Музичне мистецтво давньоруської доби поділялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна.

Музичне мистецтво Русі.

Невід'ємною частиною мистецтва була народна пісня. У побуті зберігалися старовинні землеробські народні свята з численними колядками, веснянками, закликаннями, обрядовими «русаліями» та купальськими іграми.

Головними носіями народного мистецтва були скоморохи – талановиті музиканти і актори з народу. Вони були учасниками всіх свят і розваг, важливих громадських подій, сімейних торжеств. Скоморохи уміли і співати, і танцювати, і грати, і виконувати пантоміму та акробатику, дресирувати тварин, особливо ведмедів, складати пісні. Дотепні скоморохи нерідко виступали з сатирою на представників світської й церковної влади, духовенство та багатіїв. Саме тому їх переслідувала церква та влада, називаючи мистецтво скоморохів бісівським, диявольським. Основним інструментом скоморохів був гудок – триструнний смичковий інструмент, на якому грали смичком, тримаючи інструмент на коліні. Від його назви пішла ще одна назва скоморохів – гудошник, гудець.

Серед нових пісенних жанрів популярним був жанр билини – героїчний епос, що втілював патріотичну ідею, тему захисту батьківщини та її героїв-захисників – руських богатирів. Їх виконували сказителі-професіонали. До таких співців належали Митуса, Ор та Боян.

Багатством і розмаїттям вирізнявся і музичний побуткняжого двору. При дворі князя був цілий штат різних музикантів-«умільців». Існувала традиція віншувати князя застольною музикою під час бенкетів.

Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив та величання. Репертуар княжого театру складався із драматичних поем. Тематично він користувався мотивами оборони батьківщини, служби князеві, помсти за скривджених, лицарської честі.

На Русі існували різні види духових інструментів: труби металеві й дерев’яні (сурми), свірелі. Серед струнних – гудок та смик. Різноманітними були свистячі флейтові духові інструменти – одно- та багатоствольні, так звані сопелі. Побутував також і язичковий духовий інструмент жалейка. Якщо сопелі й жалейки використовувались як пастуші інструменти, то труби й роги вживалися під час полювання або воєнних походів як сигнальні інструменти. Використовувалися також ударні інструменти – накри (литаври), бубни. Але головними були гуслі, під звучання яких мелодекламували сказителі.

Надзвичайно популярними в народі були ліра та кобза-бандура. Кобза – це спрощений тип бандури. Поступово вона удосконалювалася, побільшала кількістю струн і поступово перетворилася в бандуру.

Носіями музичної творчості були:

1) співці героїчних пісень;

2) скоморохи, що згодом стали мандрівними музиками;

3) каліки, перехожі, старці, творці позахрамової побожної пісні, попередники лірників.

З поширенням християнства почала розвиватися сакральна (церковна) музика. Перші служителі та співаки церковних хорів були привезені з Болгарії та Візантії. Разом з грецьким духівництвом тоді спроваджували на Русь і грецьких професійних музик «домественників», що були першими вчителями музики та диригентами («протопсальтами») церковних хорів. Починаючи з XI ст. при головних храмах і монастирях почали організовуватися школи писемності та церковного співу. Центром церковної музичної культури Русі з другої половини XI ст. став Києво-Печерський монастир, де була заснована школа співу і виховувалися майстри церковного співу – «розспівщики». До тодішніх професійних знавців, творців і виконавців такої музики належали Стефан у Києві, Лука у Володимирі-Волинському, Дмитро у Перемишлі.

Характерними рисами церковного співу Русі були акапельність (хоровий спів без супроводу) та унісонність (одноголосий спів). Церковні наспіви здійснювалися за допомогою спеціальних знаків, які називали крюками або знаменами. Звідси і походили назви – «крюкове», «знаменне» письмо, «знаменний спів». Такий запис не давав можливості точно зафіксувати мелодію. Тому головними були традиції виконання, які передавалися з покоління в покоління. Найбільш ранні з відомих нині записи церковної музики належать до XV ст.

Спочатку церковний спів був строго одноголосим, традиції якого не зазнавали змін впродовж майже п'яти століть. Але поступово одноголосся перейшло у поліфонічний спів – з великою кількістю голосів (багатоголосся).

На Русі були центри навчання співу, зокрема великий хор та школа при Десятинній церкві, співаки-солісти, якої були і диригентами співу при Києво-Печерській лаврі.

Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, яка виконувалася обов´язково по нотах. Дзвони супроводжували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче та інші зібрання з нагоди вирішення важливих державних справ.

Народний танець на Русі – «пляс». Танці виконувалися у супроводі співу, музики та плескання у долоні. За літописами, народ сходився на майдані або на вулиці для загальної розваги. Найпопулярнішими серед народних танців були хороводи.