Суспільний лад Лівобережної України у період обмеження її автономії у 18 ст.

У першій чверті 18 ст. в Україні поступово оформлюються елементи капіталістичного ладу, зростає мануфактурне виробництво, яке розвивається на базі дрібних селянських промислів і міського ремісництва. Багато мануфактур належало царській казні - закладену у 1719 р. першу в Україні Путівльську суконну мануфактуру пізніше було взято до казни; у другій половині 18 ст. було засновано казенний пороховий завод у Шостці, київський “Арсенал”, луганський чавунно-ливарний завод, катеринославську мануфактуру. Було створено також багато приватних мануфактур, які належали купцям, заможним козакам, поміщикам. В останній чверті 18 ст. на Лівобережній і Слобідській Україні діяло 200 мануфактур. У виробництві України відбувалась спеціалізація, чіткіше визначались окремі галузі. У 1722 р. розпочалось видобування кам`яного вугілля (у Бахмуті). Зростали і економічно міцніли українські міста, закладались нові. Україна підтримувала широкі торгівельні зв`язки з Росією та країнами Західної Європи – через балтійські порти та Краків і Вроцлав. В Україну експортувались худоба, шкіра, віск, тютюн, селітра, скло, горілка. У 1754 р. внутрішні митні кордони між Росією і Україною було ліквідовано.

Феодали. У 18 ст. оформлюються старшинські династії – Апостолів, Безбородьків, Галаганів, Горленків, Кочубеїв та ін. Верхівку українських феодалів становило бунчукове товариство, яке створив І.Мазепа (перша згадка про нього – у 1685 р.). Спершу це були особи з близького оточення гетьмана, які не мали визначеної посади і виконували почесні обов`язки – супроводжували гетьмана під бунчуком, брали участь у посольствах, виконували інші доручення гетьмана. Їх становище і маєтки стають спадковими. Вони підлягали юрисдикції гетьмана і Генерального суду. Згодом до цієї суспільної категорії почали входити усі, хто раніше належав до генеральної старшини чи перебував на посаді полковника.

Наступну привілейовану групу утворила нововиникла на початку 18 ст. знать – значкове товариство, до якого належали дорослі чоловіки із старшинських родин, які ще не займали жодних посад, але з появою вакансії могли отримати посадове призначення; вони перебували при генеральних старшинах і полковниках на аналогічному до бунчукового товариства становищі. У 60-х рр. 18 ст. значкове товариство налічувало 1300 чол. Крім них, було близько 800 чол., які фактично займали урядові посади.

Українська землевласницька еліта прагнула зрівнятись за статусом з російським дворянством – так, гетьман Апостол порушив питання про повне зрівняння українських урядовців з чинами Табеля про ранги, внаслідок чого у 1728 р. у Глухові було засновано кодифікаційну комісію, яка водночас мала врегулювати правове становище українських феодалів, проте Сенат не затвердив підсумки її роботи, оскільки вона закріплювала збереження в Україні козацько-старшинської адміністрації. Та поза тим, царський уряд надав, за попередніми домовленостями, права російського дворянства родинам української еліти – Безбородькам, Завадовським, Кочубеям, Розумовським, Тращинським були пожалувані графські титули і їх було допущено у коло російської аристократії. У 1764 р. комісія з укладення Уложення підтвердила вольності українського шляхетства і рівність його прав з правами російського дворянства; у 1767 і 1783 рр. царськими указами українське шляхетство і козацьку старшину було включено до складу дворянського стану Росії. Згодом у 1785 р. при переведенні царизмом, за “Хартією дворянських вольностей” Катерини ІІ, української знаті у російське дворянство тисячі дрібних урядовців і заможних козаків претендували на титул дворянина, часто на підставі фальшивих документів. У 1797 р. на українське дворянство було поширено дію “Грамоти на права, вольності і привілеї російського дворянства”, а наприкінці 18 ст. вже на всю Україну була поширена дія Табеля про ранги. Представники української знаті із дворянським титулом отримали посади не лише в імперській адміністрації колишньої Гетьманщини, а й у нещодавно завойованих землях Криму, Правобережжя і навіть на Кавказі (у Грузії). Наприкінці 18 ст. українці займали деякі найвищі посади у Російській імперії – з родин української еліти (вказаних вище) були призначені канцлери і міністри, які сприяли багатьом землякам отримувати призначення на впливові посади у столиці Росії; більшість українських дворян переходили на російську і французьку мову спілкування. Головно, саме ця привілейована служба імперії спричинилась до слабкого опору ліквідації Гетьманщини серед української знаті.

Гетьмани і царі дарували старшині земельні маєтки (Катерина ІІ жалувала землі Російської держави українським феодалам, а землі України – російським), а часто урядники незаконно привласнювали закріплені за їхніми посадами землі, внаслідок чого у 1735 р. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини стали приватною власністю шляхти, а за посадами шляхта додатково користувалась ще 11% землі; тож менш 1% населення володіла майже 50% землі. Кілька родин, головно ті, з яких виходили гетьмани і генеральна старшина, отримували величезні латифундії; так, Мазепа володів 19654 маєтками, Скоропадський – 18882, Апостол – 9103; а середнього статку старшина мала, здебільшого, лише маєток із 30 селянами, що становило 1/3 володінь середнього російського дворянина. Тобто, у Гетьманщині знать була чисельнішою, ніж у Росії, а закріпачене селянство – навпаки.

Поки православна церква в Україні зберігала автономію, правове становище духовенства визначав гетьманський уряд, у другій половині 18 ст. – Духовний регламент та штатний розпис 1764 р. За царським указом 1794 р. духовенству було встановлено утримання нарівні з російським.

Реєстрове козацтво. Після повстання 1648 р. козацтво користувалось широкими привілеями – військова служба надавала їм право землеволодіння і звільняла від податків; їм дозволялось мати самоврядування, вести торгівлю і виготовляти горілку (раніше цей привілей належав шляхті), змушувати селян відбувати панщину. Тож, хоча за величиною маєтків більшість козаків мало відрізнялись від селян, та за набутими правами фактично прирівнювались до колишньої польської шляхти. Та попри ці вольності з кінця 17 ст. почалось погіршення становища рядового козацтва – внаслідок зростання впливу старшини прості козаки втратили важливі політичні прерогативи – право обирати старшину і брати участь у радах; а відбуваючи тривалу і виснажливу військову службу власним коштом, вони часто потрапляли у борги, вналідок чого продавали свої наділи кредиторам-старшинам (причому, здебільшого, під примусом і за низькими цінами), продовжуючи проживати на цих землях як орендарі та виконуючи повинності, аналогічні селянським. Лише деякі козаки домоглись титулу старшин. Тож внаслідок занепаду козацтва його чисельність зменшилась з 50 тис. у 1650 р. до 30 тис. у 1669 р. і до 20 тис. у 1730 р. Тому царська влада у 1723 і 1728 рр. заборонила продаж козацьких земель.

У 1735 р. уряд Гетьманщини вдався до спроби ширших реформ, поділивши козаків на 3 категорії:

1. виборні (повноправні) – заможні боєздатні козаки, які мали орну землю, сад, будинок, кілька голів рогатої худоби, сотні овець. Вони вносились до спеціальних списків за сотнями і зберігали правовий статус, визначений ще у 17 ст.

2. підпомічники (підмогочі) – були неспроможні придбати військове спорядження, оскільки не мали власного господарства. На час участі виборних у воєнних діях вони повинні були забезпечувати їх провізією (спорядженням і провіантом, кіньми, зброєю), служити гінцями і навіть обробляти їхні землі; притому кожен виборний мав 2-3 підпомічників. Вони обкладались оброком, щоправда, удвоє меншим, ніж селянський; тож фактично вони перетворились на слуг заможніших товаришів і старшин, а до кінця 18 ст. більшість з них опустились до рівня державних селян.

3. підсусідки (батраки) – походили із збіднілих козаків, селян, міщан, не мали майна і осілості, працювали і проживали у господарствах виборних козаків і підпомічників, які надавали їм засоби до прожиття (харчі і одяг). Здебільшого вони з часом ставали кріпаками, але в разі набуття майна могли перейти у категорію підпомічників і навіть виборних.

Ліквідація українсько-російського кордону, а відтак і відсутність потреби обороняти його, економічне зубожіння, перетворення старшини на великих землевласників, відсталість у військовій справі призвели до зникнення в Україні козаччини.

Запорізьке козацтво спершу зберігало колишній устрій внаслідок певної автономії Запорізької Січі. У самій Січі проживало 20 тис. несімейних козаків-січовиків, які власне становили запорізьке братство; частина з них несли вартову службу на кордоні і у фортецях, а решта займались різними промислами (рибацтвом, полюванням). У паланках розміщувались слободи і хутори-зимівники, у яких проживали сімейні козаки і посполиті. Усього на території Нової Січі у 1775 р. проживало близько 200 тис.чол., з них 35 тис. козаків-січовиків.

З середини 18 ст., коли Січ переходить до колонізації своїх земель і ведення осілого землеробства, хутори-зимівники старшини перетворюються на великі феодальні господарства, у яких експлуатується низове запорізьке товариство - голота і сірома. А кіш експлуатує рядових козаків і втікачів-посполитих, які, зокрема, були зобов`язані сплачувати головний грошовий податок кошу - військовий оклад.

Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині і Лівобережжі та ліквідації Січі за указом Катерини ІІ 1783 р. запорізьких козаків було переведено у розряд селян-однодвірців, які обкладались подушним податком і їм заборонялось вільно переходити на інше місце поселення; а назва “запорізький козак” була заборонена. Землі Запорізької Січі Катерина ІІ роздала своїм фаворитам.

Селяни-посполиті. Становище селян поступово погіршувалось. По народно-визвольній війні вільні і автономні військові поселення були відписані із земельного фонду Гетьманщини індивідуальним землевласникам-старшинам. Спершу ці власники збирали невелику орендну плату і зобов`язували орендарів виконувати певні роботи – заготовляти дрова і перевозити сіно. Та поступово кількість вільних селян, підлеглих козацькій адміністрації, зменшується – у 1731 р. вони становили лише 1/3 сільського населення Гетьманщини. Натомість, за рахунок їх зменшення та скорочення реєстру зростала кількість залежних селян. За царською грамотою 1723 р. із селян, незалежно від їх особистої свободи чи залежності, стягувались однакові податки. У 1710 р. трудова повинність зросла до 2 днів на тиждень (на відміну, польські і російські селяни відробляли 4-6 днів панщини на тиждень), та вже за 20 р. вона збільшилась до 3, а іноді і 4-6 днів на тиждень. Поза тим, селяни відбували й інші повинності: на час війни селяни повинні були постачати імператорському війську провізію, постій (утримувати царські військові підрозділи та іноземних найманців), утримувати шляхи, будувати фортеці, зводити мости, рити канали тощо.

Щоправда, за селянином зберігалось право вільного залишення свого пана і переходу до іншого чи поселення в іншому селі або у відкритому степу (на правах козака). Та вже у 1706 р. І.Мазепа наказав старшині Полтавського полку затримувати селян, які залишили своїх господарів; універсал І.Скоропадського 1721 р. наказав старшині не допускати селянських переходів; за законом 1727 р., залишаючи феодала, селянин втрачав право на належне йому майно. У 1739 р. Генеральна військова канцелярія під приводом запобігання втечі за кордон заборонила переселення селян, та фактично селянин міг переселитись в іншу місцевість за умови виконання усіх повинностей та отримання дозволу на це від власника і місцевої адміністрації. За універсалом К.Розумовського 1760 р., підтвердженого Катериною ІІ у 1763 р., селянин отримував право переходу лише з письмового дозволу пана, якому залишав усю свою нерухомість, що зумовило масові втечі селян на Запорізьку Січ. У 1765-1769 рр. було складено генеральний опис населення України, а у 1776 р. введено подушний податок на Слобожанщині, а у 1783 р. – на Лівобережжі. За указом Катерини ІІ 1783 р. було остаточно заборонено селянам залишати феодалів – наказано їм залишатись на тих місцях, за якими вони вказувались у генеральному описі; і на Лівобережну Україну було поширено Соборне уложення 1649 р., яке встановлювало повне закріпачення селянства.

Міське населення. Одвічні міщани (за ревізією 1723 р. у Києві вони становили 71,5% усього міського населення) здебільшого були юридично і особисто вільними. Вони отримали право займатись ремеслами поза цехами, дрібною торгівлею, наданням дрібного кредиту. З дозволу адміністрації міста і своєї станової групи міщани могли змінювати місце проживання. Вони мали право переходу до іншого стану. Натомість, були зобов`язані сплачувати податки до гетьманської казни, зокрема подушний податок (який іноді перевищував аналогічний податок з державних селян), та несли низку повинностей, зокрема з охорони міста, а також рекрутську повинність; притому вони були пов`язані круговою порукою, яка гарантувала сплату ними податків і виконання повинностей. Вони часто перебували в економічно невигідному становищі – звільнені від податків козаки могли продавати у містах свій крам, не сплачуючи міського мита, а міщани були змушені сплачувати податок у міську скарбницю за продукти, якими торгували, а тому часто мали менше крамниць у власному місті, ніж козаки і солдати російських залог та ченці; відтак, у більшості міст Лівобережжя проживало небагато міщан – 3-5 тис.чол. Щоправда, населення Києва як адміністративного і культурного центру зросло з 11 тис. у 1723 р. до 43 тис.чол у 1780 р., та процвітали північноукраїнські міста Стародуб і Ніжин.

Поза тим, правове становище міщан залежало також від статусу і підлеглості міст, у яких вони проживали. Так, у містах, що управлялись магдебурзьким правом (царський уряд надав це право Батурину, Глухову, Кролевцю, Почепу та ін.), міщани користувались податковим і судовим імунітетом, пільгами у зайнятті ремеслами, промислами, торгівлею, мали право обирати магістрат. У полкових містах існували значні обмеження прав міщан, оскільки полкові уряди самі визначали для них види і розміри податків і повинностей. У приватних містах міщани залишалися залежними від феодала-власника міста.

Існували й інші станові групи одвічних міщан – ремісники, об`єднані у цехи, та купці, об`єднані у гільдії, які вели гуртову і широку роздрібну торгівлю; ці групи займали привілейоване становище серед міщанства. Кожна з цих груп підрозділялась на окремі соціальні верстви і підгрупи.

Ремісники об`єднувались у цехи за фахом, тобто за видом ремесел (ткацьке, кравецьке тощо); кожен цех мав свою управу. Стати членом цеху могли власники господарства з виготовлення ремісничих виробів по досягненні 21 р. Ремісники-члени цеху поділялись на довічних цехових і тимчасових цехових майстрів. Статус майстра посвідчувався свідоцтвом цехової управи; майстри мали доволі широкі права – могли заснувати цехову організацію, обирати її адміністрацію, самостійно вирішувати виробничі питання, встановлювати монополію на виготовлення і збут своїх товарів, розглядати дрібні спори між членами цеху. Ремісники сплачували податки і виконували повинності, якими обкладалась у цілому цехова община; майстри мали привілеї у сплаті податків і зборів та використовували працю підмайстрів, учнів і робітників. Усі ремісники міста утворювали ремісничий схід, який обирав на 3 р. єдину для усіх цехів ремісницьку управу - ремісничого старосту і 2 його товаришів. Система цехового управління була підпорядкована міським магістратам і ратушам. Поза тим цеховий устрій у різних містах України був доволі різноманітним. Наприкінці 18 ст. на Лівобережжі і Півдні України (її степовій частині) діяло законодавство Росії, що регулювало правовий статус ремісників, - Ремісниче положення 1785 р. і Статут про цехи 1799 р.

Подібними пільгами користувались і купці, до яких міг записатись кожен міщанин, що володів капіталом понад 50 крб. Купці об`єднувались у гільдії, притому правове становище купця залежало від своєчасної сплати гільдійського внеску – у разі його несплати купець автоматично переводився до міщанського стану. Наприкінці 18 ст. гільдійське купецтво було звільнене від подушного податку, рекрутчини і тілесних покарань, але обкладалось низкою феодальних повинностей, від яких багаті купці могли відкупитись. Для зміни місця проживання купець повинен був отримати спеціальний дозвіл урядовців і купецького товариства.

Крім одвічних мешканців міст (міщан, ремісників і купців) у містах проживали також козацька старшина, шляхта, дворяни, духовенство, рядове козацтво. Старшина, шляхта і міська адміністрація посідали верхівку соціальної ієрархії міського населення. Дворяни, які займались торгівлею і товарним виробництвом, записувались до купецьких гільдій.

3. Державний устрій Козацько-гетьманської держави

Державний устрій України за Березневими статтями 1654 р.

Березневі статті 1654 р. не визначали територіальний склад Української держави – вважалось, що у підданство до Росії переходять землі України, на яких проживали українці, що звільнились з-під влади Польщі. Ці землі охоплювали великий простір: на лівому березі Дніпра – Чернігівщина і Полтавщина, на правому – Київщина, східне Поділля, частина Волині; а навесні 1654 р. у Польщі була відвойована частина Білорусії, яка приєднувалась до України як Білоруський полк; Запорізька Січ теж входила під владу Росії як невід`ємна частина України на автономному становищі. За Березневими статтями навесні 1654 р. Б.Хмельницький вже у союзі з Росією розпочинає війну з Польщею (1654-1667), щоб завершити об`єднання українських земель в етнічних межах, аж до Вісли і угорського кордону.

Лівобережну Україну місцеве українське населення називало Гетьманщиною (за її політичною організацією), а російський уряд – Малоросією; до неї належало 11 великих міст, 126 містечок і близько 1800 сіл, у 1700 р. її населяло близько 1,2 млн.чол., що становило майже ¼ усього населення тогочасної України.

За Березневими статями в Україні зберігався військово-адміністративний апарат влади і управління у формі полково-сотенної організації (до Гетьманщини входило 10 полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Луб`янський, Миргородський і Полтавський) часів народно-визвольної війни, який очолював гетьман, що обирався Військовою Радою, а іноді Радою генеральної старшини (наприклад, гетьман Дем`ян Многогрішний). Гетьман Б.Хмельницький, покладаючись на свій авторитет, намагався зробити посаду гетьмана спадковою – за його наполяганням Військова Рада у Чигирині у квітні 1657 р. визнала його спадкоємцем молодшого сина 16-річного Юрія (попри його слабке здоров`я і відсутність управлінських здібностей), та по смерті Богдана 27 липня 1657 р. гетьманом став генеральний писар Іван Виговський, а Юрій Хмельницький згодом був обраний гетьманом у загальному порядку. Іноді гетьман призначався як наказний, тобто тимчасово – за відсутності законно обраного гетьмана. Строк правління гетьмана не визначався – він міг бути змінений (перенесений) Військовою чи Старшинською Радою; так, Військова Рада позбавила гетьмана Івана Самойловича цієї посади за зловживання владою. За Березневими статтями будо достатньо лише повідомити царя про обрання гетьмана. Влада гетьмана поширювалась на всю територію України, офіційно він носив титул гетьмана Лівобережної України. Спершу він володів широкою владою – законодавчою, військовою і судовою; виступав офіційним представником України, підписував найважливіші документи від її імені.

Після 1654 р. полково-сотенний устрій і, відповідно, полково-сотенна адміністрація поширились і на Слобожанщину, де у 1652 р. було створено Острозький полк, а потім Ізюмський, Охтирський, Сумський і Харківський. Острозький полк заснували переселенці-козаки і селяни Чернігівського полку, полкова організація у ньому відрізнялась лиш тим, що в адміністративних і військових справах вона підпорядковувалась безпосередньо білгородському воєводі, а через нього – Розрядному приказу. Харківський полк підлягав харківському воєводі.

Влада полкової організації поширювалась і на ратушні міста, які розташовувались на території полку і не мали привілеїв щодо управління за магдебурзьким правом. А органи самоврядування привілейованих міст, які не підлягали полковій адміністрації, перебували під владою гетьмана.

Основу військово-адміністративної організації України становили власні збройні сили. За Березневими статтями до реєстрового війська входило 60 тис. козаків. Воно було постійною професійною армією, яка виділилась із 300-тисячного українського війська, що боролось за національне визволення з-під Речі Посполитої; на відміну, основу армій більшості країн Європи у той час становили королівські завербовані частини і найманці-чужинці. Б.Хмельницький збільшив реєстр до 80-100 тис.чол., виправдовуючи це потребами війни. До реєстрового козацтва входила кіннота, піхота, артилерія, річково-морські підрозділи.

Після 1654 р. реєстрове військо стало називатись “Войско его царского величества Запорожское”. За договором 1654 р. Україна мала надавати Росії військову допомогу, тому війська України брали участь у всіх воєнних діях Російської держави, у т.ч. у її війні з Польщею. Невдовзі після 1654 р. російський уряд відмовився надавати реєстровцям платню, обгрунтувавши це тим, що цар воює за визволення України і що його казна зазнає великих витрат; внаслідок чого відбулось скорочення українського війська, оскільки служити за власний кошт були спроможні лише заможні козаки.

Царська Жалувана грамота 1654 р. визнавала за Україною право мати власні суди і судитись за своїми попередніми правами. Спершу судові функції виконували уряди різних рівнів, та невдовзі у їх складі виділяються колегії і окремі урядовці, яким доручається постійно здійснювати судові повноваження, тобто в Україні відбувається поступова диференціація органів публічної влади та оформлення судової системи у самостійну гілку влади, що випереджало її розвиток і у Росії, і у Речі Посполитій. Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд, до якого входили генеральний суддя (у 1654 р. їх було 3, згодом – 2, а потім – 1) і генеральна старшина.

Б.Хмельницький не підкорився обмеженням Березневих статей у сфері міжнародних відносин – Україна налагоджувала дипломатичні зв`язки, про які не повідомляла Росію. Австрія, Прусія, Швеція та інші держави підтримували з Україною відносини як із самостійною державою - у документах, адресованих гетьману Б.Хмельницькому, до нього звертались як до глави держави; у договорі зі Швецією 1657 р. вказувалось, що українці – вільний, нікому не підлеглий народ. Туреччина-Порта пропонувала Україні протекцію; а Польща лякала своїх сусідів могутністю України і закликала повернути її у підданство до Речі Посполитої.

Найважливіші для України положення договору 1654 р. про невтручання Росії у її внутрішні справи спершу дотримувались, оскільки у Росії не було спеціальних органів управління Україною. Відносини Росії і України регулював, як і з іншими державами, Посольський приказ, і нагальні питання вони вирішували шляхом постійного обміну посольствами, тобто на початках Україна не входила до складу Російської держави, а залишалась суверенною. Україна також мала власний митний кордон з Росією.

Невдовзі по укладенні договору 1654 р. Росія порушила свої зобов`язання про невступ на територію України і невтручання у її внутрішні справи. Ще у січні 1654 р. один із військових підрозділів Росії – загін з 3 тис.чол., який прибув з посольством Бутурліна, нібито випадково просунувся до Києва і розмістився там. У 1653 р., передбачаючи війну з Польщею, Б.Хмельницький просив у царя військо для захисту Києва, і воєводами у Києві царем були призначені князі Куракін і Волконський. У 1654-1656 рр. під час спільних воєнних дій Росії і України проти Польщі у великі українські міста було введено російські війська на чолі з воєводами, які усупереч умовам Березневих статей і протестам Б.Хмельницького залишились на території України і після укладення на порушення Березневих статтей у жовтні 1656 р. російсько-польського Віленського перемир`я, про зміст якого Україну повідомили лише на початку грудня. Але у червні 1657 р. Б.Хмельницький заборонив царським воєводам перебувати у Києві, Ніжині, Переяславі і Чернігові та заборонив надавати землю в Україні російським стрільцям, які прибули разом з воєводами.

В усіх великих містах Слобідської Українивоєводи з військовими загонами закріпились під час заселення цієї території переселенцями з Росії для їх захисту і управління ними. У 1654-1656 рр. воєводою усіх російських військ у Слобідській Україні був боярин І.Ромодановський, який затверджував обраних старшиною полковників, очолював Білгородський приказ і підлягав Розрядному приказу у Москві.

Державний устрій України у період її автономії у другій половині 17 ст.

Період по смерті Б.Хмельницького історики називають Руїною, роками смути, анархії, міжусобиць і боротьби за владу між старшинськими угрупуваннями, коли з втратою харизматичного провідника, здатного об`єднати і повести за собою до спільної мети увесь народ, державорозбудовчі процеси були загальмовані, а згодом і придушені російським царатом. Початок смуті поклала близька до Б.Хмельницького особа – генеральний писар, професійний юрист Іван Виговський, який відібрав гетьманство (1657-1659) у спадкового гетьмана Юрія Хмельницького. Та він не зумів порозумітись ні зі старшинськими колами, ні з іншими станами, не знайшов підтримки у Росії і, врешті, уклав з Польщею Гадяцький договір 1658 р., за яким Україна втрачала незалежність і поверталась у склад Речі Посполитої як автономія під назвою Велике князівство Руське, до якого входили Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства. Це князівство зберігало самостійність у внутрішніх справах – найвища законодавча влада належала Раді, в яку входили посли від усього князівства; гетьман, який обирався довічно, мав найвищу виконавчу владу; найвищу судову владу здійснював трибунал. Князівство мало свою скарбницю, у яку надходили усі доходи і податки; карбувало свою монету; мало власних найвищих урядовців-українців і своє військо у 30 тис. козаків (або й більше) і 10 тис. постійних вояків. Скасовувалась церковна унія, і митрополит і 5 православних владик мали засідати у польському Сенаті нарівні з католиками. У князівстві мало діяти 2 українських університети (1 у Києві), українські школи та друкарні. Гетьман міг подавати польському королю список козаків і міщан для надання їм шляхетства. Натомість, Велике князівство Руське втратило право на міжнародні зносини з іноземними державами. А інші українські землі ставали польськими територіями, де відновлювався старий адміністративно-територіальний поділ та землеволодіння повертались їх колишнім польським землевласникам. Однак, цей договір не був зреалізований – гетьманування І.Виговського викликало народне обурення, що призвело до громадянської війни і втечі І.Виговського до Польщі, внаслідок чого гетьманом став Юрій Хмельницький (1659-1663).

Отож, міжусобиці і війни по смерті Богдана Хмельницького у 1657 р. призвели до географічно-політичного поділу території України на 2 частини: Правобережну (Велике князівство Руське) і Лівобережну (яка за новими Переяславськими статтями 1659 р. називалась Малоросія). Цей поділ реально позначився у 1663 р. з обранням 2 гетьманів – лівобережного Івана Брюховецького (1663-1668) та правобережного Павла Тетері (1663-1665). А юридично поділ був оформлений Андрусівським перемир`ям 1667 р., укладеним Річчю Посполитою і Росією без участі України, за яким до Росії входила Лівобережна, а до Польщі – Правобережна Україна. Та у 1674 р. на Лівобережжя передислокувалися Брацлавський і Уманський полки, а у 1675 р. – Корсунський полк; а у 1676 р. правобережний гетьман Петро Дорошенко (1665-1676) здав Москві Чигирин з усіма його жителями і присягнув на вірне підданство Росії. А договір про вічний мир між Польщею і Росією 1686 р. підтвердив положення Андрусівського перемир`я про входження Правобережної України до складу Речі Посполитої з поправкою про закріплення Києва і Запорізької Січі та Слобожанщини за Росією. Поділ України на Правобережну і Лівобережну був закріплений створенням між ними нейтральної зони, яку заборонялось заселяти.

Гетьман Ю.Хмельницький на противагу Гадяцькому договору вирішив укласти новий договір з Росією. На скликаній у Жердовій Долині Раді було вироблено статті, спрямовані на збереження суверенітету України при конфедеративному зв`язку з Росією. Вони передбачали включення до складу Української держави північної Чернігівщині і частини Білорусії, вільне обрання козаками гетьмана, право на зовнішньополітичну діяльність, забороняли перебування на території України російського війська і воєвод тощо. Однак, командувач російськими військами О.Трубєцкой, вдавшись до шантажу, відхилив ці статті і домігся на скликаній у жовтні 1659 р. Раді ухвалення Нових Переславських статей, які містили підроблені московським урядом умови Переяславського договору 1654 р. і додаткові положення. Їхній зміст докорінно змінював характер українсько-російських взаємовідносин, зводячи їх з пропонованого Ю.Хмельницьким конфедеративного зв`язку до обмеженої автономії України у складі Росії.

Гетьмана обирала Військова (козацька) Рада, у якій брав участь увесь козацький стан, що реально було можливим лише в умовах воєнного стану (так було обрано гетьманом у 1687 р. І.Мазепу – на Раді за участю 2 тис. козаків, скликаній у військовому таборі під Коломаком). Та найчастіше гетьмана обирала Старшинська Рада (Збори генеральної старшини, полковників і сотників) – так були обрані Д.Многогрішний і І.Самойлович. Іноді гетьмана обирала Чорна Рада – Рада генеральної старшини з участю представників від інших станів (так був обраний Ю.Хмельницький). За війтами міст, наділених магдебурзьким правом, теж визнавалось право обирати гетьмана. Для обрання гетьмана певне значення мала підтримка його кандидатури Запорізькою Січчю, хоча ні вона у цілому, ні її представники, зазвичай, не брали участі у його виборах; так, саме Січ вплинула на обрання гетьманом Січового кошового І.Брюховецького, та після його чолобитної Москві Запорізька Січ вже не втручалась у вибори гетьмана. Для виконання окремих владних повноважень за відсутності законно обраного гетьмана, як виняток, призначали тимчасового гетьмана – наказного, що було передбачено ще за Б.Хмельницького, навесні 1662 р. наказним гетьманом став дядько Ю.Хмельницького І.Сомко, а у 1668 р., коли П.Дорошенко проголосив себе гетьманом обох сторін Дніпра, він залишив наказним гетьманом на Лівобережжі Д.Многогрішного.

За Березневими статтями 1654 р. царя повідомляли вже про факт обрання гетьмана, та по смерті Б.Хмельницького царський уряд зажадав, щоб його попередньо повідомляли про обрання гетьмана. Цю вимогу не було виконано при обранні гетьманом І.Виговського, тому в Москві його обрання не визнали, і довелось проводити вибори удруге - у присутності посла Росії, а деякі історичні джерела свідчать, що Москва не погодилась і з цим обранням, і Виговського обирали утретє – на початку лютого 1658 р. у Переяславі, де, врешті, московський посол вручив йому булаву. За новими Переяславськими статтями Ю.Хмельницького 1659 р. попереднє повідомлення царя про обрання гетьмана спричинилось до обов`язкового отримання від нього згоди на обрання пропонованого кандидата. Московські статті І.Брюховецького 1665 р. підтвердили обрання гетьмана за волею царя і при його послі, та обов`язкове прибуття новообраного гетьмана з поклоном до Москви для затвердження його царем; тобто, обрання глави Української держави стало лише формальністю. За Коломацькими статтями І.Мазепи 1687 р. вибори гетьмана відбувались за указом царського уряду - так, у 1708 р., коли старшина у Глухові хотіла обрати гетьманом полковника Павла Полуботка, Петро І не погодився з цією кандидатурою, вручивши булаву полковнику Стародубського полку Івану Скоропадському. При погодженні кандидатури і затвердженні вже обраного гетьмана царський уряд послуговувався характеристиками, наданими його агентами, головно воєводами, перебуваючими в Україні. Обрані гетьмани присягали на вірність царю, а з 1660 р. гетьман мав отримувати клейноди (відзнаки його верховної влади) і грамоту на гетьманування від російських послів або безпосередньо від царя у Москві. Обрання нового гетьмана, зазвичай, супроводжувалось складанням статей, які визначали взаємовідносини України з Росією, гетьмана і царя; і, присягаючи на вірність царю, гетьман також присягав на вірність цим статтям.

Строк правління гетьмана не визначався. Спершу Військова або Старшинська Рада мала право усувати гетьмана за вагомих підстав – так, І.Виговського було усунуто з гетьманства за перехід на бік Польщі. За Переяславськими статтями Ю.Хмельницького 1659 р. Рада не могла усувати гетьмана без дозволу царя. Та у 1663 р. Старшинська Рада скинула з гетьманства Ю.Хмельницького, а його наступник І.Брюховецький згодом був убитий під час військового повстання. За Конотопськими статтями І.Самойловича 1674 р. гетьмана можна було позбавити влади за зраду – так, при усуненні І.Самойловича його звинуватили у невдачі російсько-українських військ у кримському поході та змові з кримським ханом. Коломацькі статті І.Мазепи 1687 р. передбачили можливість відставки гетьмани лише за вказівкою царського уряду.

По смерті Б.Хмельницького влада гетьмана поширювалась на Лівобережжя і Правобережжя, та після утвердження Польщі на Правобережжі у 1663 р. там було засновано самостійне гетьманство, і певний час паралельно правили правобережний і лівобережний гетьмани. Першим правобережним гетьманом був обраний однодумець і зять Б.Хмельницького Павло Тетеря (1663-1665), а потім Петро Дорошенко (1665-1676), який очолив боротьбу за незалежність України та об`єднання усіх її земель, а на початку 1668 р. проголосив себе гетьманом усієї України, але Лівобережжя і Запорізька Січ його не підтримали; по його гетьманству на Правобережжі гетьманів більш не обирали. Першим лівобережним гетьманом був І.Брюховецький (1663-1668) - перший український гетьман, що прибув до Москви з чолобитною царю. І.Мазепа відразу ж по обранні його гетьманом у 1687 р. був пожалуваний гетьманом обох сторін Дніпра, тобто номінально і Правобережної України (т.зв. двогетьманство), хоча з укладення Вічного миру 1686 р. влада гетьмана визволеної з-під Речі Посполитої України обмежувалась Лівобережжям. Влада гетьмана не поширювалась на Запорізьку Січ і Слобідську Україну, які безпосередньо підлягали російській адміністрації.

Обсяг повноважень гетьмана був доволі широким – у внутрішніх справах йому спершу належала законодавча, виконавча і судова влада. Як законодавець, глава і офіційний представник України гетьман підписував важливі нормативні акти, передусім гетьманські статті. Як верховний адміністратор він особисто розпоряджався землею, що належала усьому козацькому війську. Гетьман був головнокомандувачем - “зверхником над військом”. Він відав фінансовими коштами держави – керував збиранням податків і розпоряджався державною військовою скарбницею; тривалий час його особисті і державні кошти не відмежовувались, що призвело до зловживань, у чому Мазепа звинуватив свого попередника Самойловича, що стало однією з підстав усунення його з гетьманства, а згодом була заснована посада генерального підскарбія, що відав військовою казною. За Глухівськими статтями Д.Многогрішного 1669 р. гетьман подавав царю кандидатури для пожалування дворянського звання.

Та поступово влада гетьмана обмежувалась разом з обмеженням автономних прав України. Було обмежено повноваження гетьмана у внутрішньому управлінні Україною - офіційні документи набували юридичної сили лише після затвердження їх царем або вищими урядовцями Росії, а згодом цей порядок було поширено на усі нормативні акти гетьмана – так, Глухівські статті встановлювали обов`язковість підтвердження царськими грамотами універсалів гетьмана про пожалування земель за службу. Гетьмана також було позбавлено права призначати і усувати без участі Генеральної Ради полковників і генеральних старшин. Звужувались права гетьмана і в міжнародних відносинах - Переяславські статті Ю.Хмельницького 1659 р. не дозволяли гетьману мати зносини з іншими державами, приймати послів, починати війну, брати участь у військових походах та надсилати військо на допомогу сусіднім державам без попереднього дозволу царського уряду. Глухівські статті 1669 р. заборонили гетьману підтримувати безпосередні дипломатичні зв`язки з іноземними державами, тож усі переговори можна було здійснювати лише через царя; щоправда, представникам від України дозволялось бути присутніми на переговорах Росії з іншими посольствами, та це право скасували Конотопські статті І.Самойловича 1674 р., зберігши лише обіцянку Москви повідомляти про ведені нею переговори. Коломацькі статті І.Мазепи 1687 р. підтвердили заборону для України приймати послів, а усі документи, отримані від інших держав, мали передаватись до Москви у Малоросійський приказ.

По смерті Б.Хмельницького Військова Рада скликалась рідше, а згодом і зовсім зникла, внаслідок малореальної змоги скликання представників усіх верств населення та протистояння між ними. Гетьман правив за участю Ради генеральної старшини (або Старшинської Ради), яка збиралась кілька разів на рік для вирішення найважливіших питань – обрання гетьмана і генеральних старшин, охорони кордонів тощо, а також за вимогою Генерального уряду, який за відсутності гетьмана здійснював вищу владу в Україні. Генеральні старшини, як і гетьман, за виконання своїх повноважень отримували з казни оплату та пожалування землі у ранг. Полковники і сотники спершу обирались, згодом стали призначатись гетьманом з-поміж пропонованих 2-3 кандидатур з козаків, а потім їх почав призначати цар. У суперечках з гетьманом козацька старшина апелювала до царя – так, після усунення Д.Многогрішного представники старшини просили царя заборонити гетьману зноситись з іноземними державами, а також карати козаків і селян без вироку військового суду, а Коломацькі статті І.Мазепи заборонили гетьману карати старшин без погодження із Старшинською Радою.

Переяславські статті Ю.Хмельницького 1659 р. підтвердили обов`язок гетьмана залучати козацьке військо до участі у воєнних походах Росії, а також реєстрове військо використовувалось для охорони кордонів Росії, особливо на півдні, та на різних роботах – будівництві доріг, мостів, фортець тощо. У цих походах козаки підлягали російському командуванню, проте у другій половині 17 ст. ще зберігали організаційну відокремленість. Полки Слобідської України підпорядковувались царському воєводі. За Московськими статтями І.Брюховецького 1665 р. реєстр було скорочено до 30 тис. козаків, та, поза тим, гетьман отримав право створювати наймане “затяжное” військо у 1000 чол., тобто 1 полк, а реально існувало кілька найманих полків: сердюцький (піхотний) і компанійський (кінний) – вони створювались за потреби, утримувались за рахунок додаткового оподаткування населення та отримували грошову оплату, харчі і одяг. А вперше найманці з`явились в Україні ще за Б.Хмельницького – з іноземців: кроатів, німців, італійців і поляків.

У другій половині 17 ст. в Україні зберігалась судова система часів Б.Хмельницького; притому, феодали утримали право на доменіальний і вотчинний суди. Доменіальний суд, якому підлягали селяни магістратських і ратушних сіл, здійснювали магістрати і ратуші, а також право доменіального суду отримали козацька старшина, українська шляхта, землевласники і “царські люди” в Україні. Собором 1667 р. був санкціонований церковний суд. З другої половини 17 ст. міські суди потрапили під значний вплив сотенної адміністрації, самостійність зберегли лише магістратські суди великих міст – Києва, Переяслава, Ніжина, Чернігова та ін.

Спершу відносини Росії з Україною, як і з іншими державами, регулював Посольський приказ. Та у ході перетворення України в автономне утворення у складі Росії царський уряд створює спеціальні установи для регулювання своїх відносин з нею. Так, у 1663 р. був заснований Малоросійський приказ у складі Посольського приказу, очолений наближеним царя - Артамоном Матвеєвим; з його утворенням козацьке самоврядування було істотно обмежено, оскільки він відав адміністративними, військовими і судовими справами, зокрема: санкціонував вибори нового гетьмана і старшини, контролював українську церкву і духовенство. Після скасування приказної системи у першій чверті 18 ст. повноваження Малоросійського приказу було передано до Колегії іноземних справ.

Переяславські статті Ю.Хмельницького 1659 р. санкціонували перебування російських воєвод у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві і Умані. Поступово воєводи почали втручатись у місцеве управління і збирання податків. Московські статті І.Брюховецького 1665 р. передбачили збільшення російських гарнізонів у вказаних містах, а також розміщення воєвод у інших містах, зокрема у Кодаку (на Запоріжжі) і Кременчуку, з розширенням їх поліційних і фіскальних функцій; щоправда, козаки не підпорядковувались їм. Та Глухівські статті 1669 р. обмежили перебування російських військ в Україні 5 містами – Києвом, Переяславом, Черніговом, Ніжином і Уманню, і вони не мали права втручатись у місцеві справи. Згодом полк московських стрільців охороняв резиденцію І.Мазепи у Батурині.

Переяславські статті Ю.Хмельницького 1659 р. підтвердили, що православне духовенство України на чолі з митрополитом переходить під благословення Московського патріарха, який, однак, не втручається у його справи. І.Брюховецький просив Москву надіслати митрополита для України, та ієрархи української православної церкви опротестували це, але у 1675 р. по смерті Київського митрополита Тукальського Москва перешкодила виборам нового митрополита і заснувала тимчасову посаду місцеблюстителя. Вагомого удару по автономії української православної церкви завдав І.Самойлович, за змовою якого з Москвою у 1685 р. Київським митрополитом було висвячено у Москві його свояка Луцького єпископа Гедеона, ща затвердив Московський патріарх Іоаким і погодив Константинопольський патріарх; щоправда, попри те, Київська митрополія не підлягала Московському патріарху, хоч і перебувала під його благословенням і формально була йому підвідомчою. Вище духовенство (митрополит і єпископи) обирались на козацьких радах, а священики – на сільських сходах; їх обрання затверджував гетьман, тобто церква входила до системи військово-адміністративної організації.