Законна сила судового рішення.

Законна сила судового рішення — сукупність його правових наслідків, які полягають у незмінності, виключності, преюдиційності, виконуваності та загальнообов'язковості.

Законна сила судового рішення, незважаючи на різні наукові погляди, є органічним поєднанням його рис, що зумовлюють його стабільність і здатність до здійснення. Істотним є те, що рішення суду першої інстанції набирає законної сили після:

1) закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано (ч. 1 ст. 223 ЦПК);

2) закінчення строків на апеляційне оскарження у разі, коли апеляційний суд за заявою особи, яка подала апеляційну скаргу, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала (ч. З ст. 294 ЦПК);

3) розгляду справи апеляційним судом у разі подання апеляційної скарги, якщо рішення суду не було скасоване (ч. І ст. 223 ЦПК).

Рішення або ухвала суду апеляційної інстанції, суду касаційної інстанції набирають законної сили з моменту їх проголошення (ст. 319 ЦПК).

вирішення спірного правовідношення у касаційному порядку, крім винятків,

Постанова Верховного Суду України набирають законної сили з моменту їх проголошення.

Щодо загальних складових законності судового рішення (незмінність, виключність, преюдиційність, виконуваність та загальнообов'язковість), слід зазначити, що незмінність — це неможливість апеляційного оскарження рішення, яке набрало законної сили. Отже, після набрання рішенням законної сили у сторін та інших осіб, які брали участь у справі, немає права апеляційною оскарження. Для суду це означає неможливість прийняття апеляційних скарг і апеляційного розгляду справи.

Виключність — це неможливість після набрання рішенням законної сили для сторін, третіх осіб та їх правонаступників заявляти, а для суду — приймати та розглядати вимоги, тотожні вимогам, вирішеним в ухваленому судом рішенні.

Значення виключності полягає в тому, що вона позбавляє можливості сперечатися щодо одного й того самого предмета, з одних і тих самих питань, забезпечуючи стабільність рішення і можливість його виконання.

Преюдиційність становить собою неможливість для сторін і третіх осіб та їх правонаступників оскаржувати, а для суду — неможливість досліджувати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини, що відображені в ухваленому судом рішенні, яке набрало законної сили.

Преюдиційна дія рішення можлива щодо рішення в іншій цивільній, господарській, адміністративній справі та вироку в кримінальній справі. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській чи адміністративній справі, що набрало законної сили, не доводяться при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ч. З ст. 61 ЦПК).

Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої винесено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою (ч. 4 ст. 61 ЦПК).

Виконуваність — це можливість примусового виконання судового рішення поза волею зобов'язаної особи. Рішення може бути виконано з моменту набрання ним законної сили, крім випадків негайного виконання (частини 1, 2 ст. 367 ЦПК).

Виконуваність судового рішення забезпечується також загальнообов'язковістю цього рішення. Обов'язковість рішень суду Основний закон нашої держави відносить до основних засад судочинства (ч. З ст. 129 Конституції). Конкретизація зазначеної засади судочинства викладена в ст. 14 ЦПК, де зазначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами.

До того ж, законодавець установив, що невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом (ч. 2 ст. 14 ЦПК). З урахуванням цього, за невиконання судового рішення може наставати не тільки цивільно-правова, а й кримінальна, адміністративна чи дисциплінарна відповідальність. Зокрема, цивільно-правова відповідальність передбачена нормами ст.ст. 22—23, 1166—1167 ЦК, а також ст.ст. 86—87 Закону "Про виконавче провадження". Водночас до кримінальної відповідальності може бути притягнута службова особа, яка умисно не виконала рішення, ухвали суду, що набрали законної сили, або перешкоджала їх виконанню (ст. 382 КК).

При цьому обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі в справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси (ч. З ст. 14 ЦПК).