Історія розвитку екології як науки.

· Трактат Гіппократа.

· Ідеї Лукреція Кара.

· «Фетха нерест» та інші.

· Антропоекосистема як основний об'єкт дослідження екології людини.

Як наукова дисципліна екологія людини поєднала напрацювання дослідників минулого і сьогодення. Нині вчені говорять про розвиток екологічного мислення, пов'язуючи це явище з загрозою всесвітньої екологічної катастрофи.

«Стихійним антропоекологом» умовно можна вважати предка з палеоліту. Людина палеоліту, вибираючи печеру для житла, прагнула, щоб вона була зручною, захищала від стихійних лих, звірів і ворогів, знаходилася біля води для пиття, дрів для вогнища й угідь для полювання, рибалки, збирання їстівних рослин. Щоб вижити, необхідно було знати звички звірів і птахів, відрізняти їстівні рослини від отруйних, зміни погоди. Тобто прадавня людина розв'язувала безліч завдань, які можна вважати екологічними.

Античні вчені прагнули осмислити роль і місце окремої людини і груп людей у світі, зрозуміти, як на них впливають природні і господарсько-побутові умови. Особливо уважно взаємовідносини людини і середовища її існування досліджували у зв'язку з небезпекою виникнення різних захворювань. Трактат Гіппократа (460—377 до н. е.), якого називають батьком медицини і провісником екології людини, «Про повітря, води й місцевості» можна вважати однією з перших книг з екології людини.

Ідеї, які згодом стали надбанням антропоекології, римський філософ Лукрецій Кар (прибл. 99—95 — 55 до н. е.) висловив у праці «Про природу речей».

У давньоіндійських «Законах Ману» (II ст. до н. е. — II ст. н. е.) було записано, що руйнування довкілля вбиває разом з ним і людину — фізично і морально. У цих законах засуджувалася торгівля дарами природи, заподіяння шкоди всьому живому, забруднення води.

Схожими були й правові норми часів Аксумської цивілізації в Ефіопії — «Фетха нерест» (VI ст. н. е.). Цей документ забороняв продаж і купівлю річкової риби, птахів, степових і лісових звірів. Жителі високогір'я звільнялися від оброблення землі і випасання худоби, проте були зобов'я­зані зберігати стік чистої води в райони, розміщені нижче.

На Київській Русі ще у дохристиянський період діяли певні правила співіснування з природою. Селища будували на підвищеннях рельєфу, уникаючи багнистих низин. Джерела чистої води, криниці та ліси поблизу поселень охоронялися. Існували національні принципи загартовування, харчування, етики взаємовідносин і людської моралі. Онука Володимира Мономаха Євпраксія (XII ст.) була автором медичного трактату, що складався з 29 розділів, у т. ч. «Про спосіб життя в різні часи року», «Про їжу, питво, сон і відпочинок» та ін.

У середньовічному законодавстві можна знайти приписи щодо збереження чистоти у містах і поселеннях. У 1382 р. у Франції, відповідно до едикту Карла VI, було заборонено випускати в Парижі дим «нудотний і з поганим запахом». В Англії у XVII ст. було видано указ, який забороняв лон­донцям розпалювати вогонь у камінах під час сесій парла­менту, щоб захистити парламентаріїв від смогу. Російський цар Петро І піклувався про благоустрій і чистоту вулиць і ринків, про відведення стічних вод у Санкт-Петербурзі й Москві. У 1718 р. він видав указ «Про дотримання чистоти вулиць у Москві і про покарання за викидання сміття і калу на вулиці і провулки». Вимагалося, щоб «торговці їстівними припасами носили білий мундир і дотримувалися в усьому чистоти». Із 1722 р. російська поліція мала слідку­вати за порядком торгівлі харчовими продуктами.

Особливості життя населення в різних природних та соціально-економічних умовах вивчав російський вчений Михайло Ломоносов (1711 —1765). Його праці «Про збереження і розмноження російського народу» (1761) і «Короткий опис різних подорожей Північними морями і доведення мо­жливого проходу Сибірським океаном у Східну Індію» (1763) вважали соціально-екологічними, оскільки вони містять не тільки цікаві відомості, а й пропонують конкретні шляхи розв'язання деяких екологічних проблем.

Значущою віхою у становленні знань про екологію лю­дини стало утвердження у філософській думці антропо­центризму — філософського принципу, відповідно до яко­го людина є центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі. Він зафіксував переорієнтацію уваги мислителів на проблеми людини, зокрема на гармонізацію взаємодії в соціумі і світі природи.

Активно і цілеспрямовано екологія людини почала розвиватися лише у другій половині XX ст. Імпульсом до цього послужило усвідомлення багатьма дослідниками ка­тастрофічних наслідків зростання кількості населення на Землі, інтенсивного впливу господарської діяльності на природу, на середовище існування людини, на саму люди­ну, на її працю, побут, відпочинок, стан здоров'я. Величез­ний вплив на створення справді наукового підходу до розу­міння і вирішення екологічних проблем мав науковий до­робок академіка Володимира Вернадського (1863—1945), який сформував уявлення про ноосферу (сферу розуму), тобто такий етап розвитку людства, коли воно усвідомить себе як частину Всесвіту і стане нею.

Відомим антропоекологом був Микола Реймерс (1931—1993). Він вважав, що екологія людини слугує мо­стом, що поєднує в єдине ціле біологічні і соціально-демо­графічні та господарсько-технологічні розділи екології.

До розвитку екології людини як науки долучився Едвард Вілсон (нар. 1929). У 1975 р. він видав книгу «Соціобіологія: новий синтез», в якій розглянув проблеми спів­відношення між соціальним та біологічним началом у житті людини. Людина — одночасно суспільна та біологіч­на істота, а тому її дії підпорядковано як соціальним, так і біологічним законам. Біологічні особливості життєдіяль­ності людини ще у 30-ті роки XX ст. детально дослідив Кондрад Лоренс (1903—1989), який заснував етологію (грец. ethos — характер, вдача, logos — слово, вчення) — науку про поведінку живих істот, у т. ч. й людини.

Найпродуктивніші ідеї, які належать до проблематики екології людини, були зосереджені в царині медичної гео­графії. У 1972 р. у Стокгольмі відбулася І Міжнародна нара­да з проблем навколишнього середовища, на якій розгляда­ли питання екології людини. На цей період припадає заро­дження медико-фізіологічного напряму екології людини, покликаного оцінювати вплив різних компонентів навколишнього середовища на стан, поведінку і здоров'я людини. Необхідність вивчення впливу природного середовища на людину була зумовлена прогресуючим техногенезом, зро­станням кількості захворювань, пов'язаних із несприятли­вими умовами проживання, активним освоєнням терито­рій, екстремальними умовами праці та побуту тощо.

У Радянському Союзі екологічні дослідження перебу­вали під політичним контролем, більшість їх результатів було засекречено, а екологію людини критикували ра­дянські «спеціалісти» з вивчення «буржуазних теорій в біології і медицині». Під час розширення виробництв, освоєння нових територій екологічні, природоохоронні чинники мало брали до уваги, що спричинило порушення екологічної рівноваги в багатьох регіонах, техногенні ка­тастрофи, погіршення національного здоров'я.

У європейських країнах поширився міждисциплінар­ний напрям, який розглядає екологію людини як єдність гуманітарних і природничих дисциплін. Цій ідеї відпові­дає сформульоване Міжнародним центром екології люди­ни, до якого входять університети Франції, Бельгії, Швей­царії, Італії та Данії, таке визначення екології людини: «Екологію людини можна розглядати як початок нової дисципліни в науці або як відображення науки з її цінно­стями, або як метод вивчення суспільства у навколишньо­му середовищі». Представники цього напряму розгляда­ють екологію людини як методологічний крок уперед на основі знань із різних дисциплін з урахуванням динаміки біокультурних взаємовідносин в екосистемах.

Українські дослідники проблем екології людини зосе­реджуються на таких теоретичних проблемах:

· дослідження еволюції механізмів адаптації на інди­відуальному, груповому, популяційному рівнях (в основ­ному на постчорнобильському матеріалі);

· дослідження специфічних і неспецифічних реакцій організму людини на вплив навколишнього середовища;

· вивчення генетичної типології та особливостей адаптаційних механізмів для створення екологічних портретів різних груп населення;

· дослідження впливу абіотичних, соціальних чинників на стан здоров'я людини;

· дослідження екологічних аспектів харчування людини;

· участь у міждержавному антропомоніторингу стану довкілля.

Кожна галузь сучасних фундаментальних, гуманітар­них і прикладних наук певною мірою пов'язана з пробле­матикою взаємодії людини і навколишнього середовища. Це свідчить, що екологія людини є основним, стрижневим напрямом екологічних досліджень, підтверджує антропо- центричну модель сучасного світу.

Питання для самоконтролю.

1. Які антропоекологічні проблеми вирішували античні вчені?

2. Які культурні пам'ятки Київської Русі можна вважати свідченням турботи про екологію людини?

3. Доробок яких учених XX ст. сприяв розвитку антропоекології як науки?

4. З якими науками простежується найтісніший зв'язок екології людини?