Монетаризм та інші неокласичні теорії
Кейнсіанство – один з напрямів економічної теорії, метою якого є обґрунтування необхідності державного регулювання економіки та розробка конкретних його засобів і форм. Він сформувався в середині 30-х р.р. XX ст. і одержав назву за ім’ям його засновника – англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946 р.р.).
Кейнсіанство
Якщо інституціоналісти сформулювали ідею державного контролю над економікою, то представники кейнсіанства обґрунтували конкретні програми державного регулювання економіки. Кейнсіанство, як і інституціоналізм, не є однорідним напрямом економічної теорії. Кейнсіанські моделі державного регулювання економіки розрізняються як по сутності програм, так і змінюються по мірі історичного розвитку країн. Отже в різних країнах кейнсіанство має свої особливості.
Особливість кейнсіанства як напряму економічної теорії полягає в тому, що предметом його дослідження служать макроекономічні процеси, національна економіка в цілому, кількісні функціональні залежності відтворення. Воно не займається дослідженням економічних законів і категорій, подібно до традиційної економічної науки, а спирається на дослідження цих законів і категорій попередньою економічною наукою. Головним моментом в кейнсіанств іє розробка загальних принципів й конкретних заходів державного регулювання економіки.
Основоположна ідея кейнсіанства: стихійній ринковий механізм саморегулювання не здатний розв’язати проблеми циклічних коливань і безробіття, а тому виникає необхідність державного регулювання відтворювальних процесів.
Чинники виникнення кейнсіанства (матеріальні передумови й історичне коріння):
- матеріальною передумовою кейнсіанства явилось гігантське усуспільнення капіталістичного виробництва, яке проявилось не тільки в пануванні монополій на початку XX ст., а й в формуванні державно-монополістичного сектору в економіці;
- різке загострення суперечностей капіталізму, що проявилось в найглибшій кризі 1929-1933 рр. Велика депресія наочно продемонструвала нездатність ринкової економіки до саморегулювання;
- успіхи на той час планомірно організованої економіки колишнього Радянського Союзу, що в 1928/29-1932/33 рр. виконувала перший п’ятирічний план;
- теоретично кейнсіанство було підготовлене інституціоналізмом. Інституціоналісти не дали практичних рекомендацій щодо державного регулювання капіталістичної економіки, але їх ідеї стали теоретичною платформою кейнсіанства.
Як й інституціоналізм, кейнсіанство не є монолітним напрямом. Розрізнюють наступні його течії по сутності програм:
- праве кейнсіанство, що виражає інтереси монополістичної буржуазії, орієнтованої на розвиток військово-промислового комплексу як основи для відтворення капіталу.
- ліберальне кейнсіанство, як і праве, підтримує інтереси монополістичної буржуазії, але виступає проти військово-промислового комплексу і прагне знайти інші заходи підтримки динамічної рівноваги в економіці;
- ліве кейнсіанство – його представники виступають за перерозподіл національного доходу на користь немонополізованих верств населення для підтримки ефективного попиту на ринку.
Така градація кейнсіанства відповідає сучасній дійсності. Поняття „ліві”, „праві”, „ліберальні” – це не просто слова, це визначена позиція, це конкретні рекомендації й дії, це конкретна соціально-економічна політика, що має місце в нашому сучасному житті.
Окрім трьох течій в кейнсіанстві слід розрізняти і його історичну еволюцію як напрямку в цілому:
- власнокейнсіанством, як правило, називають економічну теорію Кейнса;
- неокейнсіанством (а надалі ортодоксальним кейнсіанством) – американський варіант кейнсіанства А.Хансена, й С.Харріса (як і власне кейнсіанство воно представляє собою праву течію, що робить ставку на ВПК). До неокейнсіанства відносять американську теорію „економічної динаміки” Р.Харрода, а також французький варіант кейнсіанства Ф.Перу (вони представляють собою ліберальну течію кейнсіанства);
- посткейнсіанство, що змінило неокейнсіанство, представлено англійськими вченими Дж.Робінсон (ліве кейнсіанство), Н.Калдором, Т.Сраффою, які звинувачують послідовників Кейнса в неправильному трактуванні його теорії, виступають проти ідеї внутрішньої стійкості капіталізму, за вдосконалення механізму регулювання капіталістичної економіки.
Свою економічну концепцію Дж.М.Кейнс обґрунтував в роботі „Загальна теорія зайнятості, відсотка й грошей” (1936 р.).Предметом його дослідження виступають кількісні функціональні залежності капіталістичного відтворення. Визначення предмету дослідження одночасно віддзеркалює методологічні принципи вирішення проблеми – макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних явищ і їх кількісну характеристику. Однією з особливостей методології Кейнса являється також врахування факторів соціально-психологічного розвитку.
Основна відмінність теорії Кейнса від класичної – заперечення саморегулювання ринкової капіталістичної економіки. Ніякого механізму, здатного забезпечувати таке саморегулювання і стабільний розвиток економіки, не існує. Повна зайнятість при капіталізмі досягається лише у рідких випадках, і, всупереч твердженню класичної теорії, вимушене безробіття має місце завжди. Саме тому Кейнс зосередив свої зусилля на розробці нової теорії зайнятості, висновки якої погоджувались би з дійсністю, а саме – з наявністю при капіталізмі періодичних спадів виробництва і спричиненого ними безробіття.
Головною проблемою відтворення Кейнс вважав ємність ринку та можливості його розширення відповідно до зростання пропозиції товарів. На думку Кейнса, попит та пропозиція не регулюються автоматично. Роль держави – забезпечити ефективний попит, який обумовить зростання економіки і зайнятості.
Конкретна програма Кейнса містить наступні пункти:
1. Зменшення банківського відсотку, що обумовить вкладання грошей у виробництво, а не в банк. Тобто держава повинна регулювати відсоток таким чином, щоб він був меншим порівняно з нормою прибутку у виробництві.
2. Мінімізація заробітної плати. Кейнс вважав, що у суспільстві діє психологічний закон накопичення, згідно з яким чим більше грошей одержує людина, тим більше її бажання обмежити споживання, щоб більше грошей накопичити. В такому разі частка грошей не доходить до ринку, що ускладнює реалізацію товарів.
3. Державне регулювання загальної суми інвестицій. Важливою складовою ефективного попиту являється концепція мультиплікатора. За Кейнсом, обсяг національного доходу, а відтак і сукупного попиту, залежить від загальної суми інвестицій. Цей кількісний зв’язок виражає особливий коефіцієнт – мультиплікатор, що показує наскільки дане збільшення інвестицій підвищує ефективний попит в цілому. Кейнс стверджував, що кожна одиниця приросту інвестицій призводить до багатократного приросту зайнятості, доходів і споживання.
(Окрім регулювання заробітної плати й норми позичкового відсотка, підтримку високого рівня інвестицій Кейнс пов’язував також з бюджетною політикою держави. Окрім мультиплікатора інвестицій в його концепції існують мультиплікатор державних витрат і податковий мультиплікатор.Зростання державних витрат може компенсувати скорочення або недостатнє зростання приватних інвестицій. Щодо податкової політики Кейнс стояв на позиції того, що навіть при сильному спаді не слід знижувати рівень оподаткування, тому що це не дозволить збільшити державні витрати в тій мірі, в якій необхідно для виходу з кризи.)
4. Додаткове залучення у виробництво робітників, які мають додатковий попит, що обумовлює зростання виробництва предметів споживання.
5. Розвиток військово-промислового комплексу як підґрунтя для відтворення капіталу.
В теорії Кейнса є певний сенс, але є й суперечності:
1. Зростання інвестицій не завжди спричиняє зростання зайнятості. В умовах науково-технічного прогресу зростання зайнятості – необов’язковий наслідок зростання інвестицій.
2. Зниження заробітної плати заважає реалізації товарів і прибутків.
3. Розвиток військово-промислового комплексу призводить до зростання зайнятості, але ж здійснюється шляхом перерозподілу національного доходу і теж знижує платоспроможний попит.
Та не зважаючи на суперечності, ідеї Кейнса стали підґрунтям, теоретичною базою економічної політики багатьох країн світу
Монетаризм являє собою одне з найбільш впливових течій в сучасній економічній науці, що має відношення до неокласичного напрямку. Він розглядає явища господарського життя переважно під кутом зору процесів, що відбуваються в сфері грошового обігу. Спочатку монетаризм ототожнювався із антикейнсианством, що підтверджується назвами окремих робіт представників монетариської теорії (книга Г. Джонсона «Кейнсіанська революція та монетариська контрреволюція»). Одночасно із критикою кейнсианства та економічної політики представник монетаристів Мілтон Фридмен (1912 р.) та його прибічники розробили монетарну теорію визначення рівня національного доходу та теорію циклів. Значний вплив на формування монетариської теорії здійснили американські економісти 20-40-х років ХХ ст. Г. Саймонс, И. Фишер, Ф. Найт та інші. Вони надавали великого значення сфері грошового обігу, яку в подальшому недооцінили кейнсіанці. Саме тому велика заслуга монетаристів в тому, що вони «реабілітували» гроші (за словами західних дослідників). Монетариський варіант кількісної теорії визначається такими постулатами: 1) кількісна теорія – перш за все теорія попиту на гроші, а не є теорією виробництва, грошового доходу або рівня цін; 2) для економічних агентів та володарів власності гроші є одним з видів активів, володіння багатством; 3) аналіз попиту на гроші з боку економічних агентів формально ідентичне аналізу попиту на споживчі послуги. Таке трактування свідчить, що монетаристи не роблять розбіжностей між грошима як капіталом та грошима як такими. Капітал розглядають як сукупність грошових активів. Гроші відіграють важливу роль у зміні реального доходу, зайнятості та загального рівня цін. На підставі теорії інфляції і безробіття монетаристи радять державі цілий комплекс регулятивних мір: зниження державних витрат за рахунок скорочення соціальних програм, витрат на виплати різного характеру допомоги; підтримання мінімальних ставок заробітної плати; послаблення впливу профспілок; впровадження кредитно-грошової політики на підставі грошової конституції; пристосування податкової системи до антиінфляційної політики (зниження податків); забезпечення резервною системою сталого зростання грошової маси, скорочення зростання дефіциту бюджету, в тому числі і за рахунок скорочення витрат на оборону. Монетариська теорія продовжує свій розвиток на сучасному етапі. Монетаристи зробили значний крок в дослідженні механізму сучасного капіталізму, у вивченні функціональних зв’язків капіталістичної економіки, чинників, що впливають на інфляцію та безробіття. Але монетаристи – типові представники мінової концепції, бо першу причину економічних процесів вони бачать не у виробництві, а в обігу.
У довгостроковому періоді монетаристи виходили з того, що капіталістичній економіці властивий природній рівень безробіття та інфляції, що пов'язаний зі структурними та інституціональними характеристиками економічної системи. Цей рівень встановлюється завдяки дії ринкових сил та відповідає стану рівноваги в економіці.
Яскравими прикладами вирішення проблем монополії й конкуренції являються теорія „монополістичної конкуренції”американського вченого Едварда Чемберліна (1899-1967 р.р.), а також теорія „недосконалої конкуренції”вже відомої за кейнсіанськими теоріями англійської вченої Джоан Робінсон. На підставі цих теорій вчені сформулювали свої позиції відносно державного впливу на економіку. Книга Чемберлена „Теорія монополістичної конкуренції” й книга Робінзон „Економічна теорія недосконалої конкуренції”побачили світ в одному й тому ж році (1933 р.). Це перші в буржуазній політичній економії роботи, в яких теоретично узагальнено проблеми панування монополістичного капіталу. Виникнення цих творів зумовлено необхідністю переосмислити дію ринкового механізму з урахуванням ролі таких факторів, як монополізація виробництва, диференціація продукту, витрати реалізації, нецінові форми конкуренції й т.ін.
Головним об’єктом дослідження Чемберліна являється оптимізація ринкових взаємовідносин і виробничої діяльності монополій, що конкурують між собою в умовах масового виробництва спеціалізованої продукції. Оптимальним, за Чемберліном, вважається таке положення, при якому монополії одержують рівну норму прибутку, а ціни, за якими вони реалізують свою продукцію, забезпечують їм високий „звичайний” (мається на увазі немонополістичний) прибуток на весь капітал навіть в умовах надлишкових і не використовуваних потужностей.
Механізм одержання такого високого „звичайного” прибутку Чемберлін розкрив наступним чином: в гонитві за високим прибутком фірми, що спеціалізуються на виробництві будь-якого товару, прагнуть закріпити за собою групу споживачів, обґрунтуватись на ринку. Починається конкуренція з іншими фірмами, що виробляють аналогічну продукцію. Конкуруючі сторони удаються до масової реклами, монополії на патенти й ліцензії (тобто нецінової конкуренції), а також, маніпулюючи цінами, вносять якісні зміни в продукт на основі технічного вдосконалення виробництва. Таку ринкову ситуацію Чемберлін назвав „монополістичною конкуренцією”. При цьому він підкреслював, що конкуренція в умовах монополій нічим не відрізняється від конкуренції в домонополістичний період, що всі форми поведінки конкуруючих фірм притаманні всім епохам розвитку капіталізму. Шляхом реклами, підвищення якості товарів, системою патентів, дійсно, можна вплинути на настрій покупців, спонукаючи їх платити більш високу ціну за той або інший товар і в результаті одержати додатковий прибуток. Однак, на думку Чемберлена, такий прибуток буде тимчасовим, а не стійким монопольним, тому що реклама, можливість вдосконалити товар і покращити його якість доступні широкому колу товаровиробників. Спираючись на це, неможливо забезпечити панівних позицій в економіці. А тому немає необхідності в державному її регулюванні.
В теорії „недосконалої конкуренції” Робінсон на відміну від Чемберлена розглянула конкуренцію не в монополістичному секторі (тобто між фірмами-монополіями, що виробляють диференційовану продукцію), а між монополізованим й немонополізованим секторами. Фактично вона визнала наявність монополій й немонополістичних фірм. Під „досконалою конкуренцією” Робінсон розуміла „стиглу” монополію (абсолютну монополію), яка прагне не до максимізації прибутку, а до мінімального ризику й забезпеченню стійких темпів зростання. „Недосконалою” вона назвала конкуренцію за одержання високих монопольних прибутків. Механізм „недосконалої конкуренції” Робінсон представляла наступним чином: для одержання монопольного прибутку необхідна обмежена кількість фірм в галузі при обов’язковому зговорі між ними і обмеженні доступу в галузь сторонніх фірм. В цьому випадку з’являється можливість цінової конкуренції, тобто можливість одержання монопольного прибутку за рахунок підвищення цін. Прибуток монополії виключається з процесу вирівнювання прибутків й завжди перевищує середню норму прибутку. Звідси висновок: утворення монополій призводить до порушення дії стихійних регуляторів капіталістичної економіки, що негативно впливає на ефективність функціонування економічної системи в цілому. На підставі цього Робінсон дійшла висновку про необхідність державного регулювання економіки.
В системі неокласичних ідей суттєве місце посідають теорії економічного зростання. Основою цих теорій являється вчення про виробничі функції. На мікрорівні виробничі функції віддзеркалюють взаємозв’язок обсягів і використовуваних факторів. Такі функції будуються на основі емпіричних спостережень, в результаті яких можна визначити вплив кожного з факторів на динаміку обсягу продукції, що виробляється. На рівні макроекономіки виробничі функції показують вплив факторів капіталу, праці й землі на обсяги виробництва.
Першим варіантом такої функції явилась виробнича функція, що розкриває залежність обсягів виробництва від двох факторів – капіталу й праці, побудована в 1928 р. Американськими вченими – економістом П.Дугласомі математиком Ч.Коббом. в економічній літературі вона одержала назву Кобба-Дугласа. Виробнича функція Кобба-Дугласа дала поштовх розробці багатофакторних виробничих функцій, що стали основою теорій економічного зростання. Неокласичні теорії економічного зростання сформувались в процесі критичного аналізу неокейнсіанських моделей економічної динаміки. Їхньою особливістю являється вивчення в якості факторів економічного зростання не тільки капіталовкладень, але й праці, природних ресурсів, технічного прогресу.
Представниками неокласичних теорій економічного зростання являються американські економісти Роберт Солоу (1924 р.)й Джеймс Едуард Мід (1907 р.). В неокласичних теоріях економічного зростання поставлено задачу збільшення обсягів виробництва при найменших витратах праці й капіталу, а економічне зростання розглядається не як порушення рівноваги, а як нормальний стан. При цьому йдеться про збалансоване зростання, при якому попит і пропозиція урівноважені. Умовою такого збалансованого зростання окрім вільної конкуренції являється стійка грошова маса.
Школа раціональних очікувань сформувалася в США. Її прибічники поставили своєю метою розробити власну теорію динамічної рівноваги у відповідності до принципів оптимальної поведінки господарюючих агентів, яка відповідала б на питання про причини та ступінь коливань основних економічних показників, включаючи випуск продукції, масштаби зайнятості, ціни, зарплатню. Теорія раціональних очікувань означає відродження неокласичних принципів, що базуються на методологічних посиланнях теорії загальної рівноваги Л. Вальраса, вченнях А. Маршалла и Дж. Кларка, працях И. Фишера, Ф. Хайєка. Всередині ХХ ст. американський економіст Дж. Мут ввів в економічний обіг термін «Раціональні очікування». Саме під «раціональними очікуваннями» він розумів очікування, що складаються не тільки з урахуванням інформації минулих періодів, а й на підставі всій інформації в даний момент часу й у перспективі. Тобто індивіди використовують всю інформацію, що для них доступна, та використовують її у такій моделі економіки, яку вони вважають вірною. Теоретики раціональних очікувань повністю полягають на механізм ринкового саморегулювання економіки. Ринкові зв’язки займають у їх побудові особливе місце. Вони виходять із того, що ринки постійно знаходяться у стані рівноваги. Автори теорії раціональних очікувань не відкидають можливості циклічних коливань виробництва. Але ігноруючи дійсну основу циклічних коливань, вони розглядають їх як результат помилок, що допущені економічними суб’єктами протягом короткострокового періоду, причиною яких є неякісна інформація, що завадила правильно оцінити кон’юнктуру та розробити реальні прогнози. Теоретики раціональних очікувань незадоволені навіть позицією М. Фрідмена, за їх думкою, державне втручання в господарський процес абсолютно неприйнятне і навіть шкідливе. Прибічники концепції раціональних очікувань визначили, що інфляційні очікування раціональні лише в тому випадку, коли співпадають з математичними очікуваннями майбутньої динаміки цін. А основу її складають вірогідні прогнози, що отримані в результаті всебічного вивчення всієї ринкової інформації.
В арсеналі теоретичних досліджень представників неокласичного напряму особливе місце посідає аналіз монополій, оскільки формування й розвиток монополістичного капіталу суттєво впливає на конкуренцію й ринкову ситуацію.
ТЕМА 10. РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІК КРАЇН ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ В СИСТЕМІ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА ПІД ВПЛИВОМ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (друга половина ХХ ст.)