Антична цивілізація та її стосунки з цивілізаційними світами Заходу та Сходу.

Починаючи з неолітичної доби, десь від VII тис. до н.е. в широких межах центру випереджуючого розвитку (від Передньої Азії до Балкан), починають вимальовуватися контури трьох магістральних шляхів суспільно-економічного розвитку.

1) аграрні суспільства зрошувального землеробства;

2) аграрно-скотарські суспільства зони з достатніми опадами для незрошувального землеробства;

3) переважно скотарські суспільства степової зони ( з певною питомою вагою землеробства, яке дедалі скорочується та з кінцевою перспективою переходу до кочівництва)

В першому випадку успіх господарської діяльності безпосередньо залежить від якості організації колективної праці значної кількості людей ( копання каналів, створення дамб тощо). Через це доволі рано в житті суспільства провідну роль починають відігравати представники адміністративно-господарського персоналу( які одночасно виконують жрецькі обов’язки). Рух суспільства в цьому напрямі починається ще в пізньо-палеолітичних суспільствах Сирії, Палестини, Північної Месопотамії та Східної Анатолії. Але повної реалізації таке суспільство досягає спершу в Єгипті, Шумері, Еламі та Хараппській цивілізації в ІІІ тис. до н.е.

Ці ранньоцивілізаційні системи виникають завдяки:

- зростанню обсягу виробництва методами вдосконалення організації колективної праці та централізованого перерозподілу її продуктів;

- концентрації надлишкового продукту в руках соціальної верхівки;

- трансформації натурального продукту в престижні цінності завдяки організації відповідних галузей ремісничого виробництва.

Такий шлях розвитку не міг реалізуватися та території Європи через відсутність необхідності в колективній організації зернового виробництв при високій собівартості робочої сили , а також через порівняно невисоку врожайність в цих екологічних зонах (холодні зими). Тому тут провідним стало незрошувальне землеробство з достатньо високою питомою вагою тваринництва, тоді як в зоні степів Євразії( від Дунаю та Карпат до Хінгана та Хуанхе) домінуючим стає кочове скотарство.

Другий шлях, який до речи був типовим для давньої Європи, пов'язаний з незрошувальним землеробством, зароджувався в районах Східного Середземномор’я, де було достатньо опадів. За періоду неоліту та енеоліту він розповсюдився через Егеїду на Балкани та Подунав’я, поступово охоплюючи всю середню смугу Європи.

В VI-IV тис. до н.е. суспільства такого типа, пов’язані з культурами «фарбованої кераміки» в трикутнику між Егеїдою, Середнім Дунаєм та Середнім Дніпром ( культури Караново, Вінча, Трипілля) демонструють високий рівень господарсько-побутової культури. Однак соціально-економічна база, заснована на автономії сімейних господарств не стимулювала розвитку тих над общинних адміністративно-політичних інститутів, які визначили виникнення деспотій давньосхідного типу. Розвиток пішов у напрямі утвердження суспільно-політичної автономії окремих родових сімей, що об’єднувалися в племена. Чим ширше вони розселялися в лісових просторах Європи, тим більше зростало значення окремих великосімейних господарств.

При цьому, якщо на півдні Європи, особливо в Егеїді, населення було відносно щільним та безпосередньо сприймало продуктивні імпульси , які надходили від цивілізацій Близького Сходу, то на півночі та північному заході, ближче до басейну Балтійського та Північного морів населення було рідким та майже не контактувало з більш розвиненими суспільствами. Саме таким чином вже в IV-III тис. до н.е. закладалися основи своєрідності південно – та північноєвропейського варіантів західного шляху розвитку, орієнтованого на окреме домогосподарство, як ланку суспільства.

Неабияке значення мають такі обставини, що на Близькому Сході, особливо в Шумері та Єгипті в V-IV тис. до н.е. темпи економічного розвитку та соціально-політичної самоорганізації значно випереджали процес індивідуалізації ( так би мовити «аристократизації») свідомості та культури «правлячої меншини». Тим часом в давньо-європейських суспільствах ми бачимо зворотну тенденцію. Тут, завдяки значній продуктивно-громадській самодостатності окремих родин, наявності в них рухомого майна (худоби) ( це гарантувало певну самостійність голів родин в межах общини) значно раніше виникає станово організована система з елементами військово-цивільного улаштування ( «воєнна демократія»). Це сталося тут значно раніше, ніж господарська база досягла рівня продуктивності , який необхідний для утворення ранньокласових відносин. Тому в суспільствах Стародавнього Сходу складається політична організація типу деспотичної монархії, яка підкоряє собі місцеву знать. В Європі ж знать набула сили раніше, ніж розпочався процес класоутворення, тому й зберегла своє вагоме місце в суспільстві надалі.

В Егеїді через особливі кліматичні зміни другої половини IV-ІІІ тис. до н.е. призвели до розпаду землеробських спільнот і це сприяло виходу місцевого населення протягом ІІІ тис. до н.е. на рівень ранньої цивілізації. Це відбулося раніше , ніж в усій Західній Європі і робить Егейський регіон особливим виключенням .

Це обумовило дивне, на перший погляд явище, виникнення в Егеїді ранньої цивілізації, майже одночасно, (з невеликим відставанням ) з першими цивілізаціями Давнього Сходу.

Серед умов, що визначили успішне завершення процесу становлення Крито-Мінойської цивілізації , слід відзначити:

- можливість розвитку багатогалузевого сільськогосподарського виробництва ( «середземноморська тріада»: зернові, оливки, виноград) у сполученні з тваринництвом та морським ловом риби на обмежених площинах( острів, гірська долина з виходом до моря тощо);

- можливість займатися цим ледь не цілий рік, завдяки мۥякому клімату;

- наявність високої металургійної бази;

- мореплавство;

- виробництво високотоварної продукції(вино, оливкова олія), розрахованої на експорт тощо.

Проте, всі ці сприятливі можливості могли бути реалізованими лише за умови створення високоорганізованих палацових господарств, які ефективно розпоряджалися громадськими та трудовими ресурсами. Така система «палацової економіки», що створилася на Криті на межі ІІІ-ІІ тис. до н.е., продовжувала розвиватися і при домінуванні в регіоні ахейських греків аж до кінця ІІ тис. до н.е. Принципово вона нічим не відрізнялася від соціально-економічної моделі близькосхідних цивілізацій бронзового віку, особливо Анатолії, Ханаану та Сирійсько-Фінікійського узбережжя.

Таким чином, ранньокласові суспільства Егеїди бронзового віку по всіх своїх основних параметрах вписувалися , здавалося би , в один безперервний ряд із синхронними їм «палацовими» містами-державами Малої Азії – хетськими, хурритськими, ханаанейськими та іншими. Нічого специфічно «західного» в них поки що немає.

Однак, з певним часом тут з’являється цілком особливе суспільство. Про це нам свідчить гомерівський епос, який осмислює особливу поведінку героїв Троянської війни. Не забудемо, що епос виник через чотириста років після війни та наступного падіння мікенської цивілізації. Характерною ознакою цього нового суспільства є ідеал гармонійної, вільної у своєму виборі людини, яка діє майже по за межами ієрархічно організованої системи влади, однак майже безсила перед Долею, Роком, Фатумом. (Це символ наданої зовні низки подій, незбагнених та не пояснюваних з точки зору причинно-наслідкових зв’язків. ) Вже за доби архаїки грек сприймав суспільні відносини як горизонтальні, тобто як відносини рівноцінних людей, а не як вертикальні – між вождями та простими общинниками. Причиною цього було народження нового суспільства на руїнах загиблої мікенської цивілізації, де склався баланс сил між різними верствами суспільства ( детальніше пояснити)

Падіння Мікенської системи призводить до загибелі всіх основних центрів Егейської цивілізації ІІ тис. до н.е. та розпаду відповідних соціально-економічних відносин. З ліквідацією військово-бюрократичного стану та палацової економіки зникає навіть писемність. Її основи через пару століть греки запозичать у фінікійців. Маси ахейського населення, які врятуються від влади дорійців, розсіються по островах Егейського басейну та на узбережжі Іонії.

Та, незважаючи на таку катастрофу, економічні можливості Греції на межі ІІ-І тис. до н.е. не тільки не знизилися, але набули нової перспективи. Це було пов’язано з технологічним переозброєнням сільського господарства в умовах ранньозалізного віку. Разом із тим, після зникненні палацових господарств відкрився простір для особистої ініціативи. Домогосподарство набуває технологічні та соціальні основи самостійності. Однак, на відміну від всієї Європи, в Егеїді виробляється нова якість людини, яка вже має за плечима досвід життя в умовах ранньої цивілізації.

Складаються нові общини на основі залишкових елементів загиблої Мікенської цивілізації. Окремі самостійні особи, що були вирвані з колишньої системи відносин, тепер самі розпоряджалися своєю долею та відповідали за життя своїх близьких Об’єднуючись в нові соціальні організми, вони тепер виступають як окремі господаря та самі визначають свій громадянський статус.

Така полісна громада від початку являє собою військово-політичну самоорганізацію, що складається з дрібних землеробів, які разом проживають та господарюють. Виробничі відносини, які складаються між ними, не притискають в них особистої основи та формують з них вільних та самодостатніх громадян.

Ніякої заданої наперед зовнішньої сили у вигляді деспотичної держави чи царства мікенського типу над ними немає. В їхньому середовищі обираються посадові особи, які підзвітні громаді але при цьому не мають важелів економічної влади над рештою общинників Цивільна громада , як союз приватних домогосподарств породжує та контролює політичні інститути , які служать інтересам самих повноправних громадян-власників.

За такої системи кожен громадянин має широкі можливості для самореалізації в соціальній, економічній та політичній сферах. Перешкодою на цьому шляху може стати лише сам громадянський колектив, який підвладний традиційним цінностям та захищає їх.( звинувачення проти Анаксагора, Сократа) або непокоїться через честолюбні прагнення непересічних співгромадян ( Аристид, Фемістокл, Алківіад).

При цьому жрецтво не стає монопольним інститутом освіченості , як в Єгипті. Кожен може вільно висловлюватися в народних зборах. Така свобода мислення та висловлювань стає важливою передумовою формування філософії, яка спирається на мислення вільних незалежних людей. Не випадково саме в Греції класичного періоду народився вислів «Людина є мірилом усіх речей».

Отже, як бачимо, найсуттєвіші моменти європейської культури - такі як окремий індивід, орієнтований на особистий успіх – мають місце вже в античній Греції. Але варто звернути увагу на принципові відмінності між Античністю та наступною середньовічною Європою :

По-перше, греки визнавали індивідуальну свободу не як універсальний загальний принцип, а як властивість лише громадян полісу. Раби, варвари, іноземці повноцінними людьми не вважалися.

По-друге, антична раціональність була орієнтована перш за все, на громадську сферу. Тоді як західно європейська була звернена на світ природи, який підкоряють та перетворюють засобом техніки. Грецький розум розвивався не стільки у зв’язку з технікою, скільки через риторику, діалектику, політику. Він був спрямований на вдосконалення громадської особистості а не на перетворення природи. Скоріше за все це пояснюється відміною в господарському та суспільному лад між античною Грецією та більш північною зоною Європи.

В той час, коли Середземномор’я виробляло принципи Античної цивілізації, в інших областях Європи йшло становлення своїх соціокультурних систем. Серед них найбільш значною була фракійська, кельтська та скіфська.

Самі по собі вони зійшли зі сцени ще в давнину, однак кожна мала своє певне значення в становленні Західнохристиянської та Східно християнської цивілізації.

Отже ми бачимо, що в межах західного давньоєвропейського шляху, ще за до античного часу виокремлюються дві основні лінії. Одна з них через крах Крито-Мікенського світу привела до формування Греко-Римської цивілізаційної системи. Друга, давньогерманська, північноєвропейська, оформилася в інший соціокультурний тип. В загальних рисах ці типи були названі Марксом як «античний» та «германський» спосіб виробництва.

У південній половині Східної Європи розвиток ускладнювався тим, що окрім взаємодії антично-візантійської та давньослов’янської систем важливим чинником виявився кочівний світ Євразійських степів: від скіфського до монгольського часу. Цей зовнішній чинник мав по-своєму не менше значення ніж прилучення слов’янських народів до культури Візантії.