Типологія та шляхи формування політичних еліт

Політична еліта не є соціально однорідна. Вона внутрішньо диференційована та має складну структуру, яку складають різні типи і види еліт, що дає право говорити про неї у множині. Виокремлення елементів структури політичної еліти, її поділ на типи й види можуть здійснюватись за різними ознаками. Найбільш загальними з них є місце в політичній системі та обсяг владних повноважень.

В. Парето за місцем у системі розподіляв еліту на правлячу та неправлячу, або контр-еліту. До правлячої еліти належать усі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством, до контр-еліти – особи, які наділені характерними для еліти якостями, але внаслідок свого соціального статусу або різних перешкод не мають доступу до управління. Контр-елітою може виступати політична опозиція, що прагне послабити владу правлячої еліти та взяти на себе частину її повноважень. В. Парето розумів під контр-елітою не просто політичну опозицію, а таку наділену елітарними якостями соціальну групу, яка не входить та не прагне увійти до складу правлячої еліти, але ставить собі за мету взагалі позбавити правлячу еліту влади й натомість створити нову систему здійснення влади. Саме з таким протистоянням він-пов'язував виникнення соціальних революцій і дію закону циркуляції еліт.

За часом і засобами утвердження панування політичні еліти розподіляються на традиційні та сучасні. Влада традиційних еліт спирається на традиційні цінності: звичаї, традиції, знатність походження, власність на землю й релігійні заслуги тощо. Відповідно до цінностей виокремлюються такі складові політичної еліти, як родова знать, земельна аристократія, воєнна еліта, релігійні ієрархи тощо. Влада сучасних еліт базується на сучасних цінностях, щодо яких належать промисловий (особливо фінансовий) капітал, освіченість чи професійні досягнення. Відповідно, до сучасних еліт належать підприємці, політичні лідери, наукова-технічна інтелігенція, та не всі, а лиш ті, котрі безпосередньо чи опосередковано займають владні позиції або мають можливість істотно впливати на прийняття політичних рішень.

Близьким до цієї типології є розподіл еліт залежно від основи їх формування на еліту крові, еліту власності та еліту інтелектуальної продуктивності. На основі крові формується еліта доіндустріального суспільства, на основі приватної власності, багатства – еліта індустріального, а на основі інтелектуальної продуктивності – постіндустріального суспільства.

Сучасні еліти за обсягом владних повноважень поділяються на вищі, середні та адміністративні. Чітких критеріїв поділу немає. Але вважається, що до вищої еліти належать ті, хто приймає найбільш значущі задля суспільства політичні рішення. Це провідні політичні керівники – глава держави, голова парламенту, прем'єр-міністр, а також ті, хто обіймають високі пости у законодавчій, виконавчій та судовій гілках влади (безпосереднє оточення глави держави, голови парламенту, прем'єр-міністра, керівники центральних органів виконавчої влади, провідних партій або політичних фракцій у парламенті). У кількісному відношенні вища еліта складає в державі 100-200 осіб. Опосередкованим показником належності до неї є відомість.

Середня політична еліта формується із великої кількості виборних посадових осіб – члени парламенту, губернатори, мери великих міст, лідери різних політичних партій, провідних груп інтересів. В її середовищі є своя дуже значна диференціація. Об'єднує представників середньої політичної еліти хіба що те, що вони є виборними, а не призначуваними особами.

Адміністративну еліту складає вищий прошарок службовців (й чиновництва), які мають вищі позиції у міністерствах, департаментах, комітетах та інших органах державного управління. На посади вони не обираються, а призначаються.

За змістом діяльності та функцій політична еліта розподіляється на партійну, воєнну, адміністративну та ідеологічну, а за способом формування – на закриту та відкриту. Еліти закритого типу створюються на власній основі. Вони максимально утруднюють проникнення до своїх лав нових членів, застосовуючи жорсткі критерії відбору. Еліти відкритого типу відтворюються зі залученням до власного складу представників нижчих верств населення, наділених елітарними рисами. Задані еліти оновлюються більш інтенсивно, ніж закриті.

Залежно від масштабів діяльності еліти поділяються на загальнонаціональну й регіональні. Регіональні політичні еліти відіграють важливу роль у федеративних державах, де організація влади в суб'єктах федерації повторює організацію влади в державі. За таких умов політична еліта суб'єктів федерації має таку ж структуру, як і загальнонаціональна еліта. В унітарних державах до регіональних політичних еліт належать керівний склад органів державного управління вищих адміністративно-територіальних одиниць, депутати органів місцевого самоврядування цих одиниць. Окремі еліти формуються в автономних утвореннях.

Оригінальну типологію політичних еліт пропонував В. Парето. Крім правлячої і неправлячої еліти (контр-еліти), але залежно від стилю правління він виокремлював еліту «левів» і еліту «лисів». До еліти «левів» належать консервативно налаштовані прихильники силових методів правління, виступають проти радикальних суспільних змін. До еліти «лисів» – люди динамічні, майстри обману й політичних комбінацій, прихильники радикальних перетворень у суспільстві, які спираються не на силу, але на переконання.

Посередником між елітою і масами виступає бюрократія. У прямому значенні термін бюрократія означає «панування канцелярії» й «владу контори». Як соціальна верства бюрократія виступає «групою осіб (у сучасному суспільстві – спеціалістів), котрі професійно виконують адміністративні функції в межах політичних структур й організацій». Під бюрократією розуміють також систему управління, здійснюваного за допомогою апарату влади, що відокремлений від суспільства, а також стоїть над ним, наділений специфічними функціями та привілеями. Похідним від бюрократії є бюрократизм, під котрим же розуміють вивищення службовців над суспільством та громадянами, абсолютизацію ними своїх власних інтересів під виглядом державних, невиправдану заорганізованість у вирішенні в державних установах тих або ж інших важливих для громадян питань.

Якісний стан еліти значною мірою залежить від особливостей її формування та відтворення. Всі дослідники еліт так чи інакше зачіпають це питання. Так, Г. Моска виокремив дві тенденції розвитку класу – аристократичну та демократичну й три способи його оновлення – наслідування, вибори або ж кооптацію. Перша тенденція пов'язана з наслідуванням і виявляється у прагненні еліти стати спадковою якщо не юридично, тоді фактично – шляхом відтворення на власній основі. Друга тенденція пов'язана із виборами та кооптацією і полягає в оновленні складу еліти за рахунок найбільш здатних щодо управління та найактивніших представників нижчих верств суспільства. У сучасній політології виокремлюються дві основних системи відбору політичних еліт: антрепренерська і система гільдій. Розрізняються вони залежно із того, хто, як й із кого здійснює відбір, якими є порядок й критерії відбору, наскільки широке коло селекторату, тобто тих, хто відбирає, та якими мотивами він керується під час відбору.

Антрепренерська система відбору характеризується відкритістю й широкими можливостями представників будь-яких суспільних груп претендувати на керівні посади. Відбір здійснюється на конкурентній основі за підставі невеликої кількості формальних вимог широким колом селекторату, яким можуть виступати всі виборці країни. Першорядне значення відіграють особистісні якості кандидата, особливо індивідуальна активність, уміння знайти підтримку широкої аудиторії, захопити її цікавими ідеями, пропозиціями і програмами. Головним засобом відбору до еліти в антрепренерській системі є вибори.

Система гільдій характеризується закритістю, відбором претендентів на більш високі посади головним чином із нижчих прошарків еліти, поступовим та повільним просуванням по службі. Відбір здійснюється в основі численних формальних вимог невеликим та відносно закритим колом селекторату, до якого входять, як правило, члени вищого керівного органу чи навіть один перший керівник. Окрім формальних вимог, таких, як освіта, вік, стаж роботи, особлива увага при призначенні на посаду звертається на партійність та особисту відданість вищому керівництву. Головним засобом відбору до еліти в системі гільдій є призначення.

Обидві системи відбору еліт у чистому вигляді трапляються рідко. В цілому же антрепренерська система переважає в демократичних державах, а система гільдій – за авторитарних і тоталітарних політичних режимів. Кожна з них має свої переваги і недоліки. Так, антрепренерська система добре пристосована до динамізму сучасного життя, більш відкрита для молодих лідерів і сприятлива для нововведень. Водночас із нею є пов'язані велика ймовірність ризику у політиці, слабка передбачуваність, схильність лідерів до популізму, надмірного захоплення зовнішнім ефектом.

Система гільдій характеризується виваженістю рішень, а теж передбачуваністю політики. Вона забезпечує наступництво в політиці і консенсус її суб'єктів. Однак ця система породжує бюрократизм і масовий конформізм і за відсутності конкурентних механізмів веде до поступової дегенерації еліти, її відриву від суспільства, а також перетворення у вузьку привілейовану групу. Наочним підтвердженням є притаманна соціалістичним країнам номенклатурна система відбору політичної еліти – один із найтиповіших варіантів системи гільдій. У контексті теорії еліт номенклатурою називають перелік посад, кадри яких затверджують вищі за рангом органи, та самі ці кадри. В самому переліку нічого недемократичного немає. Але антидемократичним є порядок обіймання відповідних посад, адже він характеризується всеосяжністю, відсутністю конкурентних механізмів, ідеологізацією й політизацією, домінуванням товариських і родинних зв'язків, особистою відданістю керівництву.

Відповідно, політичну еліту доцільно визначати як соціальну групу, яка займає провідне становище в системі політичного керівництва та управління суспільством.