Термінологічне планування в Україні
Термінологічне планування в країнах третього світу
З історії термінологічного планування. Термінологічне планування в розвинених країнах
З 17 століття в Європі під впливом розвитку суспільства почали з'являтися нові суспільні, технічні та юридичні реалії, що потребували чітких і однозначних термінів для свого позначення. Бурхливий розвиток галузевих терміносистем, які збагачували європейські мови новими лексичними одиницями, через свою інтенсивність і масовість став некерованим, що призвело до виникнення великої кількості синонімів для позначення одного й того ж поняття. Тому перед галузевими фахівцями постала проблема стандартизації термінів і централізованого керування термінотворчою роботою.
З цією метою у європейських державах було створено національні установи з термінологічної стандартизації. А узагальнювала та узагальнює їхню роботу низка таких міжнародних установ, як Міжнародна Електротехнічна комісія (ІЕС), Міжнародна Федерація з національних стандартів, Міжнародний інформаційний інститут термінологічної стандартизації - Infoterm.
Вони розробляють єдині правила побудови інтернаціональних терміноелементів (ключових слів) з різних галузей науки, доповнених списками найуживаніших афіксів та коренів. Основними джерелами поповнення термінологічної лексики переважної більшості європейських мов ( класичні мови (латина та грека) та три провідні групи індоєвропейської мовної сім'ї: романська, германська та слов'янська.
У країнах третього світу необхідність термінологічного планування виникла після розпаду світової колоніальної системи, наслідком чого було утворення нових держав і надання місцевим мовам статусу державних. На відміну від європейських держав, де процес формування галузевих терміносистем йшов поступово, за етапами розвитку технічного прогресу, країни третього світу мусили у стислі строки подолати відсталість не лише в економіці, але й у розвитку рідної мови. Термінологічна модернізація в цих мовах проводилася такими шляхами:
1) побудова термінів шляхом прямого запозичення з колишньої колоніальної мови;
2) побудова термінів шляхом використання виключно внутрішніх ресурсів мови;
3) побудова термінів шляхом прямого запозичення з європейських мов разом з новітніми технологіями;
4) побудова термінів за допомогою всіх наявних ресурсів.
Українська сучасна термінологія бере свій початок з підручників для початкової та середньої школи, що їх було видано галицьким товариством "Просвіта". Його було засновано 1868 року.
У другій половині XIX століття в Україні було видано перші галузеві словники, наприклад, шість випусків "Початки до уложення номенклатури і термінології природописної" І. Верхратського; "Початок до уложення термінології ботанічної руської" І. Гавришкевича тощо.
Проте ніяких заходів щодо впорядкування та стандартування галузевих терміносистем тоді ще не проводилося.
Розквіт термінотворчої роботи в Україні припадає на 20-ті роки XX століття, на період так званої українізації, коли після 200-літньої перерви українська мова стала мовою суспільного та політичного житія. Протягом 20-х років було видано понад 85 галузевих словників.
Головною метою термінотворчої роботи в той період була побудова українських національних терміносистем і відокремлення українських— терміносистем від російських, тобто орієнтація на ті мови світу, які є продуцентами термінів, уникаючи таким чином російського посередництва.
У багатьох випадках акцент було зроблено на народну мову, коли терміни будувалися за допомогою внутрішніх ресурсів. При цьому активно залучалися архаїзми та діалектизми. Вже засвоєні інтернаціональні слова штучно замінювалися новоутвореннями на основі українських коренів:
"громовина" замість "електрика", "впорскування" замість "ін'єкція", "облямівка" замість "ореол", "первень" замість "елемент", "мірило" замість "масштаб", "модло" замість "шаблон" тощо.
Отже, можна стверджувати, що протягом 20-х років XX століття в українській термінотворчій діяльності панував пуризм.
З 30-х років XX століття термінологічне планування в Україні спрямовується на штучне зближення українських галузевих терміносистем з російською мовою. У цей період було видано спеціальною Словниковою комісією понад 50 термінологічних словників як російсько-українських, так і тлумачно-довідкових з різних природних та гуманітарних наук. Але вважається, що вони не претендували на вичерпність, виходили мізерними тиражами і орієнтувалися на російську мову, яку було визначено еталоном.
Після здобуття Україною незалежності та надання українській мові статусу державної термінотворча робота знову активізувалася. Почали видаватися та перевидаватися численні термінологічні словники з різних галузей науки й техніки. У цей процес включилися як мовознавці, так і галузеві фахівці.
Серед перших словників цього періоду можна назвати "Російсько-український словник фізичних термінів" проф. О.Б. Лисковича, "Російсько-український словник дорожника" О.А. Білятинського. "Російсько-український будівельний словник" (Укрдержбуд) тощо.
Проте далеко не всі з цих словників заслуговують уваги як серйозні лексикографічні праці через брак досвіду авторів в укладанні термінологічних словників. Відсутність централізованого керівництва термінологічним плануванням в Україні приводить до того, що словники фактично суперечать один одному. Взагалі, зараз спостерігаються принаймні три тенденції термінотворчої роботи:
1) перелицювання відповідних російських термінів на ніби український лад;
2) перелицювання відповідних англійських термінів на ніби український лад;
3) реанімація лексикографічних традицій 20-х років ХХ ст., що були спрямовані на крайній пуризм.
Отже, надання українській мові статусу державної вимагає певних заходів щодо планування її корпусу, розроблення галузевих термінологій їхньої стандартизації.