Норми законодавства України, що регулюють порядок захисту від недобросовісної конкуренції

Розглянемо більш детально такий

спеціальний аспект захисту права інтелектуальної власності в адміністративному порядку, який вирішується шляхом використання норм законодавства, що регулюють відносини, пов’язані із захистом від недобросовісної конкуренції. Зазначені норми спрямовані проти дій або ділової практики в процесі комерційної діяльності, які протирічать чесним звичаям, тобто юридично-етичним стандартам поведінки підприємця. Поняття недобросовісної конкуренції охоплює велике розмаїття дій, пов`язаних з економічною конкуренцією, і має більш широке тлумачення порівняно з поняттям права інтелектуальної власності. Положення, спрямовані на захист від недобросовісної конкуренції та обмеження ділової практики (антимонопольне законодавство), взаємопов`язані і доповнюють одне одних, маючи на меті забезпечення ефективної дії механізму ринкової економіки шляхом підтримки чесності і свободи конкуренції і, певною мірою, захисту прав споживачів.

Як зазначалося вище, Глава 28 Господарського кодексу України встановлює відповідальність суб’єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства. В ст. 251 зазначено, що Антимонопольний комітет України накладає штрафи на суб’єктів господарювання – юридичних осіб за вчинення дій, передбачених, зокрема, ст. 32 Господарського кодексу України і визначених як недобросовісна конкуренція, тобто будь-яких дій у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності. Такими діями є:

- неправомірне використання ділової репутації суб’єкта господарювання (детально розкриті в ст. 33 Господарського кодексу України);

- створення перешкод суб’єктам господарювання у процесі конкуренції (детально розкриті в ст. 34 Господарського кодексу України);

- досягнення неправомірних переваг у конкуренції (детально розкриті в ст. 35 Господарського кодексу України);

- неправомірне збирання, розголошення та використання відомостей, що є комерційною таємницею (детально розкриті в ст. 36 Господарського кодексу України);

- інші дії, що кваліфікуються як такі, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

 

Вчинення зазначених вище дій юридичними особами, які не є суб’єктами господарювання, тягне за собою накладання на них Антимонопольним комітетом України або його територіальними відділеннями штрафу в розмірі, передбаченому законом (п. 2 ст. 251 Господарського кодексу України). Також, вчинення зазначених вище дій посадовими особами органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, громадян, зареєстрованих як підприємців, а також вчинення цих дій в інтересах третіх осіб громадянами, які не є підприємцями, тягне за собою адміністративну відповідальність, передбачену законом (ст. 252 Господарського кодексу України).

В Україні також діє спеціальний Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції», ст. 1 якого дає аналогічне вищезазначеному поняття недобросовісної конкуренції – це будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності. Відповідно до глав 2-4 зазначеного закону такими діями можуть бути:

- неправомірне використання ділової репутації господарюючого суб’єкта;

- створення перешкод господарюючим суб’єктам у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції;

- неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці.

Відповідно до ст. 28 зазначеного закону власник права інтелектуальної власності, який вважає, що його права порушені, вправі звернутися до Антимонопольного комітету України або до його територіальних органів із заявою про вжиття заходів по захисту його порушених прав. Засобом захисту в даному випадку є не позов, а заява, яка подається в письмовому вигляді з додатком документів, що свідчать про порушення прав. Зазначену заяву необхідно подати протягом шести місяців з дати, коли правовласник довідався або повинен був довідатися про порушення його прав. В процесі розгляду справи Антимонопольний комітет України або його територіальні органи мають право застосовувати заходи для забезпечення виконання рішення, якщо незастосування таких заходів може ускладнити або унеможливити його виконання. Для цього виноситься розпорядження про заборону особі, у діях якої передбачаються ознаки порушення, починати певні дії. Крім того, може бути винесене розпорядження про арешт на майно чи грошові суми, що належать відповідачу. Це розпорядження Антимонопольного комітету України може бути оскаржено в суді в 15-денний термін від дати його одержання.

Крім того, Антимонопольний комітет України або його територіальні органи можуть прийняти обов’язкові для виконання рішення, зокрема про:

- встановлення факту недобросовісної конкуренції;

- припинення недобросовісної конкуренції;

- офіційне спростування за рахунок порушника розповсюджених ним неправдивих, неточних чи неповних відомостей;

- накладання штрафів;

- вилучення товарів з неправомірно використаним комерційним позначенням.

Рішення Антимонопольного комітету України або його територіальних органів може бути оскаржено в судовому порядку в місячний термін від дати його одержання.

Насамкінець треба зазначити, що вказані вище органи державного управління розглядають справи про адміністративні правопорушення на основі спеціальної процедури, яка є спрощеною в порівнянні з цивільним судочинством і виключає багато які процесуальні дії. Обсяг процесуальних гарантій тут значно вужчий судових. Так, далеко не завжди передбачена особиста участь заінтересованих осіб або їх представників у розгляді справи. Не є обов’язковим колегіальний розгляд спору. Законодавство може не регламентувати використання при розгляді справ в адміністративному порядку різних видів доказів, таких як свідчення свідків тощо. Свідки та експерти, що залучаються до участі в адміністративному процесі, не попереджаються про відповідальність за надання неправдивих свідчень або відмову від них. Головний же недолік полягає в тому, що відомчі органи, які розглядають справу, не користуються тією мірою автономності, яка надана судам. У своїх діях вони керуються не лише чинним законодавством, але й загальними директивами і конкретними вказівками органів управління.