Класифікації методів навчання..
У дидактиці метод навчання (від гр. methodos – шлях до чогось) – певний спосіб цілеспрямованої реалізації процесу навчання, досягнення поставленої мети. Складовою частиною є методичний прийом (певний крок, окрема дія).
Методи -це впорядковані способи взаємозв'язаної діяльності педагога і учбово-пізнавальних цілей учнів по досягненню, спосіб взаємної діяльності викладача і учнів, направлений на вирішення комплексних завдань навчального процесу, єдність способів і форм навчання, направлених на досягнення мети навчання (вони відображає як способи, так і характер пізнавальної діяльності), послідовне чергування способів взаємодії педагога і учнів, направлене на досягнення певної мети.
Існують і визнані різні види класифікації методів навчання. Ю.К.Бабанський виділяє в діяльності навчання три найважливіші компоненти: організаційно-дієвий, стимулюючий і контрольно-оцінний. Звідси витікає, що в методах навчання можна виділити три великі групи:
· методи організації і здійснення учбово-пізнавальної діяльності (завдяки цим методам, забезпечується процес опосредования особою навчальної інформації);
· методи стимулювання і мотивації учбово - пізнавальній діяльності (завдяки ним забезпечуються найважливіші функції регулювання учбової діяльності, її пізнавальної, вольової і емоційної активізації). Це - методи формування інтересу до учення і методи розвитку відповідальності в учінні;
· методи контролю і самоконтролю ефективності учбово-пізнавальної діяльності (завдяки ним, педагоги і учні здійснюють функції контролю і самоконтролю в ході навчання). У цій групі виділені методи усного, письмового і лабораторно-практичного контролю і самоконтролю.
Кожна з трьох груп методів включає взаємодію педагога і учнів.
По мірі зростання активності і самостійності учнів виділяють п'ять методів навчання:
· пояснювально-ілюстративний метод. Учні отримують знання на лекції, з підручників або методичної літератури, через екранний посібник в «готовому» вигляді. Сприймаючи і осмислюючи факти, оцінки, виводи, вони залишаються в рамках репродуктивного (відтворюючого) мислення. Даний метод широко вживається в вузах для передачі великого масиву інформації;
· репродуктивний метод. До нього відносять вживання вивченого на основі правила або зразка. Діяльність учнів носить алгоритмічний характер, тобто виконується по інструкції, розпорядженням, правилам в аналогічних, схожих з показаним зразком, ситуаціях;
· метод проблемного викладу. Перш, ніж викладати матеріал, викладач ставить проблему, формулює пізнавальне завдання, а потім, розкриваючи систему доказів, порівнюючи точки зору, різні підходи, показує спосіб рішення поставленої задачі. Студенти як би стають свідками і співучасниками наукового пошуку:
· частково-пошуковий або евристичний метод. Він полягає в організації активного пошуку вирішення висунутих в навчанні (або самостійно сформульованих) пізнавальних завдань під керівництвом педагога або на основі евристичних програм і вказівок. Процес мислення набуває продуктивного характеру, але при цьому поетапно прямує і контролюється педагогом або самими учнями на основі роботи над програмами (у тому числі і комп'ютерними) і навчальними посібниками. Один з різновидів цього методу - евристична бесіда - спосіб активізації мислення, збудження інтересу до пізнання на семінарах і колоквіумах;
· дослідницький метод. Після аналізу матеріалу, постановки проблем і завдань і короткого усного або письмового інструктажу учні самостійно вивчають літературу, ведуть спостереження, виміри і виконують інші дії пошукового характеру. Ініціатива, самостійність, творчий пошук виявляються в дослідницькій діяльності якнайповніше. Методи учбової роботи поступово переростають в методи наукового дослідження.
За джерелами передачі змісту виділяють такі методи: словесні (розповідь, бесіда, інструктаж і ін.), практичні (вправи, тренування і ін.), наочні (ілюстрація, показ, пред'явлення матеріалу).
Виходячи з того, що методи виступають як способи організації впорядкованої учбової діяльності дидактичних цілей учнів по досягненню і вирішенню пізнавальних завдань, їх ділять на наступні групи:
· методи придбання нових знань,
· методи формування умінь і навиків з придбання знань з практики,
· методи перевірки і оцінки знань, умінь і навиків. По дидактичних цілях і завданнях виділяють методи формування нових знань, методи закріплення і перевірки.
Система методів навчання у вищій школі, може бути представлена в основних рисах так, як це показано на рисунку .
Засоби- це матеріальні і матеріалізовані об'єкти, що призначаються для організації і здійснення педагогічного процесу, а також засвоєні раніше знання і способи дій, якими володіє учень.
До матеріальних засобів навчання відносять технічні засоби навчання (комп'ютери, проекційну апаратуру і ін.), лабораторне устаткування, учбові меблі. До матеріалізованих засобів навчання відносяться інформаційні матеріали, такі як навчальні книги, наукова література, програмне забезпечення, наочні посібники (плакати, макети, кодозаставки, моделі, і так далі), інші дидактичні матеріали.
Рис 8.1 Тріада рис особистості.
Питання. Що, на Ваш погляд, є первинним в системі понять: громадянське, національне , гуманістичне виховання? Тобто, яке з цих понять є більш широким?
Особливе місце в організації виховного процесу професійної школи відводиться розв'язанню завдань професійного виховання, метою якого є формування поваги до обраної спеціальності, вироблення необхідних для неї рис, умінь і навичок, розвиток творчого потенціалу майбутнього фахівця.
Результатом процесу виховання є: свідомість особистості студента, її емоційно-чуттєва сфера, звички поведінки.
Основні напрями (зміст) виховання, пріоритетні ідеї змісту виховання особистості визначено у державних документах з питань національної освітньої політики: ідеї свободи, рівності, національної і особистої гідності; формування працелюбності, взаємодопомоги і самодисципліни; бережливості; ставлення до свого життя і життя інших людей як до вищої цінності та ін.
Принципи виховання це - система вимог, які визначають мету, зміст, методи і форми організації виховання.
Принцип гуманізаціїпроцесу виховання передбачає визнання цінності кожної людини як особистості, її прав на свободу, щастя, захист і охорону життя, здоров'я, створення позитивного емоційного фону, атмосфери емоційного натхнення, умов для розвитку особистості, її творчого потенціалу, схильностей, здібностей, надання їй допомоги у життєвому самовизначенні, повноцінної самореалізації. З позицій аксіологічного підходу гуманізм як виявлення людяності включає такі цінності, як гідність, доброта, духовна культура, чесність, чуйність та ін.
Реалізація принципу веде до сформованості у студентів гуманності як вершини його моральності, яка знаходить вияв у свідомому засвоєнні універсальних цінностей загальнолюдської, національної культури, в усвідомленні єдності людського роду і себе як його неповторної частки, зв'язку з іншими людьми, суспільством, природою, культуро, у виявленні любові до людей, всього живого, милосерді, доброті, здатності до співчуття, умінні проявляти доброзичливість до всіх людей, незалежно від їх раси, національності, віросповідання, положення у суспільстві, допомагати близьким і далеким, у прагненні до згоди, добросусідства, свободи, рівності, братства, у готовності до самозахисту своїх інтересів, у прагненні до оволодіння способами самовиховання, самовдосконалення.
Принцип індивідуально-особистісної орієнтаціївиховного процесу спрямований па врахування індивідуального рівня вихованості культури майбутнього спеціаліста, що вимагає створення умов для його фізичного і духовного розвитку, визначення змісту, форм і методів виховної роботи у залежності від реальних досягнень окремих студентів або груп.
Принцип виховання в діяльності і спілкуваннівимагає такої організації навчальної діяльності та спілкування, щоб вони стали засобом формування особистості. Ця організація повинна відповідпти певним вимогам:
1. Суб'єктом діяльності, спілкування повинен бути сам студент, його здатність регулювати, організовувати своє життя, оволодівати певними цінностями, що сприяє успіху діяльності, спілкуванню в процесі її здійснення.
2. Діяльність повинна бути значущою для людини, мати для неї особистісний сенс. Тоді вона відчуває задоволення від неї. Саме така діяльність є фактором розвитку індивіда.
3. Залучення учнів, студентів до різноманітних видів діяльності: ігрової, пізнавальної, трудової, громадської, спортивної, естетичної – для реалізації мети всебічною розвитку особистості студента, його самореалізації. При цьому учень або студент повинен мати можливість вільного переходу від одного виду діяльності до іншого, що є тим важелем, за допомогою якого здійснюється формування прагнення і мотивів особистості.
4. Забезпечення позитивних міжособистісних стосунків між суб'єктами виховного процесу – відношення поваги, взаємодопомоги, довіри, співтворчості, спрямованих на розвиток ініціативи, активності, самостійності, моральної культури, духовності тощо.
Принцип демократизаціївиховного процесу спрямований на забезпечення демократичних норм у відношеннях студентів з адміністрацією ВНЗ, викладачами, товаришами; розвиток самоврядування в усіх сферах життєдіяльності студентської молоді; ініціювання, стимулювання й підтримку студентських ініціатив, пов'язаних з оволодінням професійною культурою, підтриманням професійних традицій, організацією дозвілля, побуту та ін.
Принцип стимулювання людини до самовиховання.Виходячи з особливості виховання як двостороннього процесу, необхідно постійно спонукати людину до самовиховання як певного цілеспрямованого систематичного впливу на самого себе з метою прищеплення собі бажаних якостей (моральних, фізичних, розумових та ін.). Самовиховання передбачає самоаналіз, самоспостереження і самооцінку.
Принцип цілісного підходу до виховного процесу.Цей принцип розглядається як теоретична основа організації виховної діяльності й передбачає:
1.Необхідність урахувння всієї сукупності економічних, соціальних, моральних та інших факторів, які мають вплив на формування людини як особистості, що дозволяє конкретизувати мету виховної роботи навчального закладу, студентської групи.
2.Формування різноманіття якостей особистості студента, майбутнього спеціаліста (інтелектуальної, моральної, естетичної, економічної, політичної, правової, екологічної, фізичної, професійної, комунікативної культури, культури праці, сімейних відносин) як цілісного процесу, що потребує відбору змісту виховної діяльності.
3.Оптимальний вибір методів і засобів досягнення мети, їх диференціація в залежності від соціально-економічних особливостей, рівня культури вихованців.
4.Визначення умов, які забезпечують успіх реалізації мети.
5.Аналіз результатів виховної діяльності.
Ознаками вихованості є ставлення особистості (інтерес, прагнення, готовність, любов до чогось), добровільне виконання певних дій (допомагати, робити фізичні вправи, виявляти самостійність), мотиви дій, вчинків.
Принципи національного виховання. Його основнв мета – єдність національного і загальнолюдського,
Зміст виховного прогресу у професійному закладі освіти визначається вимогами до спеціаліста, громадянина. При цьому основними категоріями цього процесу є навступні.
Моральне виховання – цілеспрямований і систематичний вплив на свідомість, почуття, поведінку вихованців з метою формування в них моральних якостей, які відповідають вимогам і нормам моралі.
Моральна культура – це найголовніший компонент духовного життя людини, який характеризує її досягнення в оволодінні основами моралі як сукупності принципів, вимог, норм, правил, які регулюють дії в усіх сферах її життя, у формуванні моральної свідомості, розвитку моральних почуттів, виробленні звичок моральної поведінки особистості.
Моральні норми– це сукупність вимог, які визначають обов'язки людини по відношенню до оточуючого світу, зразки, які не тільки орієнтують поведінку особистості, але й дають можливість оцінювати й контролювати її.
Про моральність свідчить і ставлення людини до інших людей, всього живого, що дозволяє говорити про почуття дружби, любові, поваги й до друзів, батьків, старших (чуйність, тактовність, повага, турбота про оточуючих людей; нетерпимість до проявів приниження, ображення особистості, несправедливості; гуманізм).
Вимоги до поведінки людини сформульовані в десяти заповідях «Вітхого завіту», серед яких:
1. Не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі зверху і що у воді нижче землі, – не схиляйся перед ними і не служи їм.
2. Поважай батька і матір твою, щоб продовжити дні твої на землі...
3. Не вбивай.
4. Не прелюбодій.
5. Не проголошуй брехливого свідоцтва на ближнього твого.
6. Не бажай домівки ближнього твого.
Обов'язок – припускає певні зобов'язання людини, виконання яких виходить із складних стосунків між людьми, усвідомлення своїх прав і обов'язків по відношенню до Батьківщини – громадянський обов'язок, до сім'ї – сімейний обов'язок та ін.
Совість - почуття і свідомість моральної відповідальності за свою поведінку та вчинки перед оточуючими людьми. Це внутрішня самооцінка своїх вчинків, емоційне хвилювання, внутрішній суддя, спонукач доброго вчинку.
Честь – визнання вчинків, дій людини, її заслуг, що проявляється в шануванні, авторитеті і одночасно у прагненні людини до визнання і високої оцінки з боку оточуючих, похвали, популярності (честолюбство чи марнолюбство).
Гідність – передбачає усвідомлення особистістю своїх високих моральних якостей і повагу їх у самому собі, тобто усвідомлення особистістю своєї цінності (національна гідність, власна гідність).
Норми поведінки знаходять вияв у ставленні людини до народу, Батьківщини, до праці, національного багатства, природи,
Велике значення має екологічне виховання студентства. Воно здійснюється в процесі:
– формування системи наукових знань, ціннісних орієнтацій, поглядів і переконань, що забезпечують формування і необхідне ставлення людини до оточуючого світу на основі принципів моралі;
– виховання у учнів і студентів потреби свідомо дотримуватись екологічних норм і правил у власній поведінці;
– нетерпимість до проявів безвідповідального ставлення до навколишнього світу;
– формування навичок екологічної діяльності, які в індивіда виявляються в діях, що проявляються у захисті, догляді й покращанні природного оточення, в пропаганді екологічних знань.
Особливої уваги заслуговують питання статевого виховання. Його завдання:
– формування моральних стосунків між чоловіками і жінками;
– виховання культури інтимних почуттів — прихильності, дружби,любові;
– формування понять про біологічні й соціальні проблеми особистості;
– розвиток у жінок рис жіночності, у чоловіків — рис мужності;
– підготовка юнаків та дівчат до шлюбу, створення здорової й щасливої сім'ї.
Моральне виховання включає й правове,завдання якого полягають в тому:
– щоб професійний навчальний заклад забезпечував оволодіння учнями та студентами системою знань з питань держави і права;
– щоб у студентів виховувати шанобливе ставлення до законів своєї держави, переконаність у необхідності їх виконання;
– щоб виховувати навички правової поведінки, потреби захищати інтереси і права своєї особистості, державні, суспільні;
– щоб виховувати активну громадянську позицію, нетерпимість до порушників правопорядку.
Трудове виховання забезпечує формування ставлення студента до праці, професії, усвідомлення її значення і необхідності оволодіння знаннями основ наук, уміннями в обраній професійній галузі, вихованні таких якостей особистості як працелюбність, дисциплінованість, відповідальність. Трудове навчання– спеціально організований педагогічний процес, спрямований на оволодіння студентами науковими основами техніки, технології, організації виробництва, на формування і вдосконалення трудових умінь і навичок, культури праці.
Сучасні умови розвитку суспільства вимагають економічного виховання, естетичного, художнього виховання.
Громадянське виховання — процес формування громадянськості як риси особистості, що характеризується усвідомленням нею своїх прав і обов'язків у ставленні до держави, народу, законів, норм життя; турботою про благополуччя своєї країни, збереження людської цивілізації конкретними діями відповідно до власних переконань і цінностей. Основна мета громадянського виховання – сформувати свідомого громадянина, якому притаманні високі моральні ідеали суспільства, любов до Батьківщини, відповідальність за виконання громадянського обов'язку.
Громадянинном вважається особа, яка належить до постійного населення конкретної держави, користується її захистом і має сукупність політичних та інших прав і обов'язків. Громадянськість– інтегральна риса особистості, що характеризується відчуттям себе громадянином конкретної держави, лояльним ставленням до її інституцій і законів, почуттям власної гідності у стосунках з представниками держави, знаннями і поважаннями справ людини, чеснот громадянського суспільства, відповідальним ставленням до своїх обов'язків перед державою, патріотизмом. Громадянська позиція– система цілісних і соціальних орієнтацій, настанов, що характеризують людину як громадянина країни, для якого моральним принципом є громадянський обов'язок.
Виховання громадянськості передбачає також створення умов для конкретних вчинків, дії студентів, їх суспільно-політичної діяльності.Мотивами цих вчинків, дій можуть бути інтерес до політики, до суспільної праці, бажання самоутвердитися в цій галузі тощо. Громадянське виховання може здійснюватися шляхом оволодіння системою знань в суспільно-політичному житті групи, факультету, університету, тощо, організації студентського самоврядування.
Особим напрямом виховання студентів є фізичне виховання,яке спрямоване на зміцнення здоров'я людини, її фізичний розвиток. Фізичний розвиток– зміни людини внаслідок біологічного розвитку, фізичного виховання. Фізична культураце – сукупність досягнень людини в галузі її фізичного розвитку. З другого боку, це - навчальний предмет, який сприяє фізичному розвитку й зміцненню здоров'я людини.
Фізична культура учнів і студентів допомагає їм реалізувати себе в різнобічній спортивно-оздоровчій діяльності, сприяє самоорганізації, самоуправлінню, становленню морально-естетичного ідеалу
Система виховання здійснюється з шляхом використанням методів, прийомів і засобів виховання. Методи виховання – способи взаємодії суб'єктів виховного процесу, внаслідок якої відбуваються певні зміни в розвитку якостей індивіду, його переконань, почуттів, навичок, поведінки. Прийом виховання – складова частина методу, що забезпечує застосування його в певних умовах. Методи та прийоми можуть у конкретних педагогічних ситуаціях переходити один в один. Засоби – те, за допомогою чого відбувається виховання: предмети, твори духовної і матеріальної культури (наукові посібники, книжки, газети, твори мистецтва); слово вихователя, різноманітні види діяльності: навчання, гра, художня самодіяльність, спорт; конкретні заходи: вечори, політінформації, збори. Ці засоби використовуються в процесі реалізації того чи іншого методу.
При класифікації методів виховання виділяють методи формування свідомості, методи організації діяльності і формування досвіду поведінки, методи стимулювання і корекції поведінки людини.
Серед методів формування свідомості особистості слід указати такі: інформація (передбачає повідомлення про факти, вчинки, події, а також роз'яснення сутності, значення тих чи інших якостей особистості), навіювання (метод психологічного впливу на людину, розрахований на некритичне сприйняття нею до слів, думок інших, що приводить або до вияву в людини, навіть опріч його волі і свідомості, певного стану, почуттів, відношення, або до здійснення людиною вчинків, що можуть безпосередньо не відповідати її принципам діяльності, поведінці), переконання (метод впливу на свідомість, волю індивіда, що сприяє формуванню його нових поглядів, відношень або зміні тих, що не відповідають загальнолюдським і національним нормам і принципам).
На успішність використання методів виховання впливають такі фактори:
1.Педагогічне обґрунтоване зіставлення методів виховання, які використовуються, з метою, завданнями, змістом, принципами виховання, особливо принципом урахування індивідуальних і вікових особливостей студентів.
2.Застосування в єдності методів формування свідомості, формування досвіду суспільної поведінки, стимулювання діяльності й корекції поведінки, самовиховання.
3.Урахування своєрідності педагогічної ситуації.
4.Аналіз впливу на особистість методів, які вже застосовувались.
Питання: Які фактори, на Вашу думку, найбільшим чином впливають на результат виховання студентів?
Історично склалося, що реалізація виховної роботи у групах здійснюється через інститут кураторів. Куратор – це та найближча ланка в ситемі управління виховною та навчальною роботою студентів. Вона взаємодіє з іншими у системі позааудиторної виховної роботи і забезпечує її організацію на рівні академічної групи. Діяльність куратора академічної групи здійснюється на підставі Статуту навчального закладу, Концепції виховної роботи з урахуванням особливостей і традицій закладу освіти. Зміст його діяльності визначається такими основними документами: Законом України «Про освіту», Державною національною програмою «Освіта. Україна XXI сторіччя»; «Концепцією виховання дітей та молоді у національній системі освіти», «Національною доктриною розвитку освіти України у XXI столітті», відповідними інструктивно-методичними документами Міністерства освіти і науки України, а також положеннями, розробленими структурними ланками навчального закладу.
Робота куратором є одним з найважливіших доручень, входить у коло службових обов'язків викладача і передбачається індивідуальним планом у розділі «Робота з виховання учнів, студентів». Куратор сприяє забезпеченню всебічного розвитку особистості майбутнього спеціаліста, здійсняючи його моральне, національне, трудове, економічне, екологічне, естетичне, фізичне виховання, проводить заходи із зміцнення у учнів, студентів інтересу і любові до обраної професії, виховує необхідні професійні якості, спрямовує свою діяльність на формування в групі згуртованого учнівського, студентського колективу, через актив групи створює в ньому атмосферу доброзичливості, взаємодопомоги, взаємної відповідальності, атмосферу творчості, захопленості, громадської активності.
Одним із завдань в роботі куратора є допомога колективу групи в боротьбі за високу успішність, свідому дисципліну, за залучення учнів, студентів до науково-дослідної і громадсько-політичної діяльності.
Функції куратора академічної групи: аналітична, організаторська, комунікативна та соціальна .
Аналітична функція передбачає планування та організацію виховної роботи учнівською або студентською групою на підставі урахування куратором: міжособистісних стосунків у колективі мотивів навчальної та пізнавальної діяльності учнів, студентів, рівня їх інтелектуального розвитку, індивідуальних особливостей, соціально-побутових умов життя (останнє досліджується куратором спільно з профоргом групи), стану здоров'я, результатів навчання тощо.
Організаторська функція забезпечує надання необхідної допомоги учнівському, студентському самоврядуванню, творчим групам, радам тощо.
Функція соціалізації реалізується у гуманістично-орієнтованій взаємодії «педагог – учень, студент».
Куратор призначається адміністрацією закладу з урахуванням побажань учнів або студентів для роботи з академічними групами всіх курсів. На посаду куратора академічної групи призначається провідний спеціаліст, досвідчений педагог. Враховується також профіль підготовки фахівців.
Документація, яку веде куратор, визначається відповідно до основних нормативних документів щодо організації навчально-виховної роботи у професійних закладах освіти. Діяльність куратора академічної групи здійснюється на підставі плану виховної роботи розробленого на навчальний семестр, рік, згідно з перспективним та річним плануванням навчального закладу за формою, затвердженою керівництвом.
Адміністративно куратор академічної групи ВНЗ підпорядкований заступнику декана факультету і погоджує свою діяльність з деканом та завідуючими кафедрами.
Куратор має право:
Ø брати участь у роботі навчально-методичних, громадських організацій навчального закладу при обговоренні питань, що стосуються групи або окремих її учнів, студентів;
Ø відвідувати лекційні і семінарські заняття, бути присутнім на заліках, іспитах своєї групи;
Ø вносити до адміністрації і громадських організацій навчального закладу пропозиції, що стосуються праці і побуту учнів, студентів своєї групи;
Ø брати участь у всіх заходах, які проводяться в групі, в роботі органів учнівського, студентського самоврядування, вносити пропозиції щодо покращення роботи цих органів, рекомендувати кандидатури для обрання в органи самоврядування;
Ø брати участь у роботі стипендіальної комісії;
Ø давати представлення в адміністративні і громадські організації факультету на заохочення кращих учнів, студентів і накладання стягнень на студентів, які порушують трудову дисципліну
Куратор зобов'язаний:
Ø добре знати учнів, студентів, умови їх життя, здійснювати до них індивідуальний підхід;
Ø допомагати активу групи в складанні і реалізації планів виховної роботи в групах;
Ø брати участь в організації професійної практики учнів, студентів;
Ø систематично підвищувати свою педагогічну майстерність у справі виховання молоді, брати активну участь у роботі психолого-педагогічного семінару на факультеті, в науково-методичних конференціях з проблем виховання молоді, вивченні, узагальненні й обміні досвідом кураторської діяльності;
Ø періодично звітувати про роботу на засіданнях підрозділів;
Ø куратор несе відповідальність за стан морального клімату в групі, за ставлення учнів, студентів до виконання своїх навчальних обов'язків, а також за виконання ними правил внутрішнього розпорядку, який існує в конкретному навчальному закладі;
Ø у роботі із академічною групою куратор повинен поєднувати цілеспрямованість, високу культуру, чітку організованість, конкретність і оперативність, повагу до учнів, студентів і високу вимогливість до них;
Ø уся діяльність куратора будується на основі глибоких контактіві погоджених дій з громадськими організаціями навчального закладу;
Ø основними критеріями ефективності роботи куратора є високий рівень показників навчально-виховної роботи, трудової дисципліни і активності учнів, студентів групи в конкурсах, оглядах художньої самодіяльності та інших заходах виховної роботи;
Ø висока ефективність кураторської роботи викладача враховується при його атестації. Кращі куратори факультету повинні заохочуватися ректором, профспілковою організацією, а досвід роботи куратора доцільно висвітлювати в газеті, на семінарах кураторів.
Таким чином, можна визначити такі напрями роботи кураторів:
Ø вивчення учнів, студентів групи, моніторинг зростання їхньої загальної і професійної культури (взаємодія з викладачами, що працюють у групі; бесіди з ними, анкетування; використання методу соціометрії, ранжування);
Ø планування і допомога активу групи в різнобічній виховній роботі (взаємодія з учнями, студентами, вивчення їх потреб, інтересів);
Ø формування колективу групи (сприяння самоврядуванню, організації колективних творчих справ, додержання традицій, соціальне значущої діяльності, формування позитивної морально-психологічної атмосфери в колективі групи; гуманізація відношень між учнями, студентами;
Ø здійснення допомоги учням, студентам в оволодінні культурою розумової парці, засвоєння навчального плану НЗ (одержання даних про успішність і відвідування студентом занять, допомога в організації самостійної діяльності, в оволодінні навичками роботи з книгою, довідниками, конспектування, реферування тощо);
Ø формування професійної самосвідомості (ознайомлення з вимогами до обраної спеціальності, збагачення уявлення про ідеального спеціаліста, про шляхи самовдосконалення, моделювання свого професійного ідеалу);
Ø формування досвіду організації культури дозвілля, норм і навичок здорового способу життя.
Керівник академічної групи спільно з активом групи складає проект плану виховної роботи на навчальний рік, який затверджується на зборах академгрупи і стежить за виконанням плану. Серед основних засобів виховної роботи кураторів є: щотижневі виховні години, які включаються до розкладу академічних занять, а викладачеві до індивідуального плану роботи; бесіди «За круглим столом», дискусійні клуби, інші заходи виховного впливу в студентських аудиторіях і гуртожитках (із залученням фахівців різного профілю); культпоходи історичними місцями рідного краю, до музеїв, картинних галерей, на виставки, до театрів; колективний перегляд кінофільмів та вистав з їх наступним обговоренням; індивідуальна виховна робота з учнями, студентами з урахуванням їх індивідуальних особливостей. Кураторам академічних та керівникам творчих груп належить ініціатива у виборі форм, методів, прийомів, засобів та напрямів виховної роботи.
З цією метою використовуються різні форми виховної роботи: зустрічі (з діячами науки, освіти, спеціалістами певного профілю); дні кафедр, факультетів, вечори, усні журнали, заочні подорожі, читацькі конференції, прес-конференції; відвідування спектаклів, кінофільмів, концертів, музеїв, виставок; конкурси політичних коментаторів, на кращого знавця своєї спеціальності, діалог кандидатів у президенти; КВК, екскурсії; бесіди про історію НЗ, факультету, професії, державну символіку; колективні творчі справи.
Критеріями ефективності управління системою виховної роботи на рівні куратора академічної групи є:
· рівень вихованості майбутніх педагогів;
· активність, згуртованість групи, суспільно-корисний характер діяльності групи;
· стабільний режим роботи академічної групи, відсутність серйозних випадків порушень трудової та навчальної дисципліни студентами;
· позитивна мотивація навчально-виховної діяльності студентів, що виявляється у навчально-пізнавальній, науково-дослідній, інших видах діяльності;
· мікроклімат у групі, що сприяє самореалізації особистості кожного студента;
· різноманітність форм виховної позааудиторної роботи, що сприяє самореалізації особистості кожного студента;
· діяльність студентського самоврядування у групі;
· участь групи у загальноуніверситетських заходах;
·сприятливі умови проходження адаптаційного періоду студентами 1-го курсу;
· оволодіння студентами досвідом соціальної поведінки.
Слід додати, що при всій повазі до ролі кураторів акдемічних груп, їх робота та її насілки та результати залежать від всієї системи управління вищим навчальним закладом, в тому числі – навчальної роботи. У вихованні студентів мають знасення і стан аудиторій, і організація навчальних занять, і відлмості про історію та значення вищого навчального закладу та ін. Особливе значення, на наш погляд має значення особистість тех викладачів, які ведуть заняття зі студентами. Особа викладача повинна не тільки викликати повагу, за його знання, викладач має бути таким прикладом, такою людиною, яка викликає повагу та інтерес у студентів, бажання наслідувати його прикладу. Творчий педагог іноді має головне значення для професійного та гражданського свановлення студента, обрання ним шляху життя та життівих еталонів.
Питання. Що, на Ваш погляд, в більшій мірі впливає на становлення особистості студента: робота куратора, особистість куратора, особистість викладача, фактор організації навчальної роботи в вузі? Обгрунтуйте свою точку зару.
Література.
1. Державна національна програма "Освіта" (Україна XXI ст.)//Освіта. – 1993. – №44-46.
2. Державна національна програма "Освіта" (Україна XX ст.). – К.: Райдуга, 1994.
3. Закон України "Про освіту" (розд. ІІІ) // Голос України. – 25 квітня 1996 р.
4. Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті. – К.:Шкільний світ, 2001.
5. Алексюк А.М. Педагогіка вищої освіти. Історія. Теорія. – К., 1998.
6. Вітвицька С.С. Основи педагогіки вищої школи: Методичний посібник для студентів магістратури. – К., 2003.
7. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. – К., 1997.
8. Куриленко Т.М. Научные основы работы куратора академической группы. – Минск, 1982.
9. Лекції з педагогіки вищої школи: Навч. посібник/ За ред. В.І.Лозової. – Харків, 2006.
10. Педагогіка вищої школи: Навч. посібник /За ред. З.Н.Курлянд. – К., 2005.
11. Педагогика. Учебное пособие для студентов пед. Вузов и пед. колледжей. Под ред. П.И. Пидкасистого М., 1996.
12. Педагогіка и психология высшей школы /Отв. Ред.. М.В. Буланова-Топоркова. – Ростов-на –Дону,2002.
13. Основы вузовской педагогики /Под ред. Н.В.Кузьминой. – Л., 1978.
14. Селівестров С.І. Деякі проблеми адаптації студентів першого курсу у вищому навчальному закладі // Проблеми освіти – 1997 - №10 с.69-81
15. Смирнов С.Д. Педагогика и психология высшего образования: от деятельности к личности. – М., 1995
16. Сучасна вища школа: психолого-педагогічний аспект: Монографія /За ред. Н.Г.Ничкало. – К., 1999.
17. Хуторской А.В. Современная дидактика: ученик для вузов. – СПБ., 2001