Микола Куліш

Миколі Гуровичу Кулішу судилося прожити лише 45 років. Але за цей час він встиг зробити незрівнянно багато. Його творче життя сучасни-і її порівнювали з фейєрверком: "...Барвисте, яскраве, гучне і... скоромимуще. Десять років всього письменницького стажу - десяток п'єс, що з них майже кожна була не тільки вдалим драматургічним матеріалом для іиіискучих, з видатним успіхом у глядачів, спектаклів, але й сама - теж майже кожна - певним етапом у розвитку мистецтва - прекрасним заспівом сучасного реалістичного театру! Це була "кулеметна черга" п'єс - жоден . і вітчизняних драматургів - російських, українських, інших - не виходив м а кін радянського театру з таким тріумфом, як свого часу Куліш".

Народився митець 6 грудня 1892 року в селі Чаплинки Дніпровського повіту Херсонської губернії у сім'ї убогих селян ("безкінних" - як скаже у інтобіографії). Мати за походженням була полтавчанкою," але прийшла у Таврію на заробітки і там залишилася назавжди. Ця неграмотна жінка від природи виявилася обдарованою і мудрою. Вона мала талант розмальовувати хати, за що добре платили. Для Миколи вона назавжди залишилася молодою: померла, коли синові було всього 8 років. З ранніх літ Миколу вабило привілля й бур'яни, як і малого Шевченка. Прийшлося також, як і Кобзарю, пасти ягнят. Рідна домівка лякала цвілими стінами й порожнім посудом. І про це Куліш залишив такі спогади: "Початок мого дитинства - самотність у хаті й схильність до блукання. Базар вабив мене недогризками, ярмарок - каруселями, церква - процесіями та хоровим співом; весілля своїми обрядами і музикою; похорони - поминаннями й бубликами, та ще й те, що на похоронах мене не били". Був непосидючим, і мав через це багато неприємностей. Якось вранці мати зібралася до церкви й на базар, розбудила сина й попросила сидіти вдома, поки вона повернеться. Як тільки малий почув, що цілий день ніхто його не контролюватиме, швиденько вдягнувся, замкнув хату й чкурнув до друзів. Він навіть не помітив, що мати залишилася в по­мешканні. Цілий день прийшлося Уляні сидіти під домашнім арештом. Вона наплакалася, згадуючи своє життя, п'яницю чоловіка, тяжкі злидні. Виламувати двері жінка не наважилася: хто і за які кошти їх ремонтуватиме, тож визволилася аж під вечір, покликавши через вікно випадкового перехожого, який відімкнув нехитрий замок. Саме в цей час повернувся Миколка й радісно закричав: "О мамо! Ви вже прийшли? А пряника принесли? Я щойно вийшов з хати..." І тут уже бідна ненька не витримала, відлупцювала неслухняного хлопчиська так, що аж далекі сусіди чули його плач та матери-ний крик: "Оце тобі, щоб ніколи не брехав!" Як і всі сільські діти, малий Куліш мусив працювати з раннього віку. У неповних 8 років мати найняла його до багатого селянина. Наперед виплачені гроші вона необачно витратила на хатні потреби, а Микола втік й відмовлявся повертатися наймитувати. Лише обіцянка віддати хлопчика восени до школи заставила малого братися до немилої праці пастушка надовго. Як тільки Микола навчився грамоти, ніщо вже не могло завадити ні в ранному віці, ні в юнацькому з найменшої нагоди прочитати книжку. Микола практично не обминав жодної бібліотеки, і вже в 14 років залюбки розмовляв з дорослими про досягнення світової літератури, проявляючи такі знання класики, які мав далеко не кожен дипломований учитель-словесник.

Спочатку Миколка пішов до початкової школи. Незважаючи на тяжкі злидні й відсутність умов для навчання, хворобливість, вчився охоче й старанно. Бажання продовжувати освіту премогло всі перепони, й у 1905 році - хлопчина вже учень чотирикласного міського училища повітового містечка Олешки. Виявляється, щоб здібний хлопчик продовжував освіту, його колишні учителі зібрали для цього 100 карбованців. Та коли закінчилися гроші, Микола позбувся даху над головою і шматка хліба. На щастя, хлопчика прийняли до сирітського притулку й він зміг й далі відвідувати училище. Та в цьому притулку завідуючою була "стара карга", з якої пізніше письменник списав шовіністку Баронову-Козино для. "Мини Мазайла". Вона знущалася з хлопчика, а він не вмів і не бажав терпіти.

Спрага знань повела Миколу й у п'ятикласну приватну чоловічу гімназію, де він захопився музикою, літературою, створив драматичний гурток з ровесників і сам для нього писав репертуар. А крім цього, читав однокласникам сатиричні віршіі редагував усі стінгазети та рукописні журнали чи альманахи, які виходили в цьому навчальному закладі, малював карикатури. У гімназії Микола Куліш здружився з талановитим хлопчиком Іваном Шевченком, який пізніше ввійшов у літературу під псевдонімом Іван Дніпровський. Жити не було де. Найчастіше Миколу приймали друзі, зокрема брати Невелі, в яких була сестричка Тося з розкішними косами й великими зеленими очима. Між красунею Антоніною і непоказним Миколою виникла велика любов, яка виявилася єдиною у їхньому житті. Та коли гімназію закрили, здавати гімназійний курс екстерном Микола поїхав на Кавказ. Юнак мріяв поступити до вищого навчального закладу, був прийнятий на історико-філологічний факультет Одеського університету, але Перша світова війна перекреслила усі плани. Призваний на фронт, Микола злякався, що загине й більше не побачить свою дівчину, а тому, ризикуючи головою (за дезертирство тоді розстрілювали), на короткий час вирвася до Олешок попрощатися і заручитися з нею. Для цього прийшлося з Херсона пливти пароплавом по Дніпрі, а тоді ще 72 верстви добиратися пішки. Причиною такої поведінки було ще й те, що колись він дав слово Антоніні обов'язково зустрітися з нею, якщо прийдеться йти на війну. Коли полковник довідався, куди запропастився новобранець, то виніс такий вердикт: "Миколу Куліша, що без дозволу покинув був казарму на 5 днів, покарати - місяць чистити клозети беззмінно". Та виконував цю огидну роботу Микола Гурович тільки 5 днів, бо солдатів з атестатами зрілості набирали в Одеську школу прапорщиків. Перед відправкою на фронт юнакові дали відпустку, і він знову заквапився до Тоні, щоб насамперед козирнути новеньким військовим одягом. Молодята вирішили повінчатися. Микола поїхав до Смоленська у розпорядження у штабу (служив у чині штабс-капітана), через місяць викликав Антоніну, але дозволу на вінчання не отримав, адже мав тільки 23 роки, зате не мав 5000 крб посагу або маєткового цензу. Все ж 3 квітня 1915 року у церковці Івана Златоустого молодята взяли шлюб. Непокора такого роду тоді каралася відправленням офіцера на фронт. Щойно обвінчаного посадили на гауптвахту, заявивши, що покаранім - на цілий місяць, але полковник, який симпатизував Миколі, врятував його. П'ять місяців молоде подружжя прожило щасливо, а тоді Кулішеві захотілося на війну, і як доброволець Микола Куліш був відправлений на фронт. Можемо сказати, що спонукала до такого вчинку Миколу ного ж власна совість. Дружині він признавася відверто: "От бачиш, мої твариші на фронті кров проливають, а я тут сиджу щасливий і не знаю, ікс там лихо!.."

Воювати довелося на території Галичини й Литви. В одному з боїв через три місяці перебування під кулями Миколу тяжко поранило в голову. Після контузії й госпіталя його відправили додому у відпустку. Микола поїхав до дружини, яка після прощання з ним учителювала. 24 лютого 1917 року в подружжя народилася дочка Ольга, а трохи пізніше - син Володимир. У кінці квітня Микола ще раз навідався дому з фронту. Був дуже перевтомлений і налаштований песимістично. Дружині на прощання сказав: "Молись, Тосюню, за мене, щоб повернувся ще раз до тебе й до доньки живим". Восени 1917 його бажання здійснилося. Куліша обрали головою першої міської ради робітничих, селянських іа солдатських депутатів. При уряді Скоропадського більше ніж півроку кін відсидів у тюрмі, а при Директорії Петлюри входив до міської управи. У Дніпровському повіті М.Куліш організував товариство "Просвіта" і став ііого головою по сумісництву. Трохи пізніше Миколу Гуровича призначи-ш завідуючим наросвітою. Прихід денікінців припинив діяльність повітової ради. Директорія дала наказ відступати. Але М.Куліш організував у Херсоні з 1500 олешківських утікачів "Перший Український Дніпровський Полк" і став "батьком Полку". В одному з нападів його вояки захопили 3 ворожі кулемети, 1 гармату, багато рушниць (три дні зносили цей арсенал у схованки). Згодом Ю.Яновський у романі "Вершники" ці події описав у новелі "Батальйон Шведа", а самого М.Куліша вивів у образі Данила Чабана. З метою конспірації Данила у творі названо "майбутнім письменником". По суті, в час написання роману М.Куліш уже перебував на Соловках. Та повернемося до реальних подій громадянської війни. Почалися бої, стрілянина, смерть і ненависть на кожному кроці. Не ясно, чи був Кулішів "батальйон" більшовицьким, чи належав до військ Григорьєва-Тютюнника, які скинули в море десанти Антанти. Про цей період М.Куліш сам планував написати спогади, але так і не встиг здійснити задумане. Влітку 1919 року під час другого наступу Денікіна Микола Куліш у складі червоної армії відступає на північ України, але, не бажаючи опинитися в еміграції в Росії, зголошується стати розвідником, щоб повернутися додому. Перевдягається у купця і нібито їде продавати дьоготь. Люди не пускали чужих навіть переночувати, бо лютував тиф. Прийшлося терпіти голод. Разом зі своїм другом-супутником Микола випадково потрапив до петлюрівців. Перевіривши документи,«сотник заявив: "Брешеш. Ти, мабуть, убив того Миколу Куліша, а тобі, певно, вже сорок років!" Хоч документи у Миколи Гуровича були справжні, він, двадцятивосьмилітній, виглядав на літню людину. Додавали йому років і вуса та велика борода, а також втома, нервове і фізичне виснаження. Петлюрівці вирішили розстріляти новоприбулих, але доручили це зробити надто милосердному козакові, який вивів бранців у поле й сказав, щоб тікали, а він буде стріляти в небо.

Утікачі опинилися без коней, без грошей і без зброї. Та Микола згадав, що недалеко проживає брат дружини - Петро Невель. У цій сім'ї Микола захворів на тиф, а тоді доглядав дітей господарів, які теж занедужали.

Є свідчення, що пережите й побачене заставило Куліша дуже скептично ставитися до будь-якої з існуючих партій, і комуністом він став аж у двадцятих роках під тиском обставин (відмовитися від партквитка було небезпечно), а не заради кар'єри. Дружина М.Куліша про прийняття його до партії залишила цікаві спогади: "Як велику почесть, піднесли Миколі і партійний квиток, від якого ніхто не мав тоді права відмовлятися. Все пізніше життя він був в'язнем цього партійного квитка". Сам Куліш про вступ до партії писав: "Особисто великого бажання не було. Про що я й сказав Богомолову та Єршакову, що переконували мене вступати, й посилався при цьому (не без підстави) - на політичну малограмотність, на те, що відповідальність та обов'язки члена партії мені не по силах". До цього майбутній драматург співчував еСерам, боротьбістам, але себе особисто уявляв "незалежим соціалістом". Отже, як Винниченко і Хвильовий, Куліш був за соціалістичну Україну. Але - незалежну.

Повернувшись в Олешки, Микола створював українські школи, дитячі садочки, працював інспектором народної освіти, склав навіть власний буквар "Первинка". Це була перша українська радянська абетка, матеріал для якої зібрала дружина за 6 років учителювання. У підручник також ввійшли уривки з "Кобзаря", деякі Кулішеві вірші та оповідання.

Чекісти заарештували Куліша і посадили в тюрму за те, що ще працюючи в Херсоні помічником начальника військової мобілізаційної частини, підписував фіктивні лікарняні бкшетні нібито хворим на тиф. Пізніше виявилося, що два Миколині помічники робили це за гроші, наражаючи на небезпеку й відповідальність саме його. Врятувало від розстрілу Куліша те, що Олешківський виконком узяв його на поруки.

У непрості роки збурення в суспільстві до М.Куліша приходить муза. Спочатку Куліш навіть планував написати роман про громадянську війну, але драматургічне мислення переважило романіста в душі цієї людини раз і назавжди. Сам Куліш писав про три сфери своїх захоплень: перша сфера - література, друга - музика (грав на скрипці, диригував), третя - театр.

Куліш став свідком страшного голоду, який охопив степову Україну у двадцятих роках. Силою конфісковане в українських хліборобів зерно радянський уряд за безцінь продавав за кордон. Ця безпощадна й дикунська політика пробудила свідомість навіть у портових докерів-вантажників, які категорично відмовилися вантажити український хліб для заграниці й за це були розстріляні. Світ догадувався про масштаби штучного голодомору й намагався якось допомогти вимираючій Україні, але ніякої допомоги більшовицька Росія не приймала. Український письменник Мирослав Ірчан, по приїзді з Канади в тридцятих роках репресований, у двадцятих взявся за благородну місію порятунку, про що залишив спогади: "В голодні роки на Україні, не дивлячись на безробіття в Канаді, зложили кількадесят тисяч доларів і вислали для рятунку голодуючих Радянської України. Ходили хата в хату, до свого і до ворога, незважаючи на те, як проганяли їх, як висміювали, збирали пожертви на голодуючих, збирали одіння і висилали на Україну". З цих благородних поривів нічого доброго не вийшло. Хоча з Канади в одеський порт прибули навантажені зерном кораблі, представники радянської влади розпорядилися висипати хліб із трюмів цих кораблів у море.

На основі побаченого і почутого Микола Куліш задумав викривальну драму "97". Спочатку дружина сварилася й економила світло, думаючи, що він ночами пише звіти для Наросвіти, а коли прочитала драму, перемталала сердитися, що чоловік спалює дефіцитний гас, почала ретельно чистити циліндр лампи, щоб освітлення було якнайкращим.

Роки перебування в Одесі (1923 - 1925) - це роки безупинної боротьби між ретельним виконанням службових обов'язків, адже працював інспектором Одеського облнаросвіти, і бажанням творити. Сам процес творчості у цього письменника як психологічне явище подібний до Стефаникового: Куліш міг писати лише тоді, коли було ідеально прибрано, підлогу вимито, а до його стола взагалі ніхто не мав права навіть підходити, оскільки всі речі там лежали на раз і назавжди встановленому місці. Як тільки появилася п'єса "97", у Куліша виникла нагода вирватися до Харкова, де вибувало мистецьке життя. Нарком освіти О.Шумський запропонував М.Кулішеві посаду шкільного інспектора в тогочасній українській столиці. Драматургові здавалося, що тут йому створять усі умови для творчості, тому в нисті додому писав: "Моя бандо! Негайно приїздіть до Харкова. Маю мешкання з усіма вигодами. Подробиці на місці. Ваш чоловік-батько й він же Микола". А помешкання ж запропонували в будинку, другу половину якої займали малолітні злочинці. В одній з кімнат стіна, за якою жили хлопчики з колонії, мало того, що була з дикту, та ще й закінчувалася за метр до і гелі. Шибеники гупали в цю стіну, а вона від кожного удару гула щонайменше 5 хвилин. У першу ж ніч сім'ю Куліша обікрали. Та драматург здружився з хлопчаками, вивчив їх жаргон, організував судовий хлоп'ячий хор. Єйфорія перших днів і великі сподівання на розвій творчості швидко зникли, коли Микола Гурович глибше познайомився з темною стороною харківського мистецького і навкололітературного життя: "Дрібниці, політиканство, заздрість, конкуренція, плітки, фальш і старість, старість, одягнена у мундир чиновний, - ось літературне поле. Є окремі гарні працівники, та нони мудро заховані у мушлі свого мислення і творчості".

У Харкові М.Куліш пише п'єси "Отак загинув Гуска", "Хулій Хурина", "Зона". В останній драмі ще в 1926 році автор передбачив загибель свою і своїх однодумців. Але розуміння й підтримки на цьому етапі творчості він ще не мав. Тільки участь у "ВАПЛІТЕ", дружба з Остапом Вишнею, Павлом Тичиною, Юрієм Яновським дали Кулішеві шанс стати ви-шаним драматургом. Куліш часто запрошував друзів на рибу або на пироги, які майстерно вміла пекти мати дружини ("бабуся - Божий цвіточок", як називав її зять). З Хвильовим та Вишнею Куліш їздив на полювання качок, але сам не був мисливцем. Щоб не повертатися без пташатини, купував її на ринку. Мабуть, це з його поведінки скопіював Остап Вишня подібний випадок у своїх "Мисливських усмішках".

Юрій Лавріненко писав, що якщо колись Іван Тобілевич створив класичну українську драму для театру корифеїв, а Леся Українка - класичну європеїзовану українську драму, то М.Куліш був творцем модерної драми українського відродження. Три з чотирьох шедеврів (комедію "Так загинув Гуска" цензура не пропустила) Куліша: "Народний Малахій", "Мина Мазайло", "Маклена Ґраса" - дали можливість зійти на вершину режисерської творчості Лесю Курбасу. Лесь Танюк з цього приводу більш ка горичний у висновках: "Зустріч з Лесем Курбасом та "Березолем" крут змінила не лише біографію, а й творчий метод драматурга. Відбулося взаємопроникнення, взаємозапліднення режисерських, акторських і драматургічних задумів, без єдності яких нема й не може бути істинного театру... Це була єдина й цільна лабораторія української культури, і Куліш і рівні з іншими був не тільки співтворцем цієї лабораторії, а й дітище їхнього спільного пошуку, духовного змужніння й мистецького поступу"

Та в цей час у країні наступають різкі зміни в гіршу сторону. Почина набирати сили культ особи Сталіна, який заохочував цькування Шумського, Скрипника, Хвильового. Літературна дискусія, несподівано торкнувшис політики, викликає нищівний вогонь влади на всі літературні угрупування, Щоб врятувати "ВАПЛІТЕ", Хвильовий виходить з цього угруповання, а і посаду президента літературного угруповання пропонує Миколу Куліша. За короткочасне президенство не тільки підставило під удар драматурга, і забирало у нього творчий час, робило Куліша мало не забороненим митце в Україні. Останнє стосувалося вже 1932 року, коли його п'єси не наважувався поставити жоден театр. Микола Гурович робить одчайдушну спро прорватися до глядачів, написавши драму "Прощай, село". Але й цю п'єс не дозволяють. Як і Хвильовий, Куліш починає переглядати своє ставлени до комуністичної партії та комуністичної ідеї. З'являється драма "Народний Малахій" (1926), яка зриває "пластир індульгенції комунізму", адже головний герой твору божеволіє від невідповідності голубої мрії та чорних реалій соціалістичного життя. Тричі Куліш та Курбас переробляли цей твір, стараючись задовільнити вимоги рецензентів, але, як розумно підкресли» Ю.Лавріненко, не змогли "переробити духовно-мистецьку бомбу на московський кисіль". На порозі 1930 року п'єса була заборонена назавжди, як і "Мина Мазайло". Причиною заборони став ще й театральний диспут, де в обличч партійним босам Хвильовий, Куліш і Курбас заявили, що "справжній митець ні перед якою силою не поступиться своїм мистецьким суверенітетом", а Куліш ще й додав, що не збирається обходити "національну проблему розв'язувати її в білих рукавичках". Після цього на сцену не потрапила жодна п'єса українського автора, зате майже в кожному театрі великих міст йшли "Дні Турбіних" як туга за імперією, яка відроджувалася в дещо іншій іпостасі. Під час прийому українських митців Сталіним у 1929 році Куліш сміливо звернув увагу вождя на суперечливість заборони для українських творів з націоналістичним ухилом і вільною російською шовіністичною пропагандою. У «ідповідь на "Дні Турбіних" Микола Куліш й написав "Патетичну сонату", яку заборонили в Україні, але режисер Таїров поставив її на сцені і імеперного театру в Москві, запросивши на прем'єру членів уряду. Успіх вистави був неймовірний.

У 1930 році Кулішевій сім'ї дали квартиру у кооперативному письменницькому будинку "Слово", побудованому у вигляді літери "П". Це було цуже престижно. Але настане час, і харків'яни будуть сахатися цієї будівлі, юли в часи репресій кожної ночі під "Слово" під'їжджатиме "чорний ворон", а сніг під будинком стане чорним від попелу: мешканці письменницького дому вночі спалюватимуть рукописи, листування, щоденники, що може стати речовим доказом проти них. Можливо, спалював і Куліш щойно написані драми.

Закінчивши свій новий драматичний твір, Куліш завжди кликав сусідів і читав їм перший варіант. Так була прочитана й комедія "Мина Мазайло". Щастя, що Микола Хвильовий встиг видрукувати цю річ і "Народного Милахія" у журналі "Літературний ярмарок", адже на початку 1930 року їх піборонили й тексти могли бути втрачені назавжди.

У 1932 році виходить постанова про ліквідацію літературних угруповань і створення єдиної Спілки письменників. Між Хвильовим і Кулішем виникає розрив у стосунках, але через спільних знайомих обидва цікавилися справами колишнього друга, отже, жаліють про те, що сталося.

Стосовно "Патетичної сонати", то і цей твір М.Куліша чекала доля розіа’ятого твору. 4 березня 1932 року газета "Правда" надрукувала статтю "О "Патетической соннате" Кулиша". Підписався під погромницьким матеріалом "Украинец". Це був псевдонім Лазаря Кагановича.

На початку 1933 року зацькований пресою Микола Куліш не витримав середовища Харкова і, як Хвильовий, зробив подорож по селах України. Побував і у своєму рідному, де колись прийшов на світ. Від побаченого іншосся піднімалося дибом, і Куліш повернувся до столиці зламаним. Кілька місяців він стогнав і кричав, як божевільний. Коли дружина пробувала умовити його не робити шуму, відповідав: "Про це не лише писати треба, а і ричати, бити у дзвони на сполох!" Дочка Ольга, навчаючись одночасно у школі й консерваторії, падала з ніг від виснаження й недоїдання, але страждання власної дитини для батька здавалися тільки маленькою краплиною у морі народних страждань. Дружина згадувала: "Я бачила, що голод нищить мою дитину... і просила Миколу роздобути десь грошей, щоб прикупити харчів. Микола мені відповів: "Що Ольга? Коли вмирає з голоду цілий народ, вся Україна? Він не думав ні про мене, ні про дітей. Він забув і про себе, ледве пересуваючи ноги: був виснажений до краю".

Смерть Миколи Хвильового неоднозначно вплинула на М.Куліша. Мін був присутній при цьому самогубстві. Під час похорону Микола Гуронмч всю ніч стояв біля покійного, а під час поховання, коли труну опускал яму, не витримав, упав на коліна і заячав: "Сонце моє!" Про Хвильов Куліш взагалі відзивався якнайкраще: "Це наш натхненник! Він пери нам відкрив очі на Україну". Дружина заховала два Кулішеві нагани, і він не повторив крок Хвильового, та чоловік промовився, що це треба зробити або замість Миколи Хвильового, або вже пізно робити, і заспокоїв дружину: ".. .Я не зроблю того, що зробив Хвильовий. Я знайду в собі сили і буду боротися до кінця".

Восени 1933 році Кулішеві з Курбасом ще вдалося поставити у "Березолі" "Маклену Ґрасу". Ця п'єса виявилася останньою Кулішевою художньою річчю, яку побачила публіка. Та правляча верхівка прекрасно збагнула підтекст драми, те, що твір не про Польщу, а про Україну, у ній демонським грачем у ній виступає компартія. Після сьомої вистави п'єсу заборонили, "Березіль" ліквідували. Хоч Куліш після "Маклени Ґраси" написав ще "Закут", "Діалоги", "Вічний бунт", "Такі", але ці твори не друкувалися, не ісценізувалися й пропали в роки Другої світової війни. Викинутий з партії, позбавлений права заробити на прожиття М.Куліш знаходився під постійним наглядом НКВД.

Коли 1 грудня 1934 року помер у Ялті від туберкульозу І.Дніпровський, Микола Куліш вирішив їхати у Крим на похорон. На стіл він поклав свою останню п'єсу "Такі" й довідку, що здав у міліцію револьвер. Дружина згадувала: "Очевидно, він відчував, що його заарештують, бо вранці попросив чистої білизни, теплі чоботи й теплу куртку. Поїв похапцем, одягнувся й сказав:

- Ну, старенька (цим словом він користувався ще від одруження) „ ти не підеш хоронити Дніпровського (він знав, що в мене слабе серце й бачив, як я хвилювалася), так мені з тобою треба попрощатися, бо, може - і він не договорив.

Ми обнялися. Я хотіла йому щось сказати, але не мала сили. Мені стиснуло в горлі, і мала передчуття того страшного, чого ще не було. Микола вийшов і, йдучи вниз сходами, увесь час оглядався на мене. Я стояла в дверях нашого помешкання й махала йому рукою... Пішов - і більше не повернувся мій Микола до хати".

7 грудня 1934 року його заарештували просто на вулиці. Драматурггові висунули звинувачення у вбивстві першого секретаря Ленінградського обкому партії Кірова, інкримінували приналежність до неіснуючого "Всеукраїнського боротьбистського терористичного центру". Після страшних катувань Микола Гурович визнав себе членом боротьбистської партії націоналістичної групи ОУН. У цій справі проходило 17 чоловік, серед яких Крушельницький, Епік, Яловий... Всі вони письмово засвідчили, що є терористами. Вистояв лише Валер'ян Підмогильний, який відмовився підписати наклеп на самого себе. Одна з очних ставок викликала в Миколи Гуровича психічний розлад. У стані депресії, розуміння повної безвиході драматург написав заяву з проханням... його ж розстріляти.

Перед тим, як М.Куліша мали везти на Соловки, дружина приїхала до Куліша на останнє побачення за позичені гроші: "Коли слідчий взяв від міне слово, що я не буду плакати, бо інакше не дасть побачення, він покликав Миколу. Увійшов мій Микола й наперед глянув на слідчого, а тоді на мене... Слідчий сказав, що ми маємо побачення на 15 хвилин. Це нас дуже збентежило. Ми не знали до того ж, про що можна говори. Я стримувалася, щоб не плакати, і нічого не говорила про своє життя. Я не сказала ні про Олю, ні про те, що нас пограбували і старалася здаватися веселою, але дивилася в Миколині очі, і серце моє рвалося від болю й сліз. В кінці, на прощання Микола передав привіт дітям і сказав, щоб були чесними і корисними для трудящого народу. Та ще сказав:

- Ти скажи, старенька, там, на волі, що тут не тортують, не мучать, це - брехня.

І глянув мені в очі. Я зрозуміла його слова, зрозуміла, що його допитували, мучили, що кожне його слово тут вимучене. Про це говорив увесь його вигляд".

Фатальну роль у житті М.Куліша відіграв Андрій Хвиля. Він, наче демон, появлявся на кожному Кулішевому перехресті, про що драматург переконувався ще в "одеський період" своєї творчості, коли Дніпровському скаржився: "Загнав мене сюди Хвиля, молодий... комуніст, але добрий прислужник і уперта хохляра..." Очевидно, пізніше Хвиля виконував вказівку Кагановича. Цей же партійний упир чимало крові попив і Хвильовому А після ліквідації "ВАПЛІТЕ" обидва Миколи взагалі потрапили в пряму залежність від Хвилі, мусили погоджувати з ним усі питання видань. Коли в 1932 році в Куліша виникла думка про переїзд до Москви, де було безпечніше, знову ж таки той же Хвиля став на заваді, адже був завкультпромом ЦК. Коли ж минув рік після фатального пострілу автора "Синіх і етюдів", Вишня і Курбас уже спокутували неіснуючі гріхи на Півночі в і концтаборах, а М.Куліша цькували, саме Андрій Хвиля у центральній газеті "Комуніст" опублікував статтю "Співець українського націоналізму" про М.Куліша. Цей "критик" провокував Куліша на самогубство, підштовхував до такого вибору, який зробив Хвильовий, нахабно заявляючи, що нехай Куліш краще сам стріляється, а то його й так посадять.

Миколу Гуровича Куліша присудили до 10 років Соловків. На відміну від інших, хто проходив по тій же справі, Куліш не мав права працювати, і дихати свіжим повітрям, користуватися шпиталем. Для нього була відвенена камера-одиночка. В таких умовах відбували каторгу з усіх засуджених українських письменників лише М.Куліш та В.Підмогильний. Звідти письменник старався писати якомога частіше додому. Та листи не тільки перлюструвалися, а й просто зникали невідомо куди. Прочитаймо бодай і акий уривок: "За два місяці я дістав від тебе одного листа. Дуже сумно, старенька, що ти не одержала їх, і п'ять місяців, як пишеш, не маєш про мене вісток. Я писав, рідна, і буду писати, поки живий". Останню звістку про себе він подав дружині 15 червня 1937 року. З цього часу на всі запити дружини про Куліша їй відповідали однозначно: "Не знаємо!" Існує дві версії загибелі письменника. Йосип Гірняк залишив письмові свідчення, що Куліша, Курбаса і ще багатьох представників української інтелігенції вивезли на баржі далеко від берегу, розстріляли і викинули в крижані хвилі Білого моря. Інші джерела вказують на те, що цього письменника разом з Миколою Зеровим розстріляли у листопаді 1937 року в честь двадцятиріччя більшовицького переворотів 4 листопада 1956 року Військова колегія Верховного суду СРСР реабілітувала М. Куліша посмертно "за відсутністю складу злочину".

П’єса «97».У двадцятих роках Микола Куліш працював інспектором Одеського відділу облнаросвіти. У часи першого радянського штучного голодомору (1921 - 1922 рр.) Куліш їздив під села до села, рятуючи школи від занепаду, а дітей - від голодної смерті. Всі свої страшні враження у ту голодну зиму він занотовував для майбутнього викривального правдивого твору. Деяких персонажів змалюї просто з натури, про що й сам признавався: "Між іншим, у п'єсі є персонаж - дід Юхим 110 років. Не надуманий, а списаний... Копистку я мал вав з одного дядька-незаможника, що їхав зо мною степом".

Почав свою працю над драмою "97" Куліш у листопаді 1923 року, признаючись нікому, що саме пише. Через "марну трату часу" навіть ви» конфлікт з дружиною, про що вже було сказано в біографії письменни Текст написаного твору автор надіслав з Одеси до Харкова І.Дніпровсько в липні 1924. Цей твір прочитали на засіданні "Гарту" дуже уважно. Під читання ніхто й словом не порушив тиші. Всі зійшлися на думці, що видатна річ, а тому треба допомогти Миколі Кулішу її видрукувати, а так рекомендувати поставити на сцені. На засіданні Вищої науково-репертуарної ради драму "97" рекомендували для постановки з літерою "А", що означало для загального найширшого розповсюдження. Але при цьому додавалося й застереження: ".. .В кінці IV дії ввести продкомісара, що привіз XI для селян, куркулі заарештовуються, Смик залишається живим".

Через цю поправку твір і мав дві редакції. Куліш вважав, що нема нічого важчого, як переробляти написане, тому редагування става для нього каторгою. Другий варіант драматург переробив на 70 відсотків. Відбулася зміна кількості дійових осіб і певних елементів сюжету. Та автор вважав цю річ в остаточному варіанті недосконалою, навіть гіршою за попередній первинний варіант, а тому І.Дніпровському писав: "В п'єсі немає визначної монументальної дії. Це рядок малюнків в сіреньких рацях сільського життя, злиденного, вбогого та ще й поруйнованого гол дом і революцією". На вимогу режисерів і критиків М.Куліш залиш живим Серьогу Смика, підкреслив його повернення в село з хлібом. Тві до речі, переробляли й без Куліша. Гнат Юра змінив фінал у творі саме так, як зараз ми його маємо у друкованому варіанті: з'являється Сергій Смик і продармієць з рушницею, вони наказують куркулів за бунт, арештють їх, щоб розстріляти, і рятують від смерті Копистку та Василька. Мкола Куліш був категорично проти такої фальшивої розв'язки, а тої підкреслював: "Фінал може бути тільки один - загибель комнезаможу селі під добу голоду. І коли хтось там переробив фінал, то як би він його і переробив, внутрішня будова п'єси буде порушена".

У листопаді 1924 року драма "97" вже йшла на сцені театру імені Франка й викликала нечуваний резонанс. За один тільки сезон у Харкові поставили більше п'ятдесяти разів, чого не спостерігалося стосовно жо ного драматичного твору. У 1925 році її було видано небаченим на той час тиражем - 10 і 7 тисяч.

Головну увагу сконцентровуємо на образах комуністів. їх у творі не так й багато, й сам автор неоднозначно ставиться до кожного з них. Керівну посаду в слобідці Рибальчанській займає Сергій Смик. На початку твору - не фанатик комуни, дещо подібний до героїв Хвильового. Смик вимагає від комуністів чесності, відповідальності, його обурює, що "червона мітла", замість того, щоб займатися розшуками прихованого зерна у Гирі, спокусливо підкинутою багачем горілкою і забула про все на світі біля неї. Сергій випиває і ту самогонку, яку збиралися розпити в хаті Стоножок, отже, хоче '' пити своїх соратників свідомими борцями за краще життя. Та на цьому благородні пориви Смика вичерпуються. Згадаймо, під його керівництвом було до зернини конфісковано в хліборобів зерно. Людей фактично грабували до нитки. Коли почався голодомор, Смик мав би відчувати свою іншу за десятки смертей і шукати якогось виходу. Та цей представник влади не знає мук совісті. Він з готовністю береться грабувати громаду вдруге, і вже не стільки фізично, скільки духовно, і при цьому використовує да-іеко не чесні методи: замість того, щоб зібрати громаду й запропонувати і демократичним голосуванням вирішити, чи варто за хліб, який, може, привезуть, а може, й не привезуть, віддавати святині, Сергій ходить від хати до хати й шантажем та залякуванням заставляє односельців підписатися. Очевидно, комуніст прекрасно знає, що громада - велика сила, а тому краще не дати людям згуртуватися. Не може не усвідомлювати Смик й того, що за конфіскацію проголосували ті, хто вже був награні смерті, адже селянство на подібні вчинки йшло в дуже рідкісних випадках. В даній ситуації вимираючі з голоду надіялися, що Бог простить, а ось від радянської її влади ніхто не сподівався допомоги, що добре ілюструє і стихійний бунт, коли кількість голосів різко то падає, то піднімається, і діалоги біля церкви.

Але якщо Сергій усвідомлює, чому саме люди проголосували за явне кощунство, то мав би якнайшвидше привезти хліб із зовсім недалекого містечка, проте затримується в ньому більше місяця. В останній сцені Сергій Смик веде себе цинічно, заявляючи, що привезеного хліба вистачить на посівну кампанію. Це означає, шо всі, хто проголосував за конфіскацію золотих чаші й хреста, вимерли, а іншим з 97 пудів зерна не дістанеться й крихти. У той же час церковні скарби - власність усієї громади, тому й хліб повинен був бути поділений між усіма, хто його потребував. Спроба Смика виправдати себе в очах громади тим, що якби не обламався віз, то на день раніше привіз би, не витримує ніякої критики. Гаразд, на один день була причина, а що нін робив як мінімум цілий місяць? Скоріше всього дійсно, як догадувалися селяни, пропивав золото з комуністами. Ще однією негативною рисою голови є те, що у своїй мові він вживає досить багато русизмів, називає себе Серьогою, хоч прізвище його вказує на українську національність.

Мусія Копистку в радянські часи критика й режисери возвели на високий п'єдестал. На їхню думку, цьому селянинові літнього віку аж радянська влада дала шанс здобути грамоту. Якби ж то! Уважно читаючи драму "97", натрапляємо на велику кількість натяків, недомовок, екскурси у минуле, з яких вимальовується в цілому не дуже приємна картина і дуже позитивний образ. Мусій заявляє, що голоду не боїться, бо й раніше часто голодував, але тоді ще й не було радянської влади. Але чому ж він голодував? Та лише тому, що був крайнім ледацюгою, як і його жінка. Подумати тільки: однієї зими вони продали батьківську хату, а до весніі проїли й пропили гроші за неї. У громаді ця сім'я не мала жодного авторитету, більше того, Копистки вважалися втраченими людьми за нестримний потяг до спиртного. Оскільки радянська влада робила ставку саме на таких нероб і ледацюг, для яких і колгосп не був страшний, бо вони не мали ані жодного майна, а спільна праця давала можливість жити за чужий рахунок, то Мусій інтуїтивно відчув, що йому відкрита дорога до керівних посад. Цей чоловічок приходить до Василька не грамоти вчитися, а зашли чувати партійні слова-паролі, що добре подано у відповідному епізоді. У чужій хаті нероба й п'яниця береться керувати: створює конфлікт між матір'ю і сином Стоножками, вичитує Ганні за те, що жінка зі своєї власної скрині дала черничкам рушничок для церкви. Копистці вигідно, щоб Сергій хоч на короткий час покинув приміщення сільради: йому самому кортить зайняти керівне крісло Біля церкви Смик веде себе грубо, курить на церковному подвір'ї, знах(р дить спосіб умовити Ларивона не охороняти церковні скарби, а віддати іх Смикові. Як тільки Серьога відправляється мало не в кругосвітну подорож, метою якої є недалеке містечко (на це знаходимо посилання у драмі), Мусій оголошує себе ревкомом, абсолютно не розуміючи значення цього слова. Ревком - революційний комітет - це організація, в якій мусило бути бодай троє членів. Копистка править одноосібно. Та якби ж він хоч правив! Його стилем роботи є абсолютна бездіяльність. Новоспечений "ревком" дні й ночі просиджує в сільраді, посилаючи дружину довідуватися, хто ще вмер за останню добу. Не можна вважати благородним вчинком й те, що Копистка приймає секретарем Василька. Тут спрацювало не співчуття до дитини, в якої вимерли всі рідні, а користолюбство: Мусієві вкрай необхідний грамотний помічник. Як і Сергій Смик, Копистка не відчуває відповідальності за долю селян. Коли ж у селі стався факт людоїдства, шоковані селяни привели злочинців до "ревкома". Даремно громада сподівалася, що керівна особа щось робитиме. Копистка належав саме до тих радянських бюрократів, які хотіли мати всі права й не мати жодних обов'язків. Закономірно, що односельці сприймають Копистку за живе втілення, своєрідну персоніфікацію жорстокої, цинічної й байдужої до народу радянської влади, й вирішують з ним розправитися. Перед лицем смерті Копистка не показаний мужньою людиною. Аж тепер він нагадує дружині щоб бігла по Смика в місто. Значить, не так уже й далеко поїхав Сергій якщо можна його в будь-який час покликати на допомогу.

Цікавим є також образ Панька. Секретар сільради - колишній революційний романтик. Він сам згадує, як в роки громадянської війни ненавидів священиків, проливав невинну кров. Голод на селі й страшна статистика заставили Панька прозріти. Він прямо заявляє, що революція нецікава зробилася. За порадою і розрадою партієць звертається не до Смика чи когось із керівних комуністів, а до найбільшого авторитету в селі - багача Гирі. Саме куркулеві він приносить страшну звістку про конфіскацію церковного майна і ті методи, за допомогою яких Сергій Смик збирає підписи за конфіскацію. Заради того, щоб вижити, Панько її новий одружитися з гулящою Лизею, але за цей компроміс його складно осуджувати нам, тим, хто ніколи не знав мук справжнього голоду. Те, шо саме Панько роздає голодуючим у церкві по ложці ячменю, можна розцінювати і як його спокуту перед громадою, в якої з Сергієм Смиком міифіскував усі хлібні запаси.

Гиря і Годований - найбагатші селяни слобідки. Проте Годований - епізодичний образ. На ньому увагу зосереджувати не будемо. Гиря ж - зминений характер, непересічна постать. Цей чоловік добре знає психологію червоної мітли". Буквально пляшкою самогону та незначною сумою грошей він відкупився від обшуку. Розуміє Гиря й те, що підбурені комуністами злидарі можуть підпалити його обійстя, тому наймає сторожа - глухонімого Ларивона. Довідавшись про конфіскацію церковних речей, він доручає Ларивонові стерегти й церкву, а громаду спонукає зібратися на збори й демократично вирішити долю хреста й чаші. Саме Гиря й Годований, а не радянська влада, рятують односельців від голоду й роблять це саме в церкві, теж, як і громада, пограбованій комуністами. Поведінка Гирі й Годованого розвіює комуністичний міф про те, що голод стався через недорід і через те, що куркулі поховали зерно. Якщо й поховали, то, виходить, не від своїх односельців, а від злодійської радянської влади. У творі фігурує "ложка вареного ячменю". Якщо це словосполучення вжито в прямому значенні, то письменник підкреслює, що не так уже й багато треба було харчів, щоб врятувати умираючих, та влада й такої кількості не виділила. До того ж ми прекрасно розуміємо, що Гиря і Годований не могли приховати аж стільки хліба, щоб нагодувати громаду досхочу, мусили економити, щоб всі при таких обмежених в об'ємі харчах дожили до весни. Якщо ж словосполучення вжито у переносному значенні, то це літота, художній засіб, протилежний до гіперболи. В усному мовленні він вживається дуже часто: "Заробиш ту копійку", Вип'є краплю молока", "З'їсть крихту хліба". Значить, Гиря й Годований у такому випадку давали значно більше, ніж ложку хліба.

Гирина дочка Лизя - не вина батька, а страшна його біда. З великої іюбові до єдиної дочки він завжди давав їй все - і зростив морального покруча. Проте любов Гирі до своєї дитини природна. Батько дуже тактовно просить Лизю не хизуватися одягом в час голодомору, всенародної біди, висловлює невдоволення її користуванням пудрою, адже Лизя не вміє чепуритися по-панськи.

Як би там не було, Гирю й Годованого не було жодної причини арештовувати й у перспективі - розстрілювати, адже ніякого злочину вони не скоїли. Та в тім-то й річ, що такі відповідальні за долю громади люди були вкрай небезпечні для радянської влади, бо підривали її політику, не боялися чинити опір їй і подавали приклад стоїцизму.

«Мина Мазайло».Цікаво, як козаки придумували своїм побратимам прізвиська чи прізвища. Для цього варто використати уривок з роману О.Стороженка "Марко Безсмертний": "...Так запорожці - матері їх ковінька, нехай здорові будуть! - таке прізвище прило-жили. Не знаю, як і неньці сказать: Кобзою прозвали, от що!.. Вже були почали Підковою звать, бач, підкови розгинаю, а тут мені на лихо нечиста сила кобзаря принесла; співав, собачий син, співав, та й поклав кобзу, а я не доглядівся, де вона, сів на неї та й потрощив диявольську личину; от мене й прозвали Кобзою. Отаке, бач, прилучилось.

- Не журися, козаче, не прізвище прославляє чоловіка, а чоловік прізвище..."

Після цього можна спитати старшокласників, як, на їхню думку, могли утворитися такі козацькі прізвища, як Неїжхліб, Панібудьласка, Убийвовк, Непийпиво, Цьомко, Дармограй, Ловивітер. Зустрічаються прізвища, які ображають гідність їх носіїв. У такому випадку закон передбачав і передбачає право на заміну. З чимось подібним зіткнувся і сам Микола Куліш, який, пишучи свою драму "Мина Мазайло", зайшов до загсу, щоб пересвідчитися, як саме можна поміняти прізвище, адже знав, що за царизму це зробити було далеко не просто (у тексті драми є про це натяк, до того ж історія свідчить, що право на зміну прізвища чи подвійне прізвище мали тільки дворяни, а дозвіл на це давав уряд Росії (дума) і документ підписував сам цар, який дуже уважно до цього ставився, бо коли молода сім'я дворян, в якій у чоло­віка було німецьке прізвище Зас, а у дружини - російське Ранцева, попросила дозволу носити подвійне прізвище, імператор збагнув неблагозвучність поєднаних прізвищ, перекреслив Зас-Ранцев, Зас-Ранцева, а дозволив Ранцев-Зас, Ранцева-Зас, чим, по суті, врятував носіїв прізвища та їх нащадків від ганьби). Прізвище - не така уже й дрібничка, як може видатися некомпетентній людині. І.Коропецький у праці "Що могло вплинути на політичний світогляд Володимира Вернадського" пише: "Уважається, що такі надані народженій людині чинники, як сімейна приналежність (включаючи прізвище), національність (етнічна приналежність), релігія визначають індивіду­альність людини. У зрілому віці можна до них додати ще один чинник - фах даної людини. Зазвичай, люди їх з легкої руки не міняють. Тим більше, що ці чинники не взаємозаперечуються, а, навпаки, доповнюють себе".

У "Спогадах про Миколу Куліша" дружина згадувала: "Між іншими там було прізвище Гімненко, змінене на Алмазова. Це його так розсмішило, що він вирішив вставити цей випадок у п'єсу. Перед першою виставою п'єси прийшов до Миколи якийсь молодий чоловік, назвав себе дктором Алмазовим; це був той недавній Гімненко, якому незручно ьуло, щоб публіка зі сцени чула це. Він просив Миколу змінити ці злощасні прізвища іншими. Микола ледве стримувався від сміху, але не згоджувався на зміни, бо, на його думку, в цьому була сіль п'єси. А и'сса вже була готова до вистави. Обіцяв лиш, що, може, пізніше змінить. І бідний Алмазов пішов розчарований до хати. Але, замовивши наперед квитки (їх трудно було дістати), був на виставі і реготався з усіма". Як бачимо, колишній власник ганебного прізвища мав почуття гумору, і виявився загалом хорошою людиною і дійсно заслуговував іншого величання. Правда, навряд чи треба було йому обирати аж настільки преснозвійне нове - Алмазов. Переглянувши виставу, харків'яни чесно визнавали й себе подібними до членів Мазайлової сім'ї. Виходячи з залу, вони жартували: "Ну, мазайленята, збирайтеся до хати!"

Є необхідність також правильно визначити жанр цього твору. В одному з інтерв'ю Лесь Курбас залишив свідчення, що Микола Куліш визначив цю п'єсу як комедію. Сам же Курбас був твердо переконаний, що коли Мина Мазайло" - комедія, то комедія романтична, бо у березільській інтернретації вона вища за сатиру, адже тут переважає гротеск, образи до краю загострені, а мотиви піднесені до вселюдських мотивів. У той же час сучасні українські літературознавці схиляються до іншої думки. Хоч у творі і багато комічних епізодів, використано чимало засобів сміху, все ж явна і рагічність становища української мови й зацькованого народу. З цієї точки зору "Мину Мазайла" доцільніше вважати за типову трагікомедію.

Юрій Шерех високо цінував цей твір: "Український театр дістав свою найкращу, може, свою єдину комедію, якщо властивістю комедії вважати мегкість, грайливість, ритмічність, грацію на підложжі глибокого... місту". Юрій Лавріненко наголошував на унікальному характеротворенні у цій драмі: "Персонажі схоплені в таких найсуттєвіших і оголених їх рисах, що цілий ряд типів остався в пам'яті глядача".

"Біографія" драми дуже коротка: завершено твір у грудні 1928 року, в січні 1929 прочитано в "Березолі", 18 квітня - березільська прем'єра (Мину грав Й.Гірняк, дядька Тараса - М.Крушельницький, тьотю Мотю - Н. Ужвій), 22 березня 1929 - прем'єра в Дніпропетровському театрі, 23 квітня - фран-ківська прем'єра, а також у цьому ж році постановки у театрах Одеси, Вінниці, Житомира, Херсона, Маріуполя, Києва, у 1930 - постановка у Львівському театрі, у 1953 - на сценах Нью-Йорка, Філадельфії, Детройті, Грузії.

Як і драму "97", "Мину Мазайла" було рекомендовано для показу в театрах з літерою "А", та як тільки постановки викликали жваву дискусію, появилося кілька сотень рецензій, а українізація в державі зазнала поразки, наприкінці 1930 року твір заборонили. Микола Хвильовий ще в 1929 році ставав на захист Кулішевого найкращого твору. Цитата, яка подана як епіграф, повністю передавала його ставлення до цього шедевру.

Після публікації в журналі "Літературний ярмарок" (1929, № 6) драма "Мина Мазайло" була видана окремою книжечкою в Харкові в ДВУ у

1929. Та через дуже короткий час на довгі роки п'єсу вилучили з ужитку й 1 лише за кордоном вона побачила світ у 1955 році.

Після такого розлогого вступу варто перейти до аналізу особливостей трагікомедії "Мина Мазайло".

По-перше, драму неможливо перекласти іншою мовою, оскільки при ; перекладі втрачається обігрування українських та російських слів, а також зіставлення спільного й відмінного у цих мовах.

По-друге, у.творі нема позитивних персонажів. Дядько Тарас надто ущербний, половинчастий у своїх думках і вчинках, надто легко здає свої ' позиції. Мокій - не патріот, а скоріше тільки науковець, якого рідна мов» І цікавить лише з фахової точки зору.

По-третє, прізвище Мазайло чи навіть повне Мазайло-Квач - не є ганебним. Хоч як Мина нарікає, та воно не завадило цьому пересічному міщанинові зробити непогану кар'єру, одружитися, жити в достатку. Інша річ, що у прізвищі явний суфікс згрубілості, але такі тонкощі недоступні розуму носія, більше того, такий же суфікс виринає і в новообраному прізвищі Мазєнін, тому про естетичне навантаження слова нема потреби говорити.

По-четверте, у творі містяться досить прозорі натяки як на облудність скоропостижної радянської українізації (фраза головного героя: "А я не повірю вам, не повірю! І тобі, Мокію, раджу не вірити україні-зації. Серцем передчуваю, що українізація - це спосіб зробити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади), так і на те, що в скорому часі вся велетенська країна перетвориться на суцільну тюрму чи концтабір, бо тільки в цих закладах нема імен та прізвищ - в'язні мають лише номерні знаки й зобов'язані відгукуватися на свій номер (репліки комсомольця Губи : "...Ми переконані, що за повного соціалізму поміж вільних безкласових людей поведуться зовсім інші, нові прізвища. Можливо, що й не буде окремих прізвищ... Кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера, і все. Наприклад: товариш нумер 35-51. Це визначатиме, що у всесвітньому статистичному реєстрі його вписано буде 35 51-м, що нумер його трудової книжки, особистого телефону, аеромотора, кімнати і навіть зубщітки буде 35 - 51").

По-п'яте, фіаско для Мини було можливе тільки в літературному творі. В реальному житті більшовики всіляко підтримували перевертнів і яничарів, уміло використовували їх для боротьби зі справжніми патріотами тієї ж нації, до якої вони належали, а українців проти українців насамперед. При уважному прочитанні трагікомедії впадає у вічі, що Мина й затіяв зміну прізвища з метою виявити свою лояльність до існуючої влади, не стати другосор­тним після можливого провалу українізації і наступу реакції.

Мотрона Розторгуєва - живе втілення російського шовінізму. Як ви розумієте зміст таких цитат чи окремих реплік: "Дивлюсь - не "Харьков", я "Харків"! Нащо, питаюсь, навіщо винам іспортілі город?", "Да єтого не может бить, потому што єтого не может бить нікада", "Адже ж на голову мене вже обрано... Принаймні заперечень не було. Ну, милії ви мої люди, невже ви не довіряєте, і кому?.. Мені, Мотроні Розторгуєвій, з Курська?.. У вас-то, мої милі, пошана до руської людини, нарешті, до Курська єсть?", "Та українці - то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?", "Тепер я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австрійцька видумка, так?", "Ви серйозно чи по-вкраїнському?", "А хіба селяни українці?.. Селяни - мужики", "Якау вас провінція, ах, яка ще провінція! Ні, яка ще темрява! Про якусь українську мову споряться і справді якоюсь іудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську, нічого подібного! Скажіть, будь ласка, у вас і партійці балакають цією мовою?"

Вона тільки грається в демократію, на ділі сповідуючи щдомий у подібних ситуаціях принцип: "Самозванцев нам не надо, командиром буду я". До української мови в неї настільки відразливе і зверхнє зацікавлення, що ця жінка не боїться в очах присутніх здатися розпусною, цинічно заяляючи: "Краще бути зґвалтованою, ніж українізованою!" Вданім є той сценічний хід, коли тьотя Мотя виступає ще й у іпостасі прихильниці Російської монархії. Репліка Тертики: "Ви й до цього була біла", містить натяк на білогвардійські погляди Розторгуєвої. Сама вона не тільки не заперечує цього, а навіть хизується, що "під біло-синім (прапором) носила червоного" і все життя боролася за ... єдіную недєлімую СССР. Але ж новітній її СССР - чоловічого роду! Значить, знову натяк на відродженії я монархії під дещо іншою вивіскою. Перемога тьоті Моті не випадкова - шовінізм захищається державою.

Тьоті Моті суттєво поступається її антипод дядько Тарас з Києва. Хоча Мокій викликав дядька на підмогу, Тарас не зміг нічим зарадити, не вистоює під натиском шовіністки, злякався її шантажу. Куліш підкреслив, що бути українським патріотом в Україні дуже небезпечно, що за це карають. Можна також зауважити, що певною мірою дядько Тарас є живим втіленням надто слабкої української національної наснаги, половинчастості, здатності йти на компроміс, рятуючи другорядні дрібниці, а не національні скарби (у конкретному випадку - корінь старого прізвища, в узагальненому - не мову, історію, національні ідеали, а лише пісні і танці).

В образі дядька Тараса прослідковуютьсяриси невиправного романтика, людини, яка більше живе славним історичним минулим, ніж далекії не простим сьогоднішнім, котре вимагає активної позиції й відсутності віками нав'язаного страху.

Мокій - досить цікавий літературний тип, до речі, як і всі попередні. Письменникові вдалося в інтерпретації Мокія передати красу української мови, її неперебутність. Спроба Мокія відновити другу частину прізвища дещо наївна, але вона свідчить про намагання юнака не тільки на словах, але й на ділі не зрікатися свого, рідного, спадкового. Та позитивним персонажем його вважати не можна, бо на ділі це не патріот, а науковець, якого мова цікавить виключно як лінгвістика.