Принцип єдності державної влади у конституційному праві зарубіжних країн
Теоретичне обґрунтування принципу єдності державної влади почалося задовго до появи ідей Дж.Локка і Ш.-Л.Монтеск'є і мало персоналізований характер. Богослови, наприклад, відстоювали винятково владу намісника Аллаха на землі і нащадка пророка Мухаммеда. Правознавці писали про належність суверенітету одній особі – монарху. Отже, тривалий час мова йшла про індивідуалістичне тлумачення єдності влади. Вже у XX ст. такий підхід був відроджений: у фашистських концепціях керманича (влада фюрера), в положеннях Конституції Ірану 1979 р. (ст. 107) про Керівника держави - духовного лідера нації.
Інший підхід до єдності влади - її колективістське тлумачення пов'язаний у першу чергу з творами Ж.-Ж.Руссо. Руссо розглядав ідею єдності державної влади не стільки з організаційно-правових, скільки з політологічних позицій. Він розглядав законодавчу, виконавчу, судову влади не стільки як особливі, самостійні гілки державної влади, скільки як форми виявлення верховної влади народу, якому належить уся влада народовладдя. Щоб запобігти свавіллю і беззаконню, досить, по-перше, розмежувати компетенцію законодавчих і виконавчих органів і, по-друге, підпорядкувати виконавчу владу суверену.
Звичайно, ідея єдності державної влади неоднозначна. В конституційно-правовій літературі виділяють її три різні аспекти: 1) соціальну єдність, що випливає з природи пануючих у суспільстві соціальних груп (у розвинених демократичних країнах опорою державної влади є "середній клас"; у соціалістичних державах - диктатура народної демократії (КНР) або робітничо-селянської влади (Куба); у країнах мусульманського фундаменталізму домінують у суспільстві феодально-теократичні угрупування тощо); 2) єдність принципових цілей і напрямків діяльності усіх державних органів, яка випливає із соціальної єдності влади і зумовлено необхідністю узгодженого управління суспільством (єдність дій державних органів із принципових питань досягається різними шляхами, але обов'язково на основі угод, компромісів, консенсусу; 3) організаційно-правова єдність, коли відкидається принцип розподілу влад і органами державної влади визнається тільки один вид органів.
Другий аспект - єдність принципових цілей і напрямків діяльності державних органів - знаходить своє відображення у конституційному праві зарубіжних країн у формі нормативного закріплення принципових цілей держави, орієнтирів її політики. Деякі з цих цілей розглянуті нами вище на прикладах їх конституційного закріплення у державах із різними соціально-політичними системами. Тут важливо підкреслити, що навіть при єдиному підході до вирішення основних завдань існує різне "прочитання" конституційне визначених цілей і завдань, пропонуються, і це цілком закономірно, різні заходи, дії для їх досягнення. Найбільш характерним прикладом у цьому відношенні є щорічне обговорення закону про державний бюджет. У разі відсутності єдності з принципових питань вживаються передбачені конституцією і законодавством заходи для користування курсу держави, як наприклад: глава держави (звичайно за порадою уряду) розпускає парламент (із призначенням дати нових виборів), конституційний суд оголошує недіючими укази президента, парламент може оголосити "імпічмент" президенту тощо.
Третій, організаційно-правовий аспект єдності державної влади доктринально розроблений у марксистсько-ленінському правознавстві і отримав найбільш докладного закріплення у конституціях соціалістичних країн. Як уже зазначалось, тут прийнята концепція Рад як єдиних органів державної влади знизу догори. Тільки ці органи розглядаються як органи державної влади у масштабі країни і в кожній адміністративно-територіальній одиниці. Інші органи держави за прийнятою тут конституційною доктриною вважаються тільки органами державного управління, правосуддя (суди), нагляд за законністю (прокуратура), конституційного контролю (конституційний суд). Водночас небхідно констатувати, що у реальному житті ця концепція ніколи не отримала своє втілення. Влада знаходилась і тепер знаходиться у руках центральних органів комуністичних партій, які приймають найважливіші державні рішення, парламенти же їх тільки схвалюють. Як показує історичний досвід конституційного будівництва зарубіжних країн, зосередження усієї повноти державної влади у руках однієї посадової особи, або одного виду державного органу в принципі немає перспективи, адже концентрація влади у більшості випадків породжує безконтрольність у діяльності державних органів, що призводить у кінцевому рахунку до руйнування зсередини механізму державної влади.
Підсумовуючи сказане, можна зробити такий висновок. Конституційне право зарубіжних країн регламентує дві основні моделі організації та діяльності державної влади, які побудовані відповідно на принципах розподілу влад та єдності державної влади. Принцип розподілу влади неминуче вимагає єдності державної політики, єдності дій усіх гілок із найважливіших питань суспільного розвитку. З іншого боку, принцип єдності державної влади не виключає створення різних державних органів (законодавчих, виконавчих, судових та ін.), поділу їх повноважень, різних методів здійснення ними державної влади (наприклад, діяльність парламенту передбачає інші методи, ніж діяльність уряду або судової влади). Разом із тим у зарубіжних країнах, і в першу чергу в постсоціалістичних державах, існує розуміння того, що згадані дві концепції в їх правильному тлумаченні взаємно доповнюють одна одну.