Додаткова

Основна

План

Тема. Методика ознайомлення з національною культурою, мистецтвом, традиціями і побутом українського народу

Лекція 5

1.Завдання і зміст ознайомлення дітей з рідним краєм.

2.Ознайомлення дітей з предметами домашнього вжитку та національним одягом.

3.Ознайомлення дітей із символами України.

4.Ознайомлення дітей з українською традиційною народною творчістю.

5.Ознайомлення дітей з картинами українських художників.

6.Народна метеорологія дітям.

Література

1.Алла Богуш. Методика навчання дітей української мови в дошкільних навчальних закладах. Підручник. 2-ге видання, доповнене і перероблене. – К.: Видавничий Дім «Слово», 2008. -440с.

2.Богуш А.М., Лисенко Н.В. Українське народознавство в дошкільному закладі. – К.: Вища школа, 2002.

1.Українське народознавство в дошкільному закладі. Програма та довідковий матеріал вихователям дошкільних закладів. – Запоріжжя, 2005.

2.Хорошковська О.М., Кудикіна Н.В. Програма та методичні рекомендації з розвитку українського мовлення для дошкільних закладів з російським мовним режимом. – К., 1992. – Ч.2.

3.Крутій К.Л., Лопатинська Н.А., Маковецька Н.В. Вчимося мови та розмови. – Запоріжжя, 1999.

1. Завдання і зміст, ознайомлення дітей з рідним краєм.

Діти будь-якої національності, які проживають на території України, повинні знати її природу, історію, культуру. Діти повинні знати, що вони живуть в Україні, в багатонаціональній, самостійній державі. У кожної людини є батьківщина - це місце, де людина народилася, живе, де народились і живуть її батьки.

Наша Батьківщина - Україна. Столиця України - Київ, головна вулиця Києва - Хрещатик. Ознайомити дітей з історичними та державними символами українського народу: прапором, гімном, гербом; вчити шанувати державні символи. Ознайомити з кількома великими містами України (Харків, Львів, Донецьк, Запоріжжя, Одеса); спорудами, заводами, фабриками, героями праці.

Знати, чим багата Україна (хліб, вугілля, льон, метал, енергетика); знати її ріки (Дніпро, Південний Буг, Тиса), гори (Карпати, Кримські); знати і впізнавати на портретах трьох-чотирьох національних героїв українського народу (Северин Наливайко, Олекса Довбуш та ін.).

Виховувати інтерес до національного природного колориту України, тієї місцевості, де розташовано дошкільний заклад.

Діти повинні знати пам'ятні місця України (Тарасова гора в Каневі, Камінь Довбуша), споруди, музеї, пам'ятники у своєму місті, історію рідного міста, назву центральної вулиці, площі, вулиці, на якій розташовано дошкільний заклад, історію, географічні та історичні пам'ятки рідного краю.

У кожної людини є батьки. У них - свої батьки (дідусь, бабуся). Батько і мати дідуся і бабусі - прадід, прабабуся. Ці люди - рід, родина. Рід має свою історію, яку своїм життям продовжує кожна людина. Від того, як достойно живе людина, залежить честь її роду. Людина повинна знати якомога більше про членів свого роду: де й як жили, чим займалися, що доброго зробили іншим людям.

Дітей потрібно ознайомити з народними символами України (рушник, вінок, калина, кольори і т. ін.), традиціями, обрядами, народною творчістю (декоративне мистецтво), мистецтвом; національним одягом, взуттям (чоловічим, жіночим, дівочим) відповідно до регіонів, хатнім: інтер'єром; речами національного домашньої вжитку, національною українською кухнею (борщ. галушки, крученики тощо).

Знайомити дітей з рідним краєм потрібно з молодшої групи. Найближчою темою для дітей є «Сім'я». Уже на третьому році життя дитина повинна знати імена членів своєї сім'ї: матері, батька, бабусі, дідуся, братів, сестер. На четвертому році - імена по батькові членів сім'ї та родичів. Поступово дітям дають знання про рід та родину. Доцільно спланувати серію занять «Рідна матуся», «Мій татусь», «Моя сім'я», «Дім, в якому я живу», «Роде наш красний», «Ми діти своїх батьків» і т. ін.

У деяких дошкільних закладах разом зі вступом дитини до дошкільного закладу вихователі виготовляють індивідуальні дидактичні посібники-альбоми «Мій родовід», які вручають дітям на випускному вечорі.

З дітьми старших груп влаштовують тематичні заняття та свята. Наприклад, тематичне заняття «Свято нашого роду». Мета: закріпити знання дітей про обереги української родини. Викликати пізнавальний інтерес до історії свого родоводу, української нації, її культури і побуту. Виховувати глибокі почуття до батьків, свого роду, почуття пошани до людей праці, гордості за майстерність родичів, близьких, бажання берегти свою національну культуру.

Рідний край - це рідна вулиця, рідне місто, рідна область, рідна Батьківщина. Всі діти, які проживають на території України, повинні знати назву своєї держави, й багатства, природу, історію, пам'ятники, її героїв. Для У цього з дітьми проводять заняття з тем «Ми живемо в Україні, ми дуже любимо її», «Україно моя. Батьківщино моя», «Київ-головне місто України», «Подорож до Запоріжжя», «Заповідні місця України», «Герої України».

Водночас дітей потрібно познайомити і з рідним містом, селищем, селом, його історією, пам'ятниками, героями. Це може бути серія занять «Вулиці рідного міста», «Парки та сквери міста», «Пам'ятники міста», «Музеї міста» і т. ін.

Діти повинні знати героїв України і своїх місцевих. У кожній групі дошкільного закладу періодично створюють мальовничі куточки українського села XIX ст., виставки народних українських іграшок, посуду, одягу тощо.

Заняття з ознайомлення дітей з народними іграшками, національним одягом, посудом, їжею, інтер'єром української хати краще проводити у спеціально обладнаній кімнаті - «Музей українського села». Обладнання цієї кімнаті обов'язково враховує специфіку регіону України. У кімнаті велика українська піч, оздоблена декоративним українським розписом. На печі - глиняні глечики, горщики. Вище - гарбузи. Поруч " мисник з національним посудом: макітри, миски, полумиски, кухлі, барильця, куманці і т. Ін. На стінах — килими, рушники. На підлозі та лавах – домоткані килими. На старовинному ліжку - ліжники, вишиті подушки. Тут є бабусина скриня, прядка й мотовило, національний одяг, дитячі народні іграшки.

Українська народна іграшка має свою історію. У минулому чи не в кожній сільській сім'ї батьки майстрували для дітей ляльок, дзиґи, вовчики з різних побутових відходів (котушок, ганчірок, соломи тощо). Виготовляли дітям іграшки й ремісники. На базарах продавали іграшковий глиняний посуд, брязкальця, вітряки. Археологи знаходять народні іграшки, виготовлені ще в Х ст.

Так, у стародавніх гончарнях було знайдено глиняні свищики, баранці, коники, птахи. Жодний ярмарок в Україні не обходився без цих іграшок. Майстри брали сюжети безпосередньо з життя свого народу, з його фольклору. То ж з іграшок наших предків дивиться минуле – повсякденний побут, вбрання людей, обряди.

Художністю виконання, оригінальністю славиться іграшкова продукція народних умільців з Косова на Івано-Франківщині, з Опішні та Хомутця на Полтавщині, Ізюма й Нової Водолаги на Харківщині, Яворова та Старої Солі на Львівщині, її творці мають власний творчий почерк, характерний тільки для них. В Опішні грайливо розписують іграшкових тварин квітами, хвилястими лініями. Своєрідність косівської іграшки - в її розпису, який зберігає традиційний для прикарпатської кераміки колір і характер орнаменту. Рослинні візерунки на фігурках тварин, зелені й жовті кольори глазурі надають іграшкам з Косова пишну декоративність.

Глиняні забавки, виготовлені в Києві, Одесі, Хмельницькому, - без розпису і глазурі, - дивують своєю нехитрою мудрістю, цільністю. Їм притаманні широта сюжетних задумів, сміливість композиційних вирішень, динамізм форми.

Цікаве художнє явище у творчості яворівських народних майстрів - дерев'яна іграшка. Її характерними рисами є простота, раціональна конструкція з мінімальною кількістю деталей. Декоративність коників, птахів, лялькових колисок, меблів, посуду, візочків з одним і двома кониками підсилює розпис, виконаний на природному тлі дерева з використанням трьох традиційних кольорів: червоного, зеленого, жовтого.

Народна іграшка донесла до нас поезію свого часу, прикмети тих місць, де народилась, а тому й досі привертає увагу мистецтвознавців, етнографів і, звичайно, педагогів. Бо сама народна іграшка тисячоліттями виховувала малюків, перевірена дитячою любов'ю до неї, дитячою грою. Власне, жоден інший вид народної творчості так активно і глибоко, як іграшка, не формує національні риси й естетичні почуття. Саме ці якості потребують уважного вивчення її, широкого використання у педагогічній праці.

Дітей молодшого дошкільного віку потрібно познайомити із сопілкою, свищиками, свистунцями. Такі заняття супроводжують читанням творів українського фольклору, народними хороводними іграми з цими іграшками.

Дітей старшого дошкільного віку знайомлять з процесом виготовлення іграшок, їх історією, місцем виготовлення та з майстрами.

На Черкащині (с. Громи) виготовляють свистунці (вершники, коники, баранці), які в довоєнні роки не прикрашали й не глазурували, а в повоєнні роки поливали чорною смолою й орнаментували біло-червоно-зеленими цятками. Обпалювали їх у звичайних домашніх печах. На Придніпров'ї майстер глиняної іграшки І.С.Сухий, на Одещині - О.Шиян, у Києві - Ф.І.Олексієнко, на Хмельниччині - О.Я.Пирожок (горщики, мальовані ангобами). На Вінниччині майстри виготовляють глазурований дитячий посуд різних форм, па Житомирщині димчастий іграшковий посуд (банячки, макітри, кулики, горщики), на Волині - гладишки, горщики-дійнята.

Крім глиняної іграшки славиться в Україні й дерев'яна. Залежно від регіону виготовлення вона має свою специфіку. Так. на Волині в м. Ковелі традицію дерев'яної народної іграшки відроджує І.В.Сидорук (вітрячки, візочки, деркачі, шумові іграшки), в Яворові, на Львівщині, виготовляють своєрідні розписані качечки, деркачі. У кожній області України є свої народні майстри дитячої іграшки, діти повинні Їх знати, шанувати Їхню працю.

Отже, українська народна іграшка має бути належно оцінена, відроджена як художньо-педагогічна спадщина народу і повинна зайняти чільне місце в навчально-виховній роботі з дітьми.

2. Ознайомлення дітей з предметами домашнього вжитку та національним одягом.Знайомство дітей з предметами домашнього вжитку, хатнім інтер'єром, посудом, національним одягом повинно носити регіональний характер.

Кожний регіон України має свою історію, різні назви предметів домашнього вжитку, різноманітні забарвлення, форму, свій національний одяг. Для цього педагогам дошкільних закладів потрібно познайомитися з довідковим Історичним матеріалом свого рідного краю, зібрати, описати його; розглянути й обговорити на педраді, обладнати відповідно «Музей українського села». Знайомлячи дітей з архітектурою українського села, посудом, речами домашнього вжитку, слід виготовити відповідні макети, дібрати потрібні речі, слайди, ілюстрації, скласти тематичний тлумачний словничок. Добре, якщо в цій місцевості є краєзнавчий музей, його потрібно відвідати з дітьми кілька разів.

Тематика занять залежить від віку дітей. Це можуть бути, наприклад, у молодшій групі такі заняття, як «Мамина (чи бабусина) світлиця», «Садок вишневий коло хати», «З бабусиної скрині»; у середній групі: «Виставка посуду», «Виставка українського одягу». «Чорнобривців насіяла мати» і т. ін.

З дітьми старшого дошкільного віку тематика занять ускладнюється, їх знайомлять у доступній формі з історією українського села, будівлями, оселями, подвір'ями, речами домашнього вжитку, посудом, одягом (традиційним, буденним, святковим), національними стравами (борщ, крученики, галушки, вареники, узвар). Орієнтовні теми занять: «Село в нашій Україні, неначе писанка село», «Подорож до прадіда та прабабусі», «Лелечине гніздо», «Про що нам скриня розповість?», «Гостинність українського дому», «Святкові вечорниці» і т. ін.

Кожна місцевість України має свої специфічні будівлі, зафарбування хат, стін, свої специфічні назви.

Своєрідний в Україні й національний одяг, жіночий та чоловічий. Спочатку дітей знайомлять із традиційним українським одягом, поступово - з національним одягом різних регіонів України.

До традиційного жіночого українського одягу належать: сорочка-вишиванка, спідниця, плахта, запаска, фартух, намисто, вінок, чобітки, хустка, очіпок, кептарик (жилетка» камізелька), свитина, сукня, личаки.

Чоловічий одяг: сорочка-вишиванка, штани, шаровари, пояс (крайка, пасок), кептарик (камізелька), крисато, бриль, шапка, свитка, жупан, сердак, кожух, чоботи, постоли, капелюх (крисань).

Регіональний одяг досить своєрідний, наприклад на Закарпатті: сердак, кептар, сорочка, піджак, гаті, штани, петик, силянка (пояс), плат, фартух, лейбан, платина (хустка), парто (коронка), бочкори. Тому регіональні назви одягу доступні тільки дітям - мешканцям відповідного регіону.