Політичні погляди у Київській Русі

ЛИТВИН В.С., ас. каф. політології, к.п.н.

ПОЛІТИЧНА ДУМКА УКРАЇНИ

Лекційне заняття провів:

План лекційного заняття:

1. Політичні погляди у Київській Русі.

2. Українська політична думка литовсько-польської та польсько-козацької доби.

3. Політичні погляди XVIII ст.

4. Політичні погляди XIX-XX ст.

Питання для самостійного вивчення:

1. Політичні погляди Ю. Бачинського

2. Політичні погляди Ю. Липи.

3. Політичні погляди П. Полтави та С. Бандери.

Українська політична думка зародилась і розвивалась у контексті європейської політичної думки, котра справляла на неї визначальний вплив. Одним із важливих чинників розвитку української політичної думки є об'єктивні соціально-політичні процеси, що відбувалися в Україні. У центрі процесів постійно перебуває проблема державності, яка по-різному вирішувалась політичними мислителями. З'ясування ідейно-світоглядних і соціально-політичних передумов, основних ідей та концепцій політичної думки України та їхньої ролі у становленні національної державності є важливою умовою задля розуміння сучасної української політичної дійсності, тих державотворчих процесів, які складають її основний зміст.

У розгляді проблем розвитку політичної думки України важливим є питання її початку. Одні дослідники пов'язують його із існуванням окремішньої української державності (козацько-гетьманською добою), інші – із періодом Київської Русі, а ще інші відносять витоки політичної думки до раніших часів. Задля вирішення цього питання варто виходити з джерел політичних й правових ідей, які дійшли до наших часів у писаній формі. Ними є створені у період Київської Русі літописи, "слова" та "повчання", "житія", різні збірники законів та ін.

Політичні ідеї, що формувалися в Київській Русі у IX-XIV ст., у княжу добу, закарбовані в творах великих державних, церковних діячів, літописців. Митрополит Іларіон у "Слові про Закон і Благодать", Ярослав Мудрий у "Руській правді", а теж монахи-літописці Нестор та Сильвестр у "Повісті временних літ", В. Мономах у "Повчанні дітям" висвітлювали проблеми сутності, походження, легітимності влади, взаємовідносин світської і духовної влади, місця Русі серед держав світу.

Мислителі Київської Русі розуміли державну владу як відносини панування і підкорення, коли воля людей, що стоять на вершині ієрархічної суспільної драбини, рухає нижчими верствами суспільства з волі божої та згоди людей на такий порядок у суспільстві. Основними ознаками влади вважали справедливість – як "правду" та примус – "силу". Влада, на їхню думку, забезпечує захист, порядок, справедливість і спасіння, й тому її слід визнавати та коритися їй.

Походження державної влади літописці пов'язували із покликанням Рюрика, якого вважали засновником династії київських князів. Отримана через договір між ним і народними зборами слов'янських племен влада покликана забезпечити захист від нападу чужинців й ліквідацію міжусобиць. Договір між Рюриком – правителем знатного походження і представниками племен був не тільки актом вияву народної волі, а основою для обґрунтування легітимності князівської влади, яка визначалася також "богообраністю" і "благословенністю". Сутність "богообраності" полягала в тому, що бог ставив князя на владу через церкву, а "благословенність" – у тому, що бог оберігав весь княжий рід, а через нього всю землю Руську.

Крім цього, літописці обґрунтували інші аспекти легітимності: право на владу за заповітом або волею попереднього князя згідно із міжкнязівськими договорами, підтвердженими хресним цілуванням; право на владу, отримане згідно із народною волею, висловленою вічем.

У зв'язку з тим, що поняття влади в політичній думці княжої доби дуже часто ототожнювалося з владою князя, проблема ідеального правителя в ній посідала одне з провідних місць. Найбільш повно ідеал князя розкритий Володимиром Мономахом у "Повчанні дітям". В нього ідеальний володар – це мудрий, справедливий, а також милосердний, вірний слову, шанує духовних осіб, родичів, дбає про підданих.

Центральною проблемою того часу були взаємовідносини світської і церковної влади. Виділялися концепції: "богоугодного" володаря та князівського одновладдя. Представниками першої концепції були Феодосій Печерський та відомий літописець Нестор. Вони сформулювали ідею "духовного проводу над світською владою"; ідею необхідності захисту князем православної віри, сприяння поширенню, процвітанню; ідею об'єднання київських князів навколо церкви, але не навколо великокнязівського престолу; ідею божественної природи влади, обов'язку творити богоугодні справи.

Другу концепцію презентував київський митрополит Іларіон: вбачав у сильній монархічній владі князя запоруку територіальної цілісності держави; він вважав, що церква повинна служити державі й її володарю, охороняючи загальнодержавний централізм. На думку мислителів Русі, народна воля, слабкість котрої полягала у надмірній свободі кожного із її носіїв, має бути обмежена волею князя, котрий несе відповідальність перед народом, так і перед богом. Піддані повинні коритися владі, прагнути її захисту, опіки й заступництва.

Вихідною проблемою "Слова"Іларіона є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). У традиціях релігійної літератури під "законом" автор розумів Старий Заповіт, а під "істиною" – Новий. Закон Іларіон трактує як певну зовнішню настанову. Істина, благодать є певним внутрішнім ревізором людської поведінки згідно з волею Божою. Важливим для Іларіона є питання богообраності народів. За Старим Заповітом, таким народом є тільки іудеї. Іларіон зауважує, що з осягненням людьми істини, після спокутування Христом первородного гріха, всі народи, котрі прийняли християнство, стають рівними перед Богом. Ті ж, хто залишився в межах закону та не піднявся щодо осягнення істини, втрачають свою богообраність. Але підтримуючи князя Володимира, Іларіон чітко висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління. Вона імпонує йому, бо тут влада зосереджується в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою територіальної єдності та сили держави.

В "Повісті временних літ" монаха Києво-Печерської лаври Нестора (1113 р.), автор користувався історичними джерелами інших європейських країн та руськими літописами, котрі не збереглися щодо нашого часу. Особлива увага тут приділяється обґрунтуванню законності та необхідності князівської влади. Автор "Повісті..." дає схему колективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюриковичів. У "Повісті..." не заперечується ідея єдності руських земель, але розглядається вона як духовна, яку забезпечує християнська церква.

Значна увага у Київській Русі приділялась розробці законодавчих актів, котрі регулювали суспільні відносини. Першим писаним слов'янською мовою кодексом законів тут була "Руська правда" Ярослава Мудрого (1019-1054). Вона складалася з трьох частин: "Правди Ярослава", "Правди Ярославичів" (1073-1076) та широкої редакції "Руської правди" (XII ст.). Закони високо цінували людське життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць. Головними цілями співжиття були особиста безпека і невід'ємність власності. За насильницькі дії визначали особливу плату до казни – штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не було. Пильно захищалася власність; за певних умов навіть виправдовувалось убивство злодія. Найтяжчі кари, аж до вигнання з рідної землі, встановлювались за крадіжку коней і підпал.

Визначною пам'яткою політичної думки Київської Русі є "Повчання" (бл. 1117) Володимира Мономаха (1053-1125) – великого князя київського, якому вдалось на короткий час зібрати землі Русі під єдиним началом перед її остаточним розпадом на окремі князівства. "Повчання" написане у формі заповіту-звернення Володимира Мономаха до своїх синів. У ньому узагальнено досвід князя за час перебування його на київському престолі. Цей досвід намагається передати синам. В автобіографічній частині твору подається ідеалізована картина державної діяльності і ідеальний образ князя-правителя, котрий має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами та принципами. "Повчання" містить практичні вказівки щодо керівництва державою, управління підданими, правил поведінки із ними в типових ситуаціях, й зокрема під час війни. За політичними традиціями слов'янства князь був не тільки правителем і воєначальником, а й верховним суддею в державі.

В обстановці загострення міжусобної боротьби створювалась видатна писемна пам'ятка Київської Русі – поема "Слово о полку Ігоревім" (1187 р.), де знайшла своє відображення низка політичних проблем. Розповідаючи про локальне явище похід новгород-сіверського князя Ігоря 1185 р. у половецький степ й його воєнну поразку, невідомий автор "Слова..." у поетичній формі робить спробу сформулювати низку узагальнюючих висновків. Головну причину тяжкого становища Русі він убачає в міжусобній боротьбі руських князів. Основний політичний зміст зосереджений в так званому золотому слові великого київського князя Святослава. Звертаючись до бояр і князів, він говорить, що головна провина Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що останній пішов на половців "собі слави шукати", але не захищати інтереси всієї держави.