Принципи виділення фонем у мові

Фонема й алофон. Різновиди алофонів

Фонема як функціональна одиниця не збігається зі звуком, оскільки вона є узагальненням усіх її звукових реалізацій, певною абстракцією.

Конкретний вияв фонеми у мовному потоці називається алофоном (або відтінком) фонеми. Усі мовні звуки є конкретними реалізаціями фонем.

Алофони, пов’язані з місцем у слові (початок, кінець), а також положенням щодо наголосу (для голосних), називаються позиційними.

Алофони, зумовлені впливом сусідніх фонем, називаються комбінаторними.

Не залежний ні від позиції в слові, ні від сусідства інших фонем алофон називається основним. Тому він може бути виділений із мовного потоку і легко вимовлений. Інші алофони досить важко вимовити ізольовано.

У мовленні є ще так звані факультативні алофони (варіанти) фонеми, зумовлені або різними стилями вимови, або діалектними чи індивідуальними вимовними особливостями мовців. При цьому такі алофони можуть співіснувати паралельно з основним. Кожна фонема може реалізуватись у певних, властивих їй фонетичних положеннях. Сукупність цих положень називається дистрибуцією. Наприклад: у слові лак фонема /а/ реалізується в основному алофоні [а]; у слові ляк – у комбінаторному алофоні [·а]; у слові лазь – в іншому комбінаторному алофоні [а·]; у слові ляльці – у комбінаторному алофоні [·а·]; у слові нам – у комбінаторному алофоні [ã] і т. ін.

Кінцевою метою застосування на практиці методів аналізу різних фонологічних шкіл є чітке встановлення фонологічного статусу звуків конкретного мовленнєвого відтинку (слова). Проте у жодної зі світових фонологічних шкіл немає бездоганного розв’язку проблеми встановлення складу фонем слова, зокрема істотні розбіжності, які сформувалися між школами в процесі розвитку вчення про фонему, полягають у визначенні фонеми й алофона. Щодо ЛФШ й МФШ, то питання про те, що є основною одиницею фонологічної системи – фонема чи диференційна ознака – вони розв’язують на користь фонеми. Однак підходи до ідентифікації фонем у цих шкіл різні.

Представники ЛФШ, розглядаючи фонему як звуковий тип, як мінімальну одиницю звукової будови мови, у центр своєї уваги ставлять функцію фонеми, що полягає в розрізненні й розпізнаванні значущих одиниць – морфем, а через них і слів. Згідно з концепцією ЛФШ, у складі однієї й тієї самої морфеми можуть бути різні фонеми (як наслідок чергувань фонем у морфемі). Наприклад: у словах збити і спити та сама префіксальна морфема представлена різними фонемами (/з/і /с/), у словоформах ніготь і нігті коренева морфема має різний фонемний склад /н'іг/ і /н'іх/ унаслідок чергування фонем /г/:/х/. Для ЛФШ концептуально важливим є визнання автономності фонеми, яка виявляється насамперед у тому, що носії мови легко членують на фонеми будь-яке слово, в тому числі й незнайоме.

Як уже зазначалося, самі по собі фонеми не мають значення, вони тільки потенційно можуть бути пов’язані зі змістом. У мовному потоці фонеми розрізняються не значенням, а неоднаковим звучанням. Звукова відмінність є обов’язковою умовою існування фонеми і виконання нею ролі – бути формою, елементом плану вираження мовного знака.

Таким чином, послідовники Щербівської ідеї щодо потенційного зв’язку фонеми зі значенням розуміють цей зв’язок як здатність фонеми розрізнювати не зміст (не значення), а змістові одиниці (слова і їх форми). Відриваючись від морфеми, звук набуває певної самостійності, незалежності. Відтак ЛФШ визнає лише генетичний зв’язок фонеми з морфемою.

Представники Московської фонологічної школи не визнають автономності фонеми, розглядаючи фонему як елемент морфеми. Тому, на їхню думку, поза морфемою фонема не існує. Використання морфологічного критерію при визначенні фонемного складу мови і варіативного ряду звуків, що виступають реалізаціями однієї й тієї самої фонеми, є найважливішим принципом МФШ. Згідно з цим принципом, фонему /з/ можна розглядати як таку, що реалізується в українській мові у звуках [з] – збити; [с] – спити, зцементувати; [ш] – зшити; [ж] – зжувати.

Для об’єднання різних звуків ув одну фонему прихильники МФШ використовують так званий додатковий розподіл (додаткову дистрибуцію), згідно з яким ці звуки чергуються залежно від фонетичних позицій, посідаючи одне й те саме місце в тій самій морфемі. У контексті теорії позицій (умови функціонування й реалізації фонем у мовленні) як одного із важливих аспектів МФШ позиційні чергування можуть залежати від фонетичних або морфологічних чинників. Фонетичні чергування призводять до чергування звуків, у яких реалізується одна і та сама фонема; морфологічні – до чергування фонем. У сильних позиціях виступають основні представники фонем, або домінанти, а в слабких – варіанти фонем. Крім сильної і слабкої позиції, послідовники МФШ виділяють ще позицію нейтралізації (нерозрізнення) фонем. Функціональна одиниця, що виступає в цій позиції (позиції нейтралізації), кваліфікується МФШ як гіперфонема.

Опис системи фонем української мови в нашому курсі здійснено з позицій ЛФШ, які розвиває Н. Тоцька у своїй структурно-семантичній концепції фонеми.