Лекція 1. Поняття, суть і завдання кримінального процесу
Сучасне зародження теории конфлікту як концептуально незалежної моделі відбулося у 1961 р., коли у Лондоні вийшла книга Джопа Рекса «Ключові проблеми у соціологічної теорії». Намагаючись протиставити свої судження Парсонсу і для більшого успіху побудови «чистої» теорії конфлікту, він створив абстрактну опозицію під назвою «теорія порядку».
Рекс стверджує, що Парсонс часто розуміє під системою просто
інституалізовані ціннісні зразки, нормативні аспекти інтеграції,
приділяючи мало уваги обговоренню питань влади і нештегрованих
типу розподілу ресурсів. Рекс намагається довести власну модель, що концептуалізує іншу,
на попя у сторону успішного життя, в якій дія - інструменталь-
діяльність та суспільні взаємовідносини — конфліктні.
Ця точка зору природно привела Рекса до висновку про те, що соціальний порядок є свідомим результатом захисту власної влади окремою групою, яка встановлює контроль над розподілом. Оскільки ж інтеграція — не більш ніж побічний продукт цінносно-нормативної сфери, то норми необхідні лише для підтримання внутрішньої інтеграції груп, що ведуть боротьбу за контроль над розподілом. У цьому випадку будь-які зміни будуть детерміновані становищем різних груп відносно влади.
Для Рекса конфлікт посідає центральне місце у житті кожного суспільства, а порядок лише носить риси «перемир'я», яке є наслідком перемоги однієї із сторін. Конструюючи «чисту конфліктну модель», він виокремлює процес розподілу можливостей від самих можливостей, надаючи першому пріоритетного характеру. Рекс заперечує існування цілісної культури суспільства як підстави неформального соціального контролю, описуючи соціальні зміни як продукт серії владних конфліктів між окремими групами, над якими немає ні диференційованих соціальних інститутів, ні контролюючих духовно-ціннісних систем. Розглянуті Рексом базові ситуації —конфлікт, перемир'я, революція — визнаються процесами взаємодії раціонального типу. Суспільство ж складається із конкретних груп і конкретних дій «реальних індивидів, що діють незалежним шляхом». Стабільність виступає наслідком безперервного конфлікту І вгамування незадоволення ниших верств вищими.
Отже, намагаючись створити логічно струнку теорію, що концептуалізує конфлікт як сутність соціального світу, Рекс зводить нанівець важливість нормативно-ціннісних аспектів життя суспільства, показуючи людську діяльність лише як раціонально-прагматичний акт.
Якщо для Вебера в центрі уваги знаходиться конфлікт матеріальних та ідеальних інтересів статусних груп, що характеризуються власними амбіціями, зазиханнями, економічними інтересами і певною системою життєвих орієнтацій, то Емілю Дюркгейму більш притаманний інший підхід, пов'язаний з проблемою взаємовідносин суспільства і особистості.
Вся сукупність суспільних зв'язків та інститутів, вважає Дюрк-гейм, поєднується колективною свідомістю, яка не є сумою Індивідуальних свідомостей і уявлень та існує незалежно. Індивід черпає свої уявлення про оточуючий світ завдяки тому, що суспільство утворює засоби сприйняття цього світу (мова, язик, головні поняття тощо). Таким чином, у свідомості кожного індивіда існують ніби дві свідо-
шості: одна відображує суспільні, інша — особистісні уявлення про буття і самого себе. В цій подвійності індивідуальної свідомості, за думкою Дюркгейма, і містяться рішучі передумови особистісного конфлікту, який закладає початок багатьох подальших соціальних конфліктів, у тому числі у правовій галузі.
Фундаментальні поняття теорії Дюркгейма — це нормальний і патологічний стани суспільних відносин. їх сутність не зведена до моральних оцінок: нормальне не є добрим, а патологічне не збігається з поганим. Для кожного типу соціальних відносин є своя соціально припустима норма патології чи відхилення. У ході своїх досліджень вчений розробляє оригінальні концепції — «аномії» і девіантної поведінки.
Аномія — поняття, шо відображує негативне ставлення особистості до норм і моральних цінностей певної соціальної системи. Разом з тим аномія означає деструктивний стан суспільства, що характеризується втратою соціальних норм і зростанням кількості руйнівних вчинків, у тому числі в межах девіантної поведінки. Так, злочин, самогубство, психічні захворювання, дорожні пригоди — все це небажані явища, але суспільство поки що не знайшло засобів, як їх позбутися. Вони повторюються з деякою періодичністю і мають певну стійкість. Для кожного суспільства існують свої межі соціальної патології — злочинів, самогубств, які фіксуються юридичною статистикою, і метод Дюркгейма полягає в тому, щоб відстежувати і аналізувати ці соціальні девіації у сукупності та зв'язку з об'єктивними і суб'єктивними чинниками.
Сучасні теорії конфлікту тісно пов'язані з концепцією аномії, яку розробив Дюркгсйм, а далі модифікував Роберт Мертоп. На думку останнього, «аномія» є результатом конфлікту між культурною І соціальною структурами, проявом якого стає суперечність між тими цілями, що висуєває особистість, та її нездатністю досягнути їх нормальними (з точки зору суспільства) засобами.
У тлумаченні проблем конфлікту дещо близька до Дюркгейма стоїть видатний американський соціолог Толкотт Парсонс. У своїх працях він розкриває тонкі та гнучкі поєднання цілей, норм і засобів, від яких залежить певна форма прояву конфліктного стану особистості. Ці форми можуть набувати ритуального характеру або протікати у вигляді бунту чи ретретизму.
Створивши теорію соціальної дії, Парсонс у її межах досліджує проблему соціальної напруженості як одну з важливіших форм втілення соціального конфлікту. До складу початкових елементів соціальої дії (мета, засоби, умови дії) він вводить поняття норми. Якщо суб'ект дію враховує у своїх намірах і цілях реакцію інших, то це стає свого роду нормативною вимогою до формулювання мети. Вважаючи свою теорію ідеалістичною, Парсонс разом з тим чітко розуміє, що нормативний елемент не може не зустрічати опору при реалізації соціальної дії. Отже, цей елемент є одним з важливих джерел соціального напруження і потенціального конфлікту.
Проблема соціальних змін залишається постійною у площині концепції Парсона. Вона розглядається у двох головних варіантах. По-перше, постійно відбуваються внутрішньосистемні зміни, бо сама рівновага системи не є незворушливістю; у межах системи відбуваються постійне порушення балансу зв'язків та їх відтворення. По-друге, відбуваються зміни самої системи в цілому під впливом як внутрішніх — екзогенних, так і зовнішніх — ендогенних чинників різної сили і походження.
Парсонс спеціально виокремив категорію «напруження» як найбільш важливу для розуміння внутрішніх змін. На його думку, «напруження» є деякою тенденцією чи пресінгом, який обумовлює виникнення дисбалансу у відносинах між структурними елементами соціальної системи. У випадку сильнішого напруження контрольні механізми соціальної системи можуть не вправитись Із завданням підтримкання усталеного балансу відносин, що призведе до руйнування структури: «Напруження є тенденцією до порушення рівноваги у балансі обміну між двома чи більше компонентами системи», — пише Парсонс. Право як один із важливіших контрольних механізмів соціальної системи, таким чином, є відповідальним за підтримання стабільності, але й зростання соціального напруження може свідчити про дисфункції правових механізмів, перенасичення соціальної тканини юридичними конфліктами.
Важливо відзначити, що структурні зміни соціальних систем не здійснюються будь-яким безособовим засобом. Сама соціальна система є центром перехрестя культурних нормативів, ціннісних (у тому числі правових) орієнтацій і індивідуальної мотивації особистості. Тому потрясіння системи природно поєднуються з потрясіннями у сфері індивідуальних мотивацій.
Нейл Смелзер, відомий американський соціолог і ученик Парсонса, зробив істотний внесок у розробку теорії соціальних змін яка також збагатила парадигми конфліктології. У роботі «Економіка і суспільство» Смелзер і Парсонс на підставі аналізу індустріальної революції в Англії виокремлюють сім головних етапів соціальних змін які можуть за своєю сутністю бути визнані головними етапами інноваційного конфлікту. Для методології конфліктології це є надзвичайно цінним, бо автори фактично описують фази інноваційного процесу, який починається з повного заперечення новини, яку запропоновано, і закінчується рутинізацією новаторського явища чи ідеї.
Юридична конфліктологія, безумовно, також повинна використовувати уроки втілення інноватики, оскільки цей шлях проходять у процесі законотворення як самі норми, так і їх творці, і він часто містить цілком реальні юридичні конфлікти.
Отже, в інноваційному конфлікті виділяють сім «кроків», а саме:
процес розпочинається з того, що з'являється деяке відчут
тя «незадоволення» тими досягненнями, що вже є, чи станом справ
і виникає відчуття «можливостей» їх потенційного поліпшення;
виникають симптоми занепокоєння: у формі невиправданих
емоційних реакцій негативного плану (аж до ворожнечі та агресії) чи
у вигляді нереалістичних надій, що проявляються у різних фантазіях,
утопіях, ретретистських споминах і т. ін.;
здійснюються спроби врегулювати напруження, що виник
ло, за рахунок мобілізації мотиваційних ресурсів на підставі існую
чої системи цінностей;
у вищих керівних галузях виникає доброзичлива терплячість
стосовно нових ідей, але в обережній формі, поки що без прийнят
тя відповідальності за пропоновані зміни;
здійснюються спроби уточнити і конкретизувати нові ідеї та
пропозиції, адже вони стають об'єктом пильної уваги з боку зацікав
лених кіл;
здійснюється відповідне впровадження нововведень тими,
хто бере на себе певний ризик. Залежно від результату ризик або ви
правдовується, одержуючи «винагороду», або настає «покарання»
у вигляді певної невдачі. Результат багато в чому залежить від сприй
няття його так званим «споживачем інновації»;
7) нарешті, на останньому етапі те, що було нововведенням,
стає інституційним елементом своєї системи чи галузі і втілюється
У повсякденні (рутинні) процеси буття.
Отже, запропонована Смелзером і Парсонсом схема інноваційного процесу, хоча і була опрацьована на прикладі економічних змін, цілком може бути використана при аналізі розвитку конфлікту (в тому числі юридичного) як явища, що несе з собою оновлення.
. Німецький соціолог Р. Дарендорф (народився у 1929 р.) є представником діалектичного напрямку в конфліктології, який найбільш радикально тлумачить роль і соціальне призначення конфлікту. Дарендорф дотримується неомарксистської позиції у поясненні ролі суперечностей як певних чинників суспільного прогресу. Головні положення його конфліктологічної концепції викладені у роботах «Класи і класовий конфлікт в індустріальному суспільстві» і «Дослідження у галузі теорії суспільства».
У своєму критичному аналізі усталених інтерпретацій поляризованого світу Дарендорф прагне до максимального об'єктивізму, логіка його наукових побудов розгортається на підставі спадщини Маркса і опануванні позиції Парсонса. Додержуючись марксовського підходу, він виходить з того, що саме у класовому протистоянні лежить головне джерело конфлікту в капіталістичному суспільстві XIX ст. Отож, головний конфлікт європейської історії цієї доби — цей конфлікт між підприємцем і робітником, він розгортається у промисловій галузі, яка була домінуючою протягом XX ст.
Значну увагу Дарендорф приділяє механізмам розгортання класового конфлікту.
Вслід за Вебером Дарендорф визначає владу як здатність здійснювати свою волю, незважаючи на опір і незалежно від законних підстав.
В постіндустріальному суспільстві XX ст., за думкою Дарендорфа відбулася інституалізація посткласового конфлікту: робітники та підприємці Заходу виробили механізм регулювання відносин з приводу розподілу прибутків та заробітної плати. Галузеві профспілки, законодавство, посередницькі організації, державна політика регулювання конфліктів — все це стало новою реальністю, яка подолала гостру напруженість класової боротьби попередньої епохи.
Але це не означало усунення конфліктів із тканини суспільного життя взагалі, навпаки, вони стають більш різноманітними, адже зростає кількість ліній диференціації інтересів, а відповідно й ліній розподілу авторитету. Замість різко поляризованого за принципом дихотомії суспільства виникає плюралістичний соціум з багатьма інтересами, що пересікаються. Демократія у галузі індустріальних відносин, як і у галузі політики, вважає Дарендорф, хоча і протистоїть тоталітарним інститутам, але не змінює конфлікту, бо останній — це початкова клітина соціального життя, притаманна йому генетично.
З приводу цього Дарендорф вступає в полеміку з Парсонсом. Конфлікт — це головна умова змін у ході розвитку суспільства. Це неминучий результат будь-якої керованої системи. Ідеал же соціальної рівності — це безсумнівна утопія чи шкідлива помилка, що призводить до руйнування ефективності будь-якої спільної діяльності.
У кожному суспільстві існують «осеві лінії» соціальних конфліктів, де вони переважно концентруються. Всі конфлікти так чи інакше виникають на грунті поділу влади через те, що одна група чи клас чинять опір «тиску» або пануванню іншої соціальної сили. Дві сторони у конфліктному протистоянні демонструють саме володарюючі сили, а також такі, що намагаються володарювати.
Соціальну організацію, в якій постійно точиться боротьба за владу (суспільство, соціальна група, підприємство), Дарендорф називає «імперативно координованою асоціацією» (ІКА). У ІКА конфліктна взаємодія регулюється загальноприйнятими нормами. Тому конфлікт піддається свідомому керівництву за умови знання законів його розвитку і функціонування. Оскільки конфлікт є зворотною стороною будь-якої інтеграції, тому він настільки ж неминучий у суспільстві, як інтеграція соціальних інститутів. Конфліктні інтереси і мотиви їх носіїв «ховаються» за фасадом єдності та взаємодії соціальних структур.
Даренлорф побудував класифікацію різних типів мікро- і мак-роконфліктів у суспільстві. На його думку, сутність завдання полягає не в тому, щоб зняти конфлікт чи уникнути його (що неможливо), а в тому, щоб спрямувати конфлікт за певним руслом, яке не руйнує всю систему і веде до її поступової еволюції. Для цього треба максимально формалізувати конфлікти, вивести їх на поверхню, зробити предметом громадських дискусій, обговорень у пресі, судових розглядів. Отже, наявність відкритих і демократично розв'язуваних конфліктів — це свідоцтво життєздатності суспільства.
Застосування поняття «розв'язання» конфлікту Дарендорф вважає помилковим, він використовує соціально-правовий термін «регулювання», для якого, на його думку, важливі три обставини:
наявність ціннісних переумов, тобто визнання наявності
конфліктної ситуації і певних підстав за позицією опонента;
рівень організації сторін, тобто їх організаційно чітка струк
тура і нсрозпливчастІ, нерозкидані інтереси, що також сприяє регу
люванню конфлікту;
конфліктуючи сторони повинні погодитися відносно «пра
вил гри», що надають рівні можливості і забезпечують деякій ба
ланс увїх відносинах.
Регулювання конфліктів забезпечується спеціальними інститутами парламентського типу, які повинні: а) мати правоздатність на ведення переговорів і досягнення згоди, а також бути достатньою мірою автономними; б) володіти монополією на представництво інтересів своєї сторони; в) приймати обов'язкові до виконання рішення; г) діяти демократично.
Досить цікавими є інтерпретації проблеми конфлікту в контексті дуже популярної нині на Заході течії символічного інтеракціонізму Ця теорія актуалізувалась у другій половині XX ст., запобігнувши багатьом сучасним соціологічним школам, і робить акцент на «сенсі», який переслідують суб'єкти, вступаючи у взаємодію через мову, тобто це є «інтеракцією». За цим технократичним терміном приховується широкий соціальний підхід, згідно з яким соціум розглядається з точки зору символічної поведінки індивідів, втягнутих до актів взаємодії. Саме цей підхід застосував американський дослідник Кєнпет Боулдінг у роботі «Конфлікт і захист: загальна теорія», вивчаючи проблеми конфліктології в аспекті теорії символічного інтеракціонізму. Головною особливістю цього підходу є те, що конфлікт розглядається як знакова символічна поведінка, притаманна культурному середовищу 3 огляду на це головні механізми взаємодії конфліктуючих сторін полягають у здібності осіб сприймати символіку поведінки і відповідно її інтерпретирувати. Один із законів конфлікту (за Боулдінгом) наголошує: символи стають джерелом сутичок, якщо їх зміст точно не визначено, чи вони мають декілька змістовних пояснень. Так. в аспекті проблем юридичної конфліктолопї це може полягати в наступному: різні тлумачення норм права породжують юридичну колізію, котра як вихідна суперечність з певною ймовірністю веде до юридичного конфлікту; або, різна міра ціннісного ставлення до атрибутів держави (символам суверенності, державної влади і т. ін.) також створює передумови державно-правового чи політичного конфлікту.
Сучасних представників конфліктно-теоретичного напрямку часто називають неовеберіанцями. «Неовеберіанська» соціальна теорія зосереджує свою увагу не тільки на конфлікті як такому, а й на всіх сторонах класової структури і процесах, що її визначають. її представники погоджуються з положенням Маркса про роль класової боротьби як джерела суспільного руху, однак вважають марксистський погляд на соціальну структуру надзвичайно спрощеним і жорстко детермінованим.
Вебер, як відомо, визначав соціальний клас як сукупність індивідів, що виокремлюється на підставі як економічних, так і неекономічних критеріїв. Перші описують ставлення індивіда до особистості та її «життєвих можливостей». З цього випливає, що у суспільстві можна виділити (принаймі потенційно) стільки класів, скільки в ньому існує видів (форм) власності. Друга група критерієв (неекономічних) дозволяє збільшити кількість класів у суспільстві на підставах «групового статусу» — спільності способу життя і відповідного йому соціального престижу (згадаємо «престижні групи» Дарендорфа). Вебер розвиває положення впливу неекономічних ідеальних чинників-цінностей, норм і т. ін., які розглядаються ним як коррекція економічного детермінізму Маркса (наприклад, клас не стане класом, поки його члени не усвідомили себе його представниками). Отже, сучасні дослідники при створенні концепцій індивідуальної поведінки і конфліктної взаємодії віддають перевагу позиції Вебера. Спроби синтезу економічного детермінізму Маркса і культурного детермінізму Вебера знайшли відображення у роботах Д Лок-вуда, Дж. Голдторпа, А. Ньюбі та інших британських соціологів
Таким чином, у ході розвитку сучасних соціальних наук в головному сформувалися базові методологічні і концептуальні підстави теоретичної конфліктології та проблем юридичної конфліктогології
3.3
Кожна людина стикається з конфліктами. Прагнемо чогось досягти, а мета виявляється важкодосяжною — це конфліктна проблема, а якщо вдалося її вирішити —радість. Конфліктом протилежного типу є деградація особи, деліквентна поведінка. Потрапити в таку ситуацію просто, а як вийти з неї? Щоб виробити правильну лінію поведінки в різних конфліктних ситуаціях, важливо знати, що таке конфлікт і як люди приходять до злагоди з собою, людьми та соціумом. Пізнання суті й причин конфліктів підвищує культуру спілкування, робить життя спокійнішим, а саму людину стійкішою у психологічному та правовому відношеннях.
Що означає вивчення конфліктів?
Факти свідчать, що конфлікти відіграють у житті народів, окремих людей і країн навіть більшу роль, ніж цього хотілося б самим людям: скажімо, всі прагнуть миру, проте кожен йде до нього "по-своєму", отож виникає проблема. Стародавні латиняни говорили: "Para bellum, bellum pace!" (хочеш миру, готуйся до війни). Більшість людей вірять у Бога, він один, але кожен іде з думкою до нього своїм шляхом, це його право. Найважливіша конфліктологічна проблема нашого часу — низький рівень духовності людського суспільства, що породжує складні проблемні ситуації як у пересічної особистості, так і в політика високого рангу.
Науку як своєрідний, цілісний та самостійний спосіб пізнання світу визначають такі важливі компоненти: предмет і метод. Якщо предмет — це чітко визначений зміст, то метод — це шлях, спосіб чи засіб осягнення сутності предмета пізнання. Метод являє собою систему пізнавальних і перетворюючих засобів, прийомів, принципів і підходів, які може застосувати наука для пізнання свого предмета.
Розрізняють універсальні та специфічні методи конфліктологічних досліджень. Універсальними є такі методи, які використовуються в багатьох галузях наукового знання (індукція, дедукція, спостереження, експеримент, бесіда, анкетування тощо). Спеціальні методи найчастіше використовуються в конкретній науці (тестування, соціометрія тощо).
Функціональна диференціація методів конфліктологічного дослідження відбувається виходячи зі змісту пізнавальних і перетворюючих дій, які реалізуються дослідником під час професійної взаємодії з предметом дослідження. Виокремлюють такі методи:
• метод теоретичного дослідження предмета конфліктології;
• методи емпіричного дослідження предмета;
• методи аналізу, тлумачення та інтерпретації теоретичних та емпіричних даних дослідження.
Практичні методи соціопсихологічного аналізу конфлікту полягають у тому, щоб з'ясувати, як саме конфліктуючі сторони оцінюють конфлікт. З цією метою використовується метод експертного інтерв'ю.
Соціальних ролей у людини багато, кожна роль тісно пов'язана з проблемами, які людина покликана розв'язувати. Наприклад, він — Володя, мужчина, син, брат, чоловік, батько, директор, член профспілки, громадянин, знайомий, товариш, пасажир, емігрант та ін. Якщо якусь із ролей індивід не виконує, а він зобов'язаний її виконувати, то він опиняється у проблемній ситуації. Кожен індивід у суспільстві має певний соціальний статус (позицію, місце в суспільстві). Одні статуси існують від народження (син Марії та Івана, українець), інші виникають у процесі життєдіяльності (студент, дідусь, сусід). Але все це в певних рамках, нормах. За правильним засвоєнням норм і ролей здійснюється соціальний контроль. Він має багато видів: індивіда контролюють батьки, сусіди, вчителі, міліція, держава, зрештою, існує самоконтроль. Ось як непросто жити в суспільстві! Тому до життя в соціумі потрібно готуватися, щоб уміти запобігати й долати проблеми.
Методологічні засади конфліктології
Конфліктологія як окрема галузь наукових знань виникла, розвивається й удосконалюється під впливом такого важливого чинника, як потреба суспільства в гармонізації відносин між окремими людьми, групами, об'єднаннями, державами та іншими структурними елементами, між якими можуть виникнути (й виникають) серйозні суперечності, розходження, конфлікти, війни тощо.
Які методологічні основи конфліктології?
Під методологією всякої науки розуміють "сукупність вихідних філософських ідей, які лежать в основі дослідження природних чи суспільних явищ і які істотно позначаються на теоретичній інтерпретації цих явищ. Методологічні основи конфліктології зорієнтовані на вивчення конфліктів і причин, що сприяють їх виникненню, на розкриття закономірностей цієї сфери суспільних явищ і процесів, на пошук шляхів розв'язання конфліктів. З метою наукового аналізу конфліктологія спирається на відомі закони і категорії філософської науки. Наприклад, закон єдності й боротьби протилежностей є методологічною основою вивчення особистості, в якій поєднуються позитивні та негативні риси, якості, а також розкриваються причини конкретного виду конфлікту.
Такі поняття, як необхідність і випадковість, причина й наслідок, загальне й одиничне, сутність і явище, сприяють розкриттю змісту однойменних понять у конфліктології. Це допомагає встановити причини конфліктів, їхні мотиви і до певної міри спрогнозувати індивідуальну конфліктну поведінку.
Вивчення проблеми конфліктології спирається на використання різноманітних методів і спостережень, специфічної техніки дослідження, що їх використовують різні науки, а конфліктолог виважено їх запозичує, вирішує, обмірковує все з позиції здорового глузду, але з урахуванням набутої практики, досвіду, знань.
Методи наукових досліджень — це прийоми та засоби, за допомогою яких науковці отримують достовірні дані, які використовують для побудови наукових теорій та вироблення певних рекомендацій. Сила науки багато в чому залежить від того, наскільки ці методи, методики дослідження валідні та надійні, як швидко й ефективно вони здатні сприйняти і використати те нове, передове, що з'являється в методах інших наук (наприклад, комп'ютерні технології). Там, де це вдається зробити, спостерігається прогрес.
Слід зауважити, що методи, які використовуються у конфліктології, мають на меті розкрити закономірності і механізми психіки індивіда, людей, їхню поведінку та рішення. Кожен науковий метод, як відомо з психодіагностики, має свої позитивні й негативні сторони. Які ж найуживаніші методи дослідження можна використати у процесі прогнозування й визначення проблемних ситуацій та конфліктів? Найпоширенішими вважаються методи спостереження, системний, історичний, конкретно-соціологічних досліджень, аналізу документів, статистичний, біхевіористський, раціонально-інтуїтивний та ін. Подолання конфліктів за допомогою поліпшення спілкування. Тут можна використати такі методи: вибір стилю поведінки, метод посередництва, переконання, навіювання, прощення, переговорів, бесіди, тестування, метод аутогенного тренування та ін.
С. М. Ємельянов пропонує своє бачення групування методів конфліктологічних досліджень (табл. 1)
Розглянемо деякі з методів, що використовуються у конфліктології.
Системний метод. Системність вивчення будь-якої проблеми передбачає порівняно цілісне її вивчення, проте складність застосування системного підходу до вивчення конфліктів полягає зокрема в тому, що сам об’єкт дослідження не є системою в точному розумінні цього слова; нині методичний апарат ще не є самодостатнім.
Емпіричний підхід. Для розв’язання конфліктів важливо забезпечити оптимальне співвідношення емпіричного і теоретичного компонентів пізнання при їх вивченні.
Ситуативний підхід. Передбачає вибір як одиниці аналізу конфліктної взаємодії конфліктної ситуації, що має певні часові та просторові межі, а також ґрунтовний набір змістових характеристик конфлікту. Він є описовою, динамічною моделлю конфлікту.
Статистичний метод. Сприяє вивченню багатьох випадків і дає змогу завдяки отриманим статистичним даним встановити закономірності, взаємозалежності, допомагає зробити узагальнення.
Метод експертних оцінок. Застосовується для прогнозування розвитку тих чи інших явищ. Конфліктологи використовують його для прогнозування конфліктів, оцінювання рівнів латентних конфліктів. Основою якісної та кількісної оцінки об'єктивних і суб'єктивних факторів, які впливають на конфлікт, стає думка спеціалістів, що спирається на їхній професійний науковий та практичний досвід. Важливо в цьому контексті сформулювати питання, правильно підібрати експертів, організувати їхню роботу.
Метод "картограф конфлікту". Суть методу полягає у послідовному заповненні "карти" конфлікту, розділеної на кілька секторів (залежно від кількості учасників конфлікту). У центр її заноситься основна проблема, а в розділи — інформація про учасників конфлікту та їхню мету в ньому.
Комп'ютерний контент-аналіз. Так званий комп'ютерний контент-аналіз (ККА) текстів засобів масової комунікації — один із методів відстежування моделей соціальної реальності, які транслюються масовими інформаційними та пропагандистськими джерелами. Ці результати можна використати як вихідну базу даних чи додатковий аналітичний матеріал у процесі прийняття рішень. Метод ККА досить швидко входить у сучасну практику.
Примирні та арбітражні процедури. Використовуються з метою розв'язання конфліктів на різних соціальних рівнях. Вони допомагають мирно врегульовувати складні трудові конфлікти, що зайшли в глухий кут. У такому разі аналіз конфліктів здійснюють незалежні організації. Наприклад, в Україні такою організацією є Національна служба посередництва і примирення. Завданням незалежної організації є вивчення ситуації та запропонування проекту вирішення конфліктів. Якщо ж сторони не доходять згоди, то незалежна організація виносить свій вердикт, обов'язковий для конфліктуючих сторін.
Соціометрія. Цей метод прийшов у вітчизняну науку із зарубіжної соціології та соціальної психології. Сам термін "соціометрія" походить від латинської socius (співучасник) і metrum (вимірювання).
Соціометричне вимірювання у конфліктології передбачає вивчення емоційно-психологічних зв'язків між людьми.
На думку винахідника цього методу американського вченого Дж. Морено, соціометричний метод являє собою систему технічних засобів і процедур для аналізу соціально-емоційних зв'язків індивіда з членами тієї групи, де він живе і працює.
Соціальне макросередовище (система суспільних відносин) є об'єктивною основою для виникнення тих та інших взаємин особистості з людьми в групі. Мікросередовище посідає проміжне становище у відносинах особи й суспільства, воно ніколи не є пасивним, посилюючи або ж знижуючи вплив суспільства на особу. За допомогою соціометричних досліджень можна отримати зріз динаміки внутрішніх взаємин у групі, дати конкретну кількісну оцінку внут-рішньогрупових і міжгрупових процесів спілкування, виявити характер психологічних взаємин, наявність лідерства, угруповань, конфліктних ситуацій. Важливим позитивом цього методу є простота й швидкість процедури дослідження.
Вимоги до методів конфліктологічного дослідження
Об 'єктивність — висновки повинні бути зроблені на достовірних даних, а не на припущеннях чи уявленні.
Валідність — можливість повноти дослідження.
Надійність — отримання однозначних результатів при багаторазовому контролі.
Специфічність — відповідність певної методики тільки тому фактові, процесу чи проблемі, які вивчаються.
Економічність — розв'язання цієї проблеми з найменшими витратами часу, засобів, зусиль тощо.
Функції конфліктології у суспільстві
Кожен суспільний феномен викликається життєвою потребою.
Народна мудрість
Конфліктологія, як і будь-яка інша наука, виконує в суспільстві певні функції (від лат. functio — здійснення). Основні з них такі:
• інформаційна;
• гносеологічна (пізнавальна);
• прогностична;
• виховна;
• практично-рекомендаційна;
• ідеологічна та ін.
Знання конфліктології потрібне кожній людині в суспільстві, кожному керівникові, вихователю, педагогу, оскільки це сприяє гармонізації людських стосунків. Зокрема, надто важливо знати конфліктелогію управлінцям, бо вони керують людьми і від них залежить злагода в колективах, у суспільстві та душевний спокій особистості.
Вивчати курс конфліктології важливо майбутнім офіцерам, практичним психологам та організаторам виховної роботи Збройних сил України, аби у військовому середовищі передбачати й уникати конфліктних ситуацій, уміти розв'язувати їх на основі злагоди, консенсусу, взаємопорозуміння, а на високому рівні (державному) — завдяки закону та загальновизнаним моральним нормам і принципам розв'язувати суспільні проблеми без кровопролиття.
Проблеми конфліктів мають багато аспектний характер, через те потрібно, аби їх досліджували вчені різних наук і профілів: соціологи, політологи, біологи, медики, журналісти. Наприклад, прогнозувати конфліктні ситуації неможливо без математичного моделювання, ретроспективного дослідження, політико-соціопсихо логічного аналізу.
Вивчення проблем конфліктів у життєдіяльності суспільства є певною мірою прогнозом нашого буття, тими "дороговказами у майбутнє", про які писав учений, соціолог, економіст, менеджер, наш земляк із Канади Богдан Гаврилишин в однойменній книзі.
Ставлення до конфлікту за соціалізму було однозначним: будь-який конфлікт — це аномалія, зло, яке треба усувати, "безконфліктно" долаючи щонайглибшу кризу. Побутувала думка, що найбільші суперечності можна долати швидко. Але факти засвідчують, що це не так. Наша суспільна думка виявилася непідготовленою до проблемних ситуацій XXI ст., про що засвідчили, скажімо, події 11 вересня 2001 р.
Проте не тільки злободенність проблем суспільного розвитку зумовлює актуальність розробки конфліктологічного підходу до їх розв'язання, а й повсякчасні потреби індивіда. Класик сучасної теорії конфліктів Ральф Дарендорф писав, що "політика свободи — це політика існування в конфлікті".
Таким чином, можна зробити висновок, що конфліктологія — це нова галузь наукового знання, викликана практикою життя. Конфліктологія — це система знань про закономірності та механізми виникнення й розвиток конфліктів, а також про принципи та технології управління ними. Роль конфліктології як самостійної науки постійно підвищується, бо у XXI ст. суспільним життям об'єктивно закладено нові проблемні парадигми, відносини між народами набирають проблемно-інформаційного характеру. Розв'язувати проблемні ситуації потрібно й завдяки новим ціннісно-оцінювальним параметрам. Від конфліктів виграють обидві сторони — така конфлікте логічна парадигма нашого буття в XXI столітті, якщо будемо налаштовані розумно будувати відносини й політику. Інакше ми загубимо себе як цінність у реальності природи, бо з природними законами ми втрачаємо "ниточку розумного співжиття" через вивчення законів природи та врахування їх на практиці.
ПЛАН: