Общеизвестно негативное отношение Наркомпроса и Н.К.Крупской к командирской методике воспитания А.С.Макаренко.

Довгий час мені не давав спокою факт перебувай Дніпрової Чайки у нашому місті. Мені хотілось більш детально дізнатись про відому письменницю. І ось у Києві під час роботи у відділі рукописів і документів Центрального книгосховища АН України мені пощастило знайти кілька невідомих широкому загалу матеріалів. Крім великої кількості опублікованих поезій, я звернув увагу на чималий рукопис - маловідому автобіографію, написану Дніпровою Чайкою.

Чайка відома також як прозаїк, драматург, збирач пер­лин усної народної творчості. Тривалий час вона перебувала у дружніх стосунках з класиком української музики компо­зитором Миколою Лисенком, велетнями українського пись­менництва Михайлом Коцюбинським і Лесею Українкою.

Дніпрова Чайка — це літературний псевдонім ук­раїнської демократичної письменниці Людмили Олексіївни Василевської (1861 —1927). Народилася вона на Херсонщи­ні, в родині сільського священика. Навчалась в Одеській гімназії, тут же почала писати вірші, недовго вчителювала. Перші поезії Дніпрової Чайки появилися в 1885 році в одеському альманасі «Нива».

Луцкевич просив «кроме испрашиваемой субсидии от земства в 1000 р., от города 600 рб. - наем помещения на 60 учащихся, учительской, комнатой для педагогической библиотеки и музея,… на пополнение библиотеки и музея 80 рб.» [6].

З приводу підпільного видання вчителя Колєно у Петербурзі «Голос народного учителя» А.Луцкевич писав губернатору, що воно «открыто продавалось в Бахмутских книжных магазинах (все они еврейские) и лишь по моему настоянию было изъято полицией из продажи» [6,10].

Одно из почетных мест среди деятелей народного образования и просвещения в Мариуполе второй половины ХІХ века принадлежит Феоктисту Аврамовичу Хартахаю. Благодаря его настойчивости, большому педагогическому таланту и опыту преподавания были открыты в городе первые средние учебные заведения – мужская и женская гимназии.

Но Ф. Хартахай не только просветитель и педагог, но и историк, этнограф. Еще до начала своей просветительской деятельности он становится известным исследователем истории Крыма, этнографии и культуры греков и татар Крыма, греков Приазовья.

28 февраля 1861 года Ф. Хартахай был среди тех, кто на своих плечах нес гроб с прахом Т.Г.Шевченко от Академии художеств до Смоленского кладбища. Там он произнес над гробом Кобзаря яркую речь на украинском языке.

- “Сумно і страшно вимовить: Тарас Григорович умер!.. Україно, мати наша, де твоя утіха? Перестав твій Тарас сльози лити, стомився, заснути хотів… Тарас Григорович у труні, снаряжений на той світ! Затих і замовк наш соловейко навіки! Україно, Україно! Де твій син вірний? Мова українська! Де твій батько, що тебе так шанував, що через його і тебе ще більше поважати стали?..”

К настоящему времени о Ф. Хартахае издано несколько книг. С. Калоеров подготовил к печати “Собрание сочинений” педагога, А. Проценко издал книгу “Феоктист Хартахай: народный просветитель”, педагогу посвятил отдельную главу Л.Яруцкий в своей книге “Мариуполь и его окрестности”.

В этом перечне необходимо обратить особое внимание читателей на уникальный труд проф. С. Калоерова, в котором представлен подлинно научный, очищенный от многочисленных мифов и домыслов очерк о жизни и педагогической деятельности Ф. Хартахая, представлены все, известные к настоящему времени, его сочинения. Работая над текстом этой публикации, автор постоянно обращался к публикации Стефана Алексеевича.

Родился Феоктист Аврамович Хартахай в 1836 году в селе Чердаклы Мариупольского уезда в семье писаря-грека.

Получив высшее образование в Харьковском, Киевском и Петербургском университетах, Ф. Хартахай с 1866 года работал учителем в польских провинциальных гимназиях, позднее – во 2-й Варшавской гимназии. Уже там он задумал открыть в Мариуполе такую же гимназию, где могли бы получать достойное образование его земляки.

В июле 1874 года Ф. Хартахай подал мариупольскому голове Александру Трандафилову заявление с изложением своего видения по открытию в городе мужской гимназии или прогимназии. В заявлении, в частности, говорилось: “Уже с давнего времени чувствуется потребность в открытии в г. Мариуполе какого-нибудь среднего учебного заведения; уже с давнего времени открытие гимназии или прогимназии было предметом оживленных разговоров в среде мариупольского общества”.

Это заявление было заслушано на заседании Мариупольской городской думы и принято. В августе в “Одесском вестнике” появилась статья об открытии через год в Мариуполе частного училища 2-го разряда с курсом прогимназии.

Думой была образована комиссия для выработки договора с Ф. Хартахаем, куда вошли А. Чебаненко, Я. Домантович, Ф. Гампер и Е. Келлери. 1 августа договор был утвержден городской думой и подписан Ф. Хартахаем.

В марте 1875 года Ф. Хартахай увольняется с должности учителя 2-й варшавской гимназии и переезжает в Мариуполь. Он полностью отдается подготовке к открытию в городе частного училища 2-го разряда. Считая открытие частного училища полумерой, городские власти не перестают хлопотать об открытии гимназии. Хлопоты увенчались успехом. 27 января 1876 года Высочайшим повелением императора было разрешено с 1 июля 1876 года открыть в Мариуполе мужскую гимназию. В тот же день директором гимназии был назначен Ф. Хартахай. На этом посту он оставался до своей кончины 25 марта 1880 года.

Торжественное открытие мужской гимназии в составе подготовительного и четырех первых классов состоялось 15 сентября 1876 года. В гимназию было принято 148 учащихся 1-4 классов и 43 – в подготовительный класс.

Кроме Ф. Хартахая деятельное участие в открытии гимназии принимали купец 2-й гильдии А. Чебаненко, гласные городской думы Я. Домантович. Ф.Гампер, Е. Келлери, А. Хараджаев.

В 1880 году в честь 25-летия царствования императора Александра II мужская гимназия была названа Александровской.

Сначала гимназия помещалась в частных домах – сперва на Митрополитской улице в доме купца 2-й гильдии Н.П.Хазанджи, затем в доме купца 1-й гильдии А.Д. Хараджаева.

Вопрос о постройке специального здания для гимназии обсуждался годами. Наконец, в 1894 году городская дума объявила конкурс на лучший проект здания гимназии. Проект, признанный в том же 1894 году наиболее удачным и позднее осуществленный, принадлежал одесситу, академику архитектуры Николаю Константиновичу Толвинскому. В 1899 году гимназия перешла в специально для этого построенное здание по улице Георгиевский.

Директорами гимназии были Ф.Хартахай (1876-1880 гг.), Г. Нейкрих (1880-1883 гг.), Н.Броницкий (1883-1881 гг.), Г.Тимошевский (1891-1906 гг.).

Почетными попечителями гимназии были А.Чебаненко (1876-1880 гг.), Ф.Гампер (1880-1890 гг.), Д.Хараджаев (с 1890 г. и до закрытия гимназии).

Д. Хараджаев был большим меценатом, он за свой счет сделал очень много для развития материальной базы гимназии, построил при ней гимназийскую Екатерининскую церковь. Он же финансировал издание в 1892 году книги «Мариуполь и его окрестности», которая и по сей день является настольной книгой краеведов нашего города.

Уже при Ф.Хартахае были заложены основы учебного процесса, создан педагогический коллектив. В гимназии работало много высококвалифицированных преподавателей, многие из которых были представлены своими статьями в книге «Мариуполь и его окрестности». Назовем некоторые из них: Н.Вавилов – инспектор гимназии, М.Куставский и С.Марков – заслуженные преподаватели, О.Вербицкий, Ф.Греков, С.Квитницкий, Н.Клюев, В.Остославский, А.Петрашевский, В.Федоров, В.Гиацинтов, В.Рудевич – преподаватели.

Корф Н.А.— педагог, род. в Харькове, 2 июля 1834 г., ум. там же 13 ноября 1883 г. Происходил из той же линии Корфов, к которой принадлежали Иоанн Альбрехт Корф, президент Академии Наук и граф М. А. Корф. На втором году жизни остался круглым сиротой и до 8 лет жил у своей тетки, жены воронежского помещика Градовского. В 1843 г. был отдан в пансион Крюммера, в г. Верро Лифляндской губернии, затем с 1845 г. учился в Петербурге, в пансионе Филиппова, окончил образование в Александровском Лицее. За нежелание подчиняться некоторым требованиям лицейского режима — как, напр., за несоблюдение формы, курение и т. п. при выпуске в 1854 г. получил не золотую медаль, на которую имел право, а серебряную. Прослужив полтора года в департаменте министерства юстиции, Н. A. Корф оставил службу и уехал в наследственное свое имение, в Александровском уезде Екатеринославской губернии; здесь он явился деятельным членом сначала в дворянских собраниях, где проводил мысль о нецелесообразности многих дворянских привилегий, а затем, с введением земских учреждений — в земских. Он был земским гласным, не раз секретарем земских собраний, членом ревизионной комиссии, почетным мировым судьей и членом училищного совета. Ревностный работник в сфере земской деятельности вообще, он особенно много сделал для народного образования. Он горячо принялся за устройство народных школ в уезде; отлично зная школьное дело, для изучения которого он ездил за границу, и обладая даром слова, он умел возбудить и у помещиков и в сельских обществах большой интерес к народному образованию. Так как тогда учительских семинарий еще не было, то Н. А. Корф принял на себя труд помогать учителям, которые желали бы пополнить свои сведения или ознакомиться с лучшими методами преподавания; нередко сельские учителя являлись к нему сами и он оставлял их жить у себя в доме, пока с ними занимался; еще больше приходилось ему давать советов и наставлений во время объездов школ; нередко он сам давал в них образцовые уроки; его обширные отчеты служили впоследствии руководством для устройства школ в других уездах. В 1872 г., вследствие партийных соображений, он был забаллотирован в гласные от помещиков, но выбран огромным большинством в гласные от крестьян. Расстроенное здоровье заставило его уехать за границу, где он и провел почти 10 лет; в Женеве он устроил семейную школу для девиц; женевская академия избрала его своим почетным членом. В 1880 г. Корф возвратился в Россию; в 1832 г. он устроил в Александровском уезде повторительные воскресные школы, в 1883 г. руководил летним съездом сельских учителей в Бердянске.

Являясь одним из энергичнейших и популярнейших деятелей-практиков на поприще народного образования, Н. A. Корф был и выдающимся писателем в этой области. Составленные им книги для первоначальной школы — "Руководство к обучению грамоте", "Наш друг", "Maлютка" — разошлись в огромном количестве экземпляров: книга "Наш друг", напр., почти в 200000 экз.; значительные суммы из денег, вырученных от продажи этих произведений, Корф жертвовал на дело народного образования. Барон Н. А. Корф поместил длинный ряд статей по народному образованию и педагогическим вопросам в "Вестнике Европы", "С.-Петербургских Ведомостях", "Народной Школе", "Семье и Школе", "Неделе"; важнейшие из них изданы в 1871 г. отдельной книгой, под заглавием: "Наше школьное дело. Сборник статей по училищеведению"; им переведена с немецкого книга Гарднера "Руководство к начальному обучению". В 1670 г, Н. А. Корф был избран в почетные члены петербургским педагогическим обществом, в 1871 г. — московским комитетом грамотности и Московским университетом; в 1873 г. петербургский комитет грамотности поднес Н. А. Корфу золотую медаль.

ДОПОМОГА БІДНИМ УЧНЯМ.

Для оказания помощи малоимущим гимназистам было основано «Общество для пособия нуждающимся воспитанникам Мариупольской гимназии».

Для отлично успевающих учащихся учреждались именные стипендии. В 1898 году были учреждены стипендии имени митрополита Игнатия и Феоктиста Хартахая. Были и другие стипендии, учреждаемые уездным земством, городской думой и частными лицами.

Учиться в гимназии было непросто: требования к качеству знаний были весьма жесткими. В год открытия гимназии было принято в первый класс 40 учеников, из них восемь лет спустя гимназию окончило только четыре ученика.

Дисциплина в гимназии насаждалась строгими мерами: оставление в гимназии на час после уроков, задержание в гимназии до трех часов в праздничные и выходные дни, заключение в карцер от одного до четырех часов «с назначением письменной работы», исключение из гимназии с правом поступления или без права поступления в другое учебное заведение.

Первый выпуск из гимназии был произведен в 1881 году. В разные годы золотые медали получили Челпанов Георгий, Ярко Невиха, Сорокин Гавриил, Александрович Александр, Климко Флор, Марев Аполинарий, серебряными медалями были награждены Боярский Симеон, Авербах Михаил, Некомин Борис.

В октябре 1910 года в гимназии вышел первый номер журнала «Первоцвет» тиражом в несколько сот экземпляров. Здесь гимназисты печатали свои рассказы, повести, очерки, стихи, библиографические обзоры, рецензии на книги и театральные спектакли. Всего вышло 13 номеров «Первоцвета». Журнал поступал в розничную продажу и имел подписчиков, цена его колебалась от 15 до 30 копеек. Летом 1914 года, в связи с началом мировой войны «Первоцвет» прекратил свое существование.

Открытие в Мариуполе Гимназии было выдающимся для того времени событием. Это привело к выявлению и воспитанию талантливой молодежи. Из гимназии вышли выдающийся психолог и философ Георгий Иванович Челпанов, известный ученый по истории искусств Дмитрий Васильевич Айналов, ученые в области медицины, академики Михаил Иосифович Авербах и Вадим Николаевич Иванов, выдающийся селекционер, академик Михаил Иванович Хаджинов, всемирно известный полярник Самойлович и другие.

В феврале 1918 года педагогический совет Мариупольской мужской гимназии принял решение завершить выпуск досрочно.

Это был предпоследний выпуск, последний состоялся в 1919 году.

Корф Н.А.— педагог, род. в Харькове, 2 июля 1834 г., ум. там же 13 ноября 1883 г. Происходил из той же линии Корфов, к которой принадлежали Иоанн Альбрехт Корф, президент Академии Наук и граф М. А. Корф. На втором году жизни остался круглым сиротой и до 8 лет жил у своей тетки, жены воронежского помещика Градовского. В 1843 г. был отдан в пансион Крюммера, в г. Верро Лифляндской губернии, затем с 1845 г. учился в Петербурге, в пансионе Филиппова, окончил образование в Александровском Лицее. За нежелание подчиняться некоторым требованиям лицейского режима — как, напр., за несоблюдение формы, курение и т. п. при выпуске в 1854 г. получил не золотую медаль, на которую имел право, а серебряную. Прослужив полтора года в департаменте министерства юстиции, Н. A. Корф оставил службу и уехал в наследственное свое имение, в Александровском уезде Екатеринославской губернии; здесь он явился деятельным членом сначала в дворянских собраниях, где проводил мысль о нецелесообразности многих дворянских привилегий, а затем, с введением земских учреждений — в земских. Он был земским гласным, не раз секретарем земских собраний, членом ревизионной комиссии, почетным мировым судьей и членом училищного совета. Ревностный работник в сфере земской деятельности вообще, он особенно много сделал для народного образования. Он горячо принялся за устройство народных школ в уезде; отлично зная школьное дело, для изучения которого он ездил за границу, и обладая даром слова, он умел возбудить и у помещиков и в сельских обществах большой интерес к народному образованию. Так как тогда учительских семинарий еще не было, то Н. А. Корф принял на себя труд помогать учителям, которые желали бы пополнить свои сведения или ознакомиться с лучшими методами преподавания; нередко сельские учителя являлись к нему сами и он оставлял их жить у себя в доме, пока с ними занимался; еще больше приходилось ему давать советов и наставлений во время объездов школ; нередко он сам давал в них образцовые уроки; его обширные отчеты служили впоследствии руководством для устройства школ в других уездах. В 1872 г., вследствие партийных соображений, он был забаллотирован в гласные от помещиков, но выбран огромным большинством в гласные от крестьян. Расстроенное здоровье заставило его уехать за границу, где он и провел почти 10 лет; в Женеве он устроил семейную школу для девиц; женевская академия избрала его своим почетным членом. В 1880 г. Корф возвратился в Россию; в 1832 г. он устроил в Александровском уезде повторительные воскресные школы, в 1883 г. руководил летним съездом сельских учителей в Бердянске.

Являясь одним из энергичнейших и популярнейших деятелей-практиков на поприще народного образования, Н. A. Корф был и выдающимся писателем в этой области. Составленные им книги для первоначальной школы — "Руководство к обучению грамоте", "Наш друг", "Maлютка" — разошлись в огромном количестве экземпляров: книга "Наш друг", напр., почти в 200000 экз.; значительные суммы из денег, вырученных от продажи этих произведений, Корф жертвовал на дело народного образования. Барон Н. А. Корф поместил длинный ряд статей по народному образованию и педагогическим вопросам в "Вестнике Европы", "С.-Петербургских Ведомостях", "Народной Школе", "Семье и Школе", "Неделе"; важнейшие из них изданы в 1871 г. отдельной книгой, под заглавием: "Наше школьное дело. Сборник статей по училищеведению"; им переведена с немецкого книга Гарднера "Руководство к начальному обучению". В 1670 г, Н. А. Корф был избран в почетные члены петербургским педагогическим обществом, в 1871 г. — московским комитетом грамотности и Московским университетом; в 1873 г. петербургский комитет грамотности поднес Н. А. Корфу золотую медаль.

Спиридон Черкасенко народився 24 грудня 1876 року в містечку Новий Буг Херсонського повіту Херсонської губернії (нині Миколаївська область) у селянській родині. Дитинство його проходило у Новому Бузі

Спершу була двокласна школа, в яку прилаштував його, батько, який помітив синове бажання до знань. Перші роки у школі були успішними і ще більше заохотили Спиридона до науки. Потім уже було Новобузьке початкове училище, яке він теж успішно закінчив, саме в ті часи він і захопився літературою (правда, здебільшого російською — адже така була тогочасна політика). Якщо школа давала вибіркові знання та акцентувалися релігійна й російськомовна орієнтація — то, знання української мови він виніс з батьківської хати, та почитуючи Кобзаря Шевченка, якого він «позичав» в старшого брата, коли той йшов на науку до семінарії (заборонену гуртківську книжку не брав тоді із собою).

І уже в шкільні роки (13-17 літ) почали формуватися перші суспільні прихильності юнака, пов'язані з його спостережливістю та читанням. Поштовхом тому став вчинок його вчителя літератури Новобузького початкового училища Ф. Сизкова, який дозволив юнакові забрати зі шкільного горища старі річники тижневика «Нива», де містилися злободенні тогочасні статті-рецензії. Тому уже з юнацьких років Черкасенко захопився поглядами соціальної рівності та справедливості, антимонархізму (які згодом далися взнаки: в семінаристському бунтарстві, педагогічним народовольництвом, вступом до української соціал-демократичної робітничої партії та підтримкою демократичних рухів в українській діаспорі)

початкова школа справила велике враження на Спиридона Черкасенка, виховавши його естетичні і творчі вподобання. Найбільший вплив на формування естетичних вподобань, а згодом уже цілком свідомих художніх поглядів, Черкасенка справили книги, його любов до читання, яка поступово переростала в пристрасне захоплення літературою. Черкасенко багато читав, однак сім'я його не була надто заможною, щоб вдовольнити читацькі апетити школяра-юнака. Тоді йому на поміч прийшли однокласник Альоша Поляков, який, маючи кошти передплачував різні тогочасні часописи й охоче ними ділився з шкільними товаришами і учитель Сизков, який ввів Спиридона у світ російської літератури з Пушкіним, Лермонтовим, Гоголем, Фонвізіним. Більше того, зауваживши в учневі захоплення поезією, учитель вишукував у шкільній бібліотеці відповідні тому книжки, які могли би більше розвинути естетичні смаки та уподобання учня, і, як наслідок, Черкасенко став кращим учнем і навіть почав сам писати перші спроби віршів російською та українською мовами (мішма):

Незабаром, закінчивши двокласну школу, Спиридон Черкасенко вступив до Новобузької учительської семінарії, куди його прилаштував батько. Семінарія була російськомовним навчальним закладом, жодних знань з української мови й літератури не давала, тож перші поетичні спроби Спиридона Черкасенка були російською мовою.

Незважаючи на семінаристське виховання, палким прихильником релігії Спиридон Черкасенко не став, не в останню чергу виною тому був той разючий контраст, який поставав між образами його власної уяви і тими методами, які докладалися до вивчення Закону Божого в учительській семінарії, де між юнаком-семінаристом та його вчителем одразу спалахнув конфлікт:

Надмірне насаджування релігійного вчення в семінарії викликало спротив в Спиридона Черкасенка, який ще більше сформувався при його самостійних життєвих кроках і зіткненні з реальною дійсністю, відтак, Черкасенко уже в молодості відмежувався від релігії, хоч і не став атеїстом, але й не заперечував існування Бога:

Спиридон Черкасенко сприймав релігію через призму суспільної філософії, не більше — внаслідок чого сильно потерпав від цензури. А щодо конфлікту з релігією, то його в Черкасенка таки не було — про це свідчить той факт, що майже всі свої роки навчання та наступні роки учителювання чи закарпатських часів, він сам співав в церковних хорах і високо цінував церковний спів.

Метою більшості тогочасних навчальних закладів можна назвати виховання послідовників монархічної складової в Російській імперії. Випускники семінарії повинні були стати затятими поборниками імперського духу (як пошана своїм роботодавцям), всілякими засобами проповідуючи його переваги та досконалості і відповідно виховувати учнів. Один з кращих вихованців уже в семінарії, Черкасенко, розгледів контраст між освітою та суспільними потребами, тому його внутрішній спротив ще більше підштовхував до пошуків відповідей в тогочасних часописах і літературі.

А згодом уже й сформувалася його загальна думка щодо семінаристського навчання, а відтак:

Любивши знання, Спиридон Черкасенко черпав усе, що діється в семінарії. Він пішов по стопам брата — беручи участь в самодіяльному театрі (до речі, в містечку було кілька театральних колективів, а один був створений силами семінаристів та найбільшим став колектив, який виступав в літньому театрі, що збирав до п'ятисот глядачів і не потребував спеціального приміщення). І ці перші кроки на сцені закарбувалися в його пам'яті настільки, що він усе життя проніс в своєму серці любов до драми. Читання книжок та періодики також стало визначальним для юнака, до того ж, саме начитаність дозволяла йому почувати себе впевненіше в колі семінаристів і поміж наставницького корпусу. Декотрі вчителі не сприймали надто самостійного в судженнях юнака й частіше повчали його, аніж навчали, натомість, юнак доходив своїх же юнацьких, максималістських висновків:

Після закінчення Новобузької учительської семінарії 1895 року Спиридон Черкасенко подався учителювати. Він вчителював у різних народних школах Катеринославщини (Новопавлівка, Василівка, Улянівка, Юхів). У 1901 році його переведено на посаду вчителя на Лідіївські рудники (колишня Юзівка), там він прожив дев'ять років, навчаючи шахтарських дітей і проводячи серед шахтарів культурно-освітню роботу. Довголітня учительська праця в шахтарському середовищі дала початківцеві великий запас життєвих спостережень, які він художньо реалізував у своїх поезіях, оповіданнях та п'єсах з шахтарського життя. Активний та беручкий педагог включився в літературний процес, виступаючи спочатку з віршами, а потім з оповіданнями й драматичними творами в українських журналах «Літературно-науковий вісник», «Нова громада», «Дзвін», в

З 1910 року Спиридон Черкасенко перебував у Києві, працював у редакції педагогічного журналу «Світло», в товаристві «Українська школа», писав фейлетони, оповідання та статті до газети «Рада», а в них вів рубрики «З газет і журналів» та «З сучасних настроїв», в журналі «Літературно-науковий вісник» — «З українського життя», входить до редакції журналу «Дзвін». Найтриваліше в публіцистичному жанрі Черкасенко творив, друкуючи протягом 1912–1913 років у «Літературно-науковому віснику» своï статті. На сторінках цього часопису вів публіцистичний розділ «З украïнського життя».

Коли з початком Першої світової війни всі українські періодичні видання було закрито, колишній учитель пішов працювати в театр М. Садовського, де займав різні адміністративні посади, допомагав головному режисеру організовувати українське театральне життя в Києві.

У 1917–1918 роках Спиридон Черкасенко укладав читанки й букварі для українських шкіл («Буквар», «Рідна школа», «Читанка», I, II, III, IV, «Найпотрібніші правила правопису», «Граматка» та ін.). Разом з театром М. Садовського в 1919 році він переїхав до Кам'янця-Подільського, куди змушені були перед більшовицьким наступом перебратися з Києва урядові і культурно-освітні інституції Української Народної Республіки.

Цього ж року Міністерство освіти УНР запропонувало Спиридону Черкасенку готувати підручники для українських шкіл і з цією метою відрядило його до Відня, де він працював у різних видавництвах («Дзвін», «Українська школа», «Земля»), укладаючи та редагуючи українські книжки.

Австрія не надто сподобалася поету. У Відні він не знайшов спільної мови з тодішньою українською політичною еміграцією, яку роз'їдала групова боротьба, класова і міжпартійна ворожнеча. Українські видавництва, в яких він працював, поволі припиняли свою діяльність, тому Черкасенко залишив Відень (як і основна частина української еміграції на початку 1920-х років, яка перебиралась з Відня до Праги).

Письменник і педагог Спиридон Черкасенко обрав інший шлях — ближче до українського середовища: «аби довкола були свої, своя мова». 1923 року їде до Ужгорода, головного міста тодішньої Підкарпатської Русі, що після розвалу Австро-Угорщини з 1919 року увійшла до складу Чехословацької республіки. Тут доля знову звела його з Миколою Садовським, який очолив просвітянський театр на Закарпатті. Незабаром Микола Садовський повернувся в Україну, а Черкасенко залишився працювати театральним референтом товариства «Просвіта» в Ужгороді. Там письменник прожив до 1929 року, брав участь у місцевому культурному, театральному і літературному житті.

Разом з Марійкою Підгірянкою він брався видавати й упорядковувати популярні журнали для шкільної молоді: «Пчілку», «Віночок», «Наш рідний край». Ці журнали стали будителями та вихователями молодіжного патріотичного руху в краї.

Відомою стала співпраця Спиридона Черкасенка з пластовими виданнями (відтак і самим товариством «Пласт» на Закарпатті), він писав туди статті, оповідання, п'єси і навіть пісні. В журналах «Пласт» та «Ватра» він помістив ще кілька перекладів зі світової скаутської літератури, особливо популяризував твори Т. Ернеста Сітона. В цьому ж виданні він опублікував славнозвісний гімн закарпатських пластунів: «Гей, пластуни! Гей, юнаки!..», та кілька пластунських п'єс: «Вечірній гість», «Лісові чари».

Активне громадське життя Черкасенка нерідко викликало незадоволення влади. Закарпатський письменник і журналіст Ґренджа-Донський згадував, що Черкасенко допомагав йому підбирати матеріали з української літератури для журналу «Наша земля», давав мовні поради. У грудні 1926 року на Закарпатті було відзначено 50-річчя з дня народження письменника. Василь Ґренджа-Донський написав про нього прихильну статтю, яка з'явилася у січневому номері «Нашої землі» за 1927 рік. Це стало причиною того, що поліція звинуватила Черкасенка у співпраці з комуністами і запропонувала йому залишити край.

Спиридону Черкасенку часто пропонували повернутися до УРСР Як і Черемшину, Стефаника, Хоткевича так і Черкасенка умовляли повернутися до підрадянської України, за умови публічної відмови від своїх ідейних та світоглядних позицій — так званого каяття. Про це він сам розказував в своєму листі до Софії Русової (датований 12 червня 1928 року):

Непохитний у своїх поглядах та переконаннях, Черкасенко змушений був у 1929 році під тиском влади покинути Ужгород і виïхати до Праги. Письменник виїхав до Чехії і оселився в селі Горні Черношіце, що на околиці Праги, де й прожив до кінця життя. Він займав скромну кімнату в місцевому готелі, вів дуже скромний спосіб життя. Спиридон Черкасенко був свідком боротьби за українську державність на Карпатській Україні в 1939 році, в цій борні він втратив єдиного сина, пережив початок Другої світової війни, яка принесла стільки страждань і втрат українцям.

Одержавши в березні 1939 року звістку про загибель сина, Спиридон Черкасенко тяжко захворів. Доглядали його ченці. 8 лютого 1940 року письменника не стало. Поховали його на Ольшанському цвинтарі в Празі. Поряд — могили Олександра Олеся та Софії Русової. За переказами, смерть Черкасенка символічна і несподівана — за робочим столом із пером у руці, над останнім твором^[5].

Цікаво, що відразу після революційних подій в Украïні та приходу до влади більшовиків, а потім комуністичної партії СРСР, творчість Спиридона Черкасенка була поширена серед українців. У трудових школах діти вчились за складеною ним читанкою, а такі пісні на поезіï Черкасенка, як «Тихо над річкою» i «Ой, чого ти, дубе» залишалися в репертуарах украïнських співаків та хорових капел. Проте згодом Черкасенко і його твори були заборонені.

Оцінюючи доробок Спиридона Черкасенка в галузі упорядкування педагогічно-навчальних посібників (читанок, букварів, граматик), сучасники відзначали їхню глибоку науковість, дух часу, пошану до праці та рідної землі, легкість і доступність викладу матеріалу, мовну досконалість і національну самобутність. Високу фахову якість і часову універсальність підручників Черкасенка доводить і той факт, що на початку 1920-х років Нарком Освіти УСРР використовував його читанки і замовляв їх друк у Лепцизі (щоправда, вилучивши з них, на власний розсуд, «елементи клерикалізму, монархізму й суто власницьких забобонів»)

Як суспільний діяч письменник та журналіст Спиридон Черкасенко підтримував широкі й тісні зв'язки з багатьма українськими часописами, видавцями, літературними критиками, політичними діячами та представниками освітніх рухів. Відтак, можна стверджувати, що він був знаним суспільним діячем на теренах України. Через свої твори та публіцистику (статті, дослідження, розвідки, сатиру) він впливав на суспільні настрої та вважався будителем української самосвідомості. У різний час він публікувався у знаних виданнях тогочасся:

· українських — «Літературно-науковий вісник», «Нова громада», «Громадська думка», «Рада», «Рідний край», «Світло», «Українська хата», «Сяйво», «Волошки», «Книгар» та інших

· закордонних — петербурзька «Вільна українська школа», львівські «Свобода», «Нові шляхи», «Вперед», «Воля», ужгородська «Пчілка», віденські «На переломі», варшавські «Рідна мова», «Наша культура», «Українська трибуна»

Дуже активно співпрацював Спиридон Черкасенко з видавцями та видавництвами, зокрема:

· українськими — «Український учитель», «Українська школа», «Час», «Сіяч», «Волосожар»,

· закордонними — «Чайка», «Дзвін», «Земля»

Протягом 1910–1914 років Черкасенко був одним з найактивніших громадських діячів відстоював права українців на власну культуру, освіту, духовність, національні цінності, висміював, за його власним висловом, «квасних патріотів» та дискутував із опонентами національного відродження. З початком Першої світової (коли вся українська періодика була заборонена) він активізував свою діяльність на адміністративних посадах театру М. Садовського (з яким він ще не раз плідно співпрацював).

В буремні революційні часи та перші українські державні поступи Спиридон Черкасенко занурився з головою. Поруч з видавничою та редакторською роботою, він укладав підручники для УНР, гуртував педагогів довкола державницьких ідей. Входив до, очолюваного Винниченком, Комітету Національного театру, співпрацював з Секретаріатом Центральної Ради з питань національної освіти. Приймав найактивнішу участь в кількох Українських педагогічних з'їздах, сприяв заснуванню Української науково-педагогічної академії.

Марія Миколаївна Грінченко, відома під псевдонімом Загірня, зробила неоціненний внесок у справу збереження й відродження української мови, духовної культури українського народу: "Здалека ти прийшла до нас, з чужої, навіть чужонаціональної родини - але хто знав про це? Ти так міцно зв`язала себе з українством, що ні тебе вилучити з його, ні його уявити без тебе - неможливо", - так відгукнувся С. Єфремов про діяльність Загірньої, про її життя, цілком присвячене Україні, чоловікові, дітям. Вона зуміла поєднати у собі триєдинство справжньої жінки: дружина, мати, особистість.

Народилася Марія Миколаївна 1 червня 1863 року в російській родині Гладиліних, у місті Богодухові на Харківщині. Навчалася в земській прогімназії і, закінчивши її, стала працювати вчителькою в Богодухівському повіті. У 1883 р. Марія Миколаївна приїздить до міста Змієва на літні педагогічні курси, де й познайомилася з сільським учителем Борисом Грінченком. Ця зустріч вирішила долю всього її життя. Запальний народолюбець, що вже тоді мав авторитет серед товаришів-учителів, так вплинув на молоду дівчину, що вона відчула свій обов'язок перед краєм, вивчила українську мову, у своїй учительській роботі стала на український ґрунт.
У 1884 році Борис Грінченко та Марія Гладиліна побралися. Одруження перенесло Марію Миколаївну в інший духовний світ. Ідучи за чоловіком, вона починає писати вірші, які невдовзі з`являються на сторінках галицьких часописів. Так незабаром "народилася" українська письменниця Маруся Чайченко, яка видала у Львові переклад оповідання Л.Толстого "Чим люди живі?"(1884 р.). З того ж часу Марія Миколаївна стала помічницею і співробітницею в усіх літературних, громадських, видавничих та наукових справах свого чоловіка. Софія Русова, яка познайомилася із Марією Грінченко під час перебування у Чернігові, тепло відзивалася про неї, навіть захоплювалася її спокійною і скромною вдачею: "Мабуть, із усіх значних українських жінок не було такої скромної, як Марія Миколаївна Грінченкова. Просто убрана, спокійної вдачі, мовчазна, але завжди уважлива, вона все навкруги спостерігала своїми великими розумними очима. Кохала свого чоловіка Бориса Грінченка, з якоюсь набожною відданістю, з одним бажанням допомогти йому у великій (як вона називала) громадській роботі, перебрати на себе всю чорну роботу, а самій не виказувати себе нічим, крім честі бути дружиною Грінченка". Разом з чоловіком М.Загірня невтомно працює над перекладами, виданням і популяризацією української літератури, етнографічними записами, словниками. Подружжя Грінченків об'єднували спільні інтереси в освіті, культурі, в любові до літератури, рідного слова.
У 1887 р. сім'я Грінченків переїхала в село Олексіївку на Катеринославщині (тепер Луганщина). Без перебільшення можна сказати, що час перебування тут чи не найщасливіший і найплідніший у їхньому житті. Нарешті сім'я Грінченків мала більш-менш задовільні умови для своєї педагогічної та творчої роботи. Педагогічні обов`язки були поділені: з більш здібними дітьми займався Борис Дмитрович, слабшими та новачками опікувалася Марія Миколаївна. Багато сил віддавала вона і освіті дорослого населення. Для селян нею було організовано систематичні колективні читання українських книжок.
Вечорами у будинку в якому жили Марія та Борис Грінченки, збирались односельці на пораду чи розмову, читалися твори українських письменників. Подружжя Грінченків цілком переробили свою школу, викладаючи в ній на українській мові, а часто й з українських книг (друкованих і рукописних), а потім узялися й за освіту дорослих, роздаючи книги зі своєї великої бібліотеки, організовуючи прилюдні читання, допомагаючи вказівками й порадами у різних сферах сільського життя. Тут розкрився чи не найголовніший талант Марії Грінченко - створювати науково-популярні оповіді, розраховані на малоосвіченого читача з народу.
У цей час діє Валуєвський циркуляр (1863 р.) із забороною українського слова. Але Борису Грінченку вдалося відновити зв`язки із львівською "Просвітою". Плідність цієї творчої співдружності обумовила те, що Марія Миколаївна стає для львівських просвітян одним із найактивніших авторів із Наддніпрянщини. Вони видають цілу низку її оригінальних праць та творчих переробок-перекладів, серед яких, зокрема, брошури "Юрко Стефенсон: Оповідання про те, як вигадано залізницю" (1892), "Сократ - грецький учитель" (1898) "Абрагам Лінкольн: Оповідання про його життя" (1901) та ін. Усі ці книжки були повчального характеру і розраховані на малоосвічених людей. Підписано їх було псевдонімом Марія Загірня.
Співпрацю письменниці зі львовською "Просвітою" високо оцінив С. Шах (відомий дослідник історії львівської "Просвіти"): "Оця співпраця наддніпрянських письменників у ділянці народної освіти та виховання причинялася до духовного зближення обох частин українського народу, створювала грунт ... до вироблення одної літературної мови. Наддніпрянські письменники... пересадили сюди той образ народної книжки, невеликої, чепурної, з великим чітким друком і кольоровою обкладинкою, в якій зміст був поданий у формі чи оповідання, чи розмов тощо. Перша книжка наддніпрянського автора, надрукована у львіській "Просвіті" 1879 року, була "Історія Руси" І. Нечуя-Левицького - перша взагалі популярна історія України українською мовою... Та найбільше дав для львівської "Просвіти" Борис Грінченко зі своєю дружиною Марією Загірною".
В Олексіївці письменниця знайшла у щоденній праці впевненість і мету. Вона пише науково-популярні книжки: "В шахтах", "Страшний ворог", "Мудрий вчитель", "Орлеанська дівчина Жанна д'Арк", "Добра порада", "У сніговому краї", "Давня пригода" тощо, ці праці були схвально зустрінуті її однодумцями, людьми, які вболівали за українську справу: "Завзяття і працездатність обох їх була дивнаособливо невтомно працювала Марія Миколаївна. В неї виявився чималий талант - писати приступні для зовсім не підготованого читача речі: з-під її пера вийшли найкращі видання для селян ..." . М. Грінченко займається також і перекладом українською мовою творів відомих авторів: А.Чехова, Метерлінка, Зудермана, Ібсена та інших. Як згадує Д. Лукіянович, під час його відвідин родини Грінченків Марія Миколаївна "коротко, але переконливо говорила про потребу для народу популяризації знань і перекладів з іншомовних літератур... У Загірньої в обличчі було більше чоловічих рис, ніж у Грінченка. Енергією, робучістю, знаннями, популярністю вона не поступилася Грінченкові. Я вперше пізнав таку бойову жінку...".
Крім того, разом з Б.Грінченком вони збирають фольклорні матеріали. Для неї справжнім авторитетом залишався коханий чоловік - Б. Грінченко, його слово, його праця важили найбільше: "Чи щаслива я своєю писаниною? Слухайте, брате! Вчиття своє я скінчила одинадцяти років, а потім торгувала в крамниці, шила, робила дома що було треба і читала книжки... Але ж я була зовсім сама. Ділитися думками було ні з ким - завсігди доводилося про їх мовчати.... І отак я собі жила в розумовій самотині, і не маючи змоги розмовляти, я не навчилася думати, а не вміючи думати, звісно, не могла навчитися і думки висловлювати. Я таки зовсім не вмію думати, а вмію тільки почувати. Потім на короткий час я стріла 2-3 людей таких, що іноді живіше слово можна було від них почути, з деякою літературою трошечки можна було познайомитися. Кілька років я думала, куди й до чого себе приткнути: і робити щось корисне хотілося, і заробітку було треба. Врешті зважилася бути учителькою, бо так собі думала, що народ без освіти ніколи нічого не досягне. І я була щирою вчителькою: з ранку до ночі вчила школярів і обрусяла їх, бо вважала, що російська мова несе їм культуру. Іноді так було втомлюся, що їсти не відпочивши не можу, але радію, бо це ж я для просвіти народної працюю. Була в мене вчителька знайома, і так було ми з нею бідкаємося, що так багато праці йде на те, щоб подужувати мову московську. Ми подужували її, звісно, за пособою вкраїнської мови, але вважали, що конче потрібно школярів її добре навчити, бо ми бачили, що школа освіти не дає, а дає тільки вміння читати; освічуватися ж потім наші школярі мусять із книжок. А книжки всі московські. От ми й обрусяли в ім'я просвіти, а про наслідки націоналізації ми, звісно, й не думали. А потім я стріла "вчителя з гарними очима"... Мій учитель працює для рідного краю. Я... по щирості не можу сказати, чи для рідного краю, чи для тих очей, що глибоко зоріли й зоріють мені в душу. Роблю, що можу... Я рада працювати для вкраїнської справи, бо ця праця єднає мене з дорогою мені людиною, і ще тим, що, може, нею я хоч трохи платю за той хліб, що їм. Коли хочете, то це щастя. Але ж того щастя, яке почуває людина, сказавши своє нове слово, я, Іване, ніколи не мала й не матиму: я не вмію думати і не вмію говорити." Життя заради чоловіка, заради його інтересів, його думки - її думки. Та чи дійсно такою вже безвольною була ця жінка? Не вміючи думати самостійно навряд чи змогла б вона виконати той обсяг роботи, який зробили, написати те, що написала, завоювати авторитет і повагу (про які свідчать і відгуки, і багаточисельна переписка) визначних людей того часу.
У 1893 р. М.Загірня разом з чоловіком і донькою виїжджають до Чернігова, де і продовжують працювати на ниві української культури й освіти. У музеї українських старожитностей вони склали "Каталог музею українських древностей", врятували для нащадків місцевий музей Тараса Шевченка, який зовсім був занепав. Увесь час ішов на облаштування музею, сім'я знала тільки роботу, додому поверталися опівночі. І так півтора місяці напруженої праці без відпочинку .
У місті вже існувала згуртована група ідейних українців, які збиралися періодично на збори, але досить конспіративно. У "Громаді" Грінченко був "запальним" поетом, лідером, І. Шраг вважав його ґрунтовним керівником. Багато доводилося вислуховувати нарікань громадівцям від поета за те, що мляво розгортається українська справа, що земці її не підтримують. То був час, коли боротьба велася легальними методами: написанням меморандумів, прохань до міністерства освіти щодо викладання українською мовою в школі, і обоє Грінченків брали жваву участь у цих земських заходах. Заснування земської книгарні для вчителів, упорядкування Шевченківського музею - все це лежало на плечах Бориса Грінченка, а головним чином - його дружини; так само й основний її тогочасний клопіт - видання дешевих українських книжок.
Марія Грінченко активно взялася до роботи на новому місці, всіляко допомогаючи чоловікові, вона береться і за роботу, яку планував, але на яку не мав часу сам Грінченко. Кожен день приносив нові турботи, праці вистачало: "Коли було зайдеш до них у їхню вбогу кімнатку на Чернігівському шосе, вони все за працею: пишуть, виправляють рукописи на вимогу цензури або радісно корегують дозволені до друку сторінки."
У листах письменниця не приховує труднощів і суперечностей у громадській та літературній праці. З листів постають важливі факти видавничої діяльності Грінченків. Важко йшли справи з виданням українських книжок, багато з них заборонялися цензурою, та все ж, починаючи з 1894, і кінчаючи 1898, видано книжок - 132098 примірників, продано - 52842.

Тема 4. Початок професійно-технічної освіти. Ремісничі класи та майстерні, недільні школи.

Створення ремісничх училищ у Росії. Ремісниче училище Бахмуту (склад учнів, учбові плани, викладачі, досягнення, видатні вихованці).

Горлівське гірниче училище, роль П.М. Горлова та С.С. Полякова.

Штейгерська школа Лисичанська.

Ямсько-кам’янська сільгоспшкола. Залізничне училище Гришино.

РЕМІСНИЧЕ УЧИЛИЩЕ.

Відміна кріпацтва і швидкий розвиток промисловості Півдня Росії поставили перед урядом питання про необхідність підготовки молодшого і середнього технічного персоналу. Ці імпульси виходили від промислових районів і міст повітів, що швидко розвивалися. Таким містом був і Бахмут.

В 1861 році в Бахмуті при повітовому училищі була відкрита Недільна школа для ремісників і робітників. На відкритті 19 лютого Предводитель дворянства Шахов пожертвував на утримання 25 рублів, городяни - 127 рублів сріблом. В школі зібралося до 20 учнів.

В 1882 році голова повітового земства О. Карпов почав добиватися від губернського земства асигнування 1200 рублів на відкриття 2-х ремісничих класів і 6 Шкіл ручної праці, дотації в 1800 рублів з бюджету. В Звановській волості повинен був бути відкритий клас столярної, бондарської, колісної справи, була куплена хата з 2-х кімнат для майстра і майстерні.

В жовтні 1890 року Бахмутське земське зібрання в особі Предводителя дворянства О. Карпова звернулося до міністра державного майна про відкриття середнього гірничо-заводського промислового училища "...для розвитку гірничо-заводської промисловості в краї". Управа направила перелік вугільних, соляних копалень, заводів, гірничого виробництва Бахмутського повіту. Одночасно до міністра народної освіти надійшло клопотання Думи про відкриття при майбутньому училищі сільськогосподарського відділу. Голова В.І. Першин писав, що місцевість біля Бахмуту "рясніє різноманітними мінеральними багатствами (сіль, кам'яне вугілля, кіновар, залізна, мідна, срібно олов’яна руди)". Багато копалень і заводів "знаходяться в завідуванні людей, що не отримали ніякої наукової підготовки", що створює загрозу "життю самих копалень". На думку В.І. Першина, вирішити багато проблем того часу могли б керівники із спеціальною технічною освітою. Аналогічний лист-клопотання про відкриття училища В.І. Першин, О. Горяїнов М. Степанов 13 березня 1891 року направили Директору народних училищ Катеринославської губернії.

Земське зібрання повіту було стурбоване, що багатства надр експлуатуються іноземними компаніями. Підготовка гірничих штейгерів в Лисичанській школі є недостатньою для зростаючих потреб краю в кадрах. В докладі про відкриття сільгоспвідділу в училищі земський діяч І.П. Ільїн відмічав: "Бахмутський повіт і його околиці належать до степового простору й має досить розвинуте сільське господарство і скотарство", але господарство через відсутність фахівців велося погано, "з року в рік, з покоління в покоління". У повіті на той час було 800 тисяч десятини землі, заселеної німцями з 1884 року - 120000 десятин.

Численні звернення земської Управи, Думи в урядові інстанції примусили їх порушити справу відкриття ремісничого училища. За розпорядженням міністра народної освіти графа Делянова була утворена Особлива нарада при керівнику Відділом промислових училищ на чолі з таємним радником Аноповим.

У вересні 1894 року Микола II дав розпорядження міністерствам фінансів, державного майна, народної освіти відкрити 7 середніх технічних, 15 нижчих технічних і 17 ремісничих училищ по всій Російській імперії. На цю мету щорічно з державного бюджету виділялося понад I млн. рублів.

Особлива нарада таємного радника Анопова і урядовця Мінфіну дійсного статського радника Григор’єва вела журнал, з якого ми можемо отримати відомості про характер обговорення питання про відкриття училищ. На нараді вирішували, чи будувати училища з цегли або дерева, одно або двоповерхові, які мати майстерні і, навіть, де і скільки розмістити клозетів. Нарада прийшла до висновку, що "в Бахмуті за місцевих умов не представляється можливим будувати дерев'яні споруди.., відкриття тут училища викликається настійною необхідністю". Бахмутській міській Думі наказано було "приступити до споруди будівлі ремісничого училища весною (1895 р.), щоб відкрити до I липня 1896 року". Одночасно будівництво училищ почалося в Санкт-Петербурзі, Ростові, Томську, Ташкенті, Царицині, Сапожку, Рибінську. Проте, до встановленого терміну було відкрито тільки училище у Бахмуті. В цьому чимала заслуга Голови В.І. Першина.

1 липня 1896 р. училище було відкрито. 24 жовтня 1897 р. головою його Опікунської Ради став В.І. Першин. Будівля училища була з червоної цегли, 2-поверхова, з оригінальною архітектурою, збереглася до теперішнього часу (Артемівський індустріальний технікум)

До 2-поверхової будівлі було прибудовано дві одноповерхові будівлі майстерень.

Генеральним підрядником ремісничого училища був бахмутський купець Моїсєєв, що виявився людиною не досвідченою в будівельній справі і нечистою на руку. Для контролю за ходом будівництва училища Дума утворила Будівельний комітет. Голова і члени цього комітету вели два зошити витрат і актів. Після завершення будівництва виявилася величезна кількість недоробок, дефектів і відвертої крадіжки грошей.

Майже детективною історією було обговорення питання про придатність будівлі ремісничого училища. Ще під час будівництва член Будівельної комісії, що приїхав з Брянська майбутній директор-інспектор П.О. Жиров, інженер Квельмс звертали увагу в своїх листах Катеринославському губернатору на численні відступи від проекту купця Моїсєєва. Катеринославський губернатор в цей час хворів, а потім в 1897 р. помер. Занедбаність справ в губернії позначилася на контролі за ходом будівництва ремісничого училища. В грудні 1898 року віце-губернатор О. Михайлов відзначав, що "ремісниче училище, тільки що збудоване за казенний рахунок в Бахмуті і вже зайняте учнями, навряд чи може бути визнаним міцним і достатньо придатним для свого призначення". Молодший ревізор Катеринославського казначейства Полтавченко в акті в листопаді 1897 року виявив факт, що " стіни в пів цегли замість призначених по кошторису в одну цеглину навряд чи будуть міцні при дії парового казана і машин". Була утворена комісія з перевірки будівлі училища на чолі з губернським інженером статським радником Харманським, у складі Л. Бродницького, О. Фейгіна, молодшого інженера О. Міклошевського, О. Аршеневського, справника повіту В.Мельникова, міського архітектора Любімова. Комісія протягом двох місяців працювала і виявила численні порушення і відступи від проекту. Всі фундаменти і стіни одноповерхової будівлі були виконані не з дружківської цегли, а з бутового каменя. Причому, Моїсєєв чомусь купував камінь по 14 рублів за 1 м3, як і цеглу (крадіжка). Самовільно підрядчик замінив 18 голанських печей на центральне опалювання з калориферами, з двома котельнями. На це попечитель учбового округу і міністерство дозволу не давали. На суму більше 15000 рублів були відсутні акти, документи про придбання матеріалів і виконання робіт. Це був факт безперечної крадіжки підрядником, але покарання ніхто не поніс, гроші в міську казну не були повернені. Цікаво, що попечитель Одеського учбового округу, визнав роботи задовільними, але акт про це зник. Узяті проби розчину кладки стін училища були відправлені на аналіз в Інститут інженерів шляхів сполучення, але результат так до Бахмуту і не дійшов.

В перший рік навчання в училищі було в столярно-токарному відділенні 7 учнів (з них 2 практиканти), в слюсарному відділенні - 44 учня (з них 2 практиканти). Училище мало 36 приміщень. Земельна ділянка розміром 2600 сажнів Думою була передана у власність училища. В училищі були квартира директора-інспектора П.О. Жирова, 3 класних кімнати, малювальна кімната, слюсарний клас, ливарна майстерня, машинна, кузня. Загальна вартість устаткування дорівнювала 14 тисячам рублів. В перший рік на утримання училища було відпущено 10568 рублів, на придбання устаткування - 9023 рублів. Загальне фінансування училища здійснювало міністерство освіти (11379 рублів), з бюджету міської Думи (1000 рублів), від Округу (100 рублів), платні за навчання (550 рублів), від доходів за замовлення і від продажу робіт учнів.

Заняття в училищі проходили по 6-денці, з 8 до 12 годин - уроки в класах, з 12.30 до 17.00 - практичні заняття в майстернях. З 1 по 15 червня кожного року була практика в майстернях училища і на підприємствах Бахмуту. Учбовий рік тривав з 1 вересня до 30 травня. Платня за навчання складала 10 руб. на рік, 1/7 частина вчилися безкоштовно по бідності.

Учбове навантаження ремісничого училища складалося з щотижневих годин фізики, арифметики з рахівництвом, накреслювальної геометрії, чистописання, російської мови, літератури, фізики, основ технології обробки дерева і металу, досить багато годин малювання, співу. Учбова програма і плани були примірними, в них зміни і доповнення вносили викладачі.

Підручниками для викладання предметів служили: по Закону Божому підручник Соколова, по російській мові "Етимологія і синтаксис" Кирпічнікова, "Рідна мова" Соколова, по арифметиці і рахівництву - "Задачі" Малініна, "Арифметика" Голубова, "Фабричний курс рахівництва" Плотнікова, "Геометрія" Вульліха, "Фізика для міських училищ" Малініна.

Училище мало в розпорядженні багату бібліотеку. Якщо в 1896 році в бібліотеці було книг технічного змісту 53, посібників і підручників для учнів - 286, в кабінеті креслення, малювання і технології -101 книга і посібники, то в 1902 році книг технічного і технологічного змісту було 171 назва, підручників і посібників для учнів - 378, періодичних видань - газет і журналів - 64, посібників з чистописання - 33. В кабінеті креслення і малювання було 217 посібників, таблиць, альбомів. Вже у момент відкриття училища інспектор П.О. Жиров ставив перед начальством питання про необхідність обладнати фізичний кабінет. Щорічно на придбання приладів виділялося від 500 до 1000 рублів. В 1901 році міністерство народної освіти виділило 2 тисячі рублів на дообладнання фізичного кабінету. Інспектор П.О. Жиров пожертвував під фізкабінет найбільшою кімнатою своєї невеликої квартири при училищі. У фізичному кабінеті налічувалося 192 прилади і наочні посібники, серед яких немало таких, про які багато нинішніх вчителів мало що і знають. Фізкабінет мав лабораторію.

Гуртожитку і пансіону училище не мало. Іногородні вчилися за платню від 6 до 10 руб. на рік, проживали в будинках бездітних городян і бідняків.

З моменту відкриття і до початку 1 Світової війни директором був Петро Опанасович Жиров, що народився в 1850 році, статський радник, закінчив Петербурзький університет в 1878 році. В училищі він викладав арифметику, геометрію, рахівництво, фізику. Мав тижневе навантаження 12 годин. За багаторічну працю в училищі був нагороджений орденами Станіслава і Ганни. Ймовірно, користувався великим авторитетом в губернському Правлінні, оскільки в 1902 році очолював комісію по прийому нових будівель механіко-технічного училища в Маріуполі і середньотехнічного училища в Олександрівську. Крім того, П.О. Жиров був членом Ради училищ повіту, активним громадським діячем - одним із засновників музично-драматичного Товариства, учасником самодіяльних спектаклів в Народному Домі.

В обов'язки інспектора училища входили відвідини уроків. У звіті за 1901-1902 рр. П.О. Жиров відзначає, що відвідував уроки креслення і російської мови, робив зауваження по відступах від програм, на педраді "розбиралися найбільш відповідні для ремісничих училищ методи і способи викладання". В училищі за ініціативою вчителя фізики більш детально вивчали машини із змінним тиском пари, пристрій паровозу - для майбутніх помічників машиністів. Більш детально вивчалися динамо-машини, методи вимірювання одиниць струму - для майбутніх машиністів електростанцій і підйомних машин копалень. При вивченні арифметики задачі складалися на розрахунки складу розчинів для майбутніх працівників солеварних і содових заводів Бахмутського повіту. Тут математик П. О. Жиров здійснював "зв'язок викладання з життям" (віяння 50-х років XX сторіччя). Вперше в курсі технології металів були введені поняття про устрій доменних, пудлінгових і сталеплавильних печей, що "викликається місцевим характером промислової діяльності", відзначав в звіті П.О. Жиров.

Значне місце педагогічний колектив училища приділяв аналізу вихованості учнів: проблемою був вплив сім'ї на учнів, оскільки вони дуже багато часу знаходилися в училищі, а батьки були зайняті промисловими і торговими справами. З приводу порушень поведінки батьків запрошували в училище. З 105 учнів в 1902 році мали "5" по поведінці -101, "4" - тільки 3. Серед вчинків - витівки і зайва жвавість відповідно віку, бійки один з одним, лінощі, ненавмисне псування майна, пропуски занять. П.О. Жиров відзначав, що "учні мають слабі прагнення до самоосвіти шляхом позакласного читання, розумовий розвиток посередній". У випускному класі, на думку лікаря Стебельського, фізичний розвиток значно випереджав розумовий, "етичний стан учнів дає підстави бажати кращого".

Почесним доглядачем (за теперішніх часів це голова державної екзаменаційної комісії) був директор Брянцевської соляної копальні гірничий інженер колезький радник Михайло Миколайович Лямін, що народився в 1861 році, закінчив Гірничий інститут, мав ордени Ганни і Станіслава. Священик Покровської церкви Платон Никифорович Шумов був законовчителем. Серед викладачів в 1902 році ми зустрічаємо вчителя Вищого народного училища К.О. Прохватилова - викладача російської мови і чистописання, М.М. Смельніцького - викладача російської мови, М.І. Мазуріна - викладача малювання. М.І. Мазурін народився в 1871 році, закінчив Строгановське художнє училище, служив в Орлі і був звідти запрошений в Бахмут. У фондах Артемівського краєзнавчого музею є футляр креслярської готовальні Миколи Мазуріна, учня 3-го класу Строгановського училища, вручений йому за успіхи в малюванні в 1890 році. М.І. Мазурін в училищі виконував обов'язки класного наглядача (за теперішніх часів - класний керівник), завідував бібліотекою, був секретарем педагогічної Ради. В 1898-1902 рр. художні роботи ремісників спрямував інспектор П.О. Жиров на Всеросійську Промислову виставку (разом з промисловими виробами, кресленнями, фотографіями), в Академію малярства. Можливо, саме М.І. Мазуріну зобов'язано було ремісниче училище створенням прекрасної фотомайстерні і однієї з найбагатших в учбових закладах Бахмуту бібліотеки. Завідуючим майстернями були Олександр Миколайович Красковський, 1870 року народження, що переїхав в Бахмут з Вольська, і Костянтин Васильович Орлов. Вчителем співу в училищі був Г.А. Макогон, церковний регент і вчитель співу Благовіщенської ЦПШ. Лікарем училища був Володимир Максиміліанович Стебельський, що працювати в Бахмуті земським лікарем з 27 листопада 1885 року. Секретарем училища служив Григорій Кузьмич Погорєлов, 33 років, що закінчив в 1885 році Бахмутське міське училище.

При училищі існував склад готових виробів учнів і магазин для продажу цих виробів. Опікунська Рада навіть планувала видати Каталог товарів, що продаються в училищі. Будь-який житель міста міг в училищі замовити для себе ті або інші вироби, інструменти, товари. Так, в 1902 році учні виконали на продаж малий свердлувальний верстат за 25 рублів, рахівниці класні за 15 рублів, поліровану скриню, етажерки і полиці для книг для городян, столи для народної аудиторії Народного Дому, тумби-столи. Таких замовлень було на 132 рублі. В магазині училища виготовлених учнями товарів було на 4546 рублів. Були продані свердлувальний верстат на чавунній базі за 150 рублів, токарний по металу ножний верстат за 100 рублів, багато шаблонів, ключів гайкових, молотків. Це дозволило отримати додатково до бюджету училища 342 рублі. Учні виконували замовлення по литву з гіпсу різних виробів - статуеток, ліпнини для будинків. Зрозуміло, що все це було неможливо без доброї матеріальної бази учбових майстерень, фотолабораторії, токарної, слюсарної, ливарної. В столярній майстерні було встановлено 5 верстатів і 24 верстаки, а на учнів було 774 набори інструментів. В слюсарно-токарній майстерні були встановлені діючі парові машина і казан, 21 верстат для обробки металу, напильників було 2303. В кузні учні працювали на п'яти ковадлах, чотирьох міхах. В столярній, слюсарній майстерних були майстри-практики, машиніст по обслуговуванню парових машин, коваль і два молотобійці.

Для роботи учнів в майстерних щорічно придбалося у великих кількостях "залізо різних сортів", сталь інструментальна сортова, чавун, мідь, олово, свинець і цинк у зливках, мідь сира десятками пудів. Отримувалися і окремі інструменти, мітчики, розгортки, ключі, кронциркулі, кліщі, струганки, гладилки, кувалди, деталі машин.

Поєднання учбового корпусу з майстерними створювало певні незручності, оскільки "пристрій клозетів, майстерень і відсутність роздягалень заважали підтримувати чистоту приміщень і повітря", відзначав лікар Стебельський.

Іспити в училищі проходили в кінці травня. На них були присутні Почесний доглядач Лямін, член Опікунської Ради інженер Д. Д Ремпель - власник металоливарного заводу.

В 1902 році опікун училища В.І. Першин порушив перед міністерством народної освіти питання про створення електротехнічного класу. Дії В.І Першина були на перспективу.

Училище давало високу професійно-технічну підготовку. З 1-го випуску в 1899 році (79 учнів і 21 практикант) в Штейгерські училища поступило 3, на заводах і копальнях повіту працювали 14 чоловік, в Одеське училище мистецтв поступив 1 випускник. Як правило, випускники вже наперед були відомі власникам підприємств і копалень достатньою глибиною знань і технічної підготовки; тому рекомендацію педагогічної і Опікунської Ради попросили всього 5 випускників.

Педагоги і лікар Стебельський уважно стежили за здоров'ям учнів. За рік учні відвідали лікаря і земську амбулаторію у 840 випадках, ліки одержували безкоштовно в міській аптеці. В училищі на нещасні випадки була аптечка першої допомоги. Один учень помер в лікарні від запалення нирок. Найбільш часто учні хворіли на малярію (21 випадок), грипом і ГРЗ (31 випадок), гастритами (12 випадків), ревматизмом (8 випадків), було багато забить, порізів, опіків.

В училищі був жорсткий відбір учнів під час вступу. В 1901 році з 71 охочих вступити 35 не були прийняті по слабих знаннях, був високий відсів - до 19% щорічно (за бажанням батьків і через неуспішність). На повторний курс було залишено з 119 учнів—31.

Соціальний склад учнів - дітей торговців і ремісників - 40, службовців на фабриках і копальнях - 17, землевласників -17, урядовців - 3, з міщан 31. Це ще раз підтверджує, що училище в соціальному плані орієнтувалося на підготовку кадрів для торговельно-промислової сфери. З числа учнів було 16 євреїв, 1 німець.

Проблеми, що виникли при прийомі учнів на початку XX сторіччя, загострилися в 1908 році: великий наплив, слабка підготовка випускників церковно-приходських шкіл. Міністр народної освіти фон Кауфман з 7 червня по 17 листопада 1908 року розглядав клопотання Думи про відкриття підготовчого класу в ремісничому училищі. По Положенню про училища 1872 року це було передбачено. Питання було передано в Державну Раду, бюджетну комісію III Державної Думи. Комісія вивчила питання по докладу депутата А.І. Куломзіна. Розрахунок показував, що на утримання підготовчого класу необхідно було 1,8 тисячі рублів - з платні за навчання 300 рублів, із зароблених училищем коштів - 600 рублів, від Думи і земства - по 250 рублів, від казначейства - 440 рублів.

14 листопада 1908 року Микола II наклав на Законі про відкриття підготовчого курсу в училищі резолюцію "Бути по сьому". Підготовчий клас мав наступний розклад: Закон Божий — 2 години, російська мова - 4 години, чистописання - 2 години, арифметика - 4 години, географія і історія - 2 години, малювання - 2 години, креслення - 2 години і щотижнева практика в майстерні -18 годин.

8 січня 1908 року Рада міністрів дозволила відпустити 46 тисяч рублів на будівництво електротехнічного класу - лабораторії, 79 тисяч рублів - на нову ливарну майстерню, 1,8 тисячі рублів - на дві квартири для наглядача (класного керівника) і служителя, а також будівництво нових господарських споруд училища.

Серед випускників ремісничого училища був перший Президент УРСР Юхим Григорович Медведєв.

Ю.Г.Медведєв народився у 1886 р. у Бахмуті. Його батько працював на соляній копальні і займався хліборобством. У сім років Юхим осиротів, пас чужих гусей і худобу. Мав дивовижний голос і співав в церковному хорі. Завдяки Товариству сприяння сиротам поступив в ремісниче училище, де отримав спеціальну освіту. З 1904 року став членом РСДРП.

У 1905 році електротехнік Юхим Медведєв - член страйкового комітету і активний учасник барикадних боїв у Катеринославі, де отримав поранення, його вислали у Бахмут під нагляд поліції. У роки реакції від активної політичної діяльності відійшов, одружився, з'явилися діти.

1917 рік зустрів членом Української соціал-демократичної партії, переїхав в Харків, де трамвайники міста обрали його в Раду робочих і солдатських депутатів.

З перших днів створення ревкому Юхим Медведєв працював разом з Ф. А. Сергєєвим (Артемом), С. А. Буздалінмм, П. А. Кіном, М.Л. Рухимовичем. Він з більшовиками формував бойові дружини, вів боротьбу з чугуївськими юнкерами.

В. П. Затонского, В. М. Шахрая, Ю.Г. Медведева делегували від Радянської України у Брест. В. І.Ульянов інструктував делегацію.

Після Громадянської війни Ю. Г. Медведєв працював у Вищій Раді народного господарства України, в Луганську і Катеринославі, повернувся в Харків. Обраний Головою ВУЦИК - першим президентом УРСР.

У 1938 році був заарештований і засуджений як ворог народу «за організацію контрреволюційної терористичної організації». Реабілітований посмертно у 1959 р.

ШТЕЙГЕРСЬКЕ УЧИЛИЩЕ

Потреби геології, геодезії та гірничої справи Донбасу вимагали підготовки кваліфікованих кадрів.

Інспектор Лисичанської штейгерської Школи Курбановський у 1886 році повідомив З’їзд промисловців Півдня Росії, що на утримання на рік виділено 15 000 рублів, 40 учнів мали стипендії по 88 рублів та безкоштовне навчання. Платня за навчання складала 20 рублів на рік. Від Бахмутського земство 2 учня мали стипендії по 130 рублів

Всього учнів було 87. Навчання тривало 3 роки.

Учні мали такі витрати: квартира 9 руб., чай і цукор 2 руб., прання білизни 1 руб., освітлення 25 коп., баня 40 коп., мило 20 коп. Витрати на одяг складали: 2 пари чобіт по 8 руб. на 2 роки, 3 блузи по 15 руб., картуз формений 2 руб., пальто 20 руб. на 4 роки, пасок форми 2 руб.

Склад учнів був таким: з місцевих селян - 14 представників, різночинець - 1, із духовннх - 1 (Лисичанськ). З Бахмутського повіту :селян - 5, міщан - 4, духовних - 1. З інших повітів Катеринославської губернії - 11 учнів. З Війська Донського - 15, з них - 9 козаків. З губерній: Харківської – 6 представників; Таврійської - 2 (із дворян), з Херсонської, Чернігівської, Київської, Орловської, Курської, Ковельської, Гродненської, Мінської, Могильовської, Волинської, Віленьської, Олонецької, Пермської - від 1 до 5 учнів.

Учні часто дуже погано харчувалися, тому шукали приробітку - давали благодійні вистави.

Серед учнів були навіть іудеї; Самсон Штейн мав допомогу 20 руб. за навчання, Меір Рубінштейн на їжу.

У 1887 р. промисловці Півдня пожертвували 1300 руб. на позики квартировластникам.

ГОРЛІВСЬКЕ ГІРНІЧЕ УЧИЛИЩЕ.

З ініціативи П.Н.Горлова при Корсунської копальні (Горлівка) стала вестися робота по відкриттю спеціального навчального закладу, який готував маркшейдерів, штейгерів, машиністів та інших фахівців для кам'яновугільної промисловості Донбасу. У 1876 році був складений проект статуту Гірничого училища, а в 1877 році був остаточно складений і затверджений статут Гірничого училища Міністром державного майна 1877 почалося будівництво будівлі училища. А 16 серпня 1878 года недалеко від станції Корсунь в присутності багатьох вуглепромисловців і було відкрито навчальний заклад.

Враховуючи заслуги С. С. Полякова у розвитку кам’яновугільної промисловості півдня Росії, вуглепромисловці та члени суспільства Південно-Руської кам'яновугільної промисловості привласнили йому назву «Гірське училище С. С. Полякова» (нині - індустріальний технікум, розташований на площі Перемоги).

Поляков Самуїл Соломонович народився в 1836 р. в містечку Дубровно в сім'ї дрібного торговця, помер в 1888 р. в Петербурзі. Побудував кілька залізничних ліній: Козлове-Воронезько-Ростовську, Орлово-Грязську, Курсько-Харківсько-Азовську Фастівську і Бендеро-Галацьку та інші.

У 1867 р. він заснував залізничне училище у місті Єльці, що стало зразком для інших училищ цього роду; заснував перше на півдні Росії приватне гірське училище при Корсунської кам'яновугільної копальні.

У 1882 р. пожертвував 200 тис. руб. на гуртожиток для студентів при Петербурзькому університеті, названий колегією імператора Олександра II.

Інші пожертвування Полякова становлять понад 2 млн. руб. (На ліцей цесаревича Миколи, на училище барона Дельвіга, на жіночі гімназії Західного края, на єврейський землеробський і ремісничий фонд).

Був засновником кредитних установ: Московський Земельний Банк, Донський Земельний Банк, Азовсько-Донський Комерційний Банк.

В останні роки він почав брати участь в єврейському Громадському житті. За його сприяння була побудована синагога в Петербурзі. Вже в новому стані дворянства Поляков отримав чин таємного радника.

Развитие аграрного образования в Екатеринославской губернии.

Земли Екатеринославской губернии входили в состав трех историко- этничных регионов - Слобожанщины, Юга Украины (Донбасса, Приазовья) и Юга Россси.

После уничтожения Запорожской Сечи в 1775г. земли были розданы предпочтительно отставным военным (ранговые дачи), сюда стекаются добровольно и принудительно тысячи людей осваивая земли ранее занятые казаками- фермерами.

Аборигенами этих земель становятся малороссы, казаки-запорожцы.

В состав поселений вошли представители разных племен и народностей: великороссы, сербы, немцы, греки, волохи, молдаване.

Сама губерния была образована 1803г. Окончательная административная сетка края установилась в 1806г. До 1887г. в нее входили Ростовский уезд и Таганрогское градоначальство, 8 уездов: Александровский, Бахмутский, Верхнеднепровский, Екатеринославский, Мариупольский, Новомосковский, Павлоградский и Славяносербский.

Истоки аграрного образования берут свое начало в Европе.

В 1727г. прусский король Фридрих Вильгельм (1688-1740) учредил кафедру экономии в г. Галле при старейшем университете (основан в 1694).

Знания по с.х. составляли часть лекций по экономике.

В течении ХУШв. подобные кафедры были созданы почти во всех университетах Германии [3].

В России первый с.х. вуз был основан 5.10.1816г. по Указу Императора Александра I как институт земельного хозяйства в Маримонте, предместье Варшавы (ныне Харьковский НАУ им. В.В. Докучаева).

Вторым с.х. вузом стал земледельческий институт (Могилёвская губ.) основанный в 1848г. на базе земледельческой школы (1840г.) и учебной фермы (1845г.).

В 1863г. этот институт был переведен в Санкт-Петербург [4].

Систематическая деятельность российского правительства в области с.х. образования началась с 1837г., когда было образовано министерство государственных имуществ, на него было возложено с.х. образование. Некоторые исследователи начало с.х. образования ведут от 1797г., когда в Царском селе возле г. Павловска была устроена практическая школа, земледелия с 3-х летним курсом. Начальником этой школы был А.А. Самборский (1732-1815), воспитанник Киевской духовной академии, законоучитель императора Александра I [5].

На Украине в 1790г. профессором агрономии М.Г. Ливановым (1751-1800гг.) было организована частная с.х. школа в с. Богоявленском под Николаевом [6].

Земледельческие училища среднего и низшего уровня образовывались в России : Московское (1822г.), Санкт-Петербургское (1824г.), Горыгорецкое (1840г.), Харьковское (1885г.), Казанское (1862г.), Саратовское (1862г.), Уманское (1868г.) [7].

В 1903г. в России насчитывалось 5 с.х. вузов, 17 средних с.х. школ, 189 низших.

В Германии функционировало 22 средних с.х. школы, низших почти 1,5 тысячи.

Дальнейший толчок с.х. образования дало образованное в 1894г. Министерство земледелия. Потребность в с.х. знаниях стала ощущаться после освобождения крестьян, когда оказалось необходимым устроить помещичье хозяйство на новых началах свободного труда. С.х. школы были распределены по России неравномерно. Особенно мало с.х. школ было на Юго- Востоке [8].

С 1767 г. начинается история становления и развития знаний по коневодству в Новороссийской губернии, на землях нынешней Луганской и Донецкой областей.

Вначале эти знания носили чисто практический характер в подборе и совершенствовании пород лошадей, выведению новых заводы: Деркульский(1767); Стрелецкий (1803); Лимаревский (1820); Ново-Александровский(1823) [9].

В начале Х1Хв. Главное управление государственными конными заводами создает сеть коннозаводских училищ при наиболее крупных заводах. Такое училище было открыто при Деркульском конном заводе. Право обучаться в нем имели дети коннозаводских рабочих Беловодских конных заводов. С 1845 г. в училище стали принимать от помещиков мальчиков достигших 12-и лет.Плата за обучение была 30р. серебром в год.17р. шло на питание, 10-на обмундирование и 3 на учебные принадлежности и книги.На весь курс обучения отводилось 6 лет.

Первый год воспитанники изучали российскую грамматику,закон божий,священную историю,начальные правила арифметики,обучение на счетах, коновальное искусство и правила ухода за лошадьми.

В последующие годы воспитанники изучали: чистописание,каллиграфию,географию,анатомию лошади и др.предметы.

В них готовили специалистов по конневодству или конторских служащих.

В 1843г. по распоряжению министра Государственных имуществ (МГИ) графа П.Д. Кисилева (1788-1872) была учреждена школа сельских лесников при Великоанадольском лесничестве.

Контингент школы должен был составлять 40 учеников из гос. крестьян Херсонской, Таврической, Екатеринославской, Полтавской и Самарской губерний.

К концу 1848г. в школе учились 12 учеников, в 1852г. число воспитанников достигло 40[11].

В 1910г. был издан указ о присвоении лесной школе им. В.Е. Графа (1820, Овруч - 1867, Москва), «профессора бывшей Петровской академии, Полковника лесничих», положившего начало степному лесоразведению в регионе Донбасса [15].

В 1850г. в Екатеринославской губернии было одно с.х. училище, где было 3 учителя и 9 учащихся [12].

В селе Благодатном училище с 4-х летним сроком обучения было открыто в 1905г. Срок обучения в школе лесников был 2-х летний, а на Екатеринославской учебной ферме (бывшей Луганской - 4-х летний).

В школе сельских лесников кроме механических приемов сеяния и посадки преподавались следующие предметы: Закон Божий, русский язык, четыре первые правила арифметики, чистописание, черчение, съемка, лесная ботаника применительно к тем породам, которые могут быть разводимы в тамошнем крае, зоология, лесоразведение [13].

Луганская образцовая ферма учреждена по распоряжению министра финансов России Е.Ф. Канкрина (1774-1845) в 1827г. В 1841г. по распоряжению правительства она была преобразована в учебную ферму для губернии Херсонской, Таврической, земель войска Донского и Кавказа. В 1830г. на Луганскую ферму начали принимать кантонистов, детей помещиков и грамотных крепостных крестьян для обучения рациональным с.х. приемам. На Луганской образцовой ферме проходили практику студенты Санкт- Петербургского лесного института [14].

В 1848г. Луганская учебная ферма была переведена в Александровский уезд с. Новотроицкое и стала называться Екатеринославской.

В 1896г. на базе Кременских лесов была основана Новоглуховская лесная школа, которая готовила специалистов лесного хозяйства для Харьковской губернии. Из стен Новоглуховской школы вышли замечательные лесничие, руководители крупных лесных хозяйств М. Орлов, В. Тамарский, М. Шарапов, которые из поколения в поколение передавали свой опыт по выращиванию леса.

Культурные лесонасаждения Кременских лесов относится к 1832г., в этом году закладывались первые питомники в Новоглуховском бору [16].

Новоглуховскую лесную школу окончил известный общественный и политический деятель Украины Никита Ефимович Шаповал (1882-1932). Родился он в с. Серебрянка Бахмутского уезда. В 1917г. - министр почв и телеграфа УНР. Являясь крупным ученым лесоводом он возглавлял Всеукраинский лесной Союз. В 1911г., работал лесничим в имениях сахарозаводчика Терещенко. Это дало ему возможность издать учебники «Про ліс», «Лісова справа України». Во время директории Шаповал возглавлял Министерство Земледелия. Будучи в иммиграции в Чехословакии он организовал при поддержке Чехословацкого правительства Украинскую Хозяйственную Академию в г. Подебрадах (1933г.) [17, 18].

ЯМСЬКО-КАМЯНСЬКА СІЛЬГОСПШКОЛА.

Для підвищення сільськогосподарського виробництва в умовах посух півдня України Міністерство Державного майна в 1880 році затвердило план створення кількох казенних господарств Зразкових зрошувальних ділянок.

В 1880г. была создана экспедиция по орошению Юга России во главе с генералом Жилинским. Весной 1881г. начали строить первую в Екатеринославской губернии оросительную систему. В 1897г. в Каменское хозяйство приезжала комиссия Министерства Государственных имуществ под председательством основоположника опытного дела России - профессора Н.А. Стебута (1833-1923) этому способствовал Министр Земледелия А.С. Ермолов (1846-1917). Все что было организовано на Каменском орошаемом участке было воплощением в жизнь идей известного естествоиспытателя В.В. Докучаева (1846-1903) [21].

В Катеринославській губернії для побудови гідротехнічних споруд одним із зручних місць були землі по обидва боки річок Кам'янки і Плотви, притоків річки Бахмут біля сіл Радивонівка та Чорногорівка ( ст. Яма з 1912 р.). Департамент землеробства і сільської промисловості по узгодженню з Міністерством майна в 1881 році передав 5250 десятин (2126 кв. сажень) землі для новоутвореної Кам'янської зрошувальної дільниці. спочатку побудували житло, кухню, конюшні, складські приміщення. До осені 1881 було завершено зведення на річці Кам'янці водосховища об’ємом 3500 куб. сажнів води. Будівельні роботи виконувались з використанням ручної праці і живої тяглової сили (воли, коні). Це перше водоймище із побудованих в Катеринославській губернії. Вода самопливом по водопровідних каналах подавалася на поля площею 300 десятини. Ніжньо-Кам'янське водосховище (став №1) було дослідно-показовою спорудою. Вгору на схід по річці Кам'янці спорудили Верхньо-Кам'янське водосховище (став № 2). На річці Плотві (впадає в річку Кам'янку) побудували Ніжньо-Плотвинський став № 3, а вище по течії - став № 4. Площа водосховищ (всього було 5 ставків) займала 87 десятин (1200 кв. сажнів).

2 червня 1903 року підполковник Новгородського піхотного полку-топограф В.О. Городцов почав проведення археологічних досліджень Бахмутського повіту за дорученням Археологічної Комісії Імператорського історичного музею (Москва). У його особистих щоденниках залишився опис технології побудови водосховищ Кам’янської ділянки. Спочатку розчищалися яри до материка, поглиблювалися відкоси, під греблею копали 2 траншеї упоперек глибиною у кілька сажнів. Ці траншеї до водопідпорного шару і затампоновувалися глиною. Під греблею 2 такі траншеї - зсередини водоймища та по довжині греблі. Греблі мали висоту у 18 сажнів, з утрамбованої глини, обсаджені кущами та деревами. Надлишок води відводився спеціальною канавою поза гребель. Якщо було кам’яне дно, то створювали кілька каскадів - ям, щоб зменшити швидкість води. Городцов, як топограф, навіть намалював розріз греблі та план водосховища. Вода по каналах спрямовувалась на зрошувальні площі для поливу овочевих, кормових і зернових культур. На щедрих землях Кам'янської зрошувальної дільниці помітно підвищилась врожайність. В 1907 році з однієї десятини збирали озимини 189 пудів, ярих - 71 пуд. Вирощували пшеницю, жито, ячмінь, овес, кукурудзу, просо, соняшник. В садах росли яблуні, груші, вишні, сливи, смородина, малина, аґрус.

Каменский орошаемый участок с первого дня организации явился практической школой для местных крестьян.

В 1896г. на 8,5 десятинах возделывались разного рода культуры для Всероссийской промышленной и художественной выставке в Нижнем Новгороде. Здесь велись исследования для выяснения различных приемов орошения.

С 1893г. на участке была устроена метеостанция, на небольшом опытном поле изучались ирригационные приемы влияния на урожайность минеральных и органических удобрений.

Велись наблюдения и изучались различные виды обработки почвы, вводилась травопольная система земледелия как показательная для крестьян.

В небольшом плодовом питомнике крестьяне покупали посадочный материал для разведения у себя садов.

Казенное хозяйство имело у себя элитные семена трав, зерновых и других культур. Их приобретали многие земледельцы в этом образцовом хозяйстве крестьяне покупали поросят, ознакамливались и пользовались зерноочистительными, сноповязальными машинами и сеялками.

Були також тваринницькі ферми. Помол борошна здійснювався паровим млином. Досить швидко господарство стало прибутковим. Вироблена високоякісна продукція продавалася не тільки в Бахмутському повіті, а і за його межами. Прибуток без оренди в 1907 році склав 31380 карбованців.

Катеронославське губернське земство у 1910 році присудило малу золоту медаль Кам’янській зрошувальній дільниці за насіння ярої білокорки, арнаутки, озимої червоної остистої та проса метельчастого, від Виставкового Комітету малу срібну медаль за «за колекцію яблук промислових сортів, ..плодові та декоративні рослини» та 2 малі срібні медалі за йоркширських свиней та тропширських овець. При Кам'янській дільниці створили метеорологічну станцію з самопишучими приладами для спостереження у вищих шарах атмосфери, чашковий барометр, психрометри, гігрометр, геліограф, прилад Кнорре, годинник Едісона та інше. Згодом Кам'янська метеорологічна станція стала однією з кращих на Україні. Головна обсерваторія Росії направляла нові змійкові прилади на Кам'янську метеостанцію для дослідження, наладки, після чого ці прилади надсилались на метеостанції інших губерній. Кам'янське господарство розвивалось інтенсивно. Для роботи в сільськогосподарському виробництві були потрібні спеціалісти. 27 липня 1907 році Департамент Землеробства прийняв рішення відкрити у Кам'янці учбовий заклад. Розпочали роботи з проектування сільськогосподарської школи першого розряду, доступної для навчання нижчих прошарків населення. Інженер Дітерікс склав кошторис на будівлю Школи на 107 тис. руб.

Гласний земства лікар М.І. Новгородцев займався вибором місця будівництва. 7 квітня 1910 р. Управа розглянула та затвердила креслення будівель Ямської школи на 140 учнів. Департамент землеробства вимагав змін проекту, даних про вартість будматеріалів та робітників.

25 квітня 1910 р. Управа вирішила мати 60 учнів.

В 1910 році побудували триповерховий будинок - учбовий корпус. На перших двох поверхах розташовувалися аудиторії для занять. 3-й поверх -велика, простору актова зала. В 1911 році новий навчальний заклад прийняв перших учнів, викладали досвідчені вчителі. Школярі, крім теоретичних знань, отримували практичні навички в Кам'янській зрошувальній дільниці. Після 3-річного навчання із агрошколи випускались кваліфіковані спеціалісти: агрономи, меліоратори, зоотехніки і вчителі для народних шкіл. Необхідна кількість випускників залишалась для роботи в Кам'янській дільниці.

В травні 1912 року Департамент землеробства відпустив Бахмутському земству на розбудову Ямсько-Кам’янського училища субсидію 30 тисяч рублів і на 1913 рік - 17,4 тисячі рублів. Були споруджені сільськогосподарські майстерні в 1914 році.

Керівником Воронцов, земство виділило 30 стипендій для учнів.

Міністерство виділило 19 тис. руб., земство - 4500 руб., встановив оклад директору 2500 руб. в рік.

Школа мала 137 десятин землі, управляючим господарством був Г.П.Фіалковський, на 3 роки на підсобне господарство виділялося 15 тис. рублів .

Одним з викладачів цього училища був Журавльов, серед перших учнів в 1914-1916 рр. - майбутній видатний український поет Володимир Сосюра.

Училище мало прекрасну бібліотеку - 130 книг, переданих Департаментом землеробства, Бахмутською земською Управою, а також М.М. Золотовим. В 1914 році цією бібліотекою користувалися 32 особи, було прочитано 634 книги. Бібліотека виписувала журнали "Сільський господар", "Хуторське господарство", "Хуторянин", "Хлібороб", "Південне господарство", "Бджолине життя", "Бджола". Селянам повіту було роздано до 1000 плакатів про сільгоспвиробництво (у тому числі О.Г. Гаршина "Про насіння для посіву і про смітні трави").

В 1914г. в с. Ямы (ныне Северск) Артемовского района Донецкой обл. было учреждено Каменское 3-х годичное низшее с.х. училище, преобразованное в годы Советской власти в профессиональную с.х. школу, а затем в техникум существовавший до Великой Отечественной Войны. С 1914г. по 1917г. в этом училище обучался выдающийся поэт-лирик В.М. Соссюра (1898-1965) [19].

В 1914г. было открыто Славяносербское низшее с.х. училище первого разряда Екатеринославского Губернского Земства им. Виктора Федоровича Голубева.

В.Ф. Голубев отец Льва Викторовича Голубева, один из гласных Славяносербского земского собрания (камергер высочайшего двора). В.Ф. Голубев в 1903г. подарил земству 213 десятин земли, владел имением в с. Александровка [24].

В училище принимались мальчики от 14 до 17 лет по свидетельствам об окончании курса в двуклассных церковно-приходских школах, в училищах уездных, духовных и городских. Не имеющие таких свидетельств принимались по экзамену в объеме двухклассного училища Министерства Народного Просвещения. Если число желающих поступить в 1 класс превышало число вакансий, то всем поступающим вводился конкурсное испытание по Закону Божьему, русскому языку, арифметике и географии. При приеме в училище отдавалось предпочтение местным уроженцам. Целью училища являлось - подготовить учащихся за 3 года к практической с.х. деятельности.

Дополнительный класс ставил целью - подготовить юношей к службе в агрономических организациях: правительственных, земских и общественных. Во время пребывания в училище ученики обязаны исполнять все хозяйственные и ремесленные работы, которые им поручались по хозяйству училища [25].

28 июля 1914г. началась Первая мировая война. Училище не было открыто по этой причине, хотя план приема рассчитан был на 90 человек. С октября 1914г. в здании с.х. училища планировалось оборудовать госпиталь для раненых на 100 человек [26]. В октябре 1921г.

Донецкий губернский отдел народного образования принял решение об основании на базе этого училища техникума полеводства им. К.А. Тимирязева (1843-1920) (ныне Луганский национальный аграрный университет).

Выпускником этого учебного заведения (1923г.) является академик ВАСХНИЛ П.М. Василенко (1900-1999), окончивший в 1919г. Ольгинско-Скаржинское с.х. училище.

В период столыпинской аграрной реформы с 1906г. по 1913г. наблюдался расцвет сельского хозяйства. В это время открываются в России ряд аграрных учебных заведений [22]. С 1914г. начинает издаваться журнал: «Сельскохозяйственное образование», [23] издаваемый Учебным Бюро Ученого комитета Главного Управления Зеслеустройства и Земледелия. В программу газеты входили вопросы:

1. Законы и правительственные распоряжения, касающиеся школьного и внешкольного с.х. образования.

2. Статьи по организационным вопросам школьного и внешкольного с.х. образования.

3. Методика и программы преподавания, учебные планы, учебные пособия и пр.

4. Статьи по вопросам воспитания в с.х. учебных заведениях.

5. Обзор деятельности с.х. учебных заведений в России и заграницей.

6. Хроника с.х. образования.

7. Библиография.

8. Справочный отдел: о выборе учебных пособий, их стоимости, фирмах, изготовляющих пособия и пр.

9. Спрос и предложение труда по с.х. педагогической части.

Ю.Объявления.

Тема 5. ПОЧАТКОВА ОСВІТА У 2 ПОЛОВИНІ 19 – НА ПОЧАТКУ 20 СТОЛІТТЬ. Освіта у системі ЦПШ та парафіяльних училищ (скалад учнів, роль церкви, вчітелі, учбові програми). Народний вчітель та священник - антагонізм співіснування.

Міські училища - структура (склад учнів, вчітелі, програми, фінансування).

Народний вчитель (соціальний статус, підготовка та перепідготовка, побутові умови, піклування земських установ, громадська діяльність та громадські об’єднання).

Видатні педагоги-вчителі Я. Чепіга-Зеленкович, С. Васильченко, Л. Василевська (Дніпрова Чайка ).

Бахмутська Дума та освіта.

ЦЕРКОВНО-ПРИХОДСЬКІ ШКОЛИ

З відміною кріпацтва земські установи отримали право самостійного фінансування та розвитку мережі шкіл, які могли скласти «конкуренцію» існуючимцерковно-приходським школам.

У рапорті благочинного[1] протоієрея Іоанна Аврамова єпископу Катеринославському і ТаганрозькомуЛеоніду[2] вказувалося, що «у другій половині 1861 р. при церквах мого відомства відкриті школи в дев’яти поселеннях: Залізному, Скотоватому, Ново-Бахмутівці, Землянках, Олексіївці, Михайлівці, Солнцевці, Григорівціта Авдотьїні, крім трьох, що вже існували раніше в Олександрівці, Корсуні і Андріївці. Вчення в них проводиться постійно, з належним завзяттям священиками, а в разі їх відлучки для виправлення треб – одним з паламарів».У поясненнях причин не відкриття церковно-приходської школи у с. Авдіївка, датованих 25 травня 1862 р., зазначалося, що на перешкоді стала «відсутність приміщення і належних до того речей – столів, лавок, щосвященик за недавнім вступом його на парафію має найману, дуже тісну квартиру»[24]. Як свідчать розрізнені документи Донецького обласного архіву, багато шкіл через відсутність вільних приміщень у селах розташовувалисяв будинках священнослужителів, але у с. Авдіївка такий варіант виявився неможливим.

У 1862 р. в церковно-приходських школах Бахмутського повіту навчалися 310 учнів, з яких майже половина концентрувалася у шести селах (див. табл. 1)[24].

Таблиця 1

Наповнюваність
окремих церковно-приходських шкіл Бахмутського повіту

Серед учнів приходської школи с. Корсунь (Горлівка) була одна дівчина – Пелагея Кондракова. Ус. Михайлівка за свідченням диякона Адріяна Преснякова – дівчаток зовсім не було,з 25 хлопчаків «усякий день 4-х або 5-ти не буває з причин найнікчемніших, через недбальство або батьків їх, або їх самих». Примушувати батьків до занять священнослужителі не мали права, бо це могло «поселити в селянах рішуче небажання до освіти своїх дітей»[24].

Однією з причин пропусків занять та зменшення чисельності учнів церковно-приходських шкіл став неврожай 1862 р.Священик Платон Данилов у листі благочинномутретього округу протоієрею Іоанну Аврамову зазначав, що «селяни окружних сіл, потерпаючи від недоліку в хлібі, не можуть доставляти його в Галицинівку своїм дітям – учням школи, які тому і йдуть до домів своїх батьків»[24].

В роботі приходських шкіл окрім зменшення контингенту і пропусків занять виниклапроблема недостатнього забезпеченнянавчальними книгами.Священикс. Ясинувате доповідав благочинному, що «для викладання знову прийнятим селянським хлопчикам немає букварів цивільного друку, для виписки яких прошуклопотання і для двадцяти примірників при цьому додаю один рубль двадцять копійок сріблом з пересильним»[24].

У цей період серед тяжких недугів, що вражали селян і загрожували епідеміями, була чорна віспа[38]. З метою запобігання захворювань дітей зцерковно-приходських шкіл повіту почалася систематична вакцинація учнів від чорної віспи. Священик Петро-Павловської церкви с. Галицинівка у 1864 р. повідомляв у благочиніє[3], що у Олексіївці, Нетайловому, Желанній, Кураховці, Олександрополі, Варваровці, Красногорівці, Софії, Ясинобродиці«запобіжного щеплення віспи не було»; краще було у сс. Селидівці та Корсуні, де були щеплені від віспи відповідно 106 та 57 дітей[38].

Не зважаючи на те, що у Бахмутському повіті на початку 70-х років XIX ст. паралельно з навчальними закладами, фінансованими за рахунок Міністерства освітиі земських коштів,приватними училищами і пансіонами, існували також Школи грамоти[4] та церковно-приходські школи,населення Бахмутського повіту більше ніж на 90% було неграмотним. Так, з 81 тис. 171 селян-чоловіків грамотними були лише 8,4%, а з 79 тис. 315 селянок грамотними були всього 280, що складало 0,35%. З 22 тисяч дітей шкільного віку навчалися лише 21% хлопчиків і 1,7% дівчаток[14, c. 123; 31].

Особливу стурбованість земствавикликало те, що «жителі багатьох сіл віддають навчати своїх дітей грамоті місцевим селянам, солдатам, писарям; такі вчителі ходять по дворах, де живуть, і там викладають отроцтву знання грамоти». Платня за навчання одного хлопчика складала 30–50 коп. в місяць або 3 руб. за зиму. Батьки дітей брали на себе годування вчителя по тижню за кожного учня. На дому один вчитель навчав від 10 до 25 дітей. Селяни-вчителі були у сс. Родивонівці, Кузьминівці, Парасковіївці, Триполь. У 20 селах повіту (із загальної кількості 286) не було жодної школи, що становило 7%[33].

У 1870 р. М. O. Корф так описував одну зі шкіл Бахмутського повіту: «з 36 учнів –22 старші за 20 років і9 учнів – старшіза 25 років.Серед них 16 одружених. До того ж навчання відбувається і в неділю, коли більшість людей звикли відпочивати і пиячити»[11, с. 55].

Таке становище не могло залишитися без уваги і у листопаді 1874 року відбулося засідання училищної ради Катеринославської губернії під головуванням предводителя дворян Г. П. Алексєєва (до складу якої входили: начальник народних училищ М. Богатінов, від єпархії – І. Покровський, інспектор Катеринославської гімназії Г. Марков, від МВС – Д. Коростовцев, від земства – О. Чуйкевич [33, c. 34]), де розглядалися питання про посилення релігійно-морального виховання, про рівень викладання Закону Божого, про відкриття початкових шкіл у селах, де не було церковно-приходських шкіл[3, с. 149–168].

У рішенні з цього питання училищна рада зазначала, що «за невеликий час навчання у народних школах сільських дітей вони повинні навчитися канонам православ’я, християнської моралі та звичаям, думкам і почуттям християнським у сучасному житті»[33; 34].Зверталася увага на те, що попечителями шкіл мають бути ревні християни, які виявляться здатними наставляти дітей поза школою, опікуватися бідними дітьми узимку, надаючи їм теплий одяг[34].

Радапросила єпископа Катеринославського і Таганрозького Феодосія[5] видати у «Єпархіальних відомостях» розпорядження для священиків про придбання для училищ і шкіл Святого писання інадрукувати ікони на папері, щоб вони були якісні та дешеві, щоб їх могли придбати школи та селяни.

У 1877 році інспектор народних училищ Петров звітував піклувальнику Одеського учбового округу про стан викладання в народних училищах Бахмутського, Слов’яно-Сербського та Павлоградського повітів. У Іванівському училищі «успіхи учнів виявилися незадовільними із Закону Божого, письма, читання та арифметики» з вини священика Михайла Нікітіна, який зривав заняття. Зважаючи на це, піклувальник округу звернувся до єпископа Катеринославського та Таганрозького Феодосія з проханням суворо покарати священика [34].

За нехтування завідуванням школою та відмовою викладати Закон Божий з с. Троїцького до с. Зайцева було переведено Андрія Верецького.

У лютому 1881 року обер-прокурор Святішого Синоду К. П. Побєдоносцев наголошував, що «церковно-приходські школи згідно умов існуючого в них навчання та нагляду подають найбільше гарантії для правильного та благонадійного в церковному дусі навчання, ніж інші види народних шкіл, а тому заслуговують зі сторони уряду підтримки та заохочення»[33].

Така позиція обер-прокурора була пов’язанаіз тим, що відповідно до чинних «Правил о церковноприходских школах» ці школипідпорядковувалися Святішому Синоду і хоча з бюджету не фінансувалися, але на їх розвиток незначні дотаціїз бюджету надходили. Загаломдотації на підтримкуцерковно-приходських шкіл, якихналічувалося по Росії понад 30 тис.[6],становили:

1894 р. – 525 500 руб.; 1895 р. – 815 000 руб.;

1896 р. – 8 454 645 руб.; 1897 р. – 4 954 645 руб.;

1905 р. –10 091 916руб.[13, с. 101].

В 1889 році у зв’язку із запитом про стан церковноприходських шкіл в Бахмутському повіті Губернське правління повідомляло обер-прокурора Синоду, що «церковні училища існують тільки на папері, а в єстві їх зовсім немає»[33, c. 45], хоча станом на 1887 р. у повіті вважалися діючими 12церковноприходських, 8 Шкіл грамоти, які загалом відвідували 655 учнів[6].

Зокрема, в 1891 році в церковноприходській школі с. Луганське, яка розташовуваласяу церковному приміщенні,навчалося 72 хлопчики. Викладання шкільних предметіввелося священиком ГригоріємФедоровським і псаломщиком Григорієм Федотовим, який мав звання вчителя [7].

В 1891 році в місті Бахмуті налічувалося 4 церковноприходські школи: Кирило-Мефодіївська (яка була відкрита при Троїцькому соборі), Покровська, Благовіщенська і Миколаївська (що були відкриті при однойменних церквах) [1].За ухвалою Думи від 28 жовтня 1891 року на ці чотири школи з міського бюджету щорічно виділялося 50 руб. [19]на придбання учбово-наочних посібників.

В 1892 році в с. Берхівка було відкритоцерковно-приходську школу, куди на навчання булозараховано 40 хлопчиків і 12 дівчаток. Школа мала невеликий будинок з кімнатою для вчительки Любові Тушинської, яка закінчила 4 класи Бахмутської гімназії і отримала свідоцтво народного вчителя [1].У с. Званівка священик Василь Косуль і вчителька Олександра Самойлова навчали 21 хлопчика і 7 дівчаток. Вчителем співу був псаломщик Семен Мізенко[33, c. 45].

Бахмутські церковно-приходські школи в 1893 роцііснували, головним чином, на кошти церков (що складало 37% від поточних потреб) та за рахунок плати за навчання (22%), яка в середньому складала від 20 до 50 коп. на місяць за учня[33, c. 46].

Міністерство народної освіти церковно-приходські школи не фінансувало, але, починаючи з 1894 р., на їх підтримку з бюджету виділялись дотації Синоду, які, за опосередкованими даними, використовувалися на підготовку і видання учбової літератури, придбання приміщень для шкіл та їх обслуговування.

У 1897 р. у «ЦерковныхВедомостях» (№ 28) було надруковано Високе повеління про безоплатне «а) відведення земельних від казни ділянок сільським початковим училищам відомств народної освіти (сільським училищам будь-яких найменувань) і православного сповідання (сільським школам церковно-приходським і грамоти) і б) відпуск казенного лісу цим училищам» [15], що свідчить про матеріальну підтримку державою сільських училищ незалежно від підпорядкування.

Як свідчать дані «Огляду Катеринославської губернії» та Звіту Бахмутської міської управиза 1893 рік, на потребицерковно-приходських шкіл було виділено опікунами і добродійними товариствами 560 руб., або 11% їхнього річного бюджету [16; 20].

В 1893–1894 роках, окрім чотирьохцерковно-приходських шкілу Бахмуті, працювали також школиунавколишніх селах, про що свідчать дані з[1; 9; 16; 20], зведені у таблицю нижче.

Таблиця 2

Дані про наповнюваність
церковно-приходських шкіл з навколишніх сіл Бахмуту

Уявлення про те, за якими статтями видатків розподілялися кошти, що виділялися на утримання церковно-приходських шкілМіністерством віросповідань та земством повіту,дають дані з[2], згідно з якими у 1903 р. було асигновано:

- на зарплату законовчителів – 1030 руб.,

- школам писемності – 312 руб.,

- на підтримку чистоти у всіх школах – 300 руб.

Школиотримували фінансову допомогуз різних джерел, серед яких найбільш відчутними були кошти, що надходили від:

- єпархіального братства – 100 руб.,

- церков – 1866 руб.,

- волосних і сільських правлінь – 715 руб.,

- приходських опікунів – 425 руб.,

- земства і міського товариства – 225 руб.,

- різних благодійників – 560 руб.

Загальна платня за навчання уцерковно-приходських школах повіту в цей період була на рівні 121 руб., тобто трохи більше 1 руб. з учня на рік [2].

Завідування церковно-приходськими школамизазвичай покладалося на одного з приходських священиків, який мав стежити за навчанням і харчуванням учнів, збереженням шкільного майна. В кожній з трьохблагочинійповіту був окружний наглядач, до обов’язків якого входило відвідуваннякожної школи не менше двох разів на рік.

Відділення повітового Єпархіального правління забезпечувало школи навчальними посібниками, книгами, зошитами і олівцями, призначало вчителів і опікунів. Законовчитель і вчитель-предметник повинні були мати атестат або свідоцтво про закінчення духовної семінарії чи духовного училища, видані училищною радою єпархії, педагогічними радами народних училищ або гімназій та дозволи опікунів[33].

Станом на 1904–1905 рр. вчителі церковно-приходських шкіл і Шкіл грамоти Бахмутського повіту мали таку освіту:

духовна семінарія – 6; двокласне училище – 1;

духовне училище – 9; сільська школа – 4;

міське училище – 1; домашня освіта – 4,

але з них 6 осіб не мали свідоцтва на звання вчителя [22, c. 75].

Є підстави вважати, що залежно відрівня освіти цих учителів,їх атестації, виконуваної ними педагогічної роботи та учнівського контингенту, їм призначалися річні оклади (див. табл. 3), які могли відрізнятися у 10 разів[22, c. 76–77].Примітним також є те, що вчителі-жінки отримували набагато більшу заробітну платню, ніж учителі-чоловіки, що може пояснюватися обов’язковою вимогою до жінок-претендентів на учительські посади мати спеціальну педагогічну освіту.

Таблиця 3.

Диференціація учительських кадрів
Бахмутського повіту за розміром річних окладів
у 1904–1905 рр.

До 1905 року у Бахмутському повіті було 23 церковно-приходських школи, де навчалося 569 хлопчиків і 147 дівчаток, 8 Шкіл грамоти, у яких навчалися 246 хлопчиків і 27 дівчаток[21].

Зусіх приходськихшкіл Бахмутського повіту власні приміщення мали лише 8 шкіл, 4 школи орендували приміщення, 16 шкіл розташовувалися в церковних сторожках, а 4 школи були розташовані в приватних квартирах. Із цього можна зробити висновок, що навчання в церковно-приходських школах велося у вкрай складних умовах. В одному класі навчалися діти різного віку[22, c. 77], що суттєво ускладнювало діяльність викладача, змушуючи його шукати педагогічні шляхи забезпечення результативності роботи в різновіковій групі[7].

Цікавим є опис церковно-приходської школи Бахмутського повіту і учбового процесу в них, зроблений єпископом КатеринославськимСімеоном[8].З 12 жовтня 1901 року він обстежував школи Бахмутського і Слов’яносербського повітів. Ці події єпископСімеонописує так: «... Всіх церков було оглянуто 60 ... Зустрічали мене при дзвонах і великою кількістю народу з хлібом-сіллю». Побував і в селі Покровське, де окрім земської, існували ще дві «досить багатолюдні школи грамоти». Це Брянцевська школа на 60 учнів та Покровська школа на 70 учнів. Під час перевірки учні читали Святе Письмо по-різному: «один погано, інший краще, третій добре, випробування Закону Божого справило сприятливе враження» [23, c. 2–3].

26 жовтня 1901 року єпископ прибув до міста Бахмуту. В Троїцькому соборі й Кирило-Мефодіївській школі при ньому влаштували іспит третьому відділенню з 15 учнів: «читали дев’ятий розділ Євангелія від Іоанна», відповідали на питання, «хто поруйнував царство Іудейське, про сон Навуходоносора і його значення, які друзі були у Данаїла і з якого приводу вони згадуються?». Учні цієї школи «співали зустріч» в церкві при кладовищі.

В Миколаївській церковно-приходській школі було цього дня 47 учнів, перевіряли знання дванадцяти учнів старшої групи. За результатами перевірки єпископ дійшов висновку, що «читання загалом незадовільне... одні [учні] прагнули читати швидко, але при цьому помилялися, помітні часті й грубі помилки в наголосах», першокласники «молитву за царя знали не всі». Тут же в церкві опинилися учні земської школи і «непогані знання Закону Божого показали» [23, c. 4].

Будівлю Благовіщенської жіночої приходської школи єпископ теж оглянув, на першому поверсі відвідав притулок «немічних старих». Старші учениці (60 дівчат) читали десятий розділ Євангелія від Іоанна, статтю «Розповіді про імператрицю Катерину II» з книги Одинцова, відповідали на питання про титули і прізвище Миколи II, про першого царя цієї династії, про першого імператора Росії. В притулку єпископ оглянув дві кімнати, де знаходилися дванадцять стареньких і зайшов до кухні для огляду обіду, що готувався.

По дорозі до Катеринославувс. Івано-Хрещенське єпископ відвідав приходську школу, але вона виявилася замкненою, а учнів зібрати не вдалося. Ус. Карлівца (Кліщіївка) він перевірив церковно-приходську школу, де навчалося 45 учнів, які показали непогані знання молитов, тропарів, церковної і російської історії [23, c. 5].

Питаннями життєдіяльності училищ і приходських шкіл опікувалася училищна рада повіту, яка розташовувалася на вулиці Соборній в будинку Чайки.Раду очолював предводитель дворян повіту камергер К. І. Карпов. Серед членів ради були надвірний радник, директор Вищого народного училища М. І. Картамишев, священик Благовіщенської церкви П. П. Максименко, купець першої гільдії Г. С. Лобасов [27].Училищна рада, інспектор народних училищ повіту і спілка вчителів не мали одностайної думки стосовножиттєдіяльності училищ і приходських шкіл, їхніх програм навчання. Так, зокрема, спілка вчителів повіту виступала за скорочення викладання Закону божого у земських школах[10].

У статті«Доброеначинание» повідомлялося, що «з ініціативи інспектора народних училищ Бахмутського повіту Антіоха Андрійовича Луцкевича у приміщенні Бахмутського жіночого училища відбулося відкриття учительської наради з питань навчально-виховної частини народних училищ. Були запрошені представники місцевих урядових установ, навчальних закладів, земського і міського управлінь, також законовчителі і учителі міських шкіл, з повіту». Нараду було відкрито промовою А. А. Луцкевича, у якій він намагався привернути увагу присутніх до ролі школи в суспільстві й тих складнощів, з якими доводиться стикатися вчителю, працюючому у сільській глушині: «Хто не знає матеріальних і антисанітарних умов і моральних страждань, які супроводжують вас у вашому трудовому, подвижницькому житті? У сільській глушині, далеко від цивілізованого суспільства і просвітніх установ, не маючи спілкування з інтелігентними людьми, будучи позбавлені хороших і корисних книг, ви, на жаль, дичавієте, хто пов’язаний з селом нерозривними сімейними та іншими узами. Сільська глушина і вся неприваблива обстановка вашої шкільної діяльності та позашкільного життя, непомітно, невблаганно-послідовно підточують і руйнують ваші фізичні і духовні сили, так багато з вас морально опускаються, грубішають, озлобляються і абсолютно втрачають ореол, котрим повинна бути оточена особистість народного вчителя, світоча добра, правди і душевної краси. Я бажав би вивести рідну народну школу з інертності, вдихнути в неї життєрадісний і велелюбний початок. Таким чином, одне з найперших завдань початкової народної школи є релігійно-моральне виховання. Основою морального вихованнямає бути Євангеліє, кожна дитина повинна забирати з собою зі школи не лише цю святу книгу як напутній подарунок, а й любов, інтерес і благоговіння до неї, бажання постійно читати її і черпати повчання і розраду. Праці законовчителів, вчителів та вчительок повинні дати російську православну людину, слугу не за страх, а за совість, найвищим святиням, православній вірі, Государю і Вітчизні»[8, c. 12–14].

Занепокоєність А. А. Луцкевича, як офіційного освітянського представника, стає зрозумілою, якщо взяти до уваги той факт, що в цей період церковно-приходські школи в народі популярністьвтрачали і їхкількістьу передреволюційний час значно скоротилася. Якщо у 1900 р.вРосійській імперії таких шкіл було 19 592, то в 1916 р.їх залишилося тільки 8 000[33], тобто їх кількістьзменшилася у 2,5 рази.

Приходські школивтратили популярністьі у вчительському середовищі, оскільки за викладання в них призначався жебрацький оклад, якийобмежувався усього 60 руб. на рік [10; 18; 35], у той час як у державних училищах, підпорядкованих Міністерству освіти, він міг сягати 620 руб. на рік[42, с. 30], тобто в десятеро більше.Навіть якщо узяти середню платню учителів міських шкіл, яка становилау чоловіків 392 руб., а у вчительок – 385 руб., абовідповідно364 руб. і 413 руб.у селищах[17, c. 173], то й в цьому випадку оплата праці вчителя в приходській школі не справляла враження достатньої.

На початку XX століття викладання у церковно-приходських школах було розширене, атермін навчання збільшився. Духовна школа стала розглядалася як доповнення до Православної Церкви і разом з нею повинна була виховувати дітей у дусі любові до Церкви і богослужіння. Тому вивченню Закону Божого діти мали приділятиосновну увагу і витрачати на цебільшу частину учбового часу[33; 36].

Так, в однокласній церковно-приходській школі з 76 учбових тижневих годин 35 (46%) приділялося основним релігійним предметам – Закону Божому, церковнослов’янському читанню, церковному співу[9]. У двокласній школі з 56 годин на тиждень на ці предмети відводилася 21 година (37,5%) [17, c. 173].

У часи першої російської революції та в період 1907–1917 рр.відбувається повсюдне зубожіння й запустіння церковно-приходської освіти. Справедливості заради слід відзначити, що частина цих шкіл за учбовими результатами посідала позиції, порівняні з тими, що досягалися училищамиМіністерства народної освіти. Інші приходські школи внаслідок нестачі коштів, відсутності у приході осіб, зацікавлених у справі освіти, практично перестали відрізнятися від Шкіл грамоти[33].

Висновок. Земські установи Бахмутського повіту, розвиваючи мережу сільських та міських училищ, не полишали поза увагою підтримку початкових церковно-приходських шкіл у тих населених пунктах, де не було міністерських та земських навчальних закладів. Тим самим Бахмутське земство активно залучилося до випереджувального розв’язання завдань підвищення освітнього рівня населення торговельно-промислового регіону, що дозволило в період технічної розбудови підприємств на початку XXст. успішно вирішувати питання їхнього забезпечення грамотними робітниками, здатними до опанування професіями таподальшого навчання.

МІСЬКІ УЧИЛИЩА.

В 1876 році міський голова І.С. Педанов клопотав перед міністерством народної освіти про перетворення початкового училища в 3-класне міське.

Олександрівське жіноче училище, яке було відкрито за ухвалою Думи від 5 жовтня 1880 року, носило ім'я імператора Олександра II, оскільки відкриття училища майже співпало з убивством імператора терористом Дмитром Каракозовим. Завідуючою училищем в кінці XIX сторіччя була Шейко Наталія Антонівна (народилася в 1865 році, мала дочку). Вона викладала в училищі з 1882 року, мала оклад 360 рублів за рік. Окрім завідуючої в училищі, працювали законовчитель, вчителька рукоділля, вчителька співу, класна наставниця, помічниця наставниці Штукарева 3інаїда.

За рішенням міської Думи від 29 вересня 1881 року 46 дівчаток вчилися безкоштовно, інші платили по 5 рублів на рік у два етапи. З 16 лютого 1881 року для значної частини учениць Олександрівського жіночого училища було запроваджено безкоштовне навчання, виділялися взуття і одяг.

В 1894 році на утримання училища було асигновано 1537 рублів. В 1895 році - 1219 рублів, вугілля було придбано на 96 рублів.

В 1896 році в училищі виховувалося 106 дівчат у віці від 8 до 11 років.

В 1899 році на утримання училища асигнувалося 1465 рублів. Казна за наймання будівлі для жіночого училища платила 300 рублів за рік. Училище мало три класні кімнати, розташовувалося в двоповерховому кам'яному будинку по вулиці Олександрівській (Артема, 50-52).

В 1899 році в училищі навчалося 115 дівчаток. Рідною мовою для них була: російська – 71 учнів, єврейська - 14, вірменська - 3. За становою приналежністю дочок дворян було 8, священиків - 1, купців - 7, міщан - 54, селян - 17. З метою поповнення бюджету училища його опікунка купчиха Лобасова влаштовувала по дві лотереї, до Різдва і Паски, бідним дівчаткам видавалася допомога - одяг на суму від 15 до 40 рублів кожній.

Навчання в училищі велося за підручниками для ЦПШ. Особливу увагу надавалося навчанню рукоділлю, вишивці, в'язанню, шиттю. Тому, як вказує Н.О.Шейко у звіті за 1896 рік, багато випускниць далі "поступають модистками". Повітовий комітет народної тверезості звернувся в 1899 році до Думи щодо виділення приміщення в будівлі Олександрівського міського жіночого училища під Недільну школу для дорослих жінок.

В Олександрівському училищі в 1895 році була відсутня бібліотека, що викликало під час перевірки щирий подив Директора народних училищ Катеринославської губернії. З числа наочних посібників училище мало карти з Російської історії, 64 карти священної історії, глобус і п'ять географічних карт Ільїна. Становище з бібліотекою не змінилося до 1914 року. Можливо, шанована в Бахмуті завідуюча училищем Н.О. Шейко, вважала вільне читання зайвим для розуму вихованців. Олександрівське жіноче училище мало опікуном Олену Шабашеву, яка мала походження з дворян ( отримала домашню освіту). З 1884 р. священиком був Платон Шумов ( закінчив Катеринославське духовне училище) з окладом 180 руб. Вчителькою працювала з 1881 р. Наталія Шейко (з дворян, склала іспит на звання вчителя), її оклад складав 360 руб., помічницею влаштувалася з 1882 р. Зінаїда Штукарева (з дворян, склала іспит), її оклад складав 240 руб за рік.

13-14 травня 1912р. за ініціативою опікуна Олександрівського училища Шабашевою була влаштована лотерея «Алегрі». В училищі на той час навчалося до 300 дівчаток, «дети самой недостаточной части населения, вечно нуждающиеся в самом необходимом». Дівчата залюбки власноруч виготовляли багато гарних виробів, які продавали. Всі гроші від розіграшу літореї і від продажу власних виробів залишалися для утримання дівчат.

Але невдовзі знайшлися невдоволені «сприянням розвитку шиття», лотереєю, посилалися на те, що Дума та громадськість витрачає по 200-250 руб. на кожну ученицю за рік. І тоді були заздрісники…

Володимирське чоловіче училище було відкрито до 900-річчя хрещення Русі за ухвалою Думи від 5 липня 1888 року. В ньому працювали законовчитель, вчитель-завідуючий Максим Бут, вчитель співу. Вчитель Максим Бут одержував оклад у розмірі 280-360 рублів на рік, безоплатно вів уроки гімнастики, співу. З 26 серпня 1891 року згідно ухвали Думи в училищі була запроваджена друга ставка вчителя-предметника. М. Бут і другий вчитель були у віці 28-32 років. До 1896 року училище розміщувалося в приватному будинку удови надвірного радника Софії Бриль по Володимирській вулиці. У вересні 1896 року Катеринославський губернатор не дозволив В.І. Першину (опікуну училища з дня заснування) використати частину міського запасного капіталу на зведення нової будівлі Володимирського училища. В 1897-98 роках Дума побудувала корпус Володимирського училища загальною вартістю до 5000 рублів, в кінці Катеринославської вулиці.

На кінець 1895 р. опікуном Володимирського чоловічого училища з 1888 р. була Першина В. І. ( отримала освіту комерційного училища). Викладали: священик Лохвицький Іван ( Катеринославська духовна семінарія), оклад 100 руб., вчитель Максим Бут (із селян, закінчив Херсонську вчительську семінарію), працював з 1894 р., оклад його сягав 300 руб. Його помічницею з 1895 р була Олімпіада Вальх, дворянка (закінчила Білгородську гімназію), оклад мала в 300 руб.

Якщо на момент відкриття в училищі було близько 50 хлопчиків, то вже в 1896 році – 116, а в 1899-1900 рр. – 128. З бюджету Думи на утримання училища виділялося від 1100 до 1400 рублів щорічно.

Навчально-матеріальна база Володимирського училища була досить слабкою. Підручників бібліотека училища в достатній кількості не мала. Для вчителів у наявності був лише 41 посібник, для позакласного читання школярів - 135 книг. Повністю були відсутні мапи, картини, атласи. Цікаві спомини залишила в 1915 році Ю.А. Полтавцева, викладач арифметики. Вона визнавала, що в училищі були відсутні учбові плани, уроки ніхто не відвідував, вчитель мав змогу на уроках робити що завгодно. Училище і в цей час не мало нормальної бібліотеки і підручників. Директором училища був на той час Опанас Полтавцев.

Бахмутське вище народне училище було збудовано в 1847 році. Воно мало чотири класних кімнати, вчительську, бібліотеку, актовий зал, канцелярію. В березні 1880 року при Бахмутському міському 3-класному училищі були відкриті столярна, токарна і ковальсько-слюсарна майстерні.

В 1893-94 рр. і в подальші роки аж до Лютневої революції училищем завідував дійсний надвірний радник Микола Картомишев. Він народився в 1861 році в Бахмуті, закінчив вчительський інститут. Картомишев грав значну роль у культурному житті міста, був членом училищної Ради повіту, дійсним членом музично-драматичного Товариства. I січня 1910 року "за відмінно-старанну і ревну службу і особливі заслуги" імператором Миколою Другим був нагороджений орденом Святого Станіслава II ступеню. Оклад вчителя складав 627 рублів за рік. Законовчителем в училищі був протоієрей Немчинов.

Вчителями училища були: О. Кононченко, що народився в 1860 році, закінчив вчительський інститут, річний оклад його сягав 529 рублів; Ксенофонт Прохватилов, 1852 року народження, закінчив вчительський інститут, річний оклад - 529 рублів. Помічником вчителя служив О. Евсюков, 1863 року народження, закінчив вчительський інститут, річний оклад - 360 рублів.

Цікавою особою серед вчителів був Ксенофонт Прохватілов. В своїй автобіографії він писав: "...батько мій був досить боязкого характеру і в суспільні справи не любив втручатися, вважав, що в громадських справах селянства ватажками є крикуни та любителі випити за чужий рахунок...". "В 1862 році батько віддав мене до школи, де викладачем працював священик Олексій Інноков. Він умовив мене за платню в 1,5 рублів на місяць займатися з учнями в школі... Я був зобов'язаний займатися у всі урочні години з молодшими учнями, а під час відсутності вчителя - зі всією школою". В 1881 році К. О. Прохватилов стає студентом Одеського вчительського інституту. В одному з листів колишнього учня К. О. Прохватилова, датованому 1901 роком, ми знаходимо такі рядки: "Як приємно бувало сидіти на Ваших уроках: ні тіні нудьги, ні тіні незадоволення... Стежиш за ходом заняття і з небажанням виходиш на перерву. Ви завжди вміли поговорити зі своїми учнями, виказували свої прямі, чесні погляди на життя і Ваші щирі слова глибоко западали в молоді люблячі Вас серця і не пропадали дарма".

Директор народних училищ Катеринославської губернії 4 листопада 1898 року звернувся до Думи з пропозицією асигнувати з міського бюджету від 3 до 9 тисяч рублів на будівництво нового 3-х класного училища.

Професійна підготовка вчителів міського училища дозволяла їм поставити викладання російської мови, математики, історії, фізики, географія на досить високий рівень. Так, вчитель, надвірний радник Ксенофонт Прохватилов, викладав одночасно математику і російську літературу. Також він викладав словесність в Ремісничому училищі.

У навчальному процесі використовувалися наступні підручники і посібники: "Молитви, заповіді і Символ віри" й "Початкове навчання в православ'ї" Дмитра Соколова, "Буквар" Добровольського, "Бджілка" Поліванова, "Рідне слово" Ушинського, "Перша книга після азбуки" Паульсона, "Граматика" Тихомирова і Пуциковича, "Задачник" Евтушевського і Гольденберга, "Прописи" і "Російська історія" Пуциковича, I-II зошит "Малювання" Сакавніної, "Біблійна історія" Базарова. Училище мало в розпорядженні солідну бібліотеку, в якій налічувалося 1203 книг і посібників для вчителів,1050 книг для позакласного читання учнями, 168 різних журналів. На уроках як учбово-наочні посібники використовувалися 154 картини з історії, глобус і 50 різних атласів, 87 фізичних приладів і п'ять моделей, 14 опудал птахів і тварин та інші посібники. Із звітів Миколи Картомишева можна зробити висновок, що учні мали нагоду поступати далі в 6-7 класи гімназії і до вищих навчальних закладів.

Випускники 3-класного міського училища ставали вчителями церковно-приходських училищ і народних земських училищ Бахмутського повіту. Навчання в училищах і виховання здійснювалося "у дусі православної церкви, в любові до ближнього і у відданості престолу".

В кінці XIX сторіччя Дума виділяла необхідні кошти на оплату найму квартир вчителям.

З 1891 року у зв'язку з 25-річчям "одруження Імператора Олександра III і принцеси Догмари були запроваджені ще п'ять стипендій для учнів міських училищ.

Гоголівське чоловіче училище утримувалося на кошти Товариства допомоги бідним учням. Його опікуном був Г. С. Лобасов, що закінчив Одеське комерційне училище. Вчителем працював Олександр Григорович Роменський, що народився в 1866 році, закінчив Бахмутське 3-класне міське училище.

Училище Товариства допомоги бідним відкрилося в 1884 році і розташовувалося в приватному будинку. В 1893 році Товариство побудувало новий будинок по вул. Гоголя, витративши на це 2500 рублів.Так сталося, що в подальшому назва вулиці закріпилася за училищем. Щорічно Товариство виділяло на утримання училища від 350 до 500 рублів, повітове земство - 140 рублів на рік.

Разом із знаннями Закону Божого, Священної історії учнів цього училища вчили арифметиці, початковим знанням з географії і російської історії. Учитель А.Г. Роменський вів курси городництва і садівництва, за що отримував за рік 5 рублів. Під час перерви вчитель займався з учнями гімнастикою, безкоштовно викладав співи. З 70-80 учнів училища більшу половину складали діти бахмутських селян.

Лотерея, організована і проведена Товариством в жовтні 1909 року в Народному будинку, дала 2300 рублів. Кошти пішли на розвиток матеріально-технічної бази училища.

НАРОДНИЙ ВЧИТЕЛЬ.

Перші згадки про діяльність педагогічних курсів на Донеччині повязані з імям М.А.Корфа. Як відзначала Л.О.Терських, «плідною була ідея М.Корфа про підвищення професійної майстерності вчителів, підтримки їх морального духу, озброєння теоретичними знаннями з педагогіки та психології. За його ініціативою проводилися учительські з’їзди й курси, де учительство мало змогу спілкуватися, обговорювати нагальні проблеми освіти й виховання, слухати лекції видатних учених, обмінюватися педагогічним досвідом» [4].

Вчителі робили спроби залучити селян до читання книг. У Казенно-Торсько-Шахівській школі у 1901 р. вчітель зібрав пожертв 36 рублів, придбав книги, органузував продаж у вихідні та свята біля церкви та на народних читаннях у школі. За 5 років було продано селянам 500 книжок на 21 рб. [5].

Диференціація учительських кадрів
Бахмутського повіту за розміром річних окладів
у 1904–1905 рр. (вибірково)

Про турботу земства про розвиток народної освіти свідчить виділення у 1905 р. грошей на оренду з 9 вересня 1905 року двох квартир вчителям по клопотанню земського начальника Смекалова [5].

Вчителька 1-ї чоловічої школи с. Луганське Ганна Осадча просила виділити їй на оплату казенної квартири допомогу від 60 до 125 рублів на рік, як і її колезі вчительці Болгарській. Земство задовольнило це прохання [5].

На утриманні повітової управи щорічно знаходилися від 10 до 15 стипендіатів з вищих учбових закладів. В 1905 році Управа сплачувала стипендії студенту Новоросійського університету Шухмана, 200 рублів на рік вчительці Сержанової для навчання в Петербурзькому жіночому медичному інституті, студенту Харківського університету 300 рублів, студенту Лісотехнічного інституту 300 рублів, слухачці жіночих медкурсів 200 рублів [5].

Перша російська революція збурила не тільки суспільство, але й вчительське середовище. На Донеччині школи та вчителі були активними участниками демократичних перетворень і прагнень.

Інспектор народних училищ Бахмутського повіту А.А.Луцкевич писав, що «в 1905-1907 г. г. Бахмутский уезд сыграл выдающуюся революционную роль. Юзовка, Горловка, Дебальцево, Дружковка и масса многолюдных заводских и рудничных поселков, переполненных разноплеменным сбродом рабочих, представляли собой бушующее море революции, в котором принимали самое видное и деятельное участие учителя и учительницы земских народных школ…при посещении училищ обнаружено, что не только революционизированы учителя и учительницы, но и учащиеся, которыми распевались песни, распространяемые Юзовской группой РСДРП, «9 января», «Братья, в ком сердце застыть не успело», «На баррикады.Борцы идеи, труда титаны», «Вы лсертвою пали в борьбе роковой», «Красное знамя. Слезами залит мир безбрежный», «Буря. Кончается рабство постыдной зимы» [6, 8].

25 жовтня 1907 р. Луцкевич повідомив директора народних училищ Катеринославської губ. - "вчера вочером я узпал от Бахмутского Уездного исправника, что в квартире учителя при Петровских заводах Георгия Дегтярева, уехавшего самовольно 20 сентября в г. Екатеринослав, был произведен обыск, из конфискованных бумаг обнаружено, что он соетоит членом Всеросийского союза учителей и деятелей по народному образованны, представителем Бахмутской группы. В группу входят учащие железнодорожных, заводских, рудничных и земских начальных училищ (обозначены инициалами) для собраний имеется в Бахмуте конспиративная квартира, которая полицией не обнаружена, касса из сборов, пожертвований и % отчислений из жалованья членов, выдаются пособия арестовапным и уволенным от службы за противоправительственную агитации учителям» [6, 9].

Спілка вчителів повіту у Відозві "От исполнительного Комитета Учительской Организации. К учителям народных училищ Бахмутского уезда» висунув вимоги: «Все места уволенных или арестованных учителей, впредь до возвращения объявляются под бойкотом. Все лица, занявшие бойкотируемые места должны озаботиться немедленно освобождением, не допуская к вторичного предупреждения, после каково к освобозкдению занятых мест Комитет вынуждено будет принять активные меры. По прочтении товарищам передайте " [7, 7].

За 1905-1907 рр. відбулися 3 Всеросійські З’їзді вчителів. 7-8 жовтня 1907 р. у Бахмуті відбувся З’їзд спілки вчителів. У прийнятій постанові йшлося - «в виду крайней необходимости удовлетворить народных учителей в самообразовании и поднятия уровня по специальным знаниям обратить внимание на учительскую библиотеку при земстве для культурных нужд учителей» 7,12.

Треба було на кошти земства придбати нові книги, розподілити по кількох пунктах у повіті, зобовязати земських розсильних привозити книжки вчітелям. Бюро Зїзду просило вчітелів підтримати це рішення зверненнями до Управи. Було вирішено знімати у Бахмуті квартиру для приїджаючих вчітелів за 25 коп. на добу. Управу просили придбати нові книжки з педагогіки та психології. Планувалося видавати Вісник для вчителів та листівки для селян 7,11.

Ставилося питання створення книжкових складів-магазинів при школах: виділяти на купівлю 25-30 р., завідувач-вчітель, придбати народну літературу.

Д.І. Колєно сформулював вимоги до сільського вчителя: «покажи свою комнату, чтобы я знал, кто ты и как ты работаешь. Класс темный, сырой, тесный, потолок низкий. Нет вентиляции.Ты всего этого перестроить не можешь. Но ты учитель можешь вложить в содержание класса своё «я». В каждой вещи, в каждом ученике будет сквозить твоя душа, твое знание и понимание дела. Темный класс по освещению ты можешь сделать светлым по содержанию» 7,22.

Вчитель повинен ходити з учнями у поле, на луки, розглядати квітки, робити гербарії. Не завадять діаграми смертності, пияцтва, освіченості населення. Потрібен «чарівний ліхтар». У книжковому шкафі те, що дозволено, але вчітель прочитав кожну книгу, написав анотацію та питання для читача. Стіни прикрашені виробами учнів з кольорового папіру.«Ты создал из школы храм любви, правды и науки, место мира и отдыха» [7.22].

А.Луцкевича запропонував директору народних училищ губернії створення у 1908-9 учбовому році при інспекції «образцового начального училища...Начинающие и малоопытные учителя могли бы иметь педагогическую практику под непосредственным моим наблюдением и главным руководительством. Приспособленное и оборудованное классной мебелью и учебными иособиями наемное номещение в доме Токарева,… училище нмеет целью служить образцом для всех начальных училищ в правильной постановке и ведении учебно - воспитательного дела, может выполнять роль педагогических курсов» [6,24].

«Голос народного учителя» вперше поставив питання про створення при Бахмутському повітовому земстві шкільного музею, який мав би експонати та наочність з усіх дисциплін, що викладалися у школах.

З початку XX сторіччя земські установи Катеринославської губернії почали працювати над вдосконаленням учбово-виховного процесу через створення мережі «шкільних музеїв» у кожному повіті [5].

В 1909 році в Маріуполі та Бахмуті з'явилися перші земські музейні заклади [8].

Земський музей у Бахмуті зна­ходився в будівлі Земської Упра­ви, ним завіду­вав Г.О.Філь - «шкільний музей з експонатами, картами, посібниками для вчителів сумі­щений з бібліотекою службовців земства»[9] .

Земські музеї були за своїм змістом промисловими і краєз­навчими. В них організову­вали народні читання, викорис­товувався «чарівний ліхтар», музеї мали потребу в технічних засобах навчання, приладах, мапах, таблицях, час­то «чарівний ліхтар» був само­робним. Через відсутність при районних музеях довідкових бібліотек з бібліотеки губернсь­кого музею стали виділяти до 2000 книжок у повіти. «Поодинці та групами, під керівництвом учителя школярі проводили система­тичні заняття у музеї», екскурсії проводили завідуючі музеями. виїжд­жали за два тижні до закінчення учбового року з окремими експо­натами музейної експозиції в школи [10].

В 1913 році Катеринославське губернське земство ухвалило рішення, що щорічно у губернії повинні відкриватися в кож­ному повіті по два музеї (всього 16) [10].

В 1913 році у Бахмутському повіті на музеї у волостних селах виділялося 116 рублів на рік, на придбання експонатів -100 рублів. У 1915 році ця сума була збільшена до 660 рублів [11].

До 1914 року у губернії було відкрито 12 нових музеїв. Погано йшла справа в Бахмуті і в Слов’яносербську [10].

В 1915 році губернська земсь­ка Управа відзначала, що створен­ня музеїв є «продуктивним і відпо­відним до задоволення повсюдних у народі потреб у культурі», музеї почали відігравати «функції допоміжних установ для початкової школи», «доросле населення, в більшості своїй безграмотне, приходячи в музей, бажало отримати по­яснення су­часних подій, що їх хвилювали», «музей завжди відкритий для охочих його оглянути й отримати пояснення щодо всього, що в ньому знаходиться, дає довідки й відповідає на питання з природознавства, гео­графії, історії» [10]. У губернії у 1915 році земство скликає «Особливу нараду заві­дуючих музеями і досвідчених осіб, розроби­ло «Інструкцію завідуючим земськими районними музея­ми». Завідуючий музеєм вів інвен­тарну книгу (для експонатів), при­бутково-видаткову (для грошей і матеріалів), реєстраційну, куди «відвідувачі заносили свої вра­ження і побажання». Щодня заві­дуючий вів облік відвіду­вачів, робив звіт щомісячно до 5 числа і за підсумками року до 15 січня. Робота музею щодня з 9 до 15 годин, в святкові дні з 13 до 16 години. Музеї не працю­вали на великі свята, на канікули з 1 червня по 1 сер­пня. При читанні лекцій завідуючим музеєм у повіті потрібно було надати заявку в поліцію (в місті за З дні, в повіті за 7 днів) про місце, приміщення, час і зміст лекції. Переміщення колекцій музеїв по повіту супроводжувалося обо­в'язковим складанням прий­мально-передавального акту [10;12].

Земство брало на себе витрати на придбання, найман­ня приміщень, оплату опалюван­ня, освітлення, охорони, придбання меблів для квартири завідуючо­го з опалюванням і освітленням [12].

Особлива увага зверталася Бахмутською повітовою управою на поліпшення матеріального становища вчителів.

Управа виділила у 1910 р. 60 рублів на заохочення Бориса Радковського, що викладав співи у Іванівському і Івано-Хрещенському земських училищах, 240 рублів - на прийом в Григоровську сільську школу другого вчителя , де при штаті 36 учнів фактично було 80, про надбавку вчителю села Олександрополь 70 рублів, про матеріальну допомогу для догляду за хворою шизофренією вчителькою О.M. Васютинською, яка 20 років пропрацювала в земській школі в селі Кодемо, допомогу на лікування в Криму 200 рублів вчителю Софійського 2-х класного училища 28-річного Антона Михайлова, який був самотній і не мав родичів [13].

Стипендії земства отримали діти земських фельдшерів Буханенка (село Лисичанськ), Лугинова (с. Криворіжжя), Головка (с. Луганське) для навчання в Бахмутських гімназіях.

В 1905 році земськими стипендіатами були 7 учнів Камишуватського училища, 2 - Лисичанського і Горлівського, 2 - Верхньо-Дніпровської сільгоспшколи, 6- Бахмутської чоловічої гімназії, 7- Софіївського училища, 2 - Олександрівської школи глухонімих, 2 - Ново-Московської вчительської семінарії.

Земське зібрання під керівництвом М.В. Рутченка було змушене у 1907-1910 рр. вирішувати питання про виділення коштів земським «запасним вчителям» на придбання теплого одягу. «Запасні вчителі» були потрібні на час хвороби завідуючих шкіл. Земство купило кожному вчителю по кожуху і парі валянок, але по залишенні служби вчителем одяг повертався земству» [14].

Земство піклувалося про підвищення професійної кваліфікації вчителів, але робило це поспіхом.

Вчитель Степняк в «Народній газеті Бахмутського земства» ділився своїми враженнями про земські вчительські курси у Катеринославі, де не «було бесід і досвіду, музей навчальних посібників мізерний, лекцій по дитячій літературі, садівництву, природній історії, сільському господарству, малюванню не було…Під гуртожиток були відведені дві кімнати, в яких поміщалося по 100 осіб. Завдяки тісноті, нестачі повітря сильно позначилося на здоров'ї курсистів, багато хто пішов на приватні квартири, неважний стіл, підготовлений на мінеральному маслі вплинув на здоров'я курсистів і багато кому довелося познайомитися з губернською лікарнею», «25 рублів, асигнованих земством на наймання квартири і стіл, було далеко недостатньо», вчителі були змушені витрачати свої гроші через затримку платні, курси відрізнялися «плутаниною з лекторами і аудиторіями» [15].

Вчитель О. Друян нарікав, що слід «поклопотатися про пристрій огорож навкруги шкільних садиб, щоб вчитель мав нагоду зайнятися посадкою дерев і тим додати школі більш привітний вигляд» [16].

До 1916 року у земства було 150 постійних стипендіатів на суму 22 тисячі рублів на рік. Мова йшла про підготовку місцевої інтелігенції [17].

Вплив земства на розвиток освіти.

Земство завжди виступало з підтримкою ініціатив Думи відкриття нових учбових закладів. В 1866-1867 рр. земські збори стали клопотати про відкриття 1 -ї гімназії у Бахмуті. 1 липня 1872 року була відкрита 1 чоловіча 4-класна прогімназія, земство на її утримання виділило субсидію в 2 тисячі рублів на рік. Коли ж в 1896 році ця гімназія була перетворена в повну 8-річну, земство узяло на себе дотацію в 6 тисяч рублів на рік.

В 1886 році земство відзначало, що з 268 селищ 83% або 223 не мають шкіл. «Невідкладна задача земства посилити на скільки це можливо свою діяльність щодо найшвидшого відкриття початкових училищ».

Земство було стурбовано, що «жителі багатьох сіл віддають навчати своїх дітей грамоті місцевим селянам, солдатам, писарям; такі вчителі ходять по дворах, де живуть, і там викладають отроцтву знання грамоти». Платня за навчання одного хлопчика складала 30-50 копійок в місяць або 3 рублі за зиму. Батьки дітей годували вчителя по тижню за кожного учня. Домашнім чином один вчитель навчав від 10 до 25 дітей. Наприклад: с. Родіонівка - селянин, с. Парасковіївка, Білокузьминівка, Ільїновка - селянин, с Триполь - селянин.

З 81171 селян-чоловіків повіту грамотними були 8,4%, з 79315 селянок грамотними були тільки 280 (0,35%). З 22 тисяч дітей навчався 21 % хлопчиків і 1,7% дівчаток.

Відкриття початкових училищ в Бахмутському повіті відбувалося до і після відміни кріпацтва.

Сільські училища закривалися не тільки через непристосованість будівель, але і через пожежі - в 1884 році згоріло початкове училище в с. Званівка.

До 1884 року були відкриті в селах 10 чоловічих, 4 жіночих і 26 змішаних училищ. Їх опікунами були 5 дворян і урядовців. 1 священик, 18 селян. В училищах навчалося 2034 хлопчики, 385 дівчаток. Управа повіту відзначала, що найкращим училищем є Серебрянське завдяки пожертвуванням опікуна Г.В. Мессароша.

Динаміка розбудови освіти у повіті була такою:

1868 рік -14 училищ, 601 учнів; 1873 рік - 28 училищ, 1400 учнів;1878 рік - 32 училища, 1767 учнів; 1883 рік - 40 училищ, 2692 учнів; 1888 рік - 45 училищ, 3353 учнів; 1893 рік - 76 училищ, 5332 учнів.

«Вельми часто батьки утримують своїх дітей удома, потребуючи їх допомозі по господарству, спів по слуху і по нотах викладається майже у всіх училищах». Рада училищ відзначала, що всі вчителі і вчительки повинні одержувати не менше 240 рублів в рік, проте сільські громади Іванівського, Луганського, Покровського, Серебрянського училищ винні були вчителям, а найбільшу суму в 140 рублів заборгували в селі Покровське. Вчителі скаржилися на свавілля сільських властей, вчительки «розказали декілька випадків образ від владних осіб в сільському Товаристві».

У 1873 р. у повіті діяло 27 шкіл, збільшилося учнів на 255 хлопчаків, 24 дівчинки. Земство асигнувало 2000 руб. на ремісничий клас при ВНУ Бахмуту.

У 1875 р. на сільські школи повіту виділялося 5000 руб.: законовчителям та вчителям 4700 р., завідувачці жіночої школи 300 р., Бахмутське земство у 1882 р. витратило на народну освіту 5460 руб. «Тільки духівництво залишається поза народної освіти та розповсюдження слова Божого серед юного населення» відзначив попечитель Навчального округу.

Загальні витрати на освіту у 1881 р. у губернії становили 512,7 тис. руб., що пояснювалося зростанням витрат церкви та платні за навчання. Кошти розподілялися 27 % держава, 3% земства, 19% міста, платня 20%, кошти церкви 29%. 1 учбовий заклад у губернії на 3071 жителів. Всього 596 учбових закладів у губернії, 34281 учнів (хлопчаки-26326 -76%, дівчат 7965. Нових закладів відкрито за рік 28, учнів більше на 110.

Бахмутське земство у 1882 р. витратило на народну освіту 5460 руб. «Тільки духівництво залишається поза народної освіти та розповсюдження слова Божого серед юного населення»відзначив попечитель Навчального округу.

На утримання початкових шкіл у повіті в 1883 р. виділялося 7330 руб. Фінансування освіти земством повіту у 1884 р. збільшилося на 28 руб. У 1884 р. На 49 жителів на той час приходився 1 учень, а на 1 ученицю - 181 житель губернії.

У 1886 р. в Бахмутському повіті працювало 45 шкіл, де навчалося 2972 учнів, на утримання шкіл виділялося 10,2 тис. руб.

У 1895 р. діяло 85 шкіл, де навчалося 6491 учнів, виділено було коштів 17 тис. руб.. При всіх школах обов’язково були бібліотеки.

Губернське земство у 1895 р. асигнувало на бібліотеки 2000 руб., в т.ч. у Бахмутському повіті були створені книжкові склади, всі вчителя забезпечувалися необхідною літературою. Попечитель Бахмутського повітового училища Василенко склав заповіт, згідно якого після його смерті 20 руб. мали щорічно з його рахунку надходити на забезпечення викладання креслення у Софіївському сільському училищі. Гарне навчальне обладнання придбало ремісниче Бахмутське училище.

В 1895 р. на громадські кошти (4000 руб.) було збудовано училище в селі Скотовате.

Загалом у губернії налічувалося 107 німецьких шкіл. Але вчителі цих шкіл не знали і не викладали російську мову. Російськомовних вчителів не запрошували німецькі громади, а якщо і запрошували на роботу, то достатньо їм не платили. За рік було влаштовано 30 російськомовних вчителів для викладання в німецькі школи.

В 1897 році земство повіту вирішило будувати щорічно по 10 нових шкіл на 60 учнів кожну і асигнувати протягом 5 років по 15 тисяч рублів на цю мету. Це привело б до збільшення чисельності класів в земських школах з 74 до 140.

Народних шкіл на утриманні земства у 1901 р. 88, 7652 учнів (дівчаток 737, зменшилося у 3 рази порівняно з 1900 р.). Побудовано 16 нових шкіл. Загальні витрати на освіту 75878 руб, будівлі та ремонти 28,5 тис. Платня вчителя становила 300-400 руб., помічника 240 руб.

До 1904 року у Бахмутському повіті було побудовано 55 нових шкільних будівель, загалом в них нараховувалося 179 класів, де додатково навчалося 4740 учнів. Таким чином, 10-річна освітянська програма земства була перевиконана.

В середньому по Росії за 50 років у повіті відкривали 2 училища щороку. Фахівці земств для переходу на загальну початкову освіту вважали потрібним асигнувань майже 499 млн. руб. (фактично-124 млн. руб) з розрахунку 3000 руб. на 1 училище на рік, або 4,5 рублі на жителя. Реальні витрати на сільське училище становили 788 рублів на рік, або 43 коп. на учня. Витрати повіту на освіту мали бути у 500 тис. рублів, або 2,8 рублів на учня. Для порівняння: на той час витрати на одного учня в США становили 7 рублів, у Прусії - 3,5 руб.

У 1900 р. в повіті працювали 186 сільських однокласних шкіл. Протягом року було побудовано 39 шкіл. У школах повіту навчалося 7225 учнів. На їх утримання було виділено 72 тис. руб. На розвиток бібліотек було виділено 1000 р. Загальний бібліотечний фонд в цей час нараховував 32 тис. книг.

У 1902 р. гласний Плещеєв пропонував уряду допустити у земських початкових училищах викладання Закону Божого світськими особами без богословської освіти за умови складання ними іспитів. За правильним викладанням мали стежити приходські священики. Губернія винесла це питання на обговорення у всіх повітах.

У 1905 році на утриманні земства знаходилося 99 шкіл, з них нових - 77 шкіл. Не мали своїх приміщень – 4 школи.

Школи мали багато недоліків. Вчитель Олександро-Полонської школи вказував, що будівля школи в селі кам'яна, під залізним дахом, проведено ремонт пічної труби, налагоджена вентиляція приміщення. Однак бракує кухні. Кімната вчителя тісна, майже не поміщається ліжко, постійні протяги. Вчителька Байракської школи писала, що в класі стеля протікає, одна стіна відійшла, печі погані, сильно димлять і досить довгий час в школі триває страшний холод. Не фарбовані вікна, двері, підлога. До того ж в поганому стані знаходилася квартира помічниці вчительки, а сторожу взагалі ніде жити. Староста села виправдовувся тим, що школа земська і саме через це не вистачає на все коштів. Вчитель Гришинської школи відзначав, що її не ремонтували ніколи і «вона схожа на похилу корчму»: вікна та двері гнилі, не фарбувалися, ґанок розвалений. Вчителька Гродовської школи скаржилася на сире, холодне приміщення школи. Квартири у неї немає. Школа у селі Іванівни, яка була побудована в 1882 році, прийшла у аварійний стан. Температура зимою у приміщенні - 5-6 градусів, учні сиділи у пальто. Під час дощів протікає дах, парти розраховані 8-10 місць, надто високі. Тому діти молодшого віку стоять на колінках, а більш дорослі пишуть стоячи -«виглядають тільки голови». Квартира вчительки сира, холодна. Привольнянська школа знаходилася у селянській хаті під солом’яною стріхою, з земляною підлогою, вогка. Вчитель Святогорської школи відзначав, що вже 7 років її оглядають члени земства, примушують селян або перебудувати, або збудувати нову школу. Однак кількість учнів зростає щороку, але навчатися можуть тільки 60 дітей. Не вистачає другого вчителя. Вчитель Старо-Михайлівської школи змалював її вигляд такими фарбами : “маленька хатка під залізом знаходиться на майдані поряд з церквою та «кутузкою». Вікна гнилі і через них дме вітер, всередини у кімнаті порепані стіни, провисла стеля та нерівна підлога. У класі висять 2-3 карти як старі ганчірки. Парти старі, риплять, шафи та дошка напівзруйновані. Підлога ніколи не фарбувалася, гнила. Сторожу платять 5 руб., внаслідок чого вони часто міняються. Квартира вчителя має дві пічки, маленька і вогка.

За 1905 р. земство побудувало 7 нових шкіл. З 99 шкіл у 51 працював один вчитель, у 35- два, у 8 школах - 3 вчителя, у 4 школах - 4 вчителя. У Гришинській школі - 7 вчителів. Міністерству освіти належали 21 школа: 15 двокласних, 6 однокласних. Німецьких - 37, заводських - 28, хедерів - 52, Талмуд-Тори - 2, ЦПШ - 44, приватних -12, міських – 4 школи, де навчалося 470 учнів. Взагалі у повіті на 390 тис. населення працювали 352 школи, одна на 1196 жителів. Нараховувалося 39723 учнів. На одну школу приходилося близько 120 учнів ( фактично - до 183 учнів). З 19 тис. дітей початкового шкільного віку можливість вчитися у 1905 р. мали тільки 70 %. Іудеїв у земських школах було 23% серед учнів, іншої віри – 23%.

Працювали 170 земських вчителів. Витримували один рік праці - 43 вчителя (25%). Від 10 до 20 років працювало 18 вчителів. Земство відзначало, що багаторічна робота на одному місці вчителя робила його «своїм», до нього йшли з проблемами селяни, вони виховували не тільки дітей, а й дорослих. 117 вчителів були жінки. Цікаво, що неодруженими були 95 вчительок та 35 чоловіків (з 53). За соціальним станом: 21 вчитель мав походження з дворян, 39 - з духовенства, 42 - з селян, 38 - з міщан, з інших станів - 38.

Навчальний рік тривав від 85 до 180 днів (у більшості шкіл 140-150 днів), з 20 вересня до 20 квітня.

Бібліотеки з 93 шкіл мали 68, придбано було згодом книги ще для 7 шкіл.

Вчитель Луганської №2 земської школи Гайовий Лука Микитович (почав працювати у 1886 р., закінчив вчительську семінарію) написав до земства свої нотатки про Звіт з народної освіти за 1903-1905 рр.

Вплив Бахмутської Думи на розвиток освіти.

Дума Бахмуту з моменту створіння в 1866 році постійно займалася питаннями розвитку мережі учбових закладів, будівництва нових приміщень, відкриття нових учбових закладів. Вивчення документів свідчить, що з кожного питання (про відкриття жіночої гімназії, ремісничого училища, підготовчих класів, розширення учбових закладів) Думі доводилося вести багаторічне, по 2-5 роки, листування з попечителем Одеського учбового Округу, Катеринославським губернатором, міністерствами і Сенатом, Державною Радою Росії. У вирішенні більшості питань Голова В.І. Першин протягом 30 років проявляв завидну наполегливість, виносячи нерозв'язні питання неодноразово на засідання як Управи, так і загальні збори Думи. Завдяки наполегливості В.І. Першина, гласних Думи М.І. Новгородцева і О.І. Горяїнова, міського секретаря М. Гаврилова Бахмут мав різноманітні учбові заклади, як написано у попередніх розділах глави.

Динаміка зростання учбових закладів у Бахмуті в останній четверті XIX століття мала такий вигляд:

1868 рік - одне міське училище - 100 хлопчиків,

1873 рік - одне міське училище -115 хлопчиків,

1878 рік - два міські училища -140 хлопчиків,

1883 рік - три міські училища -140 хлопчиків, 102

дівчатка,

1888 рік - шість міських училищ - 319 хлопчиків, 108

дівчаток,

1893 рік - вісім міських училищ - 420 хлопчиків, 109 дівчаток.

Велике значення мали бібліотеки. У 1887 р. у бібліотеках учбових закладів Бахмуту було 255 назв книг, кількість 20640, посібників 2800.

Дума систематично розглядала питання освіти. В 1896 році з бюджету на народну освіту виділялося 12514 рублів, в 1899 році -17322 рублів. В 1896 році Дума збільшила відповідно до клопотання інспектора народних училищ платню старшому вчителю Володимирського училища, виділила кошти на будівництво нового будинку Володимирського училища.

В 1899 році серед розглянутих Думою 83 питань: з галузі освіти про будівництво двокласного приходського училища, про виділення коштів по докладу В.І. Першина до свята 100-річчя О.С. Пушкіна, про виділення коштів на споруду нової будівлі чоловічої гімназії, про задоволення прохання Товариства допомоги учням, про ухвалення у бюджеті платні вчителям в сумі 360 рублів в рік, про допомоги і нагороди для вчителів, про стипендії і платню за навчання бідним студентам вищих учбових закладів, про виділення на обмундирування бідним учням міського училища 198 рублів і інші.

Мала срібна медаль Виставкового Комітету Катеринославської виставки 1910 року присуджена Думі «за статистику та народну освіту».

В 1910-1911 рр. Дума виділяла на народну освіту 24733 рублі, що складало 17% міського бюджету. Дума субсидувала чоловічу гімназію (6380 рублів), дві жіночі (1000 рублів), ремісниче училище (1250 рублів), Вище народне училище (1750 рублів), на Школу допомоги бідним учням (300 рублів), Єврейську жіночу школу (100 рублів).

В 1912 році Дума витратила на фінансування народної освіти 32 тисячі рублів, що складало 19% бюджету міста. Допомога бідним учням склала 1452 рублі, жіночій школі бідних євреїв -150 рублів, на продовження "сокольничої гімнастики" в Реальному училищі - 312 рублів.

Якщо в 1910-1911 рр. в місті навчалося з 24,5 тисячі жителів 1550 хлопчиків і 1263 дівчаток, то в 1912 році навчалося вже 1737 хлопчиків і 1395 дівчаток. Загальні витрати на утримання усіх учбових закладів Думою і земством повіту склали в 1912 році 248000 рублів.

В 1912 році в Бахмуті було 27256 жителів, з них дітей шкільного віку (8-11 років) - 2726. Навчалися в середніх учбових закладах 471. Підлягали навчанню в початковій школі 2255. Не навчалися зовсім 1255 дітей. Дума ухвалює рішення про перехід протягом 10 років до загальної початкової освіти. До 1922 року, якби не було революцій 1917 року та громадянської війни 1918-22 рр., Бахмут мав би загальну початкову освіту. Нагадаємо, що саме цього досягли в СРСР у 1932 році (на 10 років пізніше).

Авторами проекту були Голова В.І. Першин і інспектор народних училищ повіту Сергій Михайлович Гурєєв. 28 вересня 1912 року училищна Рада повіту затвердила програму.

Середнє навантаження на одного вчителя в початкових школах Бахмуту повинно було складати 50 учнів, або 2 комплекти - класи. Для переходу до загальної початкової освіти необхідно було відкрити додатково 22 комплекти і запросити 37 нових вчителів.

З бюджету міста для всіх типів учбових закладів виділялося 29906 рублів, тобто 30% річного бюджету, у тому числі на утримання 4 ЦПШ, Олександрівського, Олексієвського, Володими-рівського, Вищого народного училища - 12311 рублів.

До ведення міністерства народної освіти в 1912 році відносилися 5 однокласних училищ міста: Олександрівське жіноче - 5 вчителів, 266 учнів; Гоголівське чоловіче - 2 вчителі, 128 учнів, Володимирське чоловіче - 2 вчителі, 125 учнів. За рахунок міщанського Товариства і земства повіту фінансувалося Олекієєвське чоловіче училище - 2 вчителі, 93 учня.

На кошти Товариства допомоги учням, Думи і земства існувало училище на 2 вчителі і 132 учнів, змішане. У однокласних училищах Бахмуту працювало в 1912 році 13 вчителів, навчалося 744 школярів.

У зв'язку з програмою переходу до загальної початкової освіти Дума планувала по "Відомості про допомоги і позики на споруду, розширення або придбання шкільних будівель" з 1913 року будівництво в кінці вулиці Великої Харківської кам'яної одноповерхової будівлі 2-класного чоловічого училища загальною кошторисною вартістю 15193 рублів з виділенням по кошторису міста 3190 рублів, допомоги земства в 4 тисячі рублів і позики Державного Казначейства на 20 років з погашенням починаючи з 1917 року у розмірі 8 тисяч рублів. Училище повинне було бути здано в 1917 році.

В 1916 році був затверджений проект будівництва великого початкового училища в Миколаївському приході - 2-поверхової кам'яної будівлі. Дума видала Казначейству, МВС, міністерству народної освіти три зобов'язання по погашенню планованої позики в сумі 46 тисяч рублів на будівництво цього училища.

Дніпрова Чайка — автор збірок оповідань ^Писанка», «Хрестонос», «Чудний», п'єс «Казка про Сонце і його сина», «Коза-дереза», «Зима й весна, або Снігова краля». Після революції її твори ще тричі виходили друком, а потім її ім’я практично було забуте і лише в час хрущовської відлиги ВИЙШОВ (1960 рік) однотомник творів письменниці.

У серпні 1916 року Дніпрова Чайка переїжджає до Бахмута (зараз Артемівськ), де одержала посаду лікаря її донька Оксана Феофанівна. Відомий артемівський краєзнавць В.Замковий кілька років тому автору цих рядків розповідав:

В. Замковий знайшов розповідь, письменниці про те, що під час перебування в Бахмуті вона разом з онуками приїжджала на відпочинок у Святі Гори. Виявляе_{ться, що тут> на} дачі, письменниця працювала над дитячими творами. Як у Бахмуті. Так і в Святих Горах вона частково займалась літературними справами, збирала усну народну творчість, займалась художніми перекладами. Вон приділила увагу дитячому театрові, зокрема допрацьовував свої ка_зки-опери «Пан Коцький», «Коза-дереза» та інші.

Великим аматором і чудовою співачкою пісень була Днірова Чай_ка «Я зо _Всіх вітрів хапала мелодії,’— писала вона - Досить було якомусь весіллю, чи колядникам, чи молотникам побувати в нас у хаті, як я уже засвоювала їхні пісні. І та_ка жага була на ті мелодії, що її не можна було на ситити>. Письменниця музичної освіти не мала, проте передавала _Не тільки основну мелодію, але й варіації й підголоски. Вона бу_Ла наче інструмент, що точно передавав усе почуте,к_0Жна пісня з усіма її варіаціями проходила співачці в душу _як занотована фонографом, хоч її спів не мав нічого механічного. Письменниця не тільки сама записувала пісні, але записували і з її голосу музиканти А. Конощенко і М. Лис_енКо. «Співає наша Дніпрова Чайка як справжній соловейко», — казав про неї великий композитор. Вдома в родині В_{асилевських} пісню дуже любили, часто в неділю чи під свято починалися співи, діти з великою охотою виспівували всіляких пісень. На лібретто Дніпрової Чайки М. Лисенко створив дитячі опери «Коза-дереза», «Зима і Весна», _;<Пан Коцький». На її слова композитор написав романси: «Я вірую в красу», «Хіба тільки рожам цвісти», «А вже вес- аУ 1918 році письменниця разом з сім'єю доньки Оксани вирішує виїхати з Бахмута до Києва, де, незважаючи на поганий стан здоров’я, продовжує літературну діяльність. Наступного року тут вийшло два томи її творів — прози, поезії і перекладів.

З приводу виходу в світ її двотомника Дніпрова Чайка писала: «Художню вартість цих писань хай визначать читачі а фахові судді-критики, од себе ж скажу лиш, що в основу кожного оповідання чи нарису... ліг дійсний факт: оточення , обробка й характеристика дійових осіб часом мої, часом такі, як були в дійсності, і хто пережив разом зі мною те саме, впізнає грунт цих творів».

Яків Чепіга народився в с. Мар’янівка Херсонської губернії у родині сільського паламаря, закінчив Грушівське двокласне народне училище; в 1895р. – Новобузьку учительську семінарію, вчителював у школах Катеринославщини, на Донбасі. На початку XX ст. почав писати літературні та педагогічні статті, публікував їх в українських та російських журналах під різними псевдонімами, один з яких – Чепіга. Гарячий прихильник національної школи, рідномовної освіти, трудового і вільного виховання. В 1913р. на звернення першого українського педагогічного журналу «Світло» створює «Проект української школи», яка, за задумом автора, має бути народною, рідно мовною, демократичною, національною, трудовою, спрямованою на вільний розвиток фізичних і духовних сил дитини, її індивідуальних властивостей.

У 1917-1920рр. починає активну організаторську і науково-практичну діяльність із розбудови нової системи освіти. Разом із С. Русовою, С. Черкасенком, О. Музичником очолює рух за створення національної школи, критикує шкільну політику радянського уряду. В ці роки Чепіга був прихильником ідей вільного виховання та трудової школи, у своїх розвідках спирався на західноєвропейських і американських дослідників.

Із встановленням радянської влади Чепіга бере активну участь у розробці основних документів про школу, організації освіти в УРСР. У 1920-1921рр. працював заступником Губсоцвиху Київщини, був одним із організаторів Вищого інституту народної освіти (ВІНО) в Києві, де працював деканом дошкільного факультету, деканом факультету соцвиху, проректором. Обирався професором ВІНО, викладав «Теорію трудового виховання в зв’язку з історією», “Методику рідної мови в трудовій школі».

У 1920р. – один із засновників Київського інституту народної освіти, Педологічного інституту, що пізніше став Науково-дослідною кафедрою педології у Києві (1922). В 1926р. був запрошений до Харкова на кафедру педології Харківського інституту народної освіти. З утворенням у тому ж році Українського науково-дослідного інституту педагогіки (УНДІПу) стає його співробітником, де працює до 1934р.

20-і роки – період інтенсивної дослідницької діяльності Чепіги, коли виходять його програмні педологічні та педагогічні праці: «Азбука трудового виховання» (1922), «Практична трудова педагогіка» (1924), «Страх і кара, їх вплив на характер та волю дитини» (1924), «Розмови про виховання дітей» (1924), численні статті, в яких послідовно розкривається його навчально-виховна концепція. Процес виховання Чепіга розглядав на психофізичних засадах як керований саморозвиток дитини на основі педагогічних знань про неї. Особливу увагу приділяв етнопсихологічним засадам у вихованні, образу батька і матері, сімейному вихованню. Школу розглядав як місце саморозвитку й самовдосконалення дитини, її щастя і свободи. В основу її діяльності поклав трудовий та дослідницький методи, принципи природовідповідності та культуровідповідності. Обережно ставився до комплексної системи навчання, і хоча і запропонував свої підходи, віддавав перевагу класно-урочній системі за центрами інтересу.

З кінця 20-х, як і багато інших педагогів, уникає теоретичних досліджень і зосереджує увагу на створенні підручників для школи, які завжди знаходились у сфері його інтересів. Особливо плідний доробок Чепіги у науково-методичному забезпеченні початкової школи: «Методика навчання в трудовій школі першого концентру» (1930), «Читання й робота над книжкою в першому концентрі політехнічної школи» (1932), численні читанки та задачники. Створив кілька посібників для дорослих. У 1937р. був заарештований і звинувачений за участь у націоналістичній організації. Засуджений на 10 років заслання. Немолодий вже педагог помер 22 серпня 1938р. у таборі Магаданської області. Залишив по собі велику педагогічну спадщину – понад 150 праць. Творчий доробок Чепіги починає широко вивчатися сучасними українськими дослідниками.

Степа́н Васи́льевич Васильченко (укр. Степа́н Васи́льович Васильченко, 27 декабря 1878 (8 января 1879 года), г. Ичня, Черниговская область — 11 августа 1932 года, Киев) — украинский писатель, педагог, сценарист и переводчик. Настоящая фамилия — Панасенко^[1].

Родился в семье безземельного крестьянина-сапожника. В 1888-1893 годах учился в Ичнянской начальной школе. Два года готовился к поступлению в учительскую семинарию. В 1895 году поступил в Коростышевскую учительскую семинарию, которую закончил в 1898 году. Получил направление в одноклассную министерскую школу в с. Потоки на Каневщине. Вскоре был перевёден в Богуслав. Учительствовал на Киевщине и Полтавщине. Проявлял повышенный интерес к народному творчеству, к поэзии Шевченко, мировой классике, — всё это способствовало обогащению жизненного и художественного опыта будущего писателя. Во времена учительства (1898—1904) вёл дневник «Записки учителя». 19 декабря 1903 (1 января 1904) впервые напечатал рассказ «Не устояли (Из жизни народного учителя)» в «Киевской газете».

В 1904 году поступил в Глуховский учительский институт, который покинул в 1905 году. Выехал в Донбасс, учительствовал в с. Щербиновка (ныне г. Дзержинск Донецкой области). В 1906 году был арестован за участие в рабочих забастовках. Сидел в тюрьме. В 1908 году больного тифом Васильченко полевой суд оправдал из-за недостачи доказательств, освободил из Бахмутской тюрьмы, категорически запретил учительствовать. После этого Васильченко возвратился в Ичню, зарабал на жизнь частными уроками. В 1910—1914 — был заведующим отделом театральной хроники газеты «Рада».

Во время Первой мировой войны был мобилизован в армию, являлся (до Февральской революции 1917) командиром сапёрной роты на Западном фронте. Тогда увидели свет первые сборники новелл — «Эскизы» (1911), «Рассказы» (1915).

В 1919 году жил в Каменец-Подольском, где написал рассказ «Про жидка Марчика, бедного кравчика». Тогда же написал сатирическое произведение «Про казака Ося и москаля Ася». В 1920 году путешествовал с хоровой капеллой «Думка» по городам и сёлам Левобережной Украины. В 1921 году работал в Киеве воспитателем и заведующим детского дома, 1921—1928 — учителем школы имени Ивана Франко.

11 августа 1932 года Степан Васильченко умер. Похоронен на Байковом кладбище^[2].

В литературный процесс Васильченко включился уже зрелым художником с собственным поэтическим голосом. Именно тогда появились на свет его оригинальные произведения — «Мужицкая арихметика», «Ужин», «У господ», «На чужбину», «Цыганка» и другие, проникнутые любовью к человеку труда, утверждением веры в победу справедливости.

Не случайно одной из ведущих тем творчества Васильченко оказалась жизнь народных учителей, которое было ему — педагогу по специальности и призванию — особенно близким. «Записки учителя» (1898—1905) и другие дневниковые записи, куда Васильченко, по его признанию, систематически «заносил свои учительские сожаления и обиды», стали впоследствии документальной основой многих реалистических новелл и рассказов.

В 1910—1912 Васильченко пишет и печатает цикл новелл и рассказов, посвященных учительской теме^[3] («Ужин», «С самого начала», и др.). Проблема воспитания нового человека в значительной мере обусловила обращение Васильченко к художественной обработке детской тематики, органически связанной с произведениями об учителях. Глубокое понимание детской психологии позволило Васильченко показать поэтический духовный мир ребёнка.

Волнуют читателя и психологические этюды писателя — «Дождь», «Дома», «Васильки», «Петруня», рассказ «Роман», «Вечером», «Свёкор», «Басурмен» и др. Оптимизм Васильченко особенно отчётливо проявился в одном из лучших его произведений, посвященных детям, — «Цыганка».

Небольшой цикл в творчестве Васильченко составляют рассказы, в которых говорится об одарённых типах с демократических низов, о судьбе народных талантов («На хуторе», «У господ», «На роскоши» и др.).

Жестокую правду жизни крестьянской бедноты раскрывает Васильченко в новелле «На чужбину». Отдельный цикл в художественном наследии Васильченко составляют произведения, написанные под непосредственным впечатлением от Первой мировой войны, в которой писатель принимал участие с 1914 года вплоть до Февральской революции. В «Окопном дневнике», рассказах «На золотом лоне», «Под святым шумем», «Ядовитый цветок», «Чёрные маки» и других Васильченко изображает ужасы войны, печальные будни людей в серых солдатских шинелях.

Интересной страницей наследия Васильченко являются драматические произведения, преимущественно одноактные пьесы, которые по тематике и многими художественными средствами органично близки с его прозой.

Много работает Васильченко в советское время и над произведениями о прошлой жизни («Талант», «Окошко», «Осенние новеллы» и др.). Показательным в этом плане является цикл «Осенние новеллы», который Васильченко писал, начиная с 1923 года, почти 10 лет. Одна из художественно совершенных новелл цикла — «Мать» («Чайка»).

Васильченко написал драматические произведения («Проходят дни», «Кармелюк» и другие), киносценарии с фольклорными мотивами, фельетоны, цикл «Крылатые слова», переводы произведений русских писателей Гоголя, Лескова, Короленко, Серафимовича.

Особого внимания заслуживает замысел Васильченко создать большую биографическую повесть о Тарасе Шевченко. Из пяти запланированных частей он успел завершить только первую — «В бурьянах», которая вышла посмертно в 1938 году^[4].

Тема 6. Реальні училища Бахмуту, Юзівки, Маріуполя. Бахмутські «потішні», перший досвід початкової військової підготовки А. А. Луцкевича, як попередника А. С. Макаренка. Перший учнівський часопис «Проблески» (О. Кабалевський, О. Фінкель). Скаутські загони Бахмута, Юзівки, Маріуполя. Особистість А. Гончаренко-Гончарова.

Національна освіта у 19 – на початку 20 ст.

РЕАЛЬНІ УЧИЛИЩА.

Історія реальних училищ у Європі тісно пов'язана з історією реальної освіти в Німеччині. Першим застосував назву «Реальшуле» Земпелер, що заснував в Галлі в 1706 році «Математичну і механічну школи» для дітей від 10 до 14 років. В 1783 році він розширив курс школи введенням відомостей про господарство і назвав її «Математичною, механічною і господарською реальною школою».

Ініціатива створення реальних училищ в Росії належить приватним особам і виникає в кінці 20-х- на початку 30-х років XIХ століття. Спочатку метою їх було тільки розповсюдження «технічних, безпосередньо корисних для промислової діяльності знань». Поступово організатори цих учбових закладів розширюють програми навчання, доводячи їх до типу загальноосвітніх. Проте незабаром це розширення було зупинено. Указ від 9 травня 1837 р. навчав щоб «в училищах так зване реальне коло наук словесних було приведено в міру училищ приходських і повітових, з виключенням всього, що належить до кола училищ вищих і середніх і не відноситься прямо і безпосередньо до наук технічних». Через 2 роки російський уряд був вимушений вжити заходи по розповсюдженню реальної освіти. 29 березня 1839 року було затверджено Положення про реальні класи при учбових закладах для «тимчасового викладання технічних наук». До 1871 року учбові заклади з такою спрямованістю в навчанні іменувалися реальними гімназіями. Затверджений 15 травня 1872 року Статут реальних училищ оголошував, що їх метою є «загальна освіта, пристосована до практичних потреб».

В 1888 році відбулася зміна Статуту реальних училищ, що полягала, головним чином, в тому, що були закриті технічні відділення або розряди механіко-технічні або хіміко-технічні, що не «принесли очікуваної користі». Були посилені курси із математики, новим мовам, російській мові, історії, фізики, природній історії.

На початку XX ст., напередодні і в ході першої російської революції 1905 року, в російському суспільстві розвернулося обговорення гострих проблем розвитку держави, у тому числі суспільно-педагогічних питань про положення учнів і вчителів, про їх права і свободи, про участь батьків і всього суспільства в справах школи. Виникають батьківські комітети, збільшені оклади і пенсії викладачам учбових закладів, відкриті при учбових Округах курси для підготовки викладачів з випускників університетів.

Збільшується чисельність учбових закладів, хоча на середню освіту попит був більшим, ніж можливості його задоволення.

В кінці 1905 року на сесії Бахмутського земського зібрання ухвалюється рішення «в ознаменування створення Державної Думи і Маніфесту 17-го жовтня 1905 р., а також з метою створення пам'ятника з нагоди 40-річного існування земських установ виділити 15400 рублів на спорудження середніх і вищих училищ відомства міністерства народної освіти з розділенням цього асигнування на 5 років, починаючи з 1906 року».

Це рішення стало підставою для початку будівництва реального училища в Бахмуті.

Виділення грошей почалося з 1908 р. по 5 тисяч рублів і продовжувалося 3 роки. Всього за цей період земством було виділено 15 тисяч рублів, що дозволило в 1910 році почати, а в 1912 році завершити будівництво двоповерхового красивого, просторого, з високими стелями і широкими сходовими маршами будинку на Олександрівській вулиці. Сюди і перейшло реальне училище, яке раніше знаходилося по вулиці Великій Харківській, 20. Опікуном реального училища був губернський секретар Віктор Петрович Прокопович. Першим директором був Бракенгеймер Петро Іванович, який народився у 1863 р. Викладач російської мови і словесності у гімназіях Одеси. Директор бахмутської гімназії з 1903 р. З 1910 р. – директор Бахмутського реального училища. З 1911 р. – директор Севастополського Костянтинівського реального училища Потім директором став статський радник Михайло Романович Степанов, інспектором надвірний радник Олександр Федорович Стельмашенко.

Статут реальних училищ 1888 року регулював життєдіяльність єдиного в Бахмутськом повіті реального училища імператора Олександра II.

18 листопада 1910 року батьківський і опікунський комітети Реального училища ухвалили рішення на честь відкриття училища організувати ялинку і вручити вітальні адреси камергеру К.І. Карпову і вйо. Голови Думи М.І. Новгородцеву. Ялинка відкрилася 6 січня 1911 року о 7 годині вечора, з промовою звернувся голова Опікунської Ради санітарний лікар повіту В.В. Фіалковський, а потім «гостям було запропоноване шампанське, почалися танці для дітей».

Училище складалося з 8 класів і підготовчого. В кожному класі було не більше 40 учнів. Педагогічна Рада обговорювала справи, що стосуються всього училища, а справи окремих класів або предметів - особливі комісії (нагадує малі педради і методичні об'єднання в сучасних школах). Господарськими справами в училищі відав господарський комітет. При училищі був почесний опікун, що спостерігав станом управління і утриманням училища, особливо в господарському відношенні. Була створена Опікунська Рада, обов'язком якої було піклуватися про кошти для училища і про учнів як під час їх перебування в училищі, так і після його закінчення. Реалісти, що успішно закінчили повний курс реального училища, допускалися до іспиту у вищі спеціальні учбові заклади.

Опікунською Радою встановлювався розмір платні за навчання від 25 до 70 рублів на рік. Окремим учням надавалася допомога. В 1 півріччя 1914-1915 учбового року 17 учням була видана допомога для внесення платні за навчання на суму 250 рублів. Розміри допомог коливалися від 10 до 25 рублів. Крім того, Опікунська Рада училища сплатила 76 рублів за матеріал на шинелі, за тужурки і гарячі сніданки в буфеті.

Хоча в Статуті було вказано, що в училище приймаються діти всіх станів і віросповідань, але воно, в основному, забезпечувало навчання дітей торговців і промисловців Бахмуту. Працювали інспектор, 11 вчителів, законовчитель, 7 класних наставників, лікар, секретар педради, бібліотекар, помічник класних наставників, працівники, відповідальні за приготування дослідів по природничій історії і фізиці (сучасні лаборанти), письмоводитель (він же бухгалтер).

Директор отримував 3600 рублів на рік, інспектор і законовчитель - 750, вчителі - по 600-700 рублів. Крім того, передбачалася платня за найом квартир (4 вчителям по 450 рублів), збільшення окладу викладачам по вислузі років.

Бюджет Реального училища в 1915 році склав 35125 рублів. Значну частину становили збори за навчання - 19200 рублів. Решта суми покривалася за рахунок земства.

Недовго проіснувало реальне училище в новому приміщенні - з 1912 по 1919 рік, підготувавши 6 випусків.

В 1915 році в Бахмут евакуювали Володимир-Волинську чоловічу гімназію ім. Володимира Мономаха, яка стала проводити заняття в приміщенні реального училища в другу зміну.

У реальне училище у 1912 р. подали заяви у підготовчий клас 9, у перший клас - 15 учнів. Всього учнів було 223: підготовчий клас - 32, перший в 2-х класах - 76, у 2-х других - 64, у 3-х - 32, у 4-х - 21.

Наростання революційних подій в країні не обійшло стороною і реалістів. В 1915 році починаються заворушення серед учнів, які виступали проти формалізації і насильства. За «організацію учнів» І. Бочаров, що вчився у 8 класі, був виключений з училища, засуджений і відправлений на поселення.

До найяскравіших викладачів Реального училища слід віднести О.Л. Кобалевського. Олександр Лукич народився в Павлограді Катеринославської губернії 8 липня 1890 року. До революції 1917 р. викладав в Реальному училищі, разом з учнями випустив 6 номерів журналу «Проблески» (1916-1917 рр.). За радянських часів друкував статті по педагогіці в губернському освітньому журналі «Освіта Донбасу» (1922-1924 рр.). Працював директором школи ім. Орджонікідзе. В 1937 році був арештований разом з вчителями Лотоцьким, Сатаневічем як «член контрреволюційної української повстанської організації». Розстріляний НКВС 29 січня 1938 р. у Артемівську. Реабілітований посмертно.

Вдалося прослідкувати шлях учня 7 класу-автора статей у часописі «Проблески» Олександра Фінкеля. Фінкель Олександр Мойсейович народився в 1899 році в. багатодітній родині М.І. Фінкеля, представника торгової фірми швейних машин «Зінгер» в Бахмуті. Олександр був восьмою дитиною в родині, яка жила по вул. Маріупольська в будинку № 14. В 1917 році поступив до сільськогосподарського інституту, в 1920 році перевівся на філологічний факультет Харківського інституту народної освіти. Ще будучи учнем Бахмутського реального училища публікував свої вірші, переклади, пародії в учнівському журналі «Проблески» під редакцією інспектора Реального училища Л. Л. Кобалевский. У 1916 - 1917 рр.. вийшло 6 друкарських номерів цього унікального видання.

Наступні роки життя А. М. Фінкеля пов'язані з м. Харковом, де працюючи статистиком, він закінчив в 1924 році з відзнакою педагогічний інститут. Його залишили в аспірантурі, де він удосконалював свою майстерність в галузі мовознавства під керівництвом відомого вченого Л. А. Вулаховского. Вже в 1922 році була опублікована його стаття на тему теорії і практики художнього перекладу, в 1925 р. - книга про стиль В. І. Леніна, завдяки якій він і отримав звання кандидата філологічних наук.

А. М. Фінкель був не тільки вченим, а й поетом. Він був одним з авторів відомої книжки літературних пародій «Парнас дибом», виданої в Харкові в 1925 році. Цю книжку її видавці називали «науковим веселощами»: жартівливі результати наукових спостережень над особливостями індивідуального стилю деяких російських поетів. Маяковський, прочитавши збірку, де були пародії і на нього, сказав: «Молодці, харків'яни! Таку книжечку не соромно і в Москву із собою прихопити! ». У співавторстві з М.М. Баженовим в 1941 р. А.М. Фінкель видав підручник для вищих навчальних закладів „Сучасна російська літературна мова”. У 1930р. - «Підручник російської мови» для середніх шкіл. Він добре знав німецьку, французьку, англійську, єврейську, українську та білоруську мови. А.М. Фінкель перекладав на російську мову Байрона, Бекера, Шевченко, Франко, Гете. Довгі роки він працював над «Сонетами» Шекспіра і зробив їх повний переклад.

Після захисту кандидатської дисертації Олександр Мойсейович став науковим співробітником Харківського інституту мовознавства. Кілька років тому він очолював кафедру мовознавства цього інституту, де його застала Велика Вітчизняна війна. Разом з інститутом А. М. Фінкель евакуювався в Чимкент (Казахстан). У 1943 році його мобілізували в армію, але за станом здоров'я довелося служити інтендантом.

Після війни він повертається до Харкова, де стає викладачем Харківського університету. Його перу належить понад 150 монографій, підручників, методичних посібників. Для школи сліпих А.М. Фінкель видав підручник російської граматики.

У 1965 році Олександр Мойсейович став доктором наук.

Помер А. М. Фінкель в 1968 році.