Цікавими були пропозиції першого гетьмана Української держави стосовно соціальних гарантій жінкам і дітям загиблих козаків. За ними зберігалися всі вільності та права батьків.
Передбачалося, що Росія стане гарантом безпеки України, своїми військами вона мусить оберігати її кордони з Польщею, а південні кордони охоронятимуться самостійно за матеріальної допомоги Росії.
Уся влада на території України зосереджувалась у руках гетьмана, який мав обиратися на демократичних засадах без участі представників царя. Російський цар отримував інформацію про вибори, що відбулися, і приймав присягу гетьмана.
Державотворчі процеси в тогочасній Україні визначали такі документи, як «Статті про устрій Війська Запорозького», універсали Хмельницького, яких до нас дійшло понад 400, офіційні листи. Вагоме місце в легітимізації і конституюванні козацько-гетьманської держави став Зборівський договір (Декларації) 1649 p., який є свого роду першою діючою конституцією.
Повстання, що вибухнуло 1648 року під проводом Б. Хмельницького дуже швидко охопило більшу територію України. Після кількох блискучих перемог козаки почали формувати власну державну організацію з її основними атрибутами — центральними та місцевими органами влади, судом, збройними силами, символікою тощо.
У ХVІІ столітті відродження української державності пов’язане, насамперед, з іменем Богдана Хмельницького, який, отримавши гетьманську булаву, очолив Визвольну війну українського народу. Найближчу політичну мету гетьман бачив у захисті козацької республіки, давніх прав Запорізького війська, селянства й православної церкви. Історики зазначають, що на початковому етапі Визвольної війни, а саме в січні-квітні 1648 року, формується ідея державно-територіальної автономії козацької України, що лягла в основу політики українського народу.
Характерною ознакою суспільного життя козацтва є демократизм. Умови життєдіяльності козацьких поселень як господарсько-військових організацій потребували тісної взаємодії їх членів. Вони були вільні й рівні, а тому лише на принципах вільного демократизму, довіри, взаємоповаги та взаємодопомоги могли будувати свої стосунки. Демократичні засади козацького суспільного устрою зумовлювалися також паростками нових суспільно-економічних відносин — буржуазно-демократичних.
Демократичні засади запорозького козацтва стали основою формування християнської козацької республіки, що викликало захоплення багатьох вчених та політичних діячів. Російський революціонер і прогресивний мислитель О. І. Герцен писав, що Україна була козацькою республікою, підвалинами якої стали демократичні і соціальні засади. Запорозька Січ — це дивовижне явище плебеїв-витязів, лицарів-мучеників. Розвиток таких засад потребував гнучкого механізму втілення в життя демократичних принципів, високої політичної відповідальності за свої вчинки, глибокого розуміння державотворчих завдань. Водночас в умовах тривалої політичної нестабільності на терені українських земель, коли з великими труднощами пробивалися паростки монархізму козацької старшини, коли централізм соборної української держави був ще тільки ідеєю, широкий демократизм містив чимало й негативного, чим уміло скористався царизм.
Академік О. Оглоблин, характеризуючи стан політичного мислення українців напередодні національно-визвольної революції 1648 року зазначав, що серед них панували погляди, які можна об’єднати в три основні групи. Перша — так званий "ягеллонський легітимізм" — допускала можливість і доцільність існування українських земель в складі Речі Посполитої в статусі окремої політико-територіальної одиниці. До її виразників він відносить А. Киселя, П. Могилу, С. Косова. Друга, вироблена українськими протестантами-аріанами, створення українською шляхтою "Руського князівства", чи "Великого князівства Руського" поза межами литовсько-польської держави. Третя, що виникла в провідних козацьких колах, висловлювала можливість створення окремої держави — "козацького панства" на старих теренах Наддніпрянщини і на землях колонізації.
1. Становлення державницької програми Б.Хмельницького.
Дослідження процесу виникнення й розвитку ідеї народного суверенітету засвідчує її історичний характер – протягом багатьох сторіч поняття суверенітету змінювало свій зміст залежно від особливостей конкретного історичного періоду [1, с. 78]. Кожна історична епоха доповнювала ідею народного суверенітету, привносячи до неї нові елементи відповідно до існуючих соціально-політичних потреб.
В Україні, враховуючи особливості її історичного розвитку, ідея народного суверенітету нерозривно пов’язана з багатовіковою боротьбою за незалежність, створення самостійної Української Держави. Саме тому піки розвитку ідеї народного суверенітету припадають на часи спроб українського народу утвердити власну державність і на періоди підйому національно-визвольного руху. У цьому контексті ідея народного суверенітету виступає ідеологічним підґрунтям боротьби за незалежність.
В історії української державності виділяють кілька періодів, протягом яких державна влада була суверенною: Київська Русь, Козацька республіка, період Української Держави 1917-1920 років [2].
У проміжках між ними тривала вперта боротьба, внаслідок якої народ повставав, освячений ідеєю народного суверенітету.
Протягом 1648 року відбувається становлення нових державних інституцій; Україна стає державою. Відновлена в ході Визвольної війни українська державність ґрунтувалася на традиційних для українського народу принципах народоправства та республіканізму, але поряд з ними існував авторитаризм гетьманської влади.
Зазначені начала української державності не суперечили одне одному: єдиновладне правління гетьмана, як у Княжу добу єдиновладне правління князя, поєднувалося з народним правлінням.
Політичні погляди в Україні набули подальшого розвитку за часів Гетьманщини, яка існувала впродовж 116 років (1648-1764 pp.). Всенародна підтримка Визвольної війни, здавалося, зробила реальною перспективу відродження державності, звільнення всієї етнічної території України.
Державотворча тогочасна політична думка і практика були спрямовані на розв'язання двох найважливіших і взаємопов'язаних завдань: створення незалежної соборної держави в етнічних межах України й запровадження в ній нової моделі соціально-економічних відносин, в основі якої лежала б дрібна (фермерського типу) козацька власність на землю.Цьому завданню була підпорядкована вся діяльність гетьмана Б. Хмельницького — військова, соціальна, економічна і зовнішньополітична.
Долаючи надзвичайно складні зовнішні й внутрішні перешкоди, гетьман зосередив свої зусилля насамперед на будівництві, функціонуванні всіх ланок влади, зокрема прерогативі гетьманської влади.
Період гетьманування Хмельницького характеризувався державницьким спрямуванням і соборницьким мисленням. Поряд з формуванням держави починає формуватися державницька концепція України. Важливо підкреслити роль і значення міжнародних договорів України, що виводять її на якісно новий рівень, дають підставу говорити про відновлення української державності. Міжнародні зв’язки Української держави Богдана Хмельницького спричинилися до становлення української геополітичної концепції. Було укладено договори з Туреччиною, Московською державою, Швецією, іншими державами.
Під час війни Б. Хмельницький вів активну політичну діяльність, яка дала підстави розцінювати його спрямування як державотворчі. На визволеній території з його дозволу виникав новий державний апарат, прототипом якого були демократичні установи, що існували в Запорозькій Січі. До того ж він провадив значну роботу з установлення дипломатичних відносин з іноземними державами.
Але постать Б. Хмельницького вважається суперечливою. Річ у тім, що ідея державності не була основною, коли він почав війну з Польщею. З цього приводу М. Грушевський писав, що ні Хмельницький, ні козаччина, піднімаючи повстання, ще не думали про якийсь новий устрій українського життя; основною їхньою метою було скасування закону 1638 p., який значно скоротив козацькі привілеї, а народ використовувався як засіб для досягнення цієї мети. Певну роль відіграла й особиста образа, завдана Б. Хмельницькому підручними Конецпольського. І тільки на тлі ейфорії від перших перемог над Польщею у Б. Хмельницького змінилися політичні погляди. Він почав думати про встановлення державної незалежності, але ці погляди були нечіткими, без визначення кінцевої мети. М. Грушевський констатував із цього приводу, що свідомість Б. Хмельницького була занадто козацькою, в ній превалювали козацькі інтереси.
Для втілення ідеї державотворення він почав шукати союзників проти Польщі. Вів переговори з Туреччиною, Молдавією, Семиграддям і єдиновірною Росією.
Політико-правові погляди Б. Хмельницького детально викладено в «Договірних статтях», написаних у березні 1654 р. Аналізуючи їх, можна зробити висновок, що в сучасному розумінні йшлося про автономію України. За громадянами України залишалися їхні майнові права, навіть більше — цар повинен був дати жалувані грамоти на володіння майном.
На місцевому рівні владні функції здійснювали земські та городські уряди, які також обиралися. Правосуддя здійснювалося незалежними військовими судами, що їх очолював виборний старшина. Серед цивільного населення пропонувалося суди земські й громадські відправляти через урядників, яких вони з-поміж себе виберуть.
Незалежною й недоторканною у своїх правах залишалася духовна влада — православна церква. Зберігалися всі її права, а також майно, яке їй належало за станом на час підписання договору.
У міжнародних зносинах Україна залишалася вільною. Приймання послів інших держав і переговори з ними гетьман міг вести самостійно. Царя тільки інформували про міжнародну діяльність. Але зносини з Туреччиною та Польщею можливі були з дозволу монарха Росії.
Значне місце в «Договірних статтях» відведено проблемам козацтва. Б. Хмельницький пропонував зберегти за ним усі права, виборені за часів Запорозької Січі, включно з матеріальним самозабезпеченням. Кількість реєстрових козаків мала сягати 60 тис.
Б. Хмельницький повалив польське панування в Україні, став творцем Української гетьманської держави, забезпечив її міжнародні зв'язки, започаткував розбудову державності України. Але непослідовність політичних поглядів першого гетьмана України, надмірна увага до проблем козаччини на шкоду решті населення призвели його до тяжких помилок.
Б. Хмельницький розцінював україно-російський військово-політичний союз як такий, що має юридичну силу для обох сторін при обопільних зобов'язаннях та під верховенством російського царя. Гетьман сподівався, що Росія стане надійним союзником і гарантом безпеки України, її кордонів з Польщею і кримським ханством. Він усвідомлював свою відповідальність за народ України, його державність і права. У «Березневих статтях» (п. 1) гетьман жадав від царя: «Вначале изволь, твое царское величество, подтвердити права и вольности наши войсковые как из веков бывало в Войське Запорожском». Однак сторони по-різному тлумачили суть договору, його роль у своїх планах. В Україні договір з Росією довгий час розглядався як своєрідна «Конституція». Московський же цар і його уряд — як юридичний привід приєднання України до Росії. Так, вже в 1656 р. московський цар пішов на мир з поляками без участі української сторони. Проте найважливіші пункти «Березневих статей» Хмельницького зберігали правову силу в Україні протягом майже цілого століття, хоча й постійно порушувались царським урядом.
Одним з останніх пунктів політичної програми Хмельницького був намір додати українській державі в оточенні феодальних монархій форму козацької республіки зі спадковою гетьманською владою. У дипломатичному листуванні він часто називає себе «єдинодержцем» і «самодержцем руським», спадкоємцем київських князів. О.Кромвель у листах до гетьмана називає його «імператором запорізьких козаків». Однак передчасна смерть перешкодила здійсненню політичних планів і намірів Хмельницького.
Слід зазначити, що сторони по-різному тлумачили зміст договору, по-різному оцінювали його політико-правове значення. Український гетьман розглядав укладений військово-політичний союз як такий, що є обов’язковим як для Козацької держави, так і для Москви. Більше того, Переяславський договір сприймався як своєрідна конституція для України. Натомість московський цар та його уряд використали цей акт як юридичний привід для приєднання України до Росії. Неоднозначність взаємовідносин між Україною та Росією, невизначеність правового положення Козацької держави спричинили дискусію щодо питання про характер договору 1654 року. Так, юридичний статус України-Гетьманщини визначали по-різному: як звичайної інкорпорованої провінції (І. Розендольф); як автономної території у складі Росії (Б. Нольде); як території, об’єднаної з Росією під владою московського царя шляхом персональної (Р. Лащенко, В. Сергеєвич) або реальної (М. Дьяконов, О. Попов) унії; як васальної держави під сюзеренітетом (протекторатом) московського царя (М. Грушевський, М. Коркунов); як незалежної держави, що лише уклала військовий союз з Москвою (В. Липинський); як васальної держави де-юре і незалежної держави де-факто (Л. Яковлів) Держава Б. Хмельницького була першою державою в Європі, що творилася на національній основі. На той час це відіграло негативну роль, тому що держави тоді будувалися на династичному принципі і народ не брав участі у державотворенні: держави були становими. Війна Б. Хмельницького призвела до того, що, як і до бойових дій, до державних дій, до державотворення були залучені щонайширші верстви населення. Відбувається процес ренаціоналізації української еліти – давно асимільована поляками, вона повертається до українства
Липинський стверджував: “Б. Хмельницький прагнув спадкової монархії, щоб обмежити нахили козацтва до неконтрольованого, анархічного демократизму”. Єдиною можливістю усунення негативних тенденцій козацького демократизму було будівництво держави лише на засадах спадкової влади, коли кожен полковник не буде бачити себе гетьманом. Хмельницький розумів, що після його смерті почнеться боротьба за владу, адже, навіть, найавторитетніший гетьман Сагайдачний кілька разів скидався з гетьманства. Хмельницький усвідомлював, що треба ввести конструктивний чинник у розбудову держави, а для цього, як опору монарха, треба творити дворянство, як це є у станових європейських державах, витворене на основі козацької старшини української шляхти; але це, у свою чергу, веде до закріпачення певних верств населення
18 серпня 1649 року було підписано так званий Зборівський договір, згідно з яким в межах польської держави утворювалось на території Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств автономна область, якою управлятиме козацький гетьман. Козацький реєстр збільшувався до 40 тисяч. Православна церква в межах всієї держави діставала рівні права з католицькою.Скасовувалась унія та закривались єзуїтські школи в Києві. У той же час, ті з повстанців, які не попадали до козацького реєстру, повинні були повернутись до своїх панів і відбувати панщину. Королівська адміністрація і пани отримували право повернутись на свої місця. Велика увага приділялась і питанням Української православної Церкви — з 18 статей договору 9 було присвячено релігійній проблематиці.
Договір, незважаючи на його ратифікацію польським сеймом 8 січня 1650 року, не влаштовував ні польську шляхту з її прагненням реваншу, ні українське козацтво, що відчуло реальність створення власної держави. Не міг він влаштувати і повстале селянство, яке не отримувало практично нічого. Це був тимчасовий компроміс і його тимчасовість чітко усвідомлювалась всіма сторонами.
"Попри вимушений характер Зборівського миру, тиск татар при укладанні угоди, невиконання королем деяких козацьких домагань, навіть тих, що були висунуті в "Пунктах про потреби...", трактати під Зборовом мали величезне значення для утворення Української держави. Вперше в історії українсько-польських відносин була встановлена чітка погранична межа між Україною і Польщею. Воєводсько-старостинська адміністративна система управління на цій території, поступово набирала формального значення, хоч не була витіснена остаточно. Полково-сотенний устрій мав реальний зміст. Не підлягає сумніву, що всю енергію у подальших роках війни Богдан Хмельницький направив на те, щоб якнайменше допустити чужі впливи на цю територію, міцно закріпитися на ній і розповсюдити українську владу в Галичину до Вісли на етнографічні кордони Українців" [27, с. 61].
Незважаючи на записаний у Зборівській угоді пункт про повернення в Україну королівської адміністрації, влада де-факто перейшла до Війська Запорізького. Україну було поділено на 16 полків (в подальшому їх число неодноразово змінювалось), полки було поділено на сотні. Податки збирались до військового скарбу. До гетьманської столиці почали прибувати посольства від сусідніх володарів.
"Республіканський устрій, що сформувався на Україні, мав виборність всіх ланок уряду, власну військову організацію, фінансову систему, службу міжнародних зносин. Військова організація — поділ на полки і сотні — узгоджувався з аналогічним поділом України. Полки і сотні були не тільки військовими структурами збройних сил України, вони набули значення адміністративно-територіальних одиниць, своєрідних округів, областей. Полковники і сотники з полковою і сотенною старшиною (обозні, судді, осавули, писарі, отамани) здійснювали військову, політичну, судову, адміністративну владу над населенням полків і сотень" [6, с. 45].
Влада гетьмана, завдяки величезному авторитету і харизмі Б. Хмельницького, була практично необмеженою. Хоча у своїх діях йому доводилось постійно рахуватись з авторитетом своїх соратників та республіканськими прагненнями козацької маси — так званої черні.
Орієнтація Б. Хмельницького на створення в Україні власної монархічної династії та створення держави за зразком тогочасних європейських традицій викликала і викликає до цього часу дискусії серед дослідників діяльності великого гетьмана. Багато хто вважає, що дії Б.Хмельницького йшли врозріз з республіканськими традиціями козацтва і саме цей факт став однією з основних причин подальшого занепаду гетьманської держави. Однак варто пам’ятати, що в тогочасній Європі (за винятком невеликої, але фінансово могутньої, Венеціанської республіки) республіканська форма правління встановилась внаслідок буржуазної революції лише в Англії. Але й там, після смерті О. Кромвеля, монархія була відновлена.
Таким чином, під керівництвом Хмельницького український народ у Визвольній війні скинув польське ярмо, відродив державність, створив Козацьку республіку на майже всій території країни. Після Зборівського договору Європа, у т.ч. і Росія, визнали Україну як державне утворення, суб'єктом міжнародного права зі своєю територією і кордонами. Державотворчий геній Хмельницького проявився і в тім, що він зміг очолити переможну визвольну війну народу, втілити його національні і державні інтереси, відродити державу на демократичних началах, породжених народним досвідом і творчістю. Гетьман був першим і, на жаль, останнім харизматичним лідером, хто зміг сконсолідувати українське суспільство, пом'якшити гостроту соціальних протиріч, провести ряд важливих соціально-економічних перетворень. І сьогодні вражають їх результати: воююча держава мала бездефіцитний бюджет, розвинуту торгівлю, експорт, діюче полкове самоврядування, ефективну податкову систему.
Відродження української державності нерозривно пов'язано з ім'ям Богдана Хмельницького(1595—1657)'. Одержавши гетьманську булаву й очоливши казацько-селянське повстання 1648р., своїм найближчим політичним завданнямставив захист козацької республіки, «давніх прав Запорізького Війська», селян, міщан, православної церкви. На першому етапі війни Хмельницький наносить ряд поразок коронним військам. Одночасно гетьман намагається підкріпити свою програму дипломатією, веде активне листування, шле послів польському королю, сенаторам, воєводам, московському царю, щоб залучити його до спільної боротьби з Польщею.
Успіхи казацько-селянської армії додають сміливості планам Хмельницького: домогтися політичної автономії України в складі Речі Посполитої.Блискуча перемога українських військ під Збо-ровим у 1649р. реалізує плани гетьмана: Зборівський договір закріплює автономію Козацької держави.Однак невизначеними залишаються питання становища нереєстрового козацтва, селянства, володінь польських магнатів і шляхти на українських землях.
Всенародна підтримка Визвольної війни, здавалося, зробила реальною перспективу відродження державності, звільнення всієї етнічної території України.Однак подолання політичної кризи в Польщі, викликаної смертю короля, поразка українських військ під Берестечком в результаті зради союзника — кримського хана ускладнили геополітичне становище України, змусили гетьмана шукати більш надійного союзника. Він веде переговори з Туреччиною, Молдавією, Семиграддям, Швецією, пропонуючи створення антипольської коаліції. Альтернативним планом створення політичного союзу держав був проект створення конфедерації трьох держав — Польщі, Литви й України. До цього не готові були польські магнати і шляхта. Тому оптимальним варіантом союзу гетьман і його старшина обрали союз із православною Росією.
Переяславський договір 1654р., конкретизований у «Березневих статтях» Б.Хмельницького (спочатку з 23 пунктів), передбачав збереження козацької республіки з усіма правами і привілеями козаків і їх старшини, невтручання царських намісників у козацьке самоврядування і судочинство, збереження виборності гетьмана, 60-тис. козацького реєстру і т.п. Практично всі положення пропонованого гетьманом договору були задоволені Москвою. Інші були підтверджені царськими указами. Обмежувалося лише право гетьмана на дипломатичні зносини з Польщею і Туреччиною.
Б. Хмельницький розцінював україно-російський військово-політичний союзяк такий, що має юридичну силу для обох сторін при обопільних зобов'язаннях та під верховенством російського царя. Гетьман сподівався, що Росія стане надійним союзником і гарантом безпеки України, її кордонів з Польщею і кримським ханством. Він усвідомлював свою відповідальність за народ України, його державність і права. У «Березневих статтях» (п. 1) гетьман жадав від царя: «Вначале изволь, твое царское величество, подтвердити права и вольности наши войсковые как из веков бывало в Войське Запорожском»1. Однак сторони по-різному тлумачили суть договору, його роль у своїх планах. В Україні договір з Росією довгий час розглядався як своєрідна «Конституція». Московський же цар і його уряд — як юридичний привід приєднання України до Росії. Так, вже в 1656 р. московський цар пішов на мир з поляками без участі української сторони. Проте найважливіші пункти «Березневих статей» Хмельницького зберігали правову силу в Україні протягом майже цілого століття, хоча й постійно порушувались царським урядом.
Таким чином, під керівництвом Хмельницького український народ у Визвольній війні скинув польське ярмо, відродив державність, створив Козацьку республіку на майже всій території країни. Після Зборівського договору Європа, у т.ч. і Росія, визнали Україну як державне утворення, суб'єктом міжнародного права зі своєю територією і кордонами. Державотворчий геній Хмельницького проявився і в тім, що він зміг очолити переможну визвольну війну народу, втілити його національні і державні інтереси, відродити державу на демократичних началах, породжених народним досвідом і творчістю. Гетьман був першим і, на жаль, останнім харизматичним лідером, хто зміг сконсолідувати українське суспільство, пом'якшити гостроту соціальних протиріч, провести ряд важливих соціально-економічних перетворень. І сьогодні вражають їх результати: воююча держава мала бездефіцитний бюджет, розвинуту торгівлю, експорт, діюче полкове самоврядування, ефективну податкову систему.
Одним з останніх пунктів політичної програми Хмельницького був намір додати українській державі в оточенні феодальних монархій форму козацької республіки зі спадковою гетьманською владою.