Розвиток освіти і друкарства.

Центром вітчизняної освіти, науки і культури, духовним центром України і досі була Києво-Могилянська академія. Нею була створена інтелектуальна, церковна, військова еліта України замість втраченої в результаті полонізації.

В академії навчалися майбутні видатні вчені, письменники, педагоги, релігійні та культурні діячі, політики, філософи. Тут працювали кращі наукові та педагогічні сили того часу. Зокрема, професор філософії Інокентій Гізель – ректор академії – читав курси філософії та психології, в свій час навчався в Кембриджському університеті; Лазар Баранович – відомий політичний, освітній, церковний діяч і письменник – ректор академії; професор риторики Іоаникій Галятовський – ректор академії, талановитий проповідник, автор першого вітчизняного друкованого посібника з риторики (гомілетики) «Наука, альбо способ зложеня казаня»; професор Стефан Яворський – уродженець Галичини із Яворова, викладач; професори Йоасаф Кроковський (православний митрополит Лівобережної України в 1708-1718 рр.) і Феофан Прокопович – найвизначніший вчений-енциклопедист тогочасної України – філософ, літератор, публіцист, історик, математик, астроном.

З Києво-Могилянської академії вийшов письменник та церковно-освітній діяч Данило Туптало. Його найвизначнішим твором є «Четьї Мінеї» або «Житія святих». Це зібрання оповідей про діяльність святих та історію України.

Велику роль у справі розвитку, відродження академії відіграв гетьман України Іван Мазепа, котрий був її меценатом, добродійником і опікуном. Він збагатив її бібліотекою й рідкісними рукописами, збудував для неї новий будинок. Мазепа сам часто відвідував академію, бував на її диспутах та виставах.

І.Мазепа славився як знавець іноземних мов. Крім української, добре володів польською, латинською, італійською, німецькою, більш-менш французькою і татарською.

У Києво-Могилянській академії навчався видатний церковний діяч Рафаїл Заборовський. У 1743 р. він добився поновлення Київської митрополії і став митрополитом. Це був останній київський митрополит, який протистояв натиску російського царизму на українську культуру, дбав про розвиток освіти в Україні та церковне зодчество. Особливим об’єктом його уваги стала Києво-Могилянська академія, котру вдячні сучасники називали Києво-Могиляно-Заборовською. Він прагнув повернути їй славу і велич, які вона мала за часів І. Мазепи. За його ініціативи почали вводитись нові навчальні курси, викладати які запросили провідних вчених. На потреби академії, її розвиток Заборовський виділяв значні церковні та власні кошти.

Києво-Могилянська академія користувалася заслуженою славою. Але поступово становище змінилось. Вона поступово перетворювалась в духовний навчальний заклад. У середині XVIII ст. намічається охолодження світської молоді до академії. В загальній кількості «спудеїв» починають переважати діти духовенства.

У розвитку освіти в Україні важливу роль відіграли колегіуми – середні навчальні заклади, що здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців державних установ, учителів початкових класів. У колегіумах навчалися переважно діти старшин, духовенства, заможних міщан і козаків. Їх в Україні було три: Чернігівський, Харківський і Переяславський, відкриті відповідно у 1700, 1721, 1738 рр.

З цими колегіумами, а також з Києво-Могилянською академією підтримував зв’язок Львівський університет. Він був відкритий 20 січня 1661 р. грамотою польського короля Яна Казимира, за якою Львівській єзуїтській школі-колегії надавались «гідність академії і титул університету» з правом викладання всіх тодішніх університетських дисциплін, присудження вчених ступенів бакалавра, ліценціата (проміжний ступінь між бакалавром і доктором), магістра і доктора. Навчальний заклад мав свою бібліотеку та найбільшу у Львові друкарню. Після розпуску в 1773 р. ордену єзуїтів, Львівський університет було закрито. Однак незабаром кілька підрозділів єзуїтської академії стали підвалинами Йосифінського університету у Львові після того, як у 1772 р. Галичина увійшла до складу Австрійської імперії, на чолі якої був імператор Йосиф ІІ. Урочисте відкриття Йосифінського університету у Львові відбулось 16 листопада 1784 р. у складі чотирьох факультетів: філософського, юридичного, медичного і теологічного. Викладання велося латинською мовою, а після входження Галичини в 1772 р. до складу Австрії – німецькою або польською мовою.

Значну роль у підготовці національних, релігійних і культурних діячів на західних землях України відіграв також Перемишльський колегіум, заснований у 1738 р.

Що ж до розвитку шкільної освіти, то на Запоріжжі існувало три типи шкіл: січові, монастирські та церковнопарафіяльні. Школи Запорозької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з вихованням. Феномен духовності козацької педагогіки – у поєднанні духовно-інтелектуального та фізичного ідеалу, вірі у вищість справедливості, мужності та мудрості. Навчання тут велося українською мовою. Вчителями були дяки, яким допомагали обрані учнями отамани – один для дорослих і один для підлітків. Школи утримувались за рахунок коша та пожертвувань старшини і заможного козацтва. В усіх запорізьких школах, поряд з читанням і письмом, учнів навчали музики і співів. Високого рівня досягла освіта і на Гетьманщині. У 1740 р. діяло 866 початкових шкіл, у яких в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання і письма.

На Лівобережжі у тих місцевостях, де населення жило по хуторах, дітей вчили «мандрівні дяки». Майже в кожному селі був утримуваний на кошти громади шпиталь, де жили старі, вбогі та немічні люди й сироти, яких учили в школі.

На Правобережній Україні та західноукраїнських землях, що перебували під пануванням Польщі, українські школи існували лише в деяких селах при церквах і монастирях. У таких школах навчалася незначна кількість дітей міщан, нижчого духовенства, козаків, іноді селян. Поряд із школами існували шпиталі для жебраків, калік, сиріт. Інколи дяки влаштовували невеликі бурси для учнів з інших сіл. Продовжували освітню діяльність і давні братські школи, серед яких виділялася Львівська. Тут навчалися переважно діти заможних міщан і частково селян. Проте постійна дискримінація з боку польсько-шляхетської влади, а нерідко й пряме насильство, призводили до поступового зменшення кількості братських шкіл.

У Львові існувала початкова школа при соборі св. Юра. Діяло також чимало «покутних школок» при братствах передмістя Львова – Благовіщенському, Святого Миколая, Параскеви П´ятниці, Воскресіння; у Дрогобичі – при братствах Юр´ївському, Троїцькому і Чеснохрестському, по три – у Бродах та Стриї. В містах Східної Галичини після переходу її в 1772 р. рід владу Австрійської монархії існували трирічні нормальні школи. В них навчалися діти шляхти, міщан, духовенства. Викладання в школах велося переважно польською мовою, а з останньої чверті XVIII ст. – німецькою. Кількість учнів-українців в цих школах була незначною.

Зазначимо, що після занепаду братських шкіл справу розвитку шкільництва перейняли ченці-василіяни. Василіяни організували духовні семінарії у Володимир-Волинському, Холмі, Радомишлі, Житомирі, Вільно, мали понад 20 своїх колегій і шкіл. Після заборони в 1773 р. діяльності єзуїтів, у розпорядження василіян було передано їх шкільні будинки та майно. Доступ до навчання в таких освітніх закладах мали лише діти шляхти. У школах панувала сувора дисципліна, надзвичайно велику увагу зосереджували на релігійному вихованні. Василіянські школи піддавалися сильному полонізаційному впливу.

На Закарпатті XVIII ст. ввійшло в історію як період латинізації й мадяризації українського населення. Переслідування зазнавало нижче православне духовенство, знищувалися книги, закривалася і до того мізерна кількість початкових шкіл з рідною мовою навчання. Існували лише поодинокі початкові школи з руською мовою навчання, учителювали в яких дяки. Ці школи утримувалися за рахунок сільських міських громад.

Книгодрукування. У справі книгодрукування провідну роль продовжувала відігравати друкарня Києво-Печерської лаври. За цей період тут було надруковано понад 120 книг. Більшість з них мали від 500 до 1000 сторінок.

Всього в другій половині ХVІІ–ХVIII ст. в Україні функціонувало 13 друкарень.

Кілька друкарень існувало у західноукраїнських землях. Найпотужнішою з-поміж них була друкарня австрійця Антонія Піллера. Вона видавала літературу німецькою, латинською, французькою, українською, польською, грецькою, єврейською мовами. До 1800 р. тут було видано понад 250 книжок. З цієї друкарні у 1776 р. вийшла перша в Україні газета – «Львівська газета», яка призначалася для урядових службовців та аристократичних кіл. Вона друкувалася французькою мовою, була дуже маленькою – чотири сторінки формату.

У XVIII ст. в Україні почали виникатикнижкові крамниці. Перша така крамниця з’явилася у 1781 р. у Глухові. Тут реалізовувались книги вітчизняних і зарубіжних видавництв. Ініціатором відкриття цієї крамниці виступив Федір Туманський. В 1720 р. в Глухові було відкрито першу міську бібліотеку.

Унікальну бібліотеку мав гетьман І. Мазепа (згоріла при руйнуванні Батурина в 1708). Великі книжкові колекції належали Л. Барановичу, І. Галятовському, Ф. Прокоповичу, С. Величку та ін.

Важливою подією в історії видавничої справи стало запровадження гражданського шрифту. Це сприяло збільшенню публікацій офіційних паперів і світських видань. Першу в Україні друкарню з таким шрифтом було засновано у 1764 р. в Єлисаветграді. Друкарні з гражданським шрифтом згодом були засновані в Києві. Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Чернігові, Житомирі, Кам’янці-Подільському, Бердичеві.

Запровадження гражданського шрифту в книгодрукуванні різко розмежувало церковну і світську літературу. Кирилиця призначалася для друкування лише церковних книг, а «гражданка» – для світських видань.