правовому нормуванню з боку держави, вони включають в собі, перш за все, відносини власності на землю і похідні від них відносини користування землею як об'єктом права власності.

Отже, етапи розвитку земельних відносин в основному пов'язані зі змінами економічних відносин, відносин власності на землю та розвитку продуктивних сил.

У виробництві матеріальних благ люди, вступаючи між собою в певні стосунки, впливають своєю працею на довкілля. Серед матеріальних умов, необхідних для виробничої діяльності, особливе місце посідає земля. Вона є загальною умовою праці, предметом праці і засобом праці. На землі живе людина і здійснює процес праці: будуються міста і села, фабрики і заводи, створюються фермерські і колективні сільськогосподарські господарства і тощо. В усіх аспектах господарської діяльності поверхня землі (територія) є необхідною умовою для того, щоб процес виробництва взагалі міг здійснюватися. Саме земля є основним засобом праці для виробництва продуктів сільського господарства.

Землю, як і всі інші засоби виробництва, люди використовують у процесі суспільно-господарської діяльності. Певні виробничі відносини (земельні відносини), які встановлюються при цьому, визначають форми власності, характер володіння і користування землею. Отже, земельні відносини — це суспільні відносини між людьми, пов'язані з володінням і користуванням землею, і є складовою всієї системи виробничих відносин кожної даної історичної епохи. Вони за своєю соціальною природою належать до економічного базису суспіль­ства. Земельні відносини, як і весь економічний лад суспільства, історично розвиваються і змінюються разом із зміною продуктивних сил. На всіх етапах історії суспільства земельні відносини розвиваються під безпосереднім впливом економічного закону відповідності характеру виробничих відносин розвитку продуктивних сил.

Розвиток продуктивних сил — це єдиний процес історичного розвитку людства. Кожний новий етап суспільного прогресу, спираючись на досягнення попереднього, рухає продуктивні сили на новий, вищий рівень розвитку. Саме вони втілюють загальнолюдські цінності, які характеризують наступність і спадкоємність у суспільному розвитку. Продуктивні сили віддзеркалюють ставлення людини і суспільства в цілому до екосистеми «земля», характеризують важливу, але лише одну сторону суспільного виробництва. Адже продуктивні сили і ставлення людини до природи опосередковуються відносинами між людьми. А це означає, що продуктивні сили завжди мають певну суспільну форму, яку утворює сукупність відносин між людьми у процесі виробництва, тобто виробничих відносин. Люди виробляють життєві блага не ізольовано, не поодинці, а спілкуючись один з одним у процесі виробництва, при цьому володіючи або користуючись землею. Тому земельні відносини, як і виробничі в цілому, являють собою другу органічну складову суспільного виробництва.

Земельні відносини мають складну структуру (рис. 4). Першою і необхідною умовою існування і результатом матеріалізації земельних відносин виступають соціально-економічні форми землеволодінь і землекористувань, які відображають єдність соціально-економічного і виробничого типів господарювання на землі. Другою умовою існування земельних відносин є обмеженість землі у просторі, що вимагає використання її в суворій і насамперед фіксованій кількості. Це зумовлює проведення вимірювання площі і встановлення меж землеволодінь та землекористувань на визначеній для господарського використання земельній території. Третьою умовою є постійність розміщення землі і, на відміну від інших матеріальних факторів виробництва, вона не може бути перенесена з місця на місце. Четвертою умовою існування земельних відносин є неоднорідність землі за якісним складом. Це потребує цільового використання земельних територій у народному господарстві залежно від 'її функцій та виникнення земельної ренти і ціни землі. Відносини у процесі володіння і користування землею можуть бути різними. При використанні земельних територій виникають відносини як між окремими людьми, їхніми групами (колективами), так і суспільством або населенням певних територій. А відтак земельні відносини є локальними, регіональними і національними та залежать від мети, поставленої суспільством і землевласником або землекористувачем щодо використання земель на конкретній території. Головна мета демократичного суспільства при формуванні земельних відносин — створення необхідних політичних, соціальних, економічних і екологічних умов для життя людини. Від характеру земельних відносин встановлюється власність на землю.

 

Рис. 4. Структура земельних відносин в умовах ринкової економіки

Так національний характер відносин формує державну (суспільну) власність на землю, яка залежно від рівнів управління виступає як загальнодержавна, а на регіональному — комунальна (на рівні держави) і локально-приватна власність на землю.

Першою з форм у період переходу до ринкової економіки є індивідуальна форма власності на землю, яка ґрунтується на приватній і носить локальний характер. Друга форма — регіонально-територіальна, вона ґрунтується на комунальній (му­ніципальній) власності на землю і носить регіональний характер. Третя — суспільна форма земельних відносин, яка ґрунтується на загальнодержавній власності на землю і носить національний (загальнодержавний) характер. У перехідний період сформувалась змішана форма, що ґрунтується на приватній і комунальній (муніципальній) або колективній і носить регіональний чи локальний характер.

Прояв земельних відносин є відображенням їхнього об'єктивного економічного змісту. Об'єктивність земельних відносин і напрями їхнього розвитку визначають виробничі сили, весь комплекс суспільно-матеріальних умов виробництва, чинні в умовах ринку економічні закони. Отже, є загальні, а серед них і приватні (індивідуальні) форми прояву земельних відносин.

У земельних відносинах особливе місце посідає проблема їхнього формування і регулювання. Механізм регулювання земельних відносин об'єктивно розглядається у взаємозв'язку чотирьох об'єктивно притаманних йому аспектів: політико- економічного, економічного, екологічного і правового (юридичного). Такий підхід дає можливість теоретично чітко розмежувати вплив політики, економіки, екології і права на формування та розвиток земельних відносин, оскільки ці фактори тісно взаємодіють. Пріоритет у механізмі регулювання земельних відносин належить економічним законам, які діють в умовах ринку. У період переходу до ринкової економіки змінюється характер виробничих відносин, а отже, повинні змінюватися і земельні відносини. Але в цей період буде змінюватися і рівень продуктивних сил, а земельні відносини відповідно вдосконалюватись.