Економічна думка України в період панування радянської економічної системи
Втілення в реальність соціалістичної ідеї, теоретичною основою якої був марксизм, було розпочато в Росії, коли влада опинилася в руках Всеросійської комуністичної партії (більшовиків). Здійснивши соціалістичну революцію, більшовики отримали як об'єкт для експерименту величезну країну, економіка якої хоч і вступила вже в ринкову фазу розвитку, але характеризувалася багатоукладністю форм господарювання. Ідеологом був В.І.Ленін (1870 – 1924рр. ), він розділяв і розвинув погляди марксистської класичної школи.
Соціалізм у розумінні Леніна постає, насамперед, як державна структура. Хоча у віддаленій перспективі, на вищій фазі, передбачалось відмирання держави як політичної організації. На стадії ж соціалізму, вона вкрай необхідна для організації правильного функціонування цієї першої фази комуністичного суспільства. Вона мусила здійснювати загальний облік і контроль за виробництвом та розподілом, а всі громадяни трансформуватися в службовців за наймом держави, службовців і робітників всенародного державного «синдикату».
Соціалізм, як вважав він, мав спостерігатись у всіх заходах, що підсилюють державний контроль над економікою, оскільки «соціалізм є не що інше, як державно-капіталістична монополія, звернена на користь усього народу».
У зв'язку з цим було запропоновано систему заходів, покликаних забезпечити жорстку централізацію управління економікою, в чому і вбачався рух до соціалізму. Такими заходами повинні були стати: об'єднання всіх банків в один і державний контроль над його операціями, примусове синдикування промисловців і торговців, а потім націоналізація синдикатів, примусове об'єднання населення в споживчі товариства та контроль за ними. Найважливішою специфічною особливістю соціалістичної системи господарства вважався планомірний характер її функціонування.
Володіючи і розпоряджаючись всіма наявними ресурсами, суспільство отримувало можливість свідомо регулювати свої економічні дії, що і реалізувалося в практиці складання загальнодержавних планів. Директивний характер цих планів давав підставу оголошувати їх основним засобом перетворення суспільних відносин згідно з поставленими цілями. Такий телеологічний (від грецьк. telos – ціль) підхід до планування був досить розповсюдженим серед радянських економістів 20-30-х pp. ХХ ст.
Деякі економісти – Я.Дімаштейн, М.Соболєв, Л.Діц та ін.- відзначали негативні наслідки централізованого ціноутворення, диспропорції економічного розвитку, товарний дефіцит, неправомірність тотального планування, вказували на можливість кризи монополізованої державою економіки.
Особливе місце в той період займала критика так званої «волобуєвщини» - як прояву українського націоналізму в економічній думці. Михайло Волобуєв у 1928 р. виступав з ідеєю про переваги самостійного економічного розвитку України. Критикував імперську політику Росії. На його думку, Україна володіла достатнім економічним потенціалом, щоб могти самостійно розвиватися і інтегрувати у світову економіку. За свої ідеї Волобуєв був оголошений ворогом народу і репресований.
Ідеями ворогів народу також було визнано «неонародницькі» економічні концепції О. Челінцева і О. Чаянова. Розроблений ними план аграрних реформ не був втілений в практику. Соціально ворожими були названі економічні ідеї Туган-Барановського і Слуцького.
З 30-х років минулого століття економічна думка України практично стала на бік комуністичного догматизму. Економічна теорія розвивалася за соціальними замовленнями, перебувала в ізоляції від світової економічної думки. Усі немарксистські теорії вважалися вульгарними і небезпечними, а тому були розкритиковані і засуджені.
У середині 60-х pоків ХХ ст.в Радянському Союзі почала пробивати собі дорогу ідея використання ринкових регуляторів для підвищення ефективності соціалістичної економіки. Необхідність реформ усвідомлювалася і частиною правлячої еліти, хоча поворот в бік ринку був справою нелегкою, насамперед з ідеологічних міркувань.
Наріжним каменем стала стаття харківського економіста, професора Євсея Григоровича Лібермана (1897-1981рр.) «План, прибуток, премія», опублікована в газеті «Правда» від 9 вересня 1962 року. Автор пропонував зробити деякі, хоча і не дуже рішучі кроки в бік перетворення соціалістичних підприємств у відносно самостійних товаровиробників. Для цього необхідно було звільнити їх від дріб'язкової опіки центральних планових органів, які повинні встановлювати завдання тільки з обсягу й номенклатури продукції та термінів постачання. Всі інші планові показники підприємства повинні були розробляти самі, встановлюючи між собою прямі зв'язки на основі договірних угод.
Щоб зацікавити підприємства у виконанні високих планових завдань, підвищенні якості продукції, пропонувалося зробити найважливішим оціночним показником прибуток. «Необхідно, — писав Є. Ліберман, — встановити довгострокові норми рентабельності для галузей, що визначаються як відношення прибутку до виробничих фондів, і у випадку виконання підприємством цих нормативів, заохочувати його, залишаючи йому частину прибутку для стимулювання колективу в цілому та окремих його працівників.
Необхідно також впорядкувати систему ціноутворення, зробити її більш гнучкою, щоб більш ефективні вироби були рентабельними, а отже, вигідними для виробників».
Пропоновані новації були дуже незвичайні для того часу і викликали неоднозначну реакцію. Прихильники традиційних методів управління побачили в них зазіхання на основні принципи і сповзання до капіталістичних форм господарювання. Але директори й економісти великих підприємств в цілому підтримували висунуті в статті пропозиції. В ході розгорнутої дискусії вони були конкретизовані, розширені й лягли в основу практичних рішень щодо проведення економічної реформи господарського механізму.
Основні положення реформи були викладені в доповіді Голови Ради Міністрів СРСР Олексія Миколайовича Косигіна (1904-1980 рр.) у вересні 1965р.
Головна ідея полягала в створенні умов, які давали б можливість підприємствам функціонувати, нехай на обмеженому, але ринку як самостійним госпрозрахунковим одиницям, що зіставляють витрати і результати своєї діяльності та максимізують прибуток. Для цього різко зменшувалося число директивних, тобто обумовлених зверху, планових показників, а інші перетворилися в розряд так званих «розрахункових», запланованих самим підприємством. Змінювалася якість оціночних показників: замість показника валової продукції вводилися завдання з обсягу реалізованої продукції, що за задумом повинно було стимулювати випуск конкурентноздатної, потрібної споживачу продукції. Центральною категорією господарської діяльності підприємства ставав прибуток. Він вже не просто перераховувався до юджету, а розподілявся між підприємством і державою. З частини прибутку, яка алишалася, підприємство мало можливість формувати фонди матеріального стимулювання особистого й колективного, а також фонд розвитку виробництва, за рахунок якого самостійно здійснювати відтворювальну діяльність.
Ці заходи доповнювалися реформою оптових цін, а також намірами розвивати кредит, оптову торгівлю засобами виробництва, прямі зв'язки між підприємствами.
Спочатку реформа принесла певні позитивні результати у вигляді збільшення темпів зростання і підвищення деяких показників ефективності, однак незабаром з'ясувалося, що практична реалізація запланованих заходів стикається із серйозними труднощами.
Насамперед, не вдалося задумане розширення прав підприємств і перетворення їх у відповідальних товаровиробників. Галузеві міністерства, у підпорядкуванні яких знаходилися підприємства, не були госпрозрахунковими і тому керували за допомогою суто адміністративних методів, здійснюючі поділ та розподіл ресурсів і вимагаючи детальної звітності про виконання завдань. Швидко зростала кількість поновлюваних директивних показників, яких незабаром стало більше, ніж до реформи.
Не виправдалися розрахунки на стимулюючий вплив показника реалізованої продукції. В умовах планового розподілу майже всієї продукції в підприємства не було проблем з пошуком покупця, а тому головною задачею ставало збільшення загального обсягу вартості продукції. Це досягалося або включенням у ціну якомога більших витрат, або за рахунок асортиментних зрушень в бік більш дорогих товарів.
Не став активним стимулятором і прибуток. Доля підприємства залежала не стільки від його прибутковості, скільки від виконання всієї сукупності планових завдань. Крім того, підприємства не були особливо зацікавленими в максимізації прибутку, оскільки їм діставалася дуже незначна і строго фіксована його частина, а основна частка чистого прибутку вилучалася в бюджет у вигляді так званого вільного залишку.
Щодо можливості самостійно розширювати виробництво, здійснювати технічну реконструкцію, то це виявилося неможливим реалізувати не тільки через незначні фонди розвитку, але й у зв'язку з відсутністю вільного ринку засобів виробництва і ринку робочої сили. З тієї ж причини не отримала достатнього розвитку і форма кредиту.
Задумані заходи вступили в протиріччя з логікою розвитку командної системи.
Логіка командної системи неминуче змушувала вибрати другий варіант. Рух до ринкових методів регулювання виявився заблокованим. За першими досягненнями розпочалося падіння ефективності. Непослідовність у проведенні реформ не дозволила усунути старі недоліки адміністративної системи і породила нові. Це стало приводом для відмови від проголошеного реформаторського курсу і повернення до жорсткого централізованого планування переважно в натуральних показниках.
Спроби проведення реформ у другій половині 60-х pp.ХХ ст. продемонстрували, з одного боку, потребу подолання головного недоліку централізовано керованої системи — її низької ефективності, а з іншого, — обмежені можливості розв'язання цієї задачі в рамках даної системи, без порушення її цілісності. Тому результати реформ виявилися дуже скромними і в більшості випадків завершувалися відкочуванням на попередні позиції.
Однак проблема неможливості ефективного функціонування за межами своїх виробничих можливостей не тільки зберігалася, але і загострювалася із вичерпанням наявного ресурсного потенціалу, і тому рано чи пізно довелося знову звернутися до механізму ринку як способу подолання кризи соціалістичної економіки, яка прогнозувалася в недалекому майбутньому. Із середини 80-х pp. розпочався новий етап реформ практично у всіх соціалістичних країнах.
Децентралізація торкалася не тільки економічної сфери, але й політичної влади, тому що, як з'ясувалося, без серйозних перетворень політичної структури, яка була найважливішою ланкою соціалістичної системи, економічні реформи не досягали своєї мети. Перетворення виражалися в переході (більшою або меншою мірою) від тоталітарних форм державного устрою до демократичного.
У сфері економіки зазначена тенденція проявилася, по-перше, у плюралізмі форм власності, коли поряд з безроздільно пануючою державною власністю спочатку дозволили створення справжніх кооперативів і підприємств «індивідуальної трудової діяльності», потім приватних підприємств у сфері послуг та торгівлі, і, нарешті, перейшли до масової приватизації, у тому числі - найбільших виробничих комплексів. Ці заходи доповнювалися лібералізацією цін, відкритістю економіки для припливу іноземних капіталів і виходу на зовнішні ринки. Все це призвело до необоротних органічних змін соціалістичної системи, які означали, власне кажучи, її переродження в ринкову.
Таким чином, у зазначений період в економічній думці можна виділити три основні напрями:
1. Економічна теорія, що формувалася на засадах основних економічних шкіл Заходу (маржиналізму, або неокласичного напряму);
2. Ортодоксальна марксистська теорія;
3. Немарксистські економічні соціалістичні теорії.
Тема13. Формування засад ринкового господарства в Україні (90-ті роки ХХ ст.)
1. Проблеми соціально-економічного реформування української економіки в перші роки незалежності.
2. Участь України в світовому господарстві.
3. Сучасний етап розвитку української економічної думки.