Природно-заповідний фонд України та Чернівецької області

Екомережа – єдина територіальна система, яка утво­рюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурс­ного потенціалу території, збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць поселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, гене­тичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднан­ня територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони НПС і підлягають особливій охороні.

Охоронні території природно-заповідного фонду України

Формування національної екомережі України

Згідно з концепцією збереження біологічного різно­маніття України (від 12 травня 1997 року*, один з основних напрямів діяльності у сфері збереження біологічного різному­ніття – створення національної екологічної мережі з метою відновлення природних середовищ існування дикої флори та фауни, поліпшення стану збереження окремих компонентів біологічного різноманіття, зміцнення екологічних зв'язків і цілісності екосистем.

Верховною Радою України в 2000 році затверджена Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки. Основна мета програми: а* збільшення площі земель країни із природними ландшафтами до рівня, достатнього для збере­ження їх різноманіття, близького до притаманного їм при­родного стану; б* формування територіально єдиної систе­ми, яка б забезпечила природні шляхи міграції та поширення видів рослин і тварин.

Програмою передбачається значне збільшення розмірів території природно-заповідного фонду (Табл. 19*.

Таблиця 19

Зокрема, площа національних природних парків за 15 років повинна збільшитися майже у 4 рази і довести загальну територію охоронних об’єктів до 10,4 % від загальної площі території нашої держави. Програмою планується створення 29 національних природних парків і 7 біосферних заповідників. Бiосфернi заповiдники, якi передбачається створити 2000-2015 роках: Захiдне Полiсся, площа – 40 тис. га, Схiднi Карпати – 50 тис. га, Кримський – 40 тис. га, Розточанський – 25 тис. га, Полiський – 50 тис. га, Український лiсостеповий – 50 тис. га, Донецький кряж – 20 тис. га.

У законі України «Про екологічну мережу», який прийнятий 24 червня 2004 року, сформульовані основні принципи формування, збереження та використання екомережі. Згідно із цим законом до структурних елементів екомережі належать ключові, сполучні, буферні та відновлювальні території.

Ключові території (природні ядра* забезпечують збереження найбільш цінних і типових для даного регіону компонентів ландшафтного та біорізноманіття. Перелік ключових територій екомережі охоплює території та об'єкти природно-заповідного фонду, водно-болотні угіддя міжнарод­ного значення, інші території, у межах яких збереглися найцінніші природні комплекси. Насамперед це регіони Карпат, Кримських гір, Донецького кряжа, Приазовської височини, Подільської височини, Полісся, витоків малих річок, окремих гирлових ділянок великих річок, прибережно-морсь­кої смуги, континентального шельфу тощо.

Сполучні території (екокоридори* поєдну­ють між собою ключові території, забезпечують міграцію тварин і обмін генетичним матеріалом. Це ділянки екомережі, що забезпечують зв'язки між ключовими терито­ріями та цілісність екомережі.

До складу екомережі України належить сім екокоридорів (за Я.І. Мовчаном*: три широтних і чотири меридіальних. Ці екокоридори охоплюють три природні зони: лісову – Поліський екокоридор, лісо­степову – Галицько-Слобо­жанський, степову Півден­ноукраїнський і долини чотирьох головних водних артерій України (Дністров­ський, Бузький, Дніпровський, Сіверсько-Донецький мери­діальні екокоридори*.

Буферні території забезпечують захист ключових і сполучних територій від зовнішніх впливів. Це ділянки навколо ключових територій екомережі, які запобігають негативному впливу господарської діяльності на суміжних територіях. Це можуть бути не лише природні території екстенсивного використання (пасовища, сіножаті, експлуатаційні ліси, ставки тощо*, а й орні з досить безпечним (зокрема, без застосування мінеральних добрив* веденням сільського господарства.

Відновлювані території забезпечують формування просторової цілісності екомережі, для яких мають бути виконані першочергові заходи щодо відтворення первинного природного стану. Перелік відновлюваних територій екомережі містить ділянки, що являють собою порушені землі, деградовані і малопродуктивні землі та землі, що зазнали впливу негативних процесів та стихійних явищ, інші території, важливі з погляду формування просторової цілісності екомережі.

Ідея створення екологічної мережі – одна з найбільш фундаментальних в останні десятиліття у сфері теоретичної та прикладної екології, охорони природи.

Звичай охороняти певні угіддя, урочища, окремі рослини і тварини дуже давній, своїм корінням сягає часів Київської Русі. Наші далекі предки вважали деякі ліси і тварини, що жили в них, заповідними. Слова «заповідник», «заказник» виникли від давніх слів «заповідь», «заказ», що означало місця, де забороняється сільськогосподарське та промислове господарювання постійно (заповідник* або лише в певний час (заказник*. Із давніх часів здійснювалися заходи щодо охорони не тільки лісів, а й окремих мисливсь­ких тварин. За зрубування дерев у заповідних місцях навіть карали на смерть.

Бурхливий розвиток економіки та промисловості у II половині XIX ст. сприяв збільшенню використання природ­них ресурсів, що призвело до знищення або загрози знищен­ня об'єктів. Тому окремі вчені, наукові установи, приро­дознавчі товариства, ентузіасти почали виступати проти руйнування зникаючих природних комплексів, за збереже­ння рідкісних представників тваринного і рослинного світу.

Відомий галицький меценат, багатий польський землевласник, великий любитель природи, граф Володимир Дзедушицький – перша в Україні людина, яка створила заповідник у сучасному розумінні цього слова. Пізніше це зробив на землях України інший меценат і багатий поміщик – Фрідріх Едуардович Фальц-Фейн, засновник легендарної Асканії-Нової.

Тепер, згідно із Законом «Про природно-заповідний фонд» (прийнятий 16 червня 1992 року*, в Україні виділені такі категорії заповідності природних територій та об'єктів: природний заповідник, біосферний заповідник, націо­нальний природний парк, регіональний ландшафтний парк, заказник, пам'ятка природи, заповідне урочище.

Природно-заповідний фонд України станом на 2006 рік налічував 7243 природоохоронні території та об’єкти, загальною площею 2807 тис. га (4,65 % площі країни*. До вищих категорій заповідання належать 4 біосферні та 17 природних заповідників, 17 національних природних парків (Табл. 20*.

Таблиця 20