Соціальна робота у світлі ідеологічного виміру

Україна змінюється, прагне стати правовою, демократичною, соціальною державою. Для досягнення цієї мети використовується соціальна робота на всіх рівнях. Одночасно соціальна робота виконує гуманістичну місію як засіб самореалізації особи і система підтримки її життєдіяльності.

Якщо поглянути на соціальну роботу історично, то ми побачимо, що плем'я, громада, суспільство здійснювали соціальну підтримку і самодіяльній людині і людині, яка не могла самостійно забезпечити свою самодіяльність. Безумовно, що міра соціального захисту, соціальної допомоги різнилась в різних соціальних організмах, в різні епохи і багато в чому залежала від ідеалів гуманізму, які існували в суспільстві.

Європа в цьому відношенні має свої традиції реалізації ідеалів гуманізму, форм і методів соціальної роботи. Греція як колиска європейської цивілізації; Рим як зразок адміністративної і юридичної чіткості; християнство, яке виникло в Азії, але стало показником європейської цивілізації; епоха Відродження, – кожна країна Європи щось принесла в систему соціальної підтримки пересічного громадянина. Україна вивчає світовий, особливо європейський досвід соціальної роботи, сполучає з національними традиціями.

Економічний ідеал, «Європа без кордонів», пов'язаний з об'єднанням Європи, привели до того, що соціальна політика стала обговорюватись на рівні ЄЄ і в 1974 році Рада Міністрів прийняла першу Програму соціальних дій для об'єднаної Європи, яка базується на сучасному розумінні ідеалів гуманізму. Але 80-90-рр. XX століття показали, що програма європейської інтеграції зіткнулась з явищами, які суперечать її цілям у плані як політичної, так і соціальної єдності. Безпритульні у великих містах, переповнені табори біженців, гетто робітників-емігрантів, війна в південній Європі – усі ці факти створюють не досить привабливу картину багатих і бідних країн, нових пунктів соціальної напруги і конфліктів. Тому, з одного боку, зростає фронт соціальної роботи, а з іншого, – в Європі з'являються настрої за скорочення її обсягів по відношенню до емігрантів, до люмпенів і т.д.

Все це впливає на стратегію і якість соціальної роботи, змушує уточнювати її пріоритети. До цього часу місце і роль, функції і методи соціальної роботи в західних суспільствах традиційно визначались через реалізацію завдання підтримання внутрішньої соціальної згоди, яка створюється за рахунок соціальних компромісів, розумної соціальної політики. Соціальна робота в цьому випадку отримує підтримку і від індивідів через інститути громадянського суспільства і від держави. Інколи вона є також результатом реалізації принципу трипартизму: спільної дії держави, бізнесу і профспілок у більш вузькому значенні формування і здійснення консолідованої соціальної політики. Тобто, не тільки як приватна благодійна діяльність, а як організована регулярна робота, яка враховує увесь соціальний контекст суспільства, в якому вона формується і реалізується.

Сучасна сутність, методи, форми соціальної роботи в європейських держа-вах сформувались як задоволення суспільної потреби у внутрішній соціальній стабільності держав, подолання класових, групових, національних, економічних та інших груп конфліктів. У той же час вона є не тільки результат діяльності держави. Соціальна робота або відноситься до сфери громадянського суспільства у широкому розумінні поняття, коли і держава розглядається як частина громадянського суспільства,349 або це саморегулююча структура сучасного суспільства, яка є посередником між індивідом і державою.

Але у реальному житті існують різні комбінації цих підходів: а) соціальна робота є інструментом держави і частиною державної діяльності у тоталітарному суспільстві, де вона жорстко регламентується; б) соціальна робота частково здійснюється державою, а частково неурядовими організаціями. У другому випадку відносини між державою і неурядовими організаціями являють собою складну систему автономії і залежності. Соціальні працівники, які приймають участь у проектах професійної підготовки молоді, перепідготовки безробітних, розвиткові центрів зайнятості, освіти, допомоги дітям, інвалідам, пенсіонерам і т.д. можуть отримувати заробітну платню від держави, недержавних організацій або працювати безкоштовно.

У суспільствознавчій літературі є два головних підходи до громадянського суспільства: а) громадянське суспільство – це усе те, що не с державою; б) громадянське суспільство є синонімом суспільства, в якому є держава і «недержава» (недержавна частина).

Сьогодні визначити «ядро» або сфери соціальної роботи дуже складно: це робота з дітьми і сім'ями, правопорушниками і безробітними, інвалідами і жінками, молоддю і мігрантами і т.д. Тут соціальний захист, виховання, соціальна терапія переплетені між собою.

Дуже суттєво відрізняється соціальна робота в тоталітарному суспільстві, де усе життя людини, трудове і приватне, одержавлене. Тоталітарні режими схильні «патологізувати» соціальну роботу, представляти її як милість з боку держави, за яку особа винна державі усе життя. При цьому соціальна робота виконує функцію легітимізації режиму. Державний патерналізм у сфері соціального захисту, коли держава контролює життя індивіда від народження в державній установі до поховання небіжчика, коли вона надає освіту, роботу, пенсію, медичне обслуговування і т.д., веде до повного контролю над особою і використання її державою як гвинтика машини. У людей не питали їх згоди, посилаючи воювати в усі кутки Землі, будувати магістралі і піднімати цілину. Тих, хто відмовлявся виконувати команди держави, або знищували, або відправляли в тюрми і табори. Людина оброблялась ідеологічно, її свідомістю маніпулювали, з її інтересами і волею не рахувались. І кшець-кінцем люди звикли вважати нормою таке життя, в тому числі і в радянській Україні.

Сьогодні критично мисляча частина нашого суспільства вивільнилася з густої павутини утопічно-комуністичних і державно-патерналістських «принципів» і усвідомила: без корінного зламу у сфері духовного життя, а потім і політичного й економічного, не обійтися. Щоб на рівних з іншими народами ввійти в передові ряди сучасної цивілізації, треба знайти способи залучення людей до нового ідеалу – ідеалу саморозвитку особистості, саморуху до вищої кваліфікації в праці, досягнення вищих проявів творчості. Пошук цих способів, коли люди звикли до того, що за них «думають, вирішують верхи», що їх «ведуть» партія і держава, дуже важкий. Маніпулятивна особистість дотепер дуже поширена. Вона не самостійна, пасивно чекає батьківської опіки з боку держави, структур економічного і соціального механізму.

Досвід духовних революцій і еволюції різних народів у даному відношенні різноманітний. У Японії, наприклад, духовна революція проходила відносно спокійно. Нова ідеологія технологічної цивілізації більш-менш гармонійно наклалась на працьовитість, дисципліну населення, традиції національної культури, що в підсумку дало великі плоди. У Західній Європі після Другої світової війни шлях до сучасної цивілізації був більш суперечливий. Але накопичений досвід нових технологій, допомога США в післявоєнному розвитку, співробітництво транснаціональних корпорацій, відмовлення комуністичних і соціалістичних партій від екстремізму й абсолютизації класових відносин – усе це сприяло швидкому переходу до цивілізації, де економічні, політичні, соціальні і духовні права й обов'язки працюючої людини значною мірою захищені і добробут забезпечений. Східна і Центральна Європа, можна навіть сказати, колишній «соціалістичний табір» у цілому, намагаються сьогодні знайти свої шляхи переходу до суспільств демократії і добробуту. Одним це вдається краще, іншим гірше. Багато чого залежить від специфіки історичних умов, розміщення соціальних сил, успіхів у духовному й економічному відновленні, де не останню роль грає національна самобутність, від системи соціального захисту.

У такій величезній країні, як колишній СРСР, вирішення завдання переходу в сучасну передову цивілізацію блокувалося як нездатністю деградуючої економіки сприйняти нові технології, опором ще утримуючим на плаву недемократичної політичної системи влади, так і тиском наших культурних традицій, нашого ізоляціоністського духовного складу, коли люди в силу виховання з недовірою відносилися до зовнішніх впливів, спадщиною воєнно-комуністичного минулого, коли Захід уявлявся природним ворогом «світлого майбутнього». В останній низці факторів національний фактор часто грає не творчий, а руйнівний характер. Ті форми вирішення національних проблем, які існували в СРСР, – зруйнувати нації і зробити нову історичну спільність – радянський народ, виявилися не ефективними. Як не можуть бути ефективними і заклики деяких купок людей, які пропагують ідеї етично одноманітної України.

Отже, проблеми соціального захисту, соціальної роботи тісно пов'язані з різними пануючими ідеологіями, політичними програмами через різні типи соці-ального захисту, через організації і рухи громадянського суспільства, соціальну політику держави. Хоч ці ідеології не обов'язково знаходять своє відображення в офіційній політиці.

Потреба здійснювати соціальну роботу і готувати фахівців з неї виходить не тільки з економічних і соціальних інтересів, але й з політичних і моральних, які входять у систему функціональних цілей, поглядів на взаємодію природи і суспільства, на мету суспільства і роль людини в ньому. У стародавній Спарті з одних позицій дивились на хворих, в тому числі і на дітей, знищували їх, тому що вони не мали цінності для військової потуги держави. По-іншому до них відносились у стародавніх Афінах, де засуджувалась така жорсткість. Жорстка політика проти деяких груп хворих здійснювалась у нацистській Німеччині. Зовсім інше відношення до хворих у цивілізованих країнах.

Різні ідеології і різна політика до окремих верств населення у правлячих класів і режимів. Згадаймо, як відносився режим більшовиків до поміщиків, буржуазії, інтелігенції. Знищення, а не перекваліфікація чи адаптація до нових умов.

Але в цивілізованих країнах християнська, ліберальна, консервативна і навіть соціалістична традиція соціальної роботи мають цілком гуманний характер. Соціальна робота включає в себе гуманістичні цінності, ціннісні установки. Навіть науково-технічна нейтральність соціальної роботи має гуманістичну спрямованість. У розвинених країнах різні ідеологічні основи у сфері підготовки фахівців і проведення соціальної роботи не породжують значних конфліктів, тому що з 90-х років XX століття був затверджений демократичний, гуманістичний ідеал соціальної роботи – її метою і змістом є соціальні права особи, які є священними.