Походження планетарних форм та їх особливості.

Проблема походження материків і океанів є однією з найскладніших в сучасній геології і геофізиці. Для пояснення їх походження існує багато різних гіпотез. Наприклад, Вегенера, гіпотеза В.В.Білоусова та ряд інших. Але сучасний рівень знань про глибинні процеси Землі не дає змоги створити чітку теорію. Зокрема не існує наукового пояснення причин сучасного розташування материків і океанів. (Воно поки що гіпотетичне).

Якщо дотримуватись поглядів про первинність океанічної кори, тоді треба почати розгляд будови ложа океану і його імовірного походження. В світлі сучасних даних відомо, що найбільш чітко виражена океанічна кора в Тихому океані. При цьому встановлено, що в центральній. і східній частині Тихого океану товщина земної кори найменша (4,8-7,5 км) і Υ проходження хвиль в базальтовому шарі зростають від 6,3 до 7,3 км/сек. Тихий океан облямований системою глибоководних жолобів, острівних дуг, де кора перехідного типу і там розвинені типові геосинкліналі. Отже, звідси видно послідовність розвитку догеосинклінальної плити океану в сторону геосинклінальних острівних дуг, потім островів і гірських хребтів. Виходить, що центральна частина Тихого океану найстаріша (без гранітного шару), тобто є найбільш раннім етапом розвитку земної кори. Про те, що западина Тихого океану первинна висловлювались ще А.Д.Архангельський (1941), М.М.Страхов (1948), Г.Штілле та ін. Про докембрійський вік її обґрунтував гіпотезу М.В.Муратов; він вважає, що ложе Тихого океану може розглядатись як залишок древньої ділянки земної кори, яка покривала всю земну кулю і виникла, очевидно, ще до утворення киснево-азотної атмосфери. Ця кора складалась з основних вулканічних і вивержених порід і пізніше стала основою утворення базальтового шару всієї Землі.

Ряд особливостей будови дна Атлантичного, Індійського і Північного Льодовитого океанів істотно відрізняються від таких в Тихому океані. Нові дані геофізичних досліджень дна Атлантичного океану показали, що земна кора тут по своїй будові принципово не відрізняється від тихоокеанської. Наприклад, обширна область з глибинами 5-6 км на пд. зах. і пн. зах. від Бермудських островів має досить тонку земну кору океанічного типу в 5-6 км. Така ж кора спостерігається північніше Пуерто-Ріко і в інших м’ясцях. Ще менша товщина земної кори в області Рифтової долини серединно-океанічного хребта, де на думку М.В.Муратова (1975) на космічних знімках виразно дешифрується величезна кількість „шрамів” на поверхні Землі, що не відображені на сучасних картах будь-якого масштабу. В рельєфі ці шрами – лінеаменти виражаються закономірно орієнтованими зонами у вигляді прямолінійних гірських хребтів і кряжів, берегів, морів, озер, великих боліт, прямими ділянками річкових долин та ін. Наприклад, розлом Сан-Андреос – розколина земної кори, що простежується майже на 700 км з північного заходу Каліфорнії до Каліфорнійської затоки, є зоною зіткнення Північно-американської і Тихоокеанською плит, а це призводить до численних коливань земної кори і землетрусів.

Взагалі на космічних знімках виявлено кілька тисяч невідомих раніше розломів. Окремі розломи простежуються на тисячі км. Різноманітність розломів вчені об’єднали у 5 груп: меридіональні, широтні, діагональні північно-західного простягання, діагональні північно-східного простягання і дугоподібні.

Меридіональні лінеаменти утворюють рівномірну систему лінійних структур, що прямують від екватора до полюсів і знаходяться майже на рівних віддалях одна від одної близько 600-800 км.

Широтні лінійні структури знаходяться одна від одної на віддалі 800-1000 км.

Серед меридіональних лінеаментів (їх всього 14) виділяється Урало-Оманський суперлінеамент, що простежується майже від екватора і до полярних областей Росії. Його контури збігаються із складчастим Копетдагом, Уралом та східним краєм Аравійської платформи вздовж Оманської затоки.

Широтні лінеаменти (їх всього 6) значно менші від меридіональних. Один з них починається біля Воркути і закінчується на Алясці у вигляді хребта Брукса.

З семи лінеаментів північно-західного простягання найбільшим є Баренцоморсько-Тайваньський довжиною 25000 км і складається з низки паралельних відгалужень, що кулісоподібно змінюють одна одну.

До групи північно-східного простягання належить 5 структур, довжина яких від 4500 до 10000 км. Одна з них Алтинтаго-Охотська завдовжки 8500 км починається на південному узбережжі Аравійського моря, нижньої течії р. Інду, на окремих ділянках в Гімалаях, в Тобеті добре фіксується хр. Алтинтаг. Перетнувши пустелю Гобі, структура підходить до берегів Охотського моря поблизу Шахтарських островів.

З космосу видно, що Кавказ, Памір і Тянь-Шань – це одне ціле геологічне утворення.

Кільцеві структури. Крім лінеаментів виявлені також кільцеві структури. Це геологічні тіла різного походження і віку в яких є центр симетрії. Розміри їх – від десятків кілометрів до тисяч кілометрів у поперечнику. Наприклад, тектоногенні структури розвинуті на всіх континентах у межах платформ. Додатні структури представлені куполами, від’ємні – великими западинами похованого фундаменту, прогинами та ін.

Нуклеари. Поверхня Землі буквально засіяна пониженнями та горбами, що мають у поперечнику 100-150 км і навіть тисяч км. У межах великих структур знаходяться дрібніші, діаметром 30-50 км. Найбільше поширені купольні та купольно кільцеві.

Особливу групу серед кільцевих структур складають нуклеари, що мають складну геолого-геоморфологічну будову. Наприклад, Амазонський нуклеар.

Центральноафриканський, Балтійський: Обська структура, Колорадський, що відповідає Великому басейну.

Кільцеві структури є скрізь, а в деяких районах їх особливо багато. Наприклад, в межах Балтійського і Алданського щитів виявлено 2 типи кільцевих структур: 1-го типу розміром 900-1200 км в діаметрі і другого типу, розміром 50-400 км, які знаходяться в межах структур першого типу.

Існують ділянки без кори і виходів мантії, прикриті лише незначним чохлом осадових порід. Разом з тим на дні північної частини Атлантики виявлені великі площі земної кори материкового типу (північніше Норвегії, Шотландії, плато Блейка).

Подібну будову має дно Індійського океану. В глибоких котловинах дна Індійського океану товщина земної кори досягає всього 10 км. В рифтовій долині на окремих ділянках базальтовий шар щезає і осадові породи залягають на мантії. В Індійському океані також відомі обширні ділянки дна з материковим типом кори (пл. навкруг островів Лагос, і частина на півн., включаючи Мальдійські острови, підводна височина Маскаренських і Сейшельських островів, біля острова Кергелен та ін.).

На дні Північного Льодовитого океану ще більше площ материкової кори, ніж в попередніх океанах. Все це дає підставу допускати (М.В.Муратов, 1975) вторинне виникнення западин цих океанів на місці раніше існуючих материкових масивів. Про вторинне виникнення западин океанів існує три групи гіпотез. І-а гіпотеза, що намагаються пояснити відсутність гранітного шару в океанській корі різними складними процесами перетворення материкової кори в океанічну. 2-а група – вбачає різницю двох типів кори в розколюванні і переміщені брил земної кори з утворенням у вільному просторі океанічної кори. 3-а група гіпотез пов’язує виникнення океанічної кори з розширенням Землі і збільшенням об’єму земної кулі.

Отже, в даний час ще немає однозначної думки відносно походження океанських западин; вважають, що вони мають різне походження і вік. До складу земної кори входять різні за віком і будовою частини. У відповідності з цим М.В.Муратов, 1975, виділяє 5 великих етапів розвитку земної кори:

1) етап початкового існування Землі до утворення земної кори;

2) виникнення базальтової кори;

3) утворення фундаменту древніх платформ, тобто формування найдавнішої материкової кори;

4) формування складчастої основи в значних межах складчастих поясів. Обширні простори поясів, крім Середземноморського і Тихоокеанського перетворились в молоді платформи;

5) формування основних рис будови сучасних материків і виникнення вторинних западин океанів та внутрішніх морів.