Зовнішня політика України на шляху до незалежності.

Співробітництво України з міжнародними організаціями (НАТО, ООН, РЄ).

Відносини України зі США та європейським союзом.

Україна у східноєвропейському регіоні.

Відносини України з Росією та країнами СНД.

Зовнішня політика України на шляху до незалежності.

План.

Україна в системі міжнародних відносин.

Розпад Радянського Союзу та поява нових незалежних держав у Європі докорінно змінили геополітичну карту світу наприкінці минулого століття. Незалежні держави, а серед них і Україна, відігравали важливу роль в об'єднані Європи, подоланні наслідків «холодної війни», зміцненні стабільності у регіоні. Українська держава від перших днів свого заснування стала повноцінним гравцем на міжнародній арені, планомірно здійснюючи свою зовнішню політику, спрямовану на захист національних інтересів.

Перебудовчі процеси в Україні привели до демократизації суспільного життя, зростання громадянської активності та поширення національної свідомості. Саме у такій складній та неординарній ситуації активізувалася зовнішньополітична діяльність України. Уперше про своє бажання формувати власну стратегію відносин з іноземними державами та міждержавними організаціями Україна заявила в декларації про Державний суверенітет 16 липня 1990 р. Саме в цьому документі наголошувалося: «Українська РСР як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки... Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права». 25 грудня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла «Постанову про реалізацію Декларації про державний суверенітет України», яка є першим стратегічним документом у сфері формування власної зовнішньої політики.

У цей непростий час зовнішня політика України будувалася відповідно до геополітичних змін, котрі відбувалися у світі - суверенізація колишніх радянських республік, розпад Варшавського блоку та перемога демократичних революцій у країнах Східної Європи, потепління у відносинах між СРСР та країнами Заходу й закінчення «холодної війни». Саме виходячи з цих чинників будувалася зовнішня політика УРСР напередодні проголошення незалежності.

З початком перебудовчих процесів викрилася антидемократична та просто безглузда національна політика, що проводилася в СРСР, тому посилився відцентровий рух народів, що населяли радянську імперію. Керівництво країни намагалося усілякими засобами зупинити цей процес - зберегти СРСР, тому посилився тиск з боку Москви на Україну. УРСР, у свою чергу, намагалася привнести у відносини з радянським центром елементи партнерського рівноправ'я. В листопаді 1990 року відбулася зустріч представників Верховної ради УРСР з демократичною частиною Парламенту РСФСР, які підписали договір про добросусідські відносини між двома державами. Це був перший договір між Україною та Росією, що базувався на принципах рівності та партнерства й свідчив про готовність обох країн формувати відносини на якісно новому рівні. Хоча вже тоді виявилося різне розуміння та трактування статусу Кримської автономії, що в майбутньому призвело лише до загострення конфлікту.

Зміна влади в країнах Східної Європи у 1989-1990 рр. поставила перед зовнішньополітичним відомством УРСР нові завдання, адже йшлося про найближчих сусідів. Слід зазначити, що стосунки з цими країнами формувалися на дружній основі. Україна тоді мала достатню підтримку з боку Польщі, Чехословаччини, Угорщини й Румунії. Нагадаємо, що в цей період пожвавилися не тільки офіційні відносин з цими країнами, а й діалог на рівні різних політичних та громадських організацій, що сприяло зближенню між Східноєвропейськими країнами. В 1989 р. на першому з'їзді Народного Руху України були присутні представники Польщі, країн Балтії та Закавказзя, котрі підтримали прагнення українців до незалежності. В травні 1990 р. відбулася зустріч українських та польських парламентаріїв у містечку Яблонів під Варшавою, у ході якої було закладено підвалини майбутнього співробітництва між двома країнами. У жовтні 1990 р. до Києва прибули міністри закордонних справ Угорської та Польської республік, які провели переговори з українським керівництвом, що закінчилися підписанням україно-угорської та україно-польської декларацій про співробітництво та відсутність претензій між країнами. У цей же період відбувалося зближення з демократичними силами республік Прибалтики та Закавказзя.

Налагодженню добросусідських відносин між державами сприяла також і виважена політика української сторони стосовно національних меншин. У 1989 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про національні меншини в Україні», один з найдемократичніших у тогочасній Європі, згідно з яким всі народи, що проживали на території України, дістали можливість вільного національно-культурного розвитку.

Інший напрям нової української дипломатії був пов'язаний із західним вектором зовнішньополітичної діяльності. Згідно з «Декларацією про державний суверенітет» Україна проголосила про свої наміри стати на шлях до зближення з країнами Європи та США. Вже у квітні 1990 р. українські дипломати на Колегії МЗС заявили про необхідність децентралізації та створення незалежної національної доктрини зовнішньої політики УРСР та участі країни у двосторонніх відносинах з провідними державами світу та міжнародними організаціями. Однак, незважаючи на зусилля українських дипломатів, багато політиків на Заході були проти різких змін у системі усталеної геополітичної рівноваги.

У листопаді 1990 р. голова українського МЗС звернувся з офіційним листом до країн-учасниць Наради з питань безпеки та Співробітництва в Європі, що відбувалася у Парижі 19-21 листопада 1990 р., з проханням прийняти делегацію України в статусі спостерігача. Однак країни-учасниці не задовольнили прохання України, порадивши їй узгодити це питання з керівництвом СРСР.

Задекларована М. Горбачовим політика «нового мислення» вимагала від провідних країн світу більш гнучких дій. На той час США займали обережну позицію стосовно процесу суверенізації на теренах СРСР за винятком країн Балтії. Розпад комуністичного блоку супроводжувався міжетнічними конфліктами та громадянськими війнами, тому керівництво США не було готове узяти на себе відповідальність за стабільність у регіонах, котрі здавна вважалися зоною інтересів Росії. Крім того, підтримка національно-демократичних сил тоді не входила до пріоритетних напрямів зовнішньої політики держдепартаменту США. Уряд США намагався досягти більшої поступливості від М. Горбачова у питанні об'єднання Німеччини й розуміючи, що радянське керівництво болюче реагуватиме на будь-які спроби втручання у внутрішні справи СРСР, декларував про свій нейтралітет щодо майбутнього устрою Союзу. Крім того США також турбувала проблема зовнішнього боргу СРСР, оскільки у разі розпаду країни було б не ясно, хто зобов'язується його виплатити.

Певний вплив на позицію США мали конфлікти, що виникли на території азіатських республік СРСР та в Югославії у 1989-1991 рр. Американський уряд пов'язував ці братовбивчі конфлікти винятково з послабленням повноважень центру й тому намагався підтримати М. Горбачова у спробі зберегти СРСР. Саме цим пояснюється розчарування, що викликала доповідь президента Дж. Буша у Києві перед депутатами Верховної Ради. Американський президент заявив, що Радянський Союз має зберегтися у межах нової федерації на основі добровільної інтеграції. Хоча багато політиків на Заході були не готові до розпаду СРСР й формування нової парадигми міжнародних відносин у постбіполярному світі, Україна дістала певну підтримку, насамперед з боку конгресменів США. Конгрес США, маючи добрі відносини з української діаспорою - однією з найчисельніших та впливовіших в Америці, підтримував демократичні ініціативи в Україні та сподівання українців на власну незалежність.

Спроби комуністичного керівництва зберегти СРСР на початку 1990-х років остаточно зазнали фіаско. Радянська імперія була приречена, оскільки зростала політична активність населення, поглиблювалися економічна криза та криза влади, зросли самосвідомість та прагнення людей до власної незалежності. День 24 серпня 1991 р. надав українському народові нового шансу на формування власної незалежної держави. Одразу з проголошенням Акта про державну незалежність в Україні розгортаються державотворчі процеси. Одним з найголовніших атрибутів державності для кожної країни є право на незалежні, рівні відносини з іншими державами. Напередодні всеукраїнського референдуму голова Білого дому заявив представникам української діаспори, що США визнає Україну, якщо народ підтвердить свій вибір на всеукраїнському референдумі, незалежно від позиції Росії. Це, безумовно, був серйозний крок на трансформацію зовнішньої політики США.

Одразу після рішення референдуму - 2 грудня – Польща першою визнала Україну як незалежну державу. Того ж дня прем'єр-міністр Канади заявив, що його держава також визнає Україну. Отже, розпочався процес дипломатичного визнання України, що на той момент було основним чинником для формування власної зовнішньої політики. Серед країн, які в перші дні визнали Україну, були: Ізраїль, Німеччина, Велика Британія, Італія, Китай, Японія. 25 грудня 1991 р. Україну визнали й США.

У перші місяці незалежності перед Україною постало завдання найбільшої ваги - домогтися якнайширшого визнання з боку усіх країн світу. Вже у грудні 1991 р. молоду державу визнали 68 країн, у 1992 р. - 132. Процес визнання розтягнувся на кілька років, і сьогодні Україна визнана 165 країнами світу.