Освіта та наука у повоєнні часи.

Цей період охоплює близько 15 років — із середини 40-х до кінця 50-х років. Його можна поділити на два історичних відрізки, що істотно різняться. Перший характеризується напруженням сил народу у відбудові зруйнованого окупантами народного господарства і впровадженням політики морально-політичних репресій, другий — лібералізацією суспільного життя після смерті Й. Сталіна в березні 1953 p., коли було зроблено спробу змінити модель радянської системи.

Першочерговою справою в повоєнний період стала робота закладів освіти, науки і культури як невід'ємної складової нормалізації життя. Ще під час воєнних дій слідом за визвольною ходою військових частин розпочалася відбудова шкіл, вищих навчальних закладів, театрів, видавництв, культосвітніх закладів та виробничих структур.

Виняткова увага приділялася закладам народної освіти. В Україні поширився рух за відбудову зруйнованих шкіл, спорудження нових методом народної відбудови. Якщо на кінець 1943/44 навчального року працювало лише 12802 початкові, семирічні та середні школи, де навчалось 1770 тис. учнів, то з визволенням усієї України на початок 1945/46 навчального року працювало вже 30512 шкіл, де навчалось 1851 тис. дітей.

Свідченням державної турботи про підвищення загальноосвітнього рівня населення є перехід у 1953 p. до обов'язкової семирічної освіти та скасування в 1956 p. плати за навчання. Було відкрито вечірні школи робітничої та сільської молоді, яка не змогла здобути освіти в денній школі. Так, у 1948 p. в республіці без відриву від виробництва навчалося 185 тис. молодих працівників. У 1950—1951 pp. було 4896 шкіл робітничої та сільської молоді, де навчалось 343,3 тис. учнів.

Особливого значення набувала проблема педагогічних кадрів. У 1945/46 навчальному році у школах працювало лише 182 тис. вчителів при потребі 245 тис., причому понад 40 % з них взагалі не мали педагогічної освіти. Основною базою підготовки вчителів у повоєнні роки були учительські інститути, а після 1950 p. — педагогічні, які готували вчителів для 5—10-х класів, і педагогічні училища — для початкових. Було створено також спеціальні педагогічні класи при 177 середніх школах республіки, які за перші 5 повоєнних років підготували 2,6 тис. учителів. У результаті вжитих заходів кількість учителів у республіці з року в рік збільшувалася. Вже на початок 1950 p. у загальноосвітніх школах працювало 291,3 тис. вчителів, а в 1960 p. — близько 408 тис. У 50-х роках педагогічні кадри готувались в 7 університетах, 36 педагогічних інститутах, 43 педучилищах. З 1956 p. вони почали готувати вчителів широкого профілю, які могли викладати не лише основні, а й споріднені дисципліни.

Багато уваги приділялося підвищенню професійної кваліфікації, це завдання реалізували республіканський Інститут підвищення кваліфікації керівних працівників народної освіти та обласні інститути удосконалення вчителів.

На кінець 1943/44 навчального року було здійснено реевакуацію вузів. На час визволення України від ворога, тобто у жовтні 1944 p., двері відчинили 113 вузів і 455 технікумів, у яких на стаціонарі навчались 101 тис. студентів і 96 тис. учнів. Крім відбудованих вузів, які працювали до війни, було створено 16 нових вищих навчальних закладів.

У повоєнний час формувалась освітня система в Західній Україні. До початку 50-х років у Західну Україну було направлено понад 35 тис. учителів із Східної України. Галичина, Волинь і Буковина мали найвищий відсоток українських шкіл — понад 93 %. У 1946—1947 pp. тут було створено 22 вузи, серед них Ужгородський університет, медінститути Чернівецький, Івано-Франківський та ін. У 24 вузах Західної України в 1950 p. навчалося понад ЗО тис. студентів.

У період 1950—1959 pp. кількість студентів в Україні збільшилася з 201,9 до 643,8 тис. Було здійснено укрупнення вузів, у результаті зі 160 їх стало 140, що сприяло консолідації науково-педагогічних сил, зміцненню вузівських кафедр, ефективному використанню коштів. У 1958/59 навчальному році працювало 50 вечірніх та 194 заочних відділення при стаціонарних вузах, один вечірній та один заочний вузи. У них без відриву від виробництва навчалося 168,5 тис. студентів. Це майже у чотири рази більше, ніж у 1950/51 навчальному році.

Здійснювалась підготовка науково-педагогічних кадрів для вузів. У вищій школі України в 1958 p. працювало 805 докторів і 8103 кандидатів наук. З кожним роком збільшувалася кількість викладачів вузів, які брали участь у науково-дослідній роботі кафедр.

У повоєнні роки розширилась мережа науково-дослідних установ, збільшилась чисельність наукових кадрів. У березні 1944 p. повернулася з евакуації Академія наук України. Вже у вересні 1944 p. у її складі було 24 науково-дослідних інститути, в яких працювало 50 академіків і 63 члени-кореспонденти. А в середині 50-х років у складі АН України були 81 академік та 100 членів-кореспондентів. У повоєнні роки було внесено зміни в організацію наукових досліджень. Якщо в 1945 p. налічувалося 267 науково-дослідних установ, то в 1950 p. — 462, було створено понад 30 нових інститутів — радіофізики та електроніки, фізико-технічний низьких температур у Харкові, машинознавства та автоматики, суспільних наук, геології, корисних копалин у Львові, металофізики, металокераміки і сплавів у Києві та ін. Зміцнювалася матеріально-технічна база. Попри всі морально-психологічні труднощі, некваліфіковане втручання партійних і державних чиновників, репресії українські вчені збагатили науку фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема, багато було зроблено для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії. Українські вчені брали активну участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі в жовтні 1957 p., польоту в космос першої у світі людини — Ю. Гагаріна. Генеральним конструктором космічних кораблів у 1956 p. став український вчений С. Корольов.

Корольо́в (Королів) Сергі́й Па́влович (30 грудня 1906 (12 січня 1907), Житомир — 14 січня1966) — український вчений у галузі ракетобудування та космонавтики, конструктор.

Академік АН СРСР (з 1958). Конструктор перших штучних супутників Землі і космічних кораблів. Сім років (1939—1945) відбув у ГУЛАЗІ, де разом з іншими вченими був примушений займатися розробкою балістичних та геофізичних ракет. Після звільнення очолив радянську ракетну програму. Під його керівництвом запущено першу міжконтинентальну балістичну ракету, перший штучний супутник Землі, перший політ людини в космос та вихід людини в космос.

У жовтні 1930-го, Корольов виступає з новим своїм дітищем — планером "СК-3 «Червона зірка». Конструктор особисто готувався до рекордного польоту, але його звалив тиф. Автора замінив начальник льотної частини змагань, випробувач В.Степанчонок. Під час польоту на відстані ста метрів від землі планер «СК-3» стрімко злинув угору й виконав петлю Нестерова, потому набрав висоту й повторив її двічі. У світі ще нікому не вдалося сконструювати такий безмоторник, на якому можна було виконати «мертву петлю». Під керівництвом головного конструктора С.Корольова створено перші космічні апарати серій «Луна», «Венера», «Марс», «Зонд», деякі супутники серії «Космос», а також проект космічного корабля «Союз».

Академік В.Котельников так охарактеризував роль головного конструктора: «Якщо Костянтин Ціолковський був фундатором теорії космічного польоту, то Сергій Корольов заклав підґрунтя практичної космонавтики». В 1970 році в м. Житомирі було відкрито меморіальний будинок-музей академіка Сергія Павловича Корольова. А в 1987 році — Музей космонавтики імені Сергія Павловича Корольова.

Одним з творців танка Т-34 був генерал-лейтенант М. Духов. Микола Леонідович Духов, нащадок давнього дворянського роду, народився 26 жовтня 1904 року в сім’ї фельдшера в селі Веприк Гадяцького повіту Полтавської губернії.

Микола Духов почав навчатися в Ленінградському політехнічному інституті. В 1932 році він закінчив механічний факультет за фахом “Конструювання тракторів і автомобілів”. Отримав призначення на роботу на легендарний Кіровський завод в Ленінграді. Тут він працює над конструюванням технологічних прилаштувань для виготовлення деталей масового виробництва для трактора “Універсал”, створенням першого радянського легкового автомобіля Л-1, бере участь у виготовленні важкого підйомного крана. У 1936 році починає працювати в СКБ за напрямком танкобудівництва, а в 1938 році призначений начальником КБ серійних танків Т-28. За його провідної ролі була розроблена конструкція нового в СРСР важкого танка KB – Климент Ворошилов. У 1940 році з’являється КВ-2 з 152-міліметровою гарматою. В цей час М.Л. Духов працює над створенням системи складання та корекції конструкторської документації та вивченням законів серійного виробництва техніки. На початку Великої Вітчизняної війни його призначено головним конструктором танкового виробництва Челябінського тракторного заводу, де починається освоєння та випуск танків KB, а з 1942 року під керівництвом М.Л. Духова Челябінський завод починає випуск танків Т-34.

У 1943 році М.Л. Духов призначається головним конструктором танкового виробництва евакуйованого на Урал Кіровського заводу, і цього ж року завод починає випуск нового важкого танка “ІС” (Іосиф Сталін). Його називали танком прориву. Під керівництвом Духова заводом були поставлені на серійне виробництво модифікації танка KB – КВ-8, КВ-8с, самохідні броньовані артилерійські установки СУ-152, КВ-85, танки ІС, ІС-1, ІС-2. У 1944 році було створено новий важкий танк ІС-3, який називали танком перемоги. Цього ж року М.Л. Духов був обраний завідувачем кафедри танків Челябінського механіко-машинобудівного інституту, який згодом став Південно-Уральським державним університетом.

Після успішного проведення випробування першої атомної бомби в СРСР широким фронтом розпочались роботи, пов’язані з розробкою більш удосконалених і грізних зразків ядерної зброї, і конструкторський сектор, яким керував М.Л. Духов, працював з повним навантаженням. В руках М.Л. Духова опинилася вся бомба – заряд, генератор і компоновка бомби. М.Л. Духов став центральною фігурою у справі створення ядерної, а потім і водневої зброї. На той час постало завдання забезпечення ядерними зарядами всіх військових сил країни, і в подальшому М.Л. Духов проводив активну діяльність у справі розробки бойових ядерних боєприпасів для всіх родів військ Радянського Союзу.

З 1949 p. в Інституті фізики під керівництвом М. Пасічника розгорнулися дослідження в галузі фізики атомного ядра.

Пасічник Митрофан Васильович (17.06.1912 - 08.11.1996) - радянський і український фізик, акад. АН УРСР (1961). Р. У Жирковке (нині Полтавська обл.). Закінчив Полтавський ин-т соціального виховання (1931). В 1932-40 і 1946-70 працював в Ін-ті фізики АН УРСР (в 1949 - 65 - директор). З 1970 працює в Ін-ті ядерних досліджень АН УРСР (в 73- директор). В 1947-60 - також зав. кафедрою Київського ун-та. Роботи присвячені ядерній фізиці, фізиці реакторів, металлофизике, історії й методології фізики.

В Інституті електрозварювання успішно досліджувався і впроваджувався у виробництво новий метод електрошлакового зварювання кожухів доменних печей, суцільнозварних мостів, суден тощо.

Певних результатів було досягнуто літературознавцями, мовознавцями, етнографами, мистецтвознавцями, економістами, філософами, правознавцями. Робота останніх зосереджувалась у створеному в 1946 p. Інституті філософії та секторі держави і права. Літературознавці досліджували творчість українських класиків та письменників сучасної України. Науковці зібрали рукописи Т. Шевченка, Марка Вовчка, М. Коцюбинського та багатьох інших видатних письменників, продовжено видання десятитомника Т. Шевченка. У 1949 p. розпочато видання 20-томного зібрання творів І. Франка, на початку 50-х років видано повне зібрання творів І. Котляревського у двох томах, підготовлено 5-томне зібрання творів Лесі Українки. Мистецтвознавці досліджували теорію та історію образотворчого мистецтва України, музики, театру, кіно.

6. Література та музика у повоєнні часи.

Постійного контролю зазнавали діячі літератури і мистецтва. З ініціативи партії в Україні було проведено кампанії, спрямовані проти творчої інтелігенції. Лише протягом 1946—1948 pp. ЦК КП(б)У прийняв низку постанов: «Про спотворення та помилки у висвітленні історії літератури в книзі "Нариси історії української літератури"», «Про журнал сатири і гумору "Перець"», «Про журнал "Вітчизна"», "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення", "Про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР", «Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали "Звезда" і "Ленинград"», "Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з постановою ЦК ВКП(б) «Про оперу "Большая дружба" Вано Мураделі» та ін.

У названих документах спотворювалося культурне життя в Україні, зокрема література, мистецтво, стан історичної науки, близько сотні українських діячів науки, культури і мистецтва було звинувачено в українському буржуазному націоналізмі. Особливу завзятість у цій боротьбі проявляв Л. Каганович, який у 1947 p. був першим секретарем ЦК КП(б)У. Він постійно провокував союзне керівництво, органи державної безпеки на політичні репресії щодо національно-патріотичних сил в Україні.

Великої втрати зазнала українська культура в результаті вилучення з бібліотек у 1954 p. Ill назв книг, які вийшли у 1925—1953 pp. Під заборону потрапили книги багатьох політичних діячів і письменників (М. Скрипника, П. Любченка, С. Єфремова, О. Олеся, В. Еллана-Блакитного, М. Зерова, Л. Квітки, І. Микитенка, Д. Гофштейна та ін.).

Обходячи політичні утиски, українські літератори доносили до читача високі ідеї гуманізму, почуття патріотизму, любові до своєї Батьківщини.

Так, у ці роки прийшли до широкого загалу поеми А. Малишка "Прометей", О. Гончара "Прапороносці". М. Рильський створює "Ленінградські нариси", М. Бажан — "В дні війни", П. Воронько — "Весняний грім", М. Стельмах — "Шляхи світання", В. Некрасов — "В окопах Сталінграда", Ю. Яновський — роман "Жива вода", П. Панч — роман "Гомоніла Україна", в якому змалював події з української історії 16391648 pp., та ін. Плідно працювали О. Довженко, В. Сосюра, А. Малишко, Л. Первомайський, П. Тичина, М. Рильський, О. Копиленко, М. Стельмах. Боротьбі з пережитками присвятили свої твори сатирики і гумористи Остап Вишня та С. Олійник.

У повоєнний час композитори звернулись до великої музичної форми, що характеризується розширенням тематики і жанрів, поглибленням образної сфери, підвищенням майстерності. На початку 60-х років Б. Лятошинський закінчив Третю симфонію, поему "Гражина" за повістю А. Міцкевича. Тепло зустріли слухачі Другу симфонію і сюїту "Король Лір" Г. Майбороди, ораторію "Жовтень" К. Данькевича, сюїту "Пам'яті Лесі Українки" та "Партизанські картини" А. Штогаренка, "Прикарпатську симфонію" С. Людкевича та ін. В оперному мистецтві слід відзначити опери "Богдан Хмельницький" К. Данькевича (лібрето О. Корнійчука і В. Василевської), "Милана" Г. Майбороди (лібрето А. Турчинської), "Украдене щастя" Ю. Мейтуса, "Довбуш" С. Людкевича, оперу-інтерпретацію драми-феєрії Лесі Українки "Лісова пісня" В. Кирейка. Виходять на сцену балети "Маруся Богуславка" А. Свєчникова, "Ростислава" Г. Жуковського, "Хустка Довбуша" А. Кос-Анатольського та ін.

Музику до оперет пишуть О. Рябов, В. Рождественський, О. Сандлер, Я. Цегляр, А. Кос-Анатольський, С. Жданов, В. Лукашов.

Розвивається пісенна творчість. Популярними стають пісні П. Майбороди, А. Філіпенка, А. Кос-Анатольського, Л. Ревуцького, П. Козицького, М. Дремлюги, А. Штогаренка, І. Шамо.

Доробок українських композиторів сприяв подальшому розвитку всіх музичних жанрів.