Суспільних відносин. Соціальний конфлікт.

Соціальна дія і взаємодія, соціальні зв’язки як складові

Головною особливістю суспільного життя виступають соціальна дія індивідів, груп, інших спільнот, а також соціальна взаємодія, соціальний зв'язок та поведінка у межах відповідних соціальних формувань.

Соціальна дія є сукупністю певних компонентів: дія з його потребами і метою, ситуація (конкретні умови, обставини), в якій він діє; орієнтація діяча на ситуації, що формують способи реалізації потреб, мету. Слід підкреслити, що метою соціальної дії є задоволення певних потреб, якщо мета досягнута, настає момент рівноваги діяча, тобто рівновага його потреб і зовнішнього середовища. Звичайно, не кожна дія людини є соціальною, оскільки не завжди мета передбачає орієнтацію на інших людей. Соціальна дія може бути традиційною або афективною. Традиційна соціальна дія, як правило, ґрунтується на соціальних стандартах поведінки, звичних нормах, які не змінюються з плином часу. Вона зводить до мінімуму самостійність особистості у її вчинках.

Соціальна взаємодія –це система взаємозумовлених соціальних дій, за яких дії одного суб’єкта (індивіда, групи, спільноти) одночасно є причиною і наслідком відповідних дій інших. Виступ як форма соціальної комунікації або спілкування принаймні двох осіб чи спільнот.

У процесі соціальної взаємодії реалізується соціальна дія партнерів, відбувається взаємне пристосування дій кожного з них. У ході соціальної взаємодії спостерігається однозначність у розумінні ситуації суб’єктами. Видисоціальної взаємодії класифікують:

за кількістю суб’єктів взаємодії: між двома людьми, між індивідом і групою, між групами;

за якістю: однорідна і неоднорідна;

за терміном: тривала й тимчасова.

Крім того, виділяють такі рівні соціальної взаємодії: а) міжособова (мікрорівень) інтеракція; б) інституційна (макрорівень) інтеракція. У будь-якому соціальному контексті поєднуються елементи їх обох.

Одним з виявів соціальної взаємодії є соціальний зв'язок. Соціальний зв'язок – це соціальна дія, що виражає залежність і сумісність людей або груп. Соціальні зв’язки як неминучі і необхідні елементи суспільних відносин, залежать від соціальних умов, у яких живуть індивіди. Основними їх складовими є: суб’єкти зв’язку (індивіди або спільноти), предмет зв’язку (з приводу чого він здійснюється), а також механізм свідомого регулювання взаємин між суб’єктами («правила гри» між індивідами, соціальними спільнотами).

Завдяки соціальній взаємодії створюється поведінка людини, яка стає соціальною дією. Поведінка людини – це форма діяльності, реакція на соціальне середовище чи на дію іншої людини. Особливо значущі дії реалізуються як діяльність, тобто дії, що орієнтовані на певні цілі. Головною ознакою соціальної діяльності є осмислення індивідом можливих варіантів поведінки осіб, які вступають з ним у взаємодію.

Під конфліктом у сучасній соціології розуміють протистояння і протиборство сторін з приводу розподілу цінностей, ресурсів, влади. У своїй структурі соціальний конфлікт обов’язково має підставу, джерело, причину, привід. Для розгортання конфлікту потрібна конфліктна ситуація та інцидент.

Соціальні конфлікти класифікують як:

внутрішньоособистісні;

міжособистісні;

міжгрупові;

конфлікти належності;

конфлікти із зовнішнім середовищем.

Соціальний конфлікт типологізують як чвари, кон’юнктура, конфронтація, суперництво, боротьба, конкуренція. Конфлікт з точки зору соціології – це, перш за все, модель поведінки з особливим розподілом ролей, послідовністю подій, способами вираження поглядів, ціннісних орієнтацій, формами відстоювання інтересів і цілей.

4.Теорія соціальної стратифікації.

Поряд з поняттям соціальна структура використовується й поняття соціальної стратифікації.

Поняття «стратифікація» прийшло в соціологію з геології, де воно позначає розташування шарів різних порід по вертикалі. Якщо зробити зріз земної кори на певну відстань, то виявиться, що під шаром чорнозему розташовується шар глини, потім піску тощо. Кожний шар складається з однорідних елементів. Подібно до цього в соціології страта включає людей, що мають однакові доходи, освіту, владу й престиж.

Соціологія уподібнила будову суспільства будові Землі й розмістила соціальні шари (страти) також по вертикалі. Підставою стали сходи доходів: бідняки займають нижчу сходинку, більш-менш заможні групи населення – середню, а багаті – верхню.

Теорія соціальної стратифікації пояснює причини й сутність нерівності людей у суспільстві, соціального розшарування на бідних і багатих, соціальної мобільності – переміщення з одного шару в інший.

Тривалий час теорія класової побудови суспільства й теорія стратифікації в зарубіжній й вітчизняній соціології протиставлялися. В останні ж роки усе більше стверджується положення, відповідно до якого шаровий «зріз» соціальної структури (страти) доповнює і збагачує класовий «зріз», що дає можливість одержати більш повну картину соціальної диференціації за широким колом ознак. Поняття «клас» і «страта» успішно використовуються як у національних, так і в міжнародних порівняльних дослідженнях.

Приналежність людини до певної страти має дві складові – суб’єктивну (персонально-психологічна ідентифікація себе з певною верствою населення) і об’єктивну (реальне соціальне входження у певну верству населення).

У свою чергу об’єктивне соціальне входження у певну верству зазнало відомої історичної еволюції, враховуючи яку британський соціолог Гідденс Ентоні виділив наступні етапи і відповідні до них чотири системи соціальної стратифікації. У первісному суспільстві нерівність була незначною, тому стратифікація там майже була відсутня. Із зародженням рабовласництва нерівність різко зросла. Рабство (перша історична система соціальної стратифікації) – форма максимально жорстокого закріплення людей у непривілейованих стратах, коли рабовласник має власність, а раб позбавлений всіх прав. Рабство – це перша історична система стратифікації, заснована на прямому насильстві. Соціальні групи розрізняються за наявністю або відсутністю цивільних прав і прав власності. Певні соціальні групи цих страт позбавлені зовсім будь-якої власності і, нарівні з речами, перетворені на об’єкт приватної власності. До того ж такий стан найчастіше передається у спадщину й у такий спосіб закріплюється в поколіннях.

Приклади рабовласницьких систем різноманітні. Це античне рабство у Єгипті, Греції, на Сході, плантаційне рабство на півдні Північноамериканських штатів до громадянської війни 1861-1865рр., робота військовополонених і депортованих осіб на німецьких приватних фермах у період Другої світової війни.

Касти(друга історична система соціальної стратифікації) – суворе ієрархічне і довічне закріплення людини за своєю (хоча і необов’язково непривілейованою) стратою. В основі цієї другої – кастової – стратифікаційної системи лежать етнічні розходження, які, у свою чергу, закріпляються релігійним порядком і релігійними ритуалами. Кожна каста являє собою замкнуту групу, якій відводиться суворо закріплене місце у суспільній ієрархії. Це місце з’являється в результаті відокремлення функцій кожної касти в системі поділу праці. Існує чіткий перелік занять, якими члени касти можуть займатися: жрецькі, військові, землеробські. Оскільки положення в кастовій системі передається в спадщину, можливості соціальної мобільності тут украй обмежені.

Класичним прикладом суспільства з пануванням кастової системи по праву вважається Індія (юридично ця система була скасована лише в 1950 р.). Нині, хоча й у стертому виді, кастова система відтворюється не тільки в Індії, а й, наприклад, у клановій будові середньоазіатських держав.

У середньовічній Європі довічна приналежність послабляється, з’являються стани(третій тип історичної стратифікації) – групи людей, нерівність між якими визнана звичаями та юридичним прикріпленням до певної страти. Належність до станів передавалась у спадок, але не виключала можливості переходу.

Стан – це соціальна група, що володіє закріпленими звичаями або юридичними законами та переданими у спадщину правами і обов’язками.

Для станової системи, що включає кілька страт, характерна ієрархія, виражена у нерівності положення й привілеїв. Європа була класичним зразком станової організації, де на межі ХІУ - ХУ століть суспільство поділялося на два вищі стани (дворянство й духівництво) і непривілейований третій стан (ремісники, купці, селяни). Розбагатілі торговці купували дворянське звання й тим самим переходили в більш високі стани.

Промислові революції ХУІІІ-ХІХ століть зруйнували станову систему й обумовили процеси, які привели до формування класового ладу. Розвиток торгівлі й промисловості викликав до життя нові професії: підприємці, комерсанти, банкіри, купці. Зубожіння селян і переїзд їх у місто вели до скорочення їхньої чисельності з одночасним виникненням нової страти – найманих індустріальних робітників. Поступово формувався четвертий історичний тип соціальної стратифікації – класова система.

Нарешті, у ХІХ столітті на зміну станам прийшли нові спільноти соціальної нерівності – класи, у яких відсутні чіткі межі між різними групами і вони відкриті для всіх страт. Відкрита класова стратифікація не знає формальних обмежень переходу з однієї страти в іншу.

Класи в свою чергу також стратифіковані. Традиційно виділяють три класи:

а) вищий клас – до нього зараховують усіх, хто володіє виробничими потужностями чи контролює їх, має високий майновий ценз (багатство);

б) середній клас – відносно забезпечена частина суспільства, що володіє власністю, свободою вибору діяльності, яка складається в основному з кваліфікованих, діяльних кадрів суспільства;

в) нижчий клас – малокваліфіковані робітники та особи без професійної кваліфікації.

У класовому суспільстві нікого нікуди не приписують. Тому точно й однозначно визначити кількість класів у тій чи іншій країні, число страт або верств, на які вони розбиваються, приналежність людей до страт дуже складно. От чому в сучасній соціології існують різні підходи типології класів. Першу типологію класів США, що одержала широке визнання соціологів, запропонував у 40-і роки ХХ ст. американський соціолог У.Уорнер. Він виділяв верхні-вищі, верхні-нижчі, середні-верхні, середні-нижчі, нижні-верхні, нижні-нижчі. Ця, з урахуванням конкретних особливостей, типологія стала класичною і може застосовуватися до аналізу соціального розшарування в інших країнах світу, в тому числі в сучасній Україні.

Основні критерії соціальної стратифікації.

Дохід - вимірюється у валюті, яку отримує окремий індивід (індивідуальний дохід) або сім’я (сімейний дохід) протягом певного періоду часу (одного місяця або року).

Освіта – вимірюється кількістю років навчання у школі, ліцеї, гімназії, технікумі, коледжі, університеті.

Влада – вимірюється кількістю людей, на яких розповсюджується прийняте Вами рішення. Влада – можливість нав’язувати свою волю або рішення іншим людям незалежно від їх волі.

Престиж – повага до роду занять, яка склалася у громадській думці.

Теорія соціальної стратифікації висуває ті чи інші критерії розподілу суспільства на соціальні верстви, групи, служить методологічною основою для формування теорії соціальної мобільності або соціального переміщення.

Соціальна мобільність – це міжгрупова чи просторова рухомість населення, його здатність (готовність) до соціальних переміщень.

Термін «соціальна мобільність» був уведений у соціологію в 1927 році П.А.Сорокіним. Згідно з поглядами П.Сорокіна соціальна мобільність означає переміщення за соціальною градацією у двох напрямках: 1) вертикальному – рух униз і вгору (соціальний ліфт ) зі зміною соціального статусу: висхіднамобільність – соціальне сходження індивіда з нижчої соціальної верстви у вищу або створення індивідами нової соціальної групи і проникнення всієї групи у вищі верстви; низхідна – соціальне сходження індивіда, соціальної групи чи спільноти з вищої соціальної позиції на нижчу; 2) горизонтальному – пересування на одному й тому самому соціальному рівні (без зміни соціального статусу).