Суспільно-політичні погляди Пантелеймона Куліша.

Особливе забарвлення мали суспільно-політичні погля­ди П. Куліша (1819 - 1897рр.), який «еволюціонував від романтизму до по­зитивізму, від релігійного світогляду — до культу миротворниці науки, від православ'я до ідеї природної релігії, для усіх людей і народів спільної, від козакофільства до козакофобства» Проте, не зважаючи на зазначене, в творчості цьо­го учасника Кирило-Мефодїївського товариства головною завжди була ідея України. Пошуки цієї провідної ідеї, «лінії поділу на те, що за Україну і що проти неї, і було ніби основ­ною темою «хитань» Куліша». одна з яскравих постатей доби першого національного відродження України. Оригінальний мислитель, громадський діяч, організатор чималої низки українських видань (зб. «Записки о Южной Руси», альманах «Хата», «Основа»), етнограф, публіцист, автор поетичних збірок, оповідань, першого українського роману «Чорна рада», перекладач українською мовою творів Шекспіра — ось далеко не повний перелік сфер діяльності цієї непересічної і суперечливої натури.

Соціальну дійсність, П. Куліш поділяв на дві сфери «... в залежності від свого ставлення до України: благо і лихо, во­роги і друзі, будівники і руйнівники, своє й чуже, святе і «не­гідь». Цей принцип мислитель поклав в основу з'ясування проблеми сутності людини, яку вважав такою, що скла­дається з «внутрішнього» («серця») і «зовнішнього».

Постаючи компонентами одного цілого — душі, «серце» і «зовнішнє» завжди знаходяться в суперечності одне щодо одного.

Якщо перемагає «внутрішнє» — людина перебуває в пос­тійному духовному зв'язку з батьківщиною, а якщо «зовніш­нє» — людина забуває про рідний край.

Так само світ, суспільство та історія, на думку П. Куліша, також об'єднують у собі «внутрішнє» і «зовнішнє». На «внут­рішньому» («серці») формується ідея України, а «зовнішнє» повинно бути відкинуте як шкідливе.

Ідея України повинна базуватися на культурі, історично­му надбанні народу. Оскільки «із серця» і «через серце» ози­ваються до людей історія, крізь сучасність говорить до них минуле. Скільки у нас добра на Вкраїні, писав П. Куліш, і ніхто тому добру ціни не знає, «бо закидана рідна сторона всякою негіддю. Задля відродження культури слід відкину­ти все «зовнішнє», штучне, і, перш за все, накинуту наро­ду штучну мову, повернутися до «староруської» мови, яка є «передвічним скарбом» народного «серця».

Після арешту і вислання за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві та каяття перед офіційною владою П. Куліш перебував на державній службі, був російським урядовцем у Польщі після чого видав роботи «История возникновения Руси», «Козаки в отношении к обществу и государству» та інші твори, в яких, опираючись на польсь­кі джерела, піддав критиці козаччину і гайдамаччину, на­зивав їх деструктивними рухами, які були позбавлені дер­жавотворчих ідеалів, стверджував, що українці нездатні до самостійного державного устрою, та схвалював факт при­єднання України до Росії. Свої погляди щодо нездатності українців побудувати незалежну державу П. Куліш об­ґрунтовував тим, що ні в минулому, ні в сучасному йому суспільстві не було соціальної верстви, яка була б здатною здійснити політичні і організаційні заходи щодо побудови власної незалежної держави.