Поняття покарання та його мета.

ВСТУП

Практично все життя будь-якого суспільства характеризується наявністю певних відхилень (девіації) в поведінці його членів. Найбільш гострими і несприйнятними для суспільства є злочини. Саме вони дезорганізують нормальну життєдіяльність суспільства, створюючи небажані для нього шкідливі наслідки. Тому однією із функцій держави як політико-територіальної організації суспільства є активна протидія даним соціальним відхиленням. І на протязі тисячоліть держава веде боротьбу з тими особами, які своєю поведінкою порушують встановлені нею норми, заподіюють шкоди охоронюваним законом правам і свободам людини і громадянина, власності, громадському порядку та громадській безпеці, довкіллю, конституційному устрою.

Розвиток та ускладнення суспільних відносин, багатоманітність та різнобарвність норм, що регулюють ці відносини, неминуче призводять до того, що людська свідомість не здатна повною мірою спрямовувати поведінку особи згідно вимог, які ставить перед нею суспільство, провокуючи при цьому різного роду конфліктні ситуації. І традиційне вирішення останніх вбачається в заборонно-репресивних заходах. Перевага, що надається цим методам розв’язання одвічної проблеми суспільства, зумовлена їх ефективністю з точки зору інтересів держави, тобто в найкоротші строки досягається конкретна мета – придушення опору з боку осіб, які не бажають слідувати правилам поведінки встановленим чи санкціонованим самою державою. Тим більше, що це один з найдешевших методів досягнення такої мети.

За допомогою інституту покарання держава підтримує стабільність в суспільстві, відокремленою частиною якого вона є. Тому існування держави обумовлює існування інституту покарання.

Саме в цьому полягає важливість цієї теми при чому не тільки для науки кримінального права. В даний час неабиякої важливості набули окрім правових ще й соціальні аспекти покарання.

З метою повного розкриття теми лекції, було визначено ряд питань розгляд яких, повинно в своїй сукупності повноцінно розглянути основні та концептуальні положення з цієї теми, а саме:

1. Поняття покарання та його мета.

2. Система та види покарань.

Злочинність є вічною категорією, яка буде існувати завжди. В боротьбі з нею держава спрямовує зусилля на: 1) усі види і форми профілактичної діяльності, покликані запобігти вчиненню окремих злочинів (видів злочинів); 2) призначення покарання у випадках, коли вчинено діяння, яке має всі ознаки складу злочину.

Покарання є логічним, найбільш характерним наслідком вчинення злочину. Воно є методом кримінально-правової боротьби із злочинністю.

Застосування покарання, його вплив на ситуацію із злочинністю в країні не треба переоцінювати та чекати від нього вирішення всіх проблем, які виникають у ході боротьби зі злочинністю. Але не треба й недооцінювати покарання як метод впливу на злочинність. Саме шляхом застосування справедливого, невідворотного і своєчасного покарання держава стримує злочинність, веде «наступ» на неї, маючи на меті її приборкання й максимальне обмеження її проявів. До того ж наявність караності як ознаки кожного злочину, а також реальне застосування покарання сприяє профілактиці злочинності на всіх її рівнях і у всіх її проявах.

В основі кримінально-правової боротьби із злочинністю кожна демократична держава виходить з двох неодмінних постулатів:

1) застосування суворих мір покарання до осіб, які є організаторами й активними членами організованих структур злочинності (організованих груп і злочинних організацій), а також до злочинців-рецидивістів і тих, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини;

2) застосування м’яких покарань (не пов’язаних з позбавленням волі), а також звільнення від кримінальної відповідальності і покарання осіб, які вперше вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості.

Поєднання цих двох напрямків відображено в новому КК і повинно здійснюватися в каральній політиці наших судових органів.

Частина 1 ст.50 КК визначає поняття покарання так: покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Таке визначення поняття покарання в законі дано вперше. Його аналіз дозволяє виділити і розглянути основні ознаки покарання:

1) покарання є заходом примусу;

2) застосовується від імені держави за вироком суду;

3) застосовується до особи, визнаної винною у вчиненні злочину;

4) полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого;

5) покарання тягне за собою стан судимості.

1. Покарання виступає тим засобом, за допомогою якого здійснюється вплив на поведінку громадян, що примушує їх до виконання обов’язку неухильно дотримуватися Конституції та законів України. Примусовість покарання означає обов’язок засудженого притерпіти всі ті обмеження його прав і свобод, які складають зміст того покарання, яке призначене йому у вироку суду за вчинений ним злочин. Покарання є особливою формою примусу, а тому його слід відмежовувати від таких засобів кримінально-правового впливу як застосування примусових заходів медичного характеру (ст. 92 КК) та примусових заходів виховного характеру (ст.105 КК).

2. Другою його ознакою є те, що зазначений примус застосовується від імені держави та обов’язково за вироком суду. Оскільки за ст. 3 Конституції України утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, примус, який застосовується у вигляді кримінального покарання на виконання зазначеного обов’язку, природно, повинен виходити від нашої держави. З іншого боку, за Конституцією України (ст.19), ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, тому (ст.55) права й свободи людини і громадянина захищаються судом і ці права і свободи можуть бути обмеженими (ст.64) лише у випадках, передбачених Конституцією України. Саме такий випадок передбачено у ст.63 Конституції, де зазначається, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Нарешті, ця ознака відтворює і ті положення Конституції України (ст.124), згідно з якими правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а судові рішення саме і ухвалюються судами іменем України.

3. Наступна ознака кримінального покарання полягає в тому, що воно застосовується до особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Це важливе положення кримінального закону конкретизує принципову ідею, закладену у ст.62 Конституції України, згідно з якою особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Більш того, ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. При цьому, за Конституцією України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Зазначені конституційні приписи покладено в основу ч.2 ст.2 КК і розвинуто у ст.3, де сказано, що злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом, а застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

Застосування покарання до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, базується також на принципі особистісного характеру покарання. Тобто покарання може бути призначено та виконано тільки стосовно самого винного і не може бути покладено на інших осіб, навіть на близьких родичів (наприклад, конфіскації підлягає лише майно, яке є виключно власністю засудженого).

4. Ще однією ознакою кримінального покарання є те, що воно полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Вона ґрунтується на цитованих вище положеннях ст.63 Конституції України і, розглядаючи цю ознаку, слід мати на увазі дві суттєві обставини. По-перше, обмеження прав і свобод засудженого є засобом реалізації карного призначення кримінального покарання. Те, що кара входить до змісту кримінального покарання, окрім того, про що йшлося стосовно примусу, прямо випливає з тексту ч.2 ст.50 КК, де зазначається, що покарання «має на меті не тільки кару».Отже, саме обсяг обмеження прав і свобод засудженого визначає те, чи буде передбачена законом кара більшою, чи, навпаки, меншою, тобто - більш м’якою.

Слід погодитися з тим, що для правильної організації справи призначення покарання судами, свобода судового розсуду (судова дискреція) повинна бути достатньою, щоб дати можливість врахувати та оцінити особливості кожного окремого випадку. Водночас, вона повинна бути обмеженою суворими рамками закону, щоб вибір покарання не перетворився на свавілля.[1] Межі покарання, які встановлено законом у санкціях відповідних кримінально-правових норм, таким чином, є головною перешкодою на шляху неналежного судового розсуду. Саме у законодавчо визначених межах суд обирає винному відповідне покарання з урахуванням вимог ст.65 КК, що зазвичай позначається як процес судової індивідуалізації покарання.

По-друге, обмеження прав і свобод здійснюється тільки стосовно засудженого. Це означає, що кримінальне покарання має виключно індивідуальний характер, тобто воно не може бути застосоване ні до кого іншого, крім особи, яка за вироком суду визнана винною у скоєнні передбаченого КК злочину. Це положення не може викликати заперечень у світлі вимог ч.2 ст.61 Конституції України, в якій встановлено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

5. Нарешті, остання характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст.88 КК).Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примусу. За своїм змістом судимість - це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов’язаний з різного роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, що обтяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання.

Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусових заходів.