Організаційні структури управління підприємством
Організаційна структура управління — форма системного управління, яка визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів із використанням лінійних, функціональних і міжфункціональних зв'язків у процесі спілкування.
Лінійні зв'язки виникають між підрозділами і керівниками різних рівнів управління, де один керівник підпорядкований іншому.
Функціональні зв'язки характеризують взаємодію керівників, які виконують певні функції на різних рівнях управління, і між ними не існує адміністративного підпорядкування.
Міжфункціональні зв'язки мають місце між підрозділами однакового рівня управління.
З усього різноманіття організаційних структур управління дуже чітко виділяються дві великі групи. Це — ієрархічні й адаптивні організаційні структури (рис. 3.1).
Розглянемо у чому полягає їхнє розходження.
Ієрархічні організаційні структури (їх ще називають формальними, механістичними, бюрократичними, класичними, традиційними) характеризуються твердою ієрархією влади на підприємстві, формалізацією правил і використовуваних процедур, централізованим прийняттям рішень, вузько визначеною відповідальністю в діяльності.
Адаптивні організаційні структури (органічні, гнучкі) характеризуються розмитістю ієрархії управління, невеликою кількістю рівнів управління, гнучкістю структури влади, слабким чи помірним використанням формальних правил і процедур, децентралізацією прийняття рішень, широко обумовленою відповідальністю в діяльності.
Ієрархічні структури управління мають багато різновидів. Вони утворюються відповідно до принципів, які були сформульовані ще на початку XX сторіччя. При цьому головна увага приділялася поділу праці на окремі функції.
Сучасні організаційні структури ієрархічного типу походять від елементарних структур.
Елементарна організаційна структура відображає дворівневий поділ, що може існувати тільки на малих підприємствах. При такій структурі в організації виділяються верхній рівень (керівник) і нижній рівень (виконавець). До елементарних структур можна віднести лінійні та функціональні організаційні структури управління. Ці види структур як самостійні не використовуються жодним великим підприємством.
Лінійна структура управління дуже проста за своєю сутністю: основним принципом її побудови є вертикальна ієрархія, тобто підпорядкованість ланок управління знизу доверху. При лінійній структурі управління дуже чітко здійснюється принцип єдиноначальності: на чолі кожного підрозділу стоїть керівник, наділений усіма повноваженнями, який здійснює одноособове керівництво підлеглими йому ланками, а також зосереджує у своїх руках усі функції управління.
|
Рис. 3.1. Класифікація видів організаційних структур управління
Керівники підрозділів нижчих ступенів безпосередньо підпорядковуються тільки одному керівникові більш високого рівня управління, вищий орган управління не має права віддавати розпорядження будь-яким виконавцям, минаючи їхнього безпосереднього керівника. Даний вид структур характеризується одномірністю зв'язків: у них одержують розвиток тільки вертикальні зв'язки.
До переваг лінійної організаційної структури управління можна віднести:
1) єдність розпорядництва, простоту і чіткість підпорядкування;
2) повну відповідальність керівника за результати діяльності підлеглих йому підрозділів;
3) оперативність у прийнятті рішень;
4) погодженість дій виконавців;
5) одержання нижчестоящими ланками погоджених між собою розпоряджень і завдань.
Недоліками цього найпростішого виду структури управління можна назвати:
1) велике інформаційне перевантаження керівника, величезний потік документів, множинність контактів із підлеглими, вищими і суміжними ланками;
2) високі вимоги до керівника, який повинен бути висококваліфікованим фахівцем, що володіє різнобічними знаннями і досвідом з усіх функцій управління і сфер діяльності, які здійснюють підлеглі йому працівники;
3) структура може бути пристосована тільки до вирішення оперативних і поточних завдань;
4) структура негнучка і не дає змоги вирішувати завдань, що залежать від умов функціонування, які постійно змінюються.
Лінійна організаційна структура управління застосовується, як правило, тільки в низових виробничих ланках (у групах, бригадах тощо), а також на малих підприємствах у початковий період їхнього становлення
Для функціональної структури управління характерне створення, структурних підрозділів, кожен з яких має свої чітко визначені, конкретні завдання й обов'язки. Отже, в умовах даної структури кожен орган управління, а також виконавець спеціалізований на виконанні окремих видів управлінської діяльності (функцій). Створюється апарат фахівців, що відповідають тільки за визначену ділянку роботи.
В основі функціональної структури управління лежить принцип повного розпорядництва: виконання вказівок функціонального органу в межах його компетенції обов'язкове для підрозділів.
Переваги функціональної структури управління можна звести до наступного:
1) висока компетентність фахівців, що відповідають за виконання конкретних функцій;
2) спеціалізація підрозділів на виконанні певного виду управлінської діяльності, ліквідація дублювання у виконанні завдань управління окремими службами.
Недоліками цього виду організаційної структури управління можна назвати:
1) порушення принципу повноправного розпорядництва, принципу єдиноначальності;
2) тривала процедура прийняття рішень;
3) труднощі підтримки постійних взаємозв'язків між різними функціональними службами;
4) зниження відповідальності виконавців за роботу, оскільки кожен виконавець одержує вказівки від декількох керівників;
5) неузгодженість і дублювання вказівок і розпоряджень, які одержують виконавці "зверху";
6) кожен функціональний керівник і функціональний підрозділ ставлять свої питання на перше місце, не погоджуючи їх із необхідністю досягнення поставлених перед підприємством цілей.
Деякою мірою сприяють ліквідації недоліків лінійної і функціональної організаційних структур лінійно-штабна і лінійно-функціональна структури управління, що передбачають функціональний поділ управлінської праці в підрозділах різних рівнів і поєднання лінійного і функціонального принципів управління. В цьому випадку функціональні підрозділи можуть проводити свої рішення або через лінійних керівників (в умовах лінійно-штабної структури), або в межах спеціальних повноважень прямо доводити їх до спеціалізованих служб чи окремих виконавців на нижчестоящому рівні (в умовах лінійно-функціональної структури управління).
В основі лінійно-штабної структури управління лежить лінійна структура, але при лінійних керівниках створюються спеціальні підрозділи (штабні служби), що спеціалізуються на виконанні певних управлінських функцій. Ці служби не мають права прийняття рішень, а лише забезпечують силами своїх фахівців більш кваліфіковане виконання лінійним керівником своїх обов'язків. Діяльність функціональних фахівців у цих умовах зводиться до пошуку найраціональніших варіантів вирішення завдань. Остаточне ухвалення варіанту вирішення і передача його підлеглим для виконання здійснюється лінійним керівником.
В умовах цього виду структур управління зберігається принцип єдиноначальності. Важливим завданням лінійних керівників при цьому стає координація дій функціональних служб (ланок) і спрямування їх у русло загальних інтересів підприємства.
На відміну від лінійно-штабної, в лінійно-функціональній структурі, найпоширенішій структурі ієрархічного типу, яка й дотепер широко використовується в усьому світі, функціональні підрозділи можуть самі віддавати розпорядження нижчестоящим ланкам, але не з усіх, а з обмеженого кола питань, які обумовлені їхньою функціональною спеціалізацією.
Основу лінійно-функціональних структур становить, крім лінійних принципів керівництва, спеціалізація управлінської діяльності за функціональними підсистемами підприємства (маркетинг, дослідження й розробки, виробництво, фінанси й економіка тощо), а також "шахтний" принцип побудови. Цей принцип означає, що кожною функціональною підсистемою формується ієрархія служб ("шахта"), що пронизує все підприємство від верху до низу.
Переваги лінійно-функціональної структури управління:
1) стимулювання ділової і професійної спеціалізації в умовах даної структури управління;
2) висока виробнича реакція підприємства, тому що вона побудована на вузькій спеціалізації виробництва і вузькій кваліфікації фахівців;
3) зменшення дублювання зусиль у функціональних ділянках;
4) поліпшення координації діяльності в функціональних ділянках.
Незважаючи на якнайбільше поширення лінійно-функціональних структур управління, вони мають ряд недоліків:
1) "розмивання" розробленої стратегії розвитку підприємства: підрозділи можуть бути зацікавлені в реалізації тільки своїх локальних цілей і завдань більшою мірою, ніж усього підприємства в цілому, тобто ставити свої власні цілі вище від цілей всього підприємства;
2) відсутність тісних взаємозв'язків і взаємодії на горизонтальному рівні між підрозділами;
3) різке збільшення обсягу роботи керівника підприємства і його заступників через необхідність узгодження дій різних функціональних служб;
4) надмірно розвинута система взаємодії по вертикалі;
5) втрата гнучкості у взаємовідносинах працівників апарату управління через застосування формальних правил і процедур;
6) слабка інноваційна і підприємницька реакція підприємства;
7) неадекватне реагування на вимоги зовнішнього середовища;
8) ускладнення й уповільнення передачі інформації, що позначається на швидкості й своєчасності прийняття управлінських рішень; ланцюг команд від керівника до виконавця стає занадто довгим, що ускладнює комунікацію.
Дивізіональна структура — структура, заснована на відокремленні великих автономних виробничо-господарських підрозділів (відділень, дивізіонів) і відповідних їм рівнів управління з наданням цим підрозділам оперативно-виробничої самостійності і з перенесенням на цей рівень відповідальності за кінцевий фінансовий результат.
Оперативний рівень управління, що концентрується на виробництві конкретного продукту чи на здійсненні діяльності на визначеній території, був нарешті відділений від стратегічного, відповідального за розвиток підприємства в цілому.
Вищий керівний орган підприємства лишає за собою право контролю за загальнокорпоративними питаннями стратегії розвитку, науково-дослідними розробками, фінансами, інвестиціями тощо. Отже, для дивізіональних структур характерне поєднання централізованого стратегічного планування у верхніх ешелонах управління із децентралізованою діяльністю відділень, на рівні яких здійснюється оперативне управління і які відповідальні за одержання прибутку. У зв'язку з перенесенням відповідальності за прибуток на рівень відділень (дивізіонів) вони стали розглядатися як "центри прибутку".
Дивізіональні структури управління прийнято характеризувати як поєднання централізованої координації з децентралізованим управлінням (децентралізація при збереженні координації і контролю).
Дивізіональний підхід забезпечує тісніший зв'язок виробництва із споживачами, істотно прискорюючи його реакцію на зміни, що відбуваються у зовнішньому середовищі.
Дивізіональні структури характеризуються повною відповідальністю керівників відділень за результати діяльності очолюваних ними підрозділів. У зв'язку з цим найважливіше місце в управлінні підприємствами посідають не керівники функціональних підрозділів, а керівники, що очолюють виробничі відділення.
Структуризація підприємства за відділеннями (дивізіонами) проводиться, як правило, за одним із трьох принципів:
за продуктовим — з урахуванням особливостей продукції, що випускається, чи послуг, що надаються;
за групами споживачів — залежно від їхніх конкретних потреб;
за регіональним — залежно від території, що обслуговується.
У зв'язку з цим розрізняють три типи дивізіональних структур: продуктові, орієнтовані на групи споживачів, регіональні.
Переваги даного виду структур:
ü використання дивізіональних структур дає змогу підприємствам приділяти конкретному продукту чи споживачеві географічного регіону стільки ж уваги, скільки приділяє невелике спеціалізоване підприємство, у результаті чого можна швидше реагувати на зміни, що відбуваються в зовнішньому середовищі, адаптуватися до умов, які змінюються;
ü цей вид структури управління орієнтує на досягнення кінцевих результатів діяльності підприємства (виробництво конкретних видів продукції, задоволення потреб певного споживача, насичення товарами конкретного регіонального ринку);
ü зменшення складності управління, що виникає у керівників вищої ланки;
ü відокремлення оперативного управління від стратегічного, у результаті чого вище керівництво підприємства концентрується на стратегічному плануванні й управлінні;
ü перенесення відповідальності за прибуток на рівень дивізіонів, децентралізація прийняття оперативних управлінських рішень.
Водночас існують недоліки розглянутого виду організаційних структур:
1) дивізіональні структури управління призвели до зростання ієрархічності, тобто вертикалі управління, що спричинило формування проміжних рівнів управління для координації роботи відділень, груп тощо;
2) протиставлення цілей відділень загальним цілям розвитку підприємства, розбіжність інтересів "верхів" і "низів" у багаторівневій ієрархії;
3) можливість виникнення міжвідділкових конфліктів, зокрема у разі дефіциту ключових ресурсів, що розподіляються централізовано;
4) невисока координація діяльності відділень (дивізіонів), штабні служби роз'єднані, горизонтальні зв'язки ослаблені;
5) неефективне використання ресурсів, неможливість їх використовувати повною мірою в зв'язку із закріпленням ресурсів за конкретним підрозділом;
6) збільшення витрат на утримання апарату управління внаслідок дублювання тих самих функцій у підрозділах і відповідного збільшення чисельності персоналу.
Аналіз різновидів організаційних структур ієрархічного типу засвідчив, що перехід до гнучкіших, адаптивніших структур управління, краще пристосованих до динамічних змін і вимог виробництва, був об'єктивно необхідний і закономірний.
Для адаптивних організаційних структур характерна відсутність бюрократичної регламентації діяльності органів управління, відсутність детального поділу праці за видами робіт, розмитість рівнів управління і невелика їх кількість, гнучкість структури управління, децентралізація прийняття рішень, індивідуальна відповідальність кожного працівника за загальні результати діяльності.
Крім того, адаптивні організаційні структури, як правило, характеризуються такими ознаками:
Ø здатністю порівняно легко змінювати свою форму;
Ø орієнтацією на прискорену реалізацію складних проектів та комплексних програм;
Ø обмеженою дією в часі;
Ø створенням тимчасових органів управління.
До різновидів структур адаптивного типу можна віднести: проектні; матричні; програмно-цільові; проблемно-цільові; структури, засновані на груповому підході (командні, проблемно-групові, бригадні) та сітьові організаційні структури.
Проектні структури — це структури управління комплексними видами діяльності, які через їхнє вирішальне значення потребують забезпечення безупинного координуючого та інтегруючого впливу при жорстких обмеженнях у витратах, термінах і якості робіт.
Традиційно керівник підрозділу на будь-якому великому підприємстві в рамках організаційної структури ієрархічного типу має безліч різних обов'язків і несе відповідальність за різні аспекти декількох різних програм, проблем, проектів, видів продукції та послуг. Безумовно, що в цих умовах навіть гарний керівник на якісь види діяльності буде звертати більше уваги, а на інші — менше. Через те, що неможливо врахувати всі особливості, усі деталі проектів, це може призвести до найсерйозніших наслідків. Тому для того, щоб управляти проектами, і насамперед великомасштабними, використовуються спеціальні проектні структури управління.
Проектні структури на підприємствах, як правило, застосовуються тоді, коли виникає необхідність розробити і здійснити організаційний проект комплексного характеру, що охоплює, з одного боку, вирішення широкого кола спеціалізованих технічних, економічних, соціальних і інших питань, і, з другого боку, діяльність різних функціональних і лінійних підрозділів. До організаційних проектів можна віднести будь-які процеси цілеспрямованих змін у системі, наприклад, реконструкцію виробництва, розробку й освоєння нових видів продукції і технологічних процесів, будівництво об'єктів тощо.
Проектна структура управління — це тимчасова структура, яка створюється для вирішення конкретного комплексного завдання (розробки проекту і його реалізації). Зміст проектної структури управління полягає в тому, щоб зібрати в одну команду найкваліфікованіших співробітників різних професій для здійснення складного проекту у встановлений термін із заданим рівнем якості й у рамках виділених для цієї мети матеріальних, фінансових і трудових ресурсів.
Основними перевагами такого виду структур управління є:
Ø інтеграція різних видів діяльності підприємства з метою одержання високоякісних результатів від певного проекту;
Ø комплексний підхід до реалізації проекту, розв'язання проблеми;
Ø концентрація всіх зусиль на вирішенні одного завдання, на виконанні одного конкретного проекту;
Ø велика гнучкість проектних структур;
Ø активізація діяльності керівників проектів і виконавців у результаті формування проектних груп;
Ø посилення особистої відповідальності конкретного керівника як за проект у цілому, так і за його елементи.
До недоліків проектної структури управління можна віднести наступне:
1) при наявності декількох організаційних проектів чи програм проектні структури призводять до дроблення ресурсів і помітно ускладнюють підтримку і розвиток виробничого й науково-технічного потенціалу підприємства як єдиного цілого;
2) від керівника проекту потрібне не лише управління всіма стадіями життєвого циклу проекту, а й врахування місця проекту в мережі проектів даного підприємства;
3) при використанні проектної структури виникають труднощі з перспективним використанням фахівців на даному підприємстві;
4) спостерігається часткове дублювання функцій.
Однією з найскладніших структур управління адаптивного типу визнається матрична структура. Вона виникла як реакція на необхідність проведення швидких технологічних змін при максимально ефективному використанні висококваліфікованої робочої сили.
Матрична структура відображає закріплення в організаційній побудові підприємства двох напрямків керівництва, двох організаційних альтернатив. Вертикальний напрямок — управління функціональними та лінійними структурними підрозділами підприємства. Горизонтальний — управління окремими проектами та програмами, для реалізації яких залучаються людські й інші ресурси різних підрозділів підприємства.
При такій структурі встановлюється поділ прав керівників, що здійснюють управління підрозділами, і керівників, що керують виконанням проекту. Найважливішим завданням вищого керівного складу підприємства в цих умовах стає підтримка балансу між двома організаційними альтернативами.
Отже, відмінною рисою організаційної структури управління матричного типу є наявність у працівників одночасно двох керівників, що мають рівні права.
Виникає система подвійного підпорядкування, що базується на поєднанні двох принципів — функціонального і проектного (продуктового).
Матричні структури управління можуть бути двох видів. У першому випадку керівник проекту взаємодіє з двома групами підлеглих: із постійними членами проектної групи і з іншими працівниками функціональних підрозділів, що підпорядковуються йому на тимчасовій основі і з обмеженого кола питань. При цьому зберігається підпорядкованість цих виконавців безпосереднім керівникам підрозділів, відділів, служб. У другому випадку керівникові проекту можуть підпорядковуватися тимчасово тільки виконавці з відповідних функціональних підрозділів.
Перевагами матричної структури є:
1) інтеграція різних видів діяльності підприємства в рамках реалізованих проектів, програм;
2) одержання якісних результатів від великої кількості проектів, програм, продуктів;
3) значна активізація діяльності працівників апарату управління в результаті формування проектних (програмних) команд, які активно взаємодіють із функціональними підрозділами, посилення взаємозв'язку між ними;
4) залучення керівників усіх рівнів і фахівців у сферу активної творчої діяльності з реалізації організаційних проектів і насамперед із прискореного технічного удосконалення виробництва;
5) скорочення навантаження на керівників вищого рівня управління шляхом передачі повноважень, прийняття рішень на середній рівень при збереженні єдності координації і контролю за ключовими рішеннями на вищому рівні;
6) посилення особистої відповідальності конкретного керівника як за проект (програму) у цілому, так і за його елементи.
Але розробка матричних структур дуже часто розглядається як досягнення розвитку управлінської теорії, що дуже важко реалізується на практиці. До недоліків матричних структур відносять такі:
1) складність матричної структури. Для практичної реалізації, для її впровадження необхідна тривала підготовка працівників і відповідна організаційна культура;
2) у зв'язку із системою подвійного підпорядкування підривається принцип єдиноначальності, що часто призводить до конфліктів, у рамках цієї структури породжується двозначність ролі виконавця і його керівників, що створює напруження у відносинах між членами трудового колективу підприємства;
3) у рамках матричної структури проявляється тенденція до анархії, оскільки в її умовах нечітко розподілені права і відповідальність за її елементами;
4) боротьба за владу, тому що в рамках цієї структури чітко не визначені владні повноваження;
5) наявність додаткових витрат на утримання більшої кількості керівників, а також на вирішення конфліктних ситуацій;
6) двозначність і втрата відповідальності заважають досягненню високоякісних результатів;
7) виникають труднощі з перспективним використанням фахівців на даному підприємстві;
8) спостерігається часткове дублювання функцій;
9) несвоєчасно приймаються управлінські рішення, як правило, характерне групове їх прийняття;
10)порушується традиційна система взаємозв'язків між підрозділами;
11) ускладнюється повноцінний контроль за рівнями управління.
При цьому слід зазначити, що перехід до матричних структур, як правило, охоплює не все підприємство, а лише якусь його частину, і масштаби застосування окремих елементів матричного підходу на підприємствах досить значні.
Список використаної літератури:
1. Економіка підприємства: підручник / За заг. ред. С.Ф. Покропивного. – Вид. 2-е, перероб. та допов. – К.: КНЕУ, 2005. – 528 с.
2. Шваб Л.І. Економіка підприємства: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - 2-е вид. – К.: Каравела, 2005. – 568 с.
3. Внутрішній економічний механізм підприємства: Навч. посібник / М.Г. Грищак, О.М. Гребешкова, О.С. Коцюба; за ред.. М.Г. Грищака. - К.: КНЕУ, 2001. - 228с.
4. Сідун В.А., Пономарьова Ю.В. Економіка підприємства: Навч. пос. - Київ: Центр навчальної літератури, 2003. - 436с.
Питання для теоретичної підготовки:
1. Поняття і класифікація основного капіталу підприємства.
2. Класифікація основних фондів за виробничим призначенням.
3. Виробнича структура основних фондів, чинники, що впливають на неї.
4. Облік і оцінка основних фондів.
5. Види і показники зношування основних фондів.
6. Поняття амортизації основних фондів, норми амортизації.
7. Методи амортизації основних фондів.
8. Ремонт основних фондів, види ремонтів та їх фінансування.
9. Розширене відтворення основних фондів.
10. Показники використання основних фондів підприємства.
11. Показники руху основних фондів підприємства.
12. Напрямки поліпшення використання основних фондів підприємства.
1. Поняття і класифікація основного капіталу підприємства
Основний капітал — головна складова частина національного багатства країни.
Вартісним виразом виробничих фондів підприємства є основні і оборотні фонди.
Основний капітал (основні фонди підприємства) - це засоби праці, які функціонують у виробничому процесі тривалий час (понад один рік), не змінюючи при цьому своїх форм і розмірів, мають вартість, не меншу від встановленої державою межі, і переносять її на вартість готової продукції поступово, шляхом амортизаційних відрахувань.
Основні фонди поділяються на виробничі і невиробничі.
Основні виробничі фонди функціонують у сфері матеріального виробництва підприємства.
Основні невиробничі фонди не беруть безпосередньої участі в процесі виробництва, задовольняючи соціальні (побутові, житлові, культурні, медичні) потреби працівників підприємства: житловий фонд, будинки відпочинку, медичні заклади, заклади громадського харчування, спортивні установи та ін.
За своїм речовим складом, термінами служби, функціональною роллю в процесі виробництва основні фонди є неоднорідні.
2. Класифікація основних фондів за виробничим призначенням
Залежно від функцій, що виконують засоби праці у виробничому процесі, вони класифікуються за виробничим призначеннямі поділяються на такі групи:
1.Будівлі- корпуси цехів, адміністративно-господарські побудови, склади, кладові тощо.
2. Споруди- інженерно-технічні об'єкти: нафтові і газові свердловини, насосні станції, тунелі, очисні споруди, мости, стволи шахт, водонапірні башти та ін.
3.Передавальні пристрої- засоби, за допомогою яких передаються всі види енергії (електричної, механічної, теплової) від машин-двигунів до робочих машин: електромережі, паро-, водо-, газо-, нафтопроводи.
4.Машини і обладнанняподіляються на:
• силові машини і обладнання (котли, дизелі);
• робочі машини і обладнання (верстати, преси, агрегати);
• вимірювальні та регулюючі прилади та пристрої, лабораторне обладнання;
• обчислювальна техніка.
Найважливіша складова - робочі машини і обладнання; вони безпосередньо впливають на предмети праці, змінюючи їх.
5.Транспортні засоби- враховуються засоби внутріце-хового, міжцехового, міжзаводського транспорту: тепловози, вагони, автомобілі, тягачі, електрокари, автонавантажувачі тощо.
6. Інструмент- механізовані та ручні інструменти всіх видів, вимірювальні, ріжучі, а також різного роду пристосування - лещата, патрони, кондуктори та ін.
7.Виробничий інвентар- інвентарна тара, контейнери, загорожі машин, стелажі, робочі столи.
8.Господарський інвентар- предмети канцелярського і господарського призначення - канцтовари, меблі, предмети протипожежного призначення, засоби забезпечення санітарного стану тощо.
Згідно з Національними стандартами бухгалтерського обліку в Україні, зокрема Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби» для цілей бухгалтерського обліку, основні засобі класифікуються за такими групами:
Земельні ділянки
Капітальні витрати на поліпшення земель
Будинки, споруди та передавальні пристрої
Машини та обладнання
Транспортні засоби
Інструменти, прилади, інвентар (меблі)
Робоча і продуктивна худоба
Багаторічні насадження
Інші основні засоби
3. Виробнича структура основних фондів, чинники, що впливають на неї
Виробнича (технологічна) структура основних фондів - це співвідношення різних груп основних фондів у їх загальній вартості. Часто цю структуру розглядають як співвідношення активної і пасивної частини основних фондів.
До активної частини належать основні фонди, що беруть безпосередню участь у виробничому процесі (машини, устаткування, інструменти, прилади, пристрої вимірювання тощо).
До пасивної частини (будівлі, споруди) належать основні фонди, що забезпечують нормальні умови для здійснення процесу виробництва.
Прогресивною є така структура основних фондів, де частка активної частини зростає.
Галузева структура основних фондів характеризується співвідношенням питомої ваги основних фондів різних галузей до їх загальної вартості.
Вікова структура основних фондів - це співвідношення основних фондів різних вікових груп у їх загальній вартості.
Найчастіше виділяють такі вікові групи основних фондів: -
► нові основні фонди, терміном експлуатації до 5 років;
► 5-10 років;
► 10-15 років;
► 15-20 років;
► старі основні фонди, терміном експлуатації понад 20 років.
У високотехнологічних галузях, де темпи оновлення основних фондів досить високі, можуть бути прийняті інші, «вужчі» вікові інтервали.