Розвиток і занепад СРСР. Утворення СНД.

Міжнародні відносини у другій половині ХХ ст.

Розкол світу, започаткований Жовтневим переворотом 1917 р., поглибився після закінчення другої світової війни. Орієнтація на блокову політику і конфронтація колишніх союзників по антигітлерівській коаліції СРСР і США призвели до утворення двох таборів – так званою соціалістичного і капіталістичного, розколу Німеччини, Європи і світу в цілому.

Протилежні підходи до повоєнного устрою світу та світових проблем, намагання СРСР і США мати перевагу у повоєнному потенціалі, знайшли оформлення у Північно - атлантичному пакті 1949 року (НАТО) й Варшавському договорі 1955 р. воєнно-політичні блоки під егідою США або Великобританії, направлені проти СРСР його союзників та національно-визвольних рухів, виникли і в Азії. Це були АНЗЮС (1951 р.), СЕАТО (1954 р.). багдадський пакт (1955 р.), СЕНТО (1957 р.). така політика значно посилювала міжнародну напруженість відносин повоєнного протистояння, ідеологічного протиборства, взаємних звинувачень і психологічної нетерпимості супроводжувались локальними воєнними конфліктами (Корея, В’єтнам, Близький Схід і т. п.), гонкою ядерних і звичайних озброєнь, що ставило світ на грань термоядерної війни.

На початку 70-х рр. у міжнародній політиці почали відбуватися важливі зміни. Головною тенденцією того часу стало подолання міжнародних і міждержавних спірних проблем мирним шляхом, за допомогою переговорних процесів. Співвідношення сил на міжнародній арені змінювалось на користь миру, надавало можливість переходу від “холодної війни” до міжнародної розрядки. Пристосовуючись до нових історичних умов, керівництво СРСР та США змушене було прислуховуватися один до одного, дотримуючись в міжнародних відносин отримав назву “розрядка міжнародної напруженості”. Ключем до неї стали женевська нарада та припинення війни в Індокитаї, а також укладення різного роду договорів і угод між СРСР і Францією 1971 р., договори СРСР і Польщі з ФРГ 1970 р., НДР з ФРН 1972 р., ЧССР з ФРН 1973 р., а також чотиристороння угода 1971 р. СРСР, США, Великобританії і Франції по Західному Берліну та інші.

Безумовно, ключовим моментом у справі розрядки стало позитивне зрушення у відносинах між СРСР і США. Міжнародно-правові основи відносин між цими та іншими країнами світу заклав документ “Основи взаємовідносин між СРСР і США” 1972 р. кульмінацією розрядки стали підготовка і проведення у серпні 1975 р. лідерами 35 держав Європи, США і Канади Хельсінської наради та підписання її основного документу – Заключного Акту з питань безпеки і співробітництва в Європі. Цей документ заклав основи взаємовідносин між провідними країнами. Серед них – повага до незалежності й суверенітету, територіальної цілісності і непорушності кордонів, відмова від застосування сили і загрози її використання, невтручання у внутрішні справи один одного.

Наприкінці 70-х – початку 80-х рр. відбулося загострення міжнародної ситуації та відносин між СРСР і США. Причиною цього явища стало радянське вторгнення до Афганістану в грудні 1979 р., та явно конфронтаційний новий курс нової американської адміністрації на чолі з Р. Рейганом (з 1981 р.). міжнародні відносини знову набули характеру протиборства “двох систем” на міжнародній арені.

Лише з середини 80-х рр. розпочалося звільнення зовнішньої політики СРСР від деформованої ідеології та її постулатів. Відносини між “двома таборами” почали набирати нового характеру, який відповідав сучасним цивілізованим нормам. Цьому сприяла політика нового політичного мислення у міжнародних відносинах радянського керівництва на чолі з М. Горбачовим, яка набула поширення після ХХVІІ з’їзду КПРС. Її основними елементами були: надання пріоритету загальнолюдським цінностям і інтересам перед класовими, залучення СРСР до Гельсінського процесу захисту прав людини, обмеження виробництва ядерної зброї та її випробування, скорочення ряду звичайних видів озброєнь, недопустимість вирішення міжнародних конфліктів за допомогою сили, а лише врегулювання їх політичними засобами тощо.

Між СРСР і США встановились постійні і міцні контакти на найвищому рівні. У 1990 р. фактично закінчилась епоха “холодної війни”. 19-21 листопада 1990 р. відбулася загальноєвропейська зустріч за участю представників 34 держав. На зустрічі було прийнято Паризьку хартію для нової Європи – документ великого міжнародно-правового значення. Він проголосив закінчення ери конфронтації і розколу Європи та початок епохи демократії, миру і єдності на континенті. Учасники зустрічі декларували відмову використовувати ідеологічні постулати у міжнародних відносинах.

Після розвалу СРСР у світі сталося зрушення балансу сил. На перші позиції у світовій політиці вийшли США. У зв’язку з тим, що ні Європа в цілому, ні Росія не могли протистояти американській експансії, то це стало підгрунттям для майбутніх конфліктів. Тому європейські країни разом з Росією на даному етапі міжнародних відносин об’єднували свої зусилля для створення відповідного балансу сил на світовій арені.

З початку 90-х рр. все більшу роль в міжнародній політиці почала відігравати Україна. Великого резонансу у світі набуло добровільне ядерне роззброєння України, прийняття нею статусу без’ядерної, позаблокової держави та надання їй політичних гарантій безпеки з боку США, Великобританії, Росії.

Таким чином, міжнародні відносини після другої світової війни були дуже складними. Вони обумовлювалися політичним та військовим суперництвом між провідними державами світу, насамперед СРСР і США. Таке протистояння не тільки поділило світ на ворогуючі табори, а й зробило людство заложником загрози нової світової війни. Але політичним лідерам вдалося знайти шляхи послаблення конфронтації і це відкрило нові перспективи для подальшого розвитку світового суспільства.

СРСР у другій половині 80-х – на початку 90-х років.

У 1985 р. політичне керівництво СРСР очолив М.С. Горбачов. Його прихід до влади відбувся в умовах глибокої економічної і політичної кризи суспільства. Для нового політичного керівництва стало очевидним, що треба кінчати з утопічним соціально-економічним експериментом. На квітневому 1985 р. пленумі ЦК КПРС М. Горбачов виступив з доповіддю, в якій проаналізував становище країни і проголосив курс на прискорення соціально-економічного розвитку (таку політику стали називати “перебудовою”). Характерною ознакою нової політики стала так звана “гласність”. Засоби масової інформації стали висвітлювати заборонені раніше теми.

У червні 1987 р. була здійснена спроба розпочати економічну реформу на основі госпрозрахунку та самофінансування. Але знову, як і в 60-ті роки, проти такої реформи виступила командно-бюрократична верхівка. Тоді нове політичне керівництво на чолі з М. Горбачовим започаткувало реформування самої політичної системи. Про це було офіційно сказано М. Горбачовим на ХІХ партійній конференції у 1988 р. реформа політичної системи передбачала розподіл функцій партійних і державних органів. Державні органи повинні були зосередити у своїх руках важелі адміністративного управління, а партійні органи мали займатися лише політико-виховною роботою (в радянській державі партійна і державна влада зрослися ще у 30-ті роки). Подальша демократизація радянського суспільства позначалася на виборах народних депутатів, які почали проводитися на альтернативній основі. Стали виникати нові політичні партії та рухи. Криза політичної влади поглибилася міжнаціональними конфліктами, робітничим рухом, страйками шахтарів і т. п.

Нові політичні сили демократичного напрямку виступали за скасування шостої статті Конституції СРСР про керівну роль КПРС в радянському суспільстві. У березні 1990 р. на ІІІ з’їзді народних депутатів СРСР цю статтю Конституції скасували, було введено інститут президентства і першим президентом СРСР став М. Горбачов. Але економічна і політична криза поглиблювалася і республіки стали шукати свій власний шлях виходу із скрутного становища. У цей час політичні сили в Прибалтійських республіках виступили за відокремлення від СРСР. Посилювався національно-демократичний рух в Україні, Білорусії та інших республіках. 11 березня 1990 р. Литва заявила про свій державний суверенітет, згодом на цей шлях стали інші республіки Союзу. Почався розвал СРСР. М. Горбачов намагався припинити цей процес. У квітні 1991 р. він підписав угоду з керівниками дев’яти республік про підготовку нового союзного договору. Одночасно консервативні сили, що спиралися на партапарат, верхівку армії та КГБ стали готувати заколот. Заколот розпочався 19 серпня 1991 р. путчисти захопили владу, ізолювали М. Горбачова і створили керівний орган – Державний комітет по надзвичайному стану (ДКНС).

Однак путчисти не до оцінили демократичні сили, які очолив майбутній президент Росії Б. Єльцин. На бік демократів перейшла переважна частина армії, заколотники потерпіли поразку і згодом були заарештовані. Наслідком заколоту стала заборона діяльності КПРС, прискорився розпад СРСР, республіки почали проголошувати свою незалежність.

Суттєві зрушення відбулися і у зовнішній політиці СРСР. Вона проводилася у контексті нового політичного мислення, яке базувалося на реаліях внутрішнього і міжнародного життя, її складовими були: право вибору кожним народом свого власного шляху розвитку, визнання різноманітності світу, неможливість у сучасних умовах вирішувати міжнародні проблеми збройним шляхом.

Зовнішньополітична програма нового політичного керівництва СРСР була позитивно сприйнята міжнародним суспільством. Розпочався поворот до розрядки міжнародної напруженості. Покращилися відносини СРСР з Китаєм. Скоротилися військові контингенти на кордонах цих країн, збільшилися обсяги торгівлі, посилювалися контакти політиків, вчених, діячів культури. Радянське керівництво підписало Делійську декларацію 1966 р. про принципи звільнення світу від ядерної зброї і насильства.

Набирали стабільності і відносини між СРСР і США. Нове радянське політичне керівництво будувало свої відносини із США на засадах нормалізації міжнародного клімату, на принципах міжнародного права. Розпочався процес ліквідації окремих видів зброї. У лютому 1989 р. СРСР вивів із Афганістану свої війська.

Під новим кутом зору радянське керівництво стало розглядати міжнародні гуманітарні проблеми, визначаючи пріоритети міжнародних угод, у тому числі Загальну декларацію прав людини.

Таким чином, у другій половині 80-х – на початку 90-х років сталися серйозні зрушення як у внутрішній, так і у зовнішній політиці СРСР. Під тиском об’єктивних законів розвитку суспільства радянське керівництво відмовилося від утопічних соціально-економічних експирементів і перейшло до пошуку цивілізованих шляхів виходу з кризи. Перебудова економічного і суспільно-політичного життя зумовила зміну зовнішньої політики СРСР. Вона проводилася у контексті нового політичного мислення, що послабило міжнародну напруженість і створило сприятливі умови для відносин між провідними державами світу.

Розпад СРСР. Співдружність незалежних держав.

Основними причинами розпаду СРСР були:

1) над монополізація державної економіки та неможливість її реформування в умовах командно-адміністративної системи (радянській економіці був притаманний екстенсивний шлях розвитку, затратний механізм і т. п.).

2) криза влади партійно-державної верхівки (монополія КПРС на політичну і державну владу, формування мафіозних структур).

3) Загострення національних проблем. Відбувалася підміна політики інтернаціоналізму, русифікація. Офіційна пропаганда декларувала ідеї “єдності народів”, “нової історичної спільності – радянського народу” тощо. Планомірно і послідовно проводилося нівелювання національних культур, традицій, звичаїв.

Після поразки серпневого заколоту (1991 р.) в СРСР була заборонена діяльність КПРС, республіки стали проголошувати свою незалежність, розпад СРСР набирав силу. М. Горбачов намагався стабілізувати політичну ситуацію і відновити Союз. 14 листопада у Ново-Огарьово 7 республік (Росія, Білорусія, Казахстан, Киргизстан, Туркменія, Таджикистан, Азербайджан) домовилися про створення Союзу Суверенних Держав. Але далі справа не йшла. 8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі під Брестом керівники Російської федерації, України та Білорусії – Б. Єльцин, Л. Кравчук, С. Шушкевич підписали угоду про створення Співдружності незалежних держав (СНД). 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті до цієї угоди приєдналося 8 республік колишнього СРСР. Засновники нового об’єднання підкреслили, що СНД не є державою, або наддержавним утворенням. Країни співдружності домовилися зберігати об’єднане командування військово-стратегічними силами та єдиний контроль над ядерною зброєю. Члени СНД гарантували дотримання міжнародних зобов’язань колишнього СРСР. 25 грудня 1991 р. М. Горбачов склав повноваження Президента СРСР.

Спочатку держави СНД намагалися зберегти об’єднанні збройні сили, але згодом кожна республіка почала створювати власну армію. Почався розподіл військового майна, що призвело до загострення відносин між державами СНД. Найбільш гострого характеру набрали суперечності між Росією і Україною, зокрема щодо розподілу Чорноморського флоту, військово-морської бази Севастополь, Криму тощо. Після розпаду СРСР Росія зберегла статус ядерної держави. Україна, Білорусія, Казахстан, на території яких була ядерна зброя погодилися передати її Росії за умов міжнародної гарантії безпеки. Республіки Балтії відмовилися від вступу до СНД і поставили питання про виведення російських військ зі своєї території, що зрештою сталося в 1994 р.

Внаслідок розвалу СРСР республіки отримали зруйновану економіку, їх розбудова відбувалася в умовах занепаду виробництва, гіперінфляції, зростання безробіття. Ставши незалежними, республіки проголошували курс на ринкові реформи. Найбільш вагомих здобутків на цьому шляху досягли Балтійські республіки, їм вдалося створити стабільну валюту, призупинити інфляцію, а з 1994 р. в них намітилася економічна стабілізація. Україна, Казахстан, Білорусія здійснюючи ринкові реформи не змогли добитися призупинення спаду виробництва, тут залишилися висока інфляція та падіння життєвого рівня населення. В Туркменістані і Узбекистані зберігався державний контроль над економікою.

Республіки колишнього СРСР відрізнялися між собою і за політичним устроєм. В балтійських республіках склалися стійкі демократичні системи. В Азербайджані, Вірменії, Білорусії, Грузії, Казахстані і Киргизії здійснювалася розбудова демократизації суспільства. В Туркменістані та Узбекистані владу зосередили в своїх руках компартійні політичні сили. Для багатьох республік проблеми суспільно-політичного життя поглиблювалися міжнаціональними протиріччями. В деяких республіках виникли сепаратиські рухи. Зокрема, Абхазія – автономна республіка у складі Грузії – проголосила свою незалежність. Придніпровська республіка була проголошена в Молдові. Не вичерпаною для Вірменії і Азербайджану залишається проблема Карабаху. В Таджикистані опозиційні до уряду сили вдалися до збройної боротьби. Разом з тим національно-державне розмежування республік СНД не змогло повністю знищити тих зв’язків, що склалися у попередні десятиріччя, а то й сторіччя. Все більше набирала сили тенденція до співробітництва серед республік СНД (між ними було створено Міжпарламентську Асамблею). В 1996 р. було підписано договір про поглиблення інтеграції в економічній і гуманітарній галузях між Білорусією, Казахстаном, Киргизією, Росією. Значним кроком у розбудові відносин між Україною і Росією стала ратифікація у 1998 р. широкомасштабного договору між ними про дружбу і співробітництво. Інтеграційні процеси між республіками СНД в кінці 90-х років стали звичайним явищем, вони значною мірою сприяли поглибленню і розбудові добрих відносин між сусідніми народами.

Таким чином, розпад СРСР – закономірне явище, оскільки то була тоталітарна держава, яка існувала не на принципах економічних законів, а на підпорядкуванні суспільства інтересам партійно-державної верхівки. Існування такої держави за умов демократизації стало неможливим, а зберігання тоталітаризму було безперспективним, оскільки СРСР втрачав свої позиції і став неконкурентноспроможним у цивілізованому світовому суспільстві. На уламках СРСР створились незалежні республіки і вони знаходяться зараз на різних рівнях економічного і політичного розвитку