Система приголосних фонем сучасної української мови. Дискусійні питання щодо складу приголосних фонем. Класифікація
Для приголосних фонем сильною є позиція їх перед будь-яким голосним заднього ряду або в кінці слова. Слабкою є позиція перед іншим приголосним.
Диференційніознаки приголосних в українській мові – це всі не зумовлені позиційно й сусідством інших фонем артикуляційні ознаки приголосної фонеми: шумність і сонорність, глухість і дзвінкість, місце творення (активний мовний орган і пасивний мовний орган), спосіб творення, твердість і м’якість.
В українській мові протиставляються, тобто розрізняють слова та їх форми, 32 приголосні фонеми. Цієї думки дотримується більшість дослідників.
Фонематичність твердих губних приголосних /б/, /п/, /в/, /м/, /ф/, а також твердих передньоязикових приголосних /д/, /т/, /н/, /л/, /з/, /с/, /ц/, /ж/, /ч/, /ш/, /р/ встановлюється доволі легко. Вони протиставляються за диференційними ознаками в однакових або подібних фонетичних умовах. Наприклад: /б/ув – /д/ув, /п/ут – /т/ут – /к/ут, /д/им – /т/им – /з/им – /ц/им – /н/им – /ч/им – /к/им – /р/им. Так само переконливо доводиться фонематичність задньоязикових приголосних /к/, /х/ та глоткового /г/: /к/ору – /ж/ору – /г/ору.
Таблиця 3. Кількісна характеристика системи фонем сучасної української мови
| Кількість фонем | Характерні співвідношення одиниць фонологічної системи сучасної української літературної мови |
| 38(100%) | Між голосними і приголосними – 6 : 32 (15,8 % : 84,2 %) Між сонорними і шумними приголосними – 9 : 23 (28,1 % : 71,9 %) Між дзвінкими і глухими приголосними — 20 : 12 (62,5 % : 37,5 %) Між твердими і м'якими приголосними — 20 : 10(68,7 % : 31,3 %) За місцем творення приголосних передньоязикових фонем – 22 (68,7 %) губних – 5 (15,5%) задньоязикових – 3 (9,4 %) середньоязикова – 1 (3,2 %) фарингальна – 1(3,2 %) За способом творення приголоснихщілинних фонем – 11 (34,4 %) зімкнених фонем – 21 (65,6 %) |
Примітка. Кількість фонем в інших слов'янських мовах:
- російська – 39,
- білоруська – 38,
- болгарська – 44,
- польська – 41,
- словацька – 39.
У решти слов'янських мов – по 31-35 фонем.
Самостійними є й м’які приголосні /д'/, /т'/, /н'/, /з'/, /с'/, /ц'/, /дз'/, /л'/, /р'/ /й/, оскільки всі вони, крім /й/, протиставляються твердим приголосним /д/, /т/, /н/, /з/, /с/, /ц/, /дз/, /л/ та /р/. Наприклад: /л/ак – /л'/як, лі/з/ — лі/з'/.
Небагато протиставлень мають фонеми /дж/ і /ґ/, але вони є самостійними фонемами. Переконливими є протиставлення: во/дж/у – во/ж/у, ка/дж/у – ка/ж/у, хоча є чимало випадків, коли замість /дж/ у просторіччі вживається /ж/ без зміни значення: хо/дж/у – хо/ж/у, бро/дж/у – бро/ж/у, са/дж/у – са/ж/у.
Приголосна /ґ/ виступає в порівняно невеликій кількості питомих, запозичених, а також звуконаслідувальних слів: /ґ/анок, /ґ/удзик та ін. Протиставлення /ґ/ іншим фонемам обмежене, але можливе: /ґ/рати – /д/рати – /б/рати (за місцем творення); /ґ/ава – /к/ава, /ґ/уля – /к/уля (за глухістю/дзвінкістю); /ґ/рати – /г/рати, /ґ/уля – /г/уля, /ґ/ніт – /г/ніт (за місцем і способом творення).
Деякі приголосні фонеми мають ще меншу кількість протиставлень, однак їхня фонематичність є доведеною, оскільки вони виконують основні функції фонеми – конститутивну, ідентифікаційну та розрізнювальну. Це стосується насамперед фонем /дз/ та /дз'/, /ц/ та /ц'/ для яких немає квазіомонімів.
Відкритим залишається питання про фонематичність так званих напівпом’якшених приголосних [б’], [п’], [в’], [м’], [ф’], [г’], [к’], [х’], [ґ’], [дж’], [ч’], [ш’], [ж’],оскільки всі вони вживаються насамперед у запозичених словах і, виконуючи ідентифікаційну та конститутивну функцію, не виконують диференційної функції (за незначними винятками). М.Жовтобрюх, а слідом за ним і Н.Тоцька, схильні вважати їх фонемами периферійної підсистеми. Тим часом побудова фонологічної опозиції на основі українських і запозичених слів (порівняймо, наприклад, ревю – реву, бюро – буро) не має достатніх підстав, оскільки тверда чи м’яка вимова приголосних у таких іншомовних словах зумовлена насамперед чинною орфографією, яка, як відомо, може з часом змінюватися (порівняймо, наприклад, сучасне написання іншомовних слів журі, парфумерія, парашут). Тому не можна не погодитися з думкою П. Коструби про те, що “розв’язувати питання про фонологічну систему української мови, спираючись на факти поза її системою, взагалі неправомірно; а такими фактами є запозичені слова, що не піддалися ще фонетичному освоєнню, не повністю пристосувалися до її фонетичних норм”.
Питання про фонематичність подовжених приголосних (твердих і м’яких) також є дискусійним. Довгі приголосні звуки виникають в українській мові або в процесі словотворення (префіксація, суфіксація, словоскладання), або в результаті асимілятивних змін, що відбулися в минулому або відбуваються нині. Протиставлення довгих приголосних коротким не на межі морфем українській мові не властиве, тому з фонологічного (функціонального) погляду у кожному довгому звукові реалізуються дві фонеми. Відтак аргументи, що заперечують фонематичність подовжених приголосних, зокрема подовження приголосних на межі морфем, а також як наслідок історичних і сучасних асиміляцій, є більш переконливими.