БЛОКАТОРИ ГІСТАМІНОВИХ РЕЦЕПТОРІВ

ГІСТАМІН І ШЛУНКОВА СЕКРЕЦІЯ

Точилася дискусія про участь Н₁- та Н₂-рецепторів в регуляції шлункової секреції. Досліджуючи вплив Н₁- та Н₂-блокаторів на експериментальне виразкоутвореня, дослідники прийшли до висновку, що лише Н₂-рецептори відповідають за секреторну реакцію в шлунку викликану гістаміном.

Напроти, Black та співавт. [129] в дослідах на собаках і кішках продемонстрували, що активація Н₁-рецепторів шлунка призводить до інгібування секреції НСІ. G. Bertaccini [127,128] також вказував на реципрокну взаємодію між Н₁- та Н₂-рецепторами в стимуляції шлункової секреції. З метою встановити локалізацію Н₁-гістамінових рецепторів, які беруть участь в пригніченні секреції кислоти в шлунку, були проведені досліди на ізольованих препаратах дна шлунка морської свинки. Показано, що в умовах, коли пряма дія гістаміну на слизову оболонку не залежить від його впливу на серцево-судинну і дихальну системи, стимуляція Н₁-гістамінових рецепторів не пригнічує секретогенну активність гістаміну [203].

Третій тип гістамінових рецепторів був відкритий ще 15 років назад [82,111], як пресинаптичний рецептор, представлений на нервових закінченнях в межах центральної і периферичної нервових систем [198,228,403]. Роль цих рецепторів в регуляції шлукової секреції привертає увагу багатьох дослідників. За даними M. L. Shubert [399] збудження Н₃-рецепторів, які локалізовані на D клітинах, збільшує кислотну секрецію, зменшуючи пригнічуючу дію соматостатину на G клітини, антрального відділу шлунка щурів. В той же час дослідження, проведені іншими дослідниками на котах, собаках, кролях, свідчать, що гістамін гальмує кислотну секрецію шлунка через Н₃- гістамінові рецептори [157,306,420].

Також важливим є відомості про локалізацію цих рецепторів на мембрані ECL клітин, збудження яких пригнічує синтез і вивільнення гістаміну [370,389,429].

Можливо, що як раз супутня локалізація Н₃- гістамінових рецепторів на ECL і D клітинах є відповідальною за різноманітність ефектів отриманих на різних видах інтактних тварин [371,457,494].

Блокатори Н₁-гістамінових рецепторів використовуються при алергічних станах. Вони усувають або зменшують слідуючі види дії гістаміну: підвищення тонусу гладенької мускулатури бронхів, кишечника, матки; зниження артеріального тиску (частково); збільшення прокненості капілярів з розвитком набряку; гіперемію і зуд при інтрадермальному введенні гістаміну або при вивільненні в шкірі ендогенного гістаміну.

Найбільш поширені препарати цієї групи по хімічному складу можуть бути віднесені до слідуючого ряду сполук:

Етаноламіни – димедрол та тавегіл

Етилендіаміни – супрастін

Фенотіазини – піпольфен

Похідні хінуклідина – фенкарол

Тетрагідрокарболіни – діазолін

Похідні піперідина – терфенадин, кларітін (або лоратадін).

Крім специфічного антагонізму з гістаміном і протиалергічної активності, блокатори Н₁-гістамінових рецепторів характеризуються і рядом інших властивостей. Так, для димедрола, дипразіна і супрастина типовим є пригнічуючий вплив на центральну нервову систему. Проявляється це седативним і снотворним ефектами. Дипразин посилює дію засобів для наркозу, наркотичних анальгетиків і анестетиків. Крім того, він в незначній мірі знижує температуру тіла. В дуже високих дозах вказані препарати викликають рухливу і психічну збудливість, тремор, підвищення рефлекторної збудливості.

Тавегіл, фенкарол, терфенадин і кларітин мають незначну седативну дію. Діазолін на центральну нервову систему практично не впливає, чим суттєво відрізняється від інших препаратів (особливо від діпразину, дімедролу і супрастіну).

Більшість препаратів характеризується більш або менш вираженими анестезуючими властивостями. Дімедрол має досить виражену гангліоблокуючу активність і в зв”язку з цим може знижувати артеріальний тиск. Діпразин, як і інші плхідні фенотіазинового ряду, блокує α-адренорецептори. Діпразин, дімедрол, супрастин мають помірні спазмолітичні властивості; у ряду речовин виявлена м-холіноблокуюча активність.

Використовують дану групу препаратів головним чином при різних алергічних ураженнях шкіри і слизових оболонок – крапивниці, ангіоневротичному набряку, сінній лихорадці, рініті і кон”юктивіті, при алергічних станах, пов”язаних з вживанням антибіотиків або інших медикаментів. Малоефективні вони при бронхіальній астмі і при анафілактичному шоці (в останньому випадку прпаратом вибору є адреналін).

Блокатори гістамінових Н₁-рецепторів, які пригнічують центральну нервову систему, іноді використовують як засіб снотворної і седативної дії (наприклад, димедрол), рідко їх використовують при паркінсонізмі, хореї, блювоті вагітних, вестибулярних порушеннях.

Н₂-гістамінові блокатори використовуються, перш за все, як засоби, які знижують секрецію залоз шлунка. До них відносяться циметідін, фамотідін, ранітідін. Блокатори Н₂-гістамінових рецепторів є конкурентними антагоністами гістаміна. Вони впливають на Н₂-гістамінові рецептори парієтальних клітин і значно зменшують базальну і стимульовану різними ресовинами секрецію соляної кислоти. На секрецію пепсиногена і внутрішній фактор Касла вони впливають слабо. В експериментах на тваринах показано, що блокатори Н₂-гістамінових усувають або зменшують інші ефекти, пов”язані із збудженням гістамінових Н₂-рецепторів (позитивний хронотропний ефект, пригнічення скорочення міометрія і ін.). Проте практична значимість впливу блокаторів на гістамінові Н₂-рецептори різної локалізації не вияснена.