Поняття господарських договірних правовідносин. Сторони господарського договору

Відповідно до ст. 179 Господарського кодексу України господарсько-договірними зобов’язаннями названо майново-господарські зобов’язання, що виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів. Отже, із змісту даної статті випливає, що категорія «господарській договір» сформульовано виключно за суб’єктним складом, без використання інших критеріїв.

Відповідно до статті 55 нового Господарського кодексу України самостій- ним суб’єктом господарювання, нарівні з юридичними особами та громадянами, які зареєстровані відповідно до закону як підприємці, визнано також філії, представництва та інші відокремлені підрозділи господарських організацій. У зв’язку із цим виникає питання, пов’язане з правосуб’єктністю структурних підрозділів як сторін господарських договорів. Як відомо, в числі обставин, з якими закон пов’язує визнання угод недійсними, є правоздатність сторін за угодою. Роз’яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.99 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними» визначає, що повноваження відособленого підрозділу юридичної особи стосовно укладення угод від імені цієї особи, визначається її установчими документами, положенням про відособлений підрозділ, яке затверджене юри- дичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу.

Угода, укладена представником юридичної особи або керівником її відособленого підрозділу без належних повноважень на її укладення або з перевищенням цих повноважень, повинна бути визнана недійсною як така, що не відповідає вимогам закону. Оскільки сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника другої сторони відповідних повноважень, то її засновані на цій угоді вимоги до другої сторони (від імені якої укладено угоду) задоволенню не підлягають. При цьому, припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відособленого підрозділу повноважень на укладення угоди, ґрунтується на її обов'язку перевіряти такі повноваження.