ХРИСТИЯНСЬКА ЦЕРКВА В ОСНОВНІ ПЕРІОДИ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГОНАРОДУ

Лекція обговорена і затверджена на засіданні кафедри гуманітарних дисциплін

Переплут. У «Слові св. Іоанна Златоуста» (1407) йдеться про те, що люди «вірують в Стрибога, Даждьбога і Переплута». Але детальніших відомостей, що це був за божок, немає. Етимологічне значення слова свідчить, що, можливо, це було зле божество, яке змушувало людину до невивірених вчинків, плутатися, блудити.

Род( рожаниця). Давні пам’ятки згадують про них як про богів, але не окрес-люють їх значення. В «Питаннях» Кирика з XII ст. розповідається: «Аже се Роду і Рожаниці крають хліби, і сири, і мед». Отже, цим богам приносили жертви. За дея­кими версіями, Род — бог долі, доля, талан, суд-присуд. А Рожаниці — богині долі, як грецькі Мойри чи латинські Парки; феї, що з’являються при народженні дітей.

Тур. Серед інших богів історичні пам’ятки згадують і бога Тура, але що це за бог — невідомо. Інколи ототожнюють його з сонячними богами. Слово «тур» з давен існує як епітет хоробрості. Князь Всеволод у «Слові...» зветься Яр-тур, Буйтур або просто Тур. У Львівському Номоканові XVII ст. серед поганських ігрищ згадані тури. Згідно з де­якими дослідженнями, в Галичині (Подністров’ї) на свято Тура чи Туриці на честь бога Тура водили по селу бичка й приспівува-ли: «Ой Туре, небоже, ой обернися та й поди­вися». А самі тури (чорні лісові би-ки) водилися в Україні до XVI ст.

Лель (полель). Згідно з міфологією, він — син Лади, був богом кохан­ня. Уявля-ли його красивим юнаком, який закохував у се­бе дівчат. З’являвся він навесні й жив (за деякими версіями) зі своїм братом у лісі. Разом вони виходили вранці зустрічати Ярила. Його ім’я часто згадується у фольклорних піснях. Деякі до-слідники вважають, що іме­нами Лель і Полель давні слов’яни називали одне й те са­ме божество. Значення слова не з’ясоване. Згадується во­но і в польському фольклорі.

Велес(Волос). Одним з найважливіших богів України-Русі був і бог достатку Велес (за Початковим літописом — «скотній бог»). Спершу він теж був соняч-ним богом, але пізніше набув іншого значення. Слово «скот» в давнину означало багатство, гроші при міновій торгівлі, тому Велес, як і римський Меркурій, - бог багатства, достатку, торгівлі, опікун купців. Його вважали не лише охоронцем череди на землі, а й пастухом небесних стад. Значущість його підтверджується тим, що князь і дружина клянуться Перуном і Велесом у договорах з греками. Починаючи з 907 р., його часто згадують як «скотній бог». У Літописах домінує форма Волос, а в інших пам’ятках — Велес. У «Слові про Ігорів похід» поета і співця Бояна названо Велесовим ону­ком: «Віщій Бояне, Велесов внуче». Це свідчить, що Велеса вважали і богом поезії, музики, богом мистецтв загалом.

Даждьбог (дажбог)Даждьбогові як богові Сонця (син Сварога і Неба) по­клонявся весь слов’янський світ. Уперше згадується про нього у південно-слов’-янському перекладі візантійського хронографа VI—VIII ст. Іоана Малали. Іпатієвський літо­пис (1114) подає з цього хронографа уривок, де Геліоса на­звано Даждьбогом. Він — сонячний бог, визначає сили й дію сонця як основу життя. Пізніше його стали вважати родоначальником руського народу.

Відомо, що наші предки серед усіх божеств визнавали наймогутнішого бога, який посилав блискавку, йому жертвували худобу. Вони не визнавали призначення й не вірили, що воно мало якусь силу над людьми, поклонялися річкам, німфам, божествам, жертвуючи їм усячину та ворожачи під час жертвопринесень.

Дохристиянські вірування на українських землях

Лекція обговорена і затверджена на засіданні кафедри гуманітарних дисциплін

ЛІТЕРАТУРА

Балагушкин М.Н. Православие в наши дни. - M., 1990.

Біблія, або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту.

- Українське Біблійне Товариство, 1993.

Гергей Ене, История папства. -М., 1996.

Косидовский 3. Библейские сказания. Сказания евангелистов. -М., 1991.

Ренан Э.Ж. История веков христианства. Жизнь Иисуса. Апостолы. -М.,1991.

Релігієзнавчий словник.-К. 1996.

Рожков В. Очерки по истории римско-католической церкви: Курс лек­ций.-М., 1994.

Русское православие: вехи истории. - М., 1989.

Свенцицкая И.С. Раннее христианство. Страницы истории. - М., 1987.

Церква і соціальні проблеми: Енцикліка «Сотий рік». Між-нар.наук.конф. Львів, 1993.

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Кафедра гуманітарних дисциплін

ЛЕКЦІЇ

З КУРСУ “РЕЛІГІЄЗНАВСТВО”

ЛЕКЦІЯ №4

ХРИСТИЯНСЬКА РЕЛІГІЯ В УКРАЇНІ

Виконавець:

к.і.н., ст.викладач Гнот С.І.

(протокол № 1 від “ 31 ” серпня 2010 р.)

Зав. каф., к.і.н., доц.. Полянський О.А.

ХРИСТИЯНСЬКА РЕЛІГІЯ В УКРАЇНІ

ПЛАН

1.Дохристиянські вірування на українських землях.

2.Прийняття християнства в Київській Русі. Двовірство.

3.Церковне будівництво

Найвищий бог фігурує під різними назвами: Перун — бог грому і блискавок, Хоре - сонця, Сварог - вогню. Поклонялися наші предки також Велесові (Воло-сові) — богові достатку, опікунові багатства, торгівлі, худоби;

Стрибогові — богові вітрів. Невідомо, які з них були влас­не слов’янські, а які слов’яни перейняли від інших на­родів. Так, Перун, можливо, давньогерманський Донар, що прийшов до слов’ян від варягів, а Хоре, мабуть, боже­ство, перейняте від давніх іранців. Збереглися у народній пам’яті русалки, мавки, водяники, лісовики, домові та ін.

Жертви приносили у річках, болотах, колодязях, у га­ях, під старими дерева-ми, при вогнищах. Купці, переправ­ляючись через дніпровські пороги, зупиняли-ся на острові Хортиця і там під старезним дубом клали жертовні хліб і м’ясо, а деколи й птицю, причому жереб вирішував - зарізаною чи живою.

Окремих святинь не було. Небагато було й зображень богів. Наприклад, у Ки-єві тільки перед княжим двором стояли статуї головних божеств (Володимиро-вих богів). Слов’яни не мали жерців, кожний робив жертвопринесен­ня сам. Але у великій шанобі були знахарі й чаклуни, які лікували людей і займалися воро-жінням. Називали їх вол­хви, потворники, обавники, відуни, зілійники.

У багатьох народних обрядах збереглися елементи давніх слов’янських свят і пов’язаних з ними обрядів.Прихід весни вітали веснянками й весняними іграми, в яких прославляли розквіт природи. Це свято пізніше об’єднали з християнсь-ким Великоднем і зеленими свята­ми. Русальний тиждень був присвячений ру-салкам, що ви­ходили з води й гуляли на березі. Святкували також мерт­вецький Великдень, присвячений пам’яті померлих пред­ків. Свято Купала, що злилося із днем св, Івана, — це ніч чарів: коли цвіте папороть, можна побачити заховані скар­би й зрозуміти мову звірят. Молодь плела вінки, розкладала вогнище, води-ла довкола нього танки, перестрибувала через вогонь, переганяла через нього худобу, щоб уберег­ти її від чар. Під осінь приходило свято Коструба (прощан­ня з літом): тоді ховали ляльку, що символізувала смерть. Ідея посмертного життя була невироблена. Потойбічний світ уявляли як рай, вирій, гарний сад, де по смерті щас­ливо проживали праведники. Тому до могил приносили страви та різні ужиткові речі. Люди, які зажили недоброї слави, мали бути прокляті по смерті й стати вічними ра­бами.

Головні дохристиянські боги.Остаточно не встановлено, чи слов’яни мали єдиного бога, бо всі відомості свідчать про них як про многобожників. Грецький письменник VI ст. Прокопій у своєму творі «Про готську війну» розповідав, що слов’яни та ан­ти шанували «єдиного бога, що посилає блискавку», виз­наючи його «владикою всіх». Так само історик XII ст. Гельмольд, розповідаючи про ві-ру балтійських слов’ян, твердить, що вони визнають одного великого бога, що є богом Землі та неба. У початковому літописі йдеться про одного бога в киян.

Первісні люди небо обожнювали здавна, бо бачили, що воно дає їм світло й дощ. За їх уявленнями, небо — це місце, де живуть боги, це палата божа, а зорі — то вікна, через які вони дивляться на світ. Усе найкраще — на небі, бо то — боже, а звідси давня приказка: живе, як у Бога за дверима.

Сварог.Можливо, спершу слов’яни головним богом вважали Сварога — бога неба, небесного вогню. Його назва ймовірно походить від санскр. зуаг,— небо, сонце, сонячне світло (хорватський дослідник В. Ягич ви­водить його із слов’ян-ського — варити). Сварога вважали основою всього, прабогом, владикою світу. Сварог — бать­ко сонця й вогню, від нього пішли всі інші боги — Сварожичі. Даждьбог — бог сонця, був його сином. Сам Сварог спочиває, а світом прав-лять його діти.

Свого часу Ягич намагався довести, що Сварог не був найвищим богом у слов’ян і в давніх пам’ятках з’явився випадково. Крім того, це був бог північ-ний, новгородський, а не південний. Інші дослідники вважають, що Сва­рог вза-галі не був богом, його назва походить від слова — сварожич, що означає свя-щенний вогонь біля стодоли. То­му його нема серед Володимирових богів, хоча хлібороби його поважали. Але не всі погоджуються з твердженням Ягича (М. Грушевський), визнаючи Сварога володарем українського Олімпу. В літературі Сварог — це бог вогню, тому опікун ковальства і ковалів, винахідник плуга, під чиїм крилом були ремесла, шлюб та родинне щастя. У грецькій міфології анало-гічні йому боги — Гефест і Прометей.

Перун. У Х ст. українська міфологія визнає найголовнішим не Сварога, а Пе-руна, відомого й іншим слов’янським наро­дам, а також литовцям. Перун — бог родючості, грому й блискавки, володар неба. Він - творча сила, що оживляє все, дарує дощ. Пізніше — це і бог-воїн, покровитель війська. Військо завжди запри-сягалося Перуном. У Києві на одному з пагорбів стояв його дерев’яний бовван з срібною головою та золотими вусами.

По небу він їздив у вогненній колісниці, запряженій крилатими вогнистими кіньми. На зиму замикав небо й засинав, а навесні своїм могутнім молотом ро-збивав зи­мові пута землі, і все знову оживало. За давніми переказа­ми, зозуля, прилетівши з вирію, будить Перуна від зимо­вого сну, він одмикає небо й пускає на землю тепло.

У Початковому літописі Перуна згадано кілька разів. У договорах з греками 945 й 971 рр. русичі клянуться Перу­ном як головним серед інших богів. У дав-ньослов’янському перекладі грецького оповідання про Олександра Маке­донсь-кого ім’я бога Зевса перекладено словом Перун, що свідчить про значення цьо-го бога. Це підтверджує і чесь­кий Глосарій 1202 р., в якому слово «Перун» по-дано сло­вом «Юпітер». Перуна згадують й багато інших пам’яток.

Перун на всіх наводить страх, метаючи свої вогненні стріли в демонів, недоб-рих людей. У деяких областях Ук­раїни дотепер збереглося давнє прокляття «Бо-дай тебе Пе­рун побив!» Уявлення і повір’я про грім та блискавку ма­ють дуже давню історію. Під час грому заборонялося свистіти, співати, їсти, спати, щоб він не забив. Злі сили бояться грому й шукають собі порятунку під деревами, то­му там не слід ховатися, щоб випадково не постраждати разом з ними.

Перун, виїжджаючи після зими на небо, своїм першим громом воскрешає зе-млю.Цей грім дає силу й людям.До­тепер збереглося повір’я: коли гримить, слід перехрести­тися й опертися спиною об дерево чи якийсь предмет, і вона не болі-тиме цілий рік, а людина буде щасливою. Пе­рун посилає блискавки, які навесні будять землю до жит­тя й запліднюють її дощами. Блискавки проганяють хма­ри, злих демонів і випускають на волю Світло. Те, що за­палила блискавка, гасити не можна, хіба що козиним мо­локом або сироваткою.

З прийняттям християнства культ Перуна відходив дуже поволі й був перене-сений на святих Іллю, Михайла та ін. У липні відзначають кілька пов’язаних з громом свят: Гавриїла — 13, Кирика — 15, Іллі — 20, тріскучої Анни — 25, Па-ликопа (Пантелеймона) — 27. Найпопу-лярніший громовик — Ілля. Він їздить небом на вогнен­ному возі, полює на чортів вогненними стрілами та бли­скавка-ми. Свято Іллі на Гуцульщині звуть «громовим». Володарем блискавки часто вважають Паликопа. Під час грози, коли Перун чи Ілля женуться за нечистою силою або за демоном, треба заткнути комини, щоб вони не вскочили до хати.

Існує твердження, що Перун був головним богом тільки київських князів Рю-риковичів—Ігоревичів та ‘їх військ, а купецтво та селянство мали своїх богів, тому й не боронили Перуна, коли його скидали в Дніпро. Ставши можновлад-цем, Володимир хотів вознести Перуна: бог ве­ликого князя мав стати богом богів. Володимир у 980 р. виставив ідол Перуна на стіни «Теремного Двору» для все-людного вшанування. Це зробив він і в Новгороді. Однак ця версія має вразливі місця, оскільки є багато свідчень про те, що Перун був головним богом для всіх. Саме сло­во «Перун» поширене по всій Україні, а це свідчить, що він був богом всенародним. Та й літопис згадує, що народ плакав, коли тягли Пе-руна в Дніпро.

В історичних пам’ятках це ім’я подано в давньо-слов’янському (Даждьбог) і давньоукраїнському (Дажбог) варіантах. Складається воно із слів «даждь» — дай, і «бог» — «багатство».

Хорс. Як бог Сонця, він теж належав до Володимирових богів. Можливо, йо-го ідентифікували з «нічним світ­лом» — Місяцем. Дехто з учених твердить, що Хоре і Даждьбог — одна особа. Але пам’ятки подають цих богів окремо. Назва Хоре у пам’ятках фігурує в різних варіантах — Харс, Хурс, Хурьс, Хоре, Хьрс, Хрос. У «Слові про Ігорів похід» Хоре — бог Сонця, зветься Великим. У слов’янсь­ких перекладах грецьке ім’я Аполлон часом перекладене нашим Хоре. Був він добре відомий і західним слов’янам, що засвідчують непоодинокі згадки про нього у давніх пам’ятках. Літопис від 980 р. називає його серед Володи­ми-рових богів.

У переліку богів, яким, за даними Початкового літопи­су, Володимир поставив боввани у Києві, Велеса нема. Але відомо, що його ідол стояв у Києві на Подолі, а на по­чатку XI ст. — у Ростові. Пізніше Велес був широко відомий, його ім’я збереглося у східнослов’янських топографічних назвах. У місті Нов-городі також стояв ідол Велеса, і цю вулицю довго зва­ли Волосовою. Були там монастир Волотов, церква Бого­матері на Волотові, збудовані на місці, де був ідол Волосів. Поблизу Володимира, Санкт-Петербурга є місцевість, що зветься Волотово, а в Болгарії місто Велес, у Боснії — го­ра Велесова, що свідчить про поклоніння йому південних та західних слов’ян.

Слово «Велес» відоме й іншим народам Східної Євро­пи. У чехів — нечиста сила, латиське— біс, ли­товське— небіжчик, душі померлих. Припус­кають, що Велес був раніше духом предків, що дбав про свійську худобу, а тому й став «скотнім богом».

За християнських часів Велеса заступив св. Власій (святкують 11 лютого). Мабуть, не тільки через фонетич­ну співзвучність. У його життєписі йдеться, що св. Власій був добрим пастухом, тому й замінив пастуха Велеса, покровитель-ствуючи чередам (стадам). Деякі вчені готові навіть викреслити бога Велеса з давньоукраїнської міфо­логії, вважаючи, що він постав із св. Власія. Очевидно, це перебільшення. У Греції св. Власія здавна вважають охо­ронцем худоби, та-ким його вшановують і в Європі. На іко­нах зображують його з кіньми, худобою, а під час хвороби худоби йому моляться. У Новгородському літописі (1187) Во-лос уже виступає як Власій.

Стрибог. Його вважали богом вітру, покровителем погоди. Він часто згаду-ється у давніх пам’ятках. У «Слові про Ігорів похід» йдеться про «вітри Стрибо-жі». А княгиня Ярославна звертається до вітру, як до бога:«О, Вітре, Вітри­ло, чому. Господине, насильно вієши?». У 980 р. князь Володимир поставив у Києві бовван Стрибогів для по­клоніння.

Серед дослідників були спроби трактувати Стрибога як бога-нищителя, бога війни. Деякі вчені шукали у назві чеський слід (шетржити) — берегти, милува-ти, намагали­ся знайти в ній іранські корені: високий бог (Всевишній). Відомі й намагання взагалі викреслити його з переліку давньоукраїнських богів, видаючи це слово за назву яко­гось племені. Цілісної історії Стрибога не встановлено.

Мокоша. Ця богиня теж належить до Володимирових богів. Відомостей про неї небагато. Дослідники твердять, що східні слов’яни вважали Мокошу сест-рою Сонця, богинею дощу. Початковий літопис називав її «Мокошь», інші пам’ятки подають ще форму «Макош», пізніше «Мокоша». «Слово св. Григорія Богослова» згадує її серед пер­шорядних богів: «І нині по українам (по окраїнах) молять­ся єму, проклятому богу Перуну, Хорсу, Мокоші».

Походження цього слова не з’ясовано, у ньому є еле­менти, споріднені з мор-довським «Мокоша», черемись­ким «Мокш».

Академік Б. Рибаков висловив припущення, що Моко­шу вважали й богинею пряжі. Коли вона до когось стави­лася добре, то й пряла йому або за нього. У християнстві Мокошу замінила Параскева-П’ятниця.

Лада (ладо). Належить ця богиня східнослов’янській та давньоук­раїнській міфології. Її вважали матір’ю-благодійницею, що оберігає лад у сім’ї, пізніше - богинею весни, кохан­ня, добробуту. Її чоловік Лад (Ладо) - бог вірного подруж-­нього життя, любові, веселощів, щастя. Слово «лада» оз­начає «вірна дружина», «любка», «полюбовниця», а «лад» чи «ладо» - «вірний чоловік», «полюбовник». Вони час­то трапляються в топографічних назвах усіх слов’янських народів.

Деякі дослідники доводять, що бога Лада зовсім не бу­ло. В українських ве-сільних піснях згадується «ладо», тобто молодий чи молода. Збереглося це сло-во й у приспівах веснянок: «Ой, лад-ладо виорем».

Ярило. Відомий з сивої давнини як бог весняної родючості, літнього розквіту творчих сил природи, дітонародження.

Ярило - яр, ярий — означає сильний, особливо в лю­бовній пристрасті, завзя-тий, весняний, гнівний. У давніх пам’ятках згадок про Ярила нема, але традиція його свят­кування дуже сильна. Свято це припадало на запусти пе­ред Петрівкою або зразу по Петрі. Бог цей більше знаний у середній та східній Росії, Білорусі. В Україні звичаї, пов’язані з Ярилом, виявилися менш живучими, але свято по-хорону Ярила (3 червня) ще подекуди пам’ятають.

Купало(купайло). Його вважали богом літнього сонця, плодючості, ра­дості, згоди та любові. Часто його пов’язували з Ярилом. Представлений він і жіно-чою постаттю — Купала. Гус-тинський літопис XVII ст. подає Купала богом достатку та врожаю, а архімандрит Інокентій Гізель у «Синопсисі» 1674 р. стверджує, що це бог земних плодів, якому прино­сять жертви на початку жнив. З приходом християнства свято Купала злилося із Святом Івана Хрестителя і стало Івана Купала.

Див (діва). Це — демонічний персонаж східнослов’янської міфо­логії, який жив у верховіттях лісових дерев. Уночі він спу­скався вниз і лякав подорожніх своїм страшним виглядом і грізними вигуками. Слова «див», «диво», «дивний» од­ного походження з санскритським і перським «Веуа» — божество, латинсь-ким «Оеиз» — бог, грецьким «2еіі5» — Зевс. Його уявляли драконом, змієм, ве-летом, чудовись­ком. Крик Дива вважався недобрим знаком, про що є свідчення у «Слові про Ігорів похід». Тут згадується й бо­гиня Діва, але дослідники зде-більшого Діву приймають за Дива.

Висловлювались міркування, що Див — лиховісний птах, пугач, лісовик. Одні твердять, що він належав до божків, інші заперечують це.

Слово «тур» є елементом багатьох топографічних назв: Турія, Турійськ, Тур-ковичі, Турів та ін. Активно вико­ристовується воно в народних приказках.

Устав св. Сави в «Сповідальних питаннях» зараховує Род і Рожаницю до головних богів. В Україні Рожаниці відзначали на Другу Пречисту.

Як свідчить «Слово Данила Заточника», Родом лякали дітей: «Діти бігають Рода». Дехто сприймає Рода за лісо­вика.

Троян. У давніх пам’ятках часто згадують бога Трояна, але що це за бог, не пояснюють. За словами автора «Хожденія Бо­городиці по мукам» (XII ст.), «грішники» поробили собі ідолів — Трояна, Хорса, Велеса, Перуна. В рукописі XVI ст. «Слово і откровеніє св. Апостола» зазначено, шо люди сприймають «богів Перуна і Хорса, Дия і Трояна».

Бог Троян добре відомий і в сербів. В одному опові­данні йдеться про те, що він мав три голови, воскові кри­ла й козлині вуха.

Доля. Про бога Долю давні пам’ятки не згадують, але пізніші дані свідчать про його належність до давньоукраїнського пантеону. За народним повір’ям, кожен має свою долю. призначену Богом. Ця Доля з’являється в образі нової зірки в небі одразу після народження людини, а з її смер­тю зірка падає з неба додолу. Пізніше Доля поділилася на добру й злу — Долю й Недолю.

Серед українського народу віра в долю здавна надзви­чайно сильна: «Кожно-му доля визначає шлях від колис­ки», «Від^долі не втекти, але ніхто не знає, яка доля його чекає», «Його спіткала зла доля», «Що має бути, того не минути», «Що Бог дасть, те й у вікно подасть».

На свято Катерини справляють обряд кликання своєї долі: дівчата вилазять на ворота й кличуть долю.

Таке розуміння долі дійшло до нас ще з Чорноморсько-Дунайських часів від римлян. Римська Фортуна була тісно пов’язана з релігією. Поняття фаталістич-ної долі відоме всюди, де були поширені римські впливи: у східних слов’ян, сербів, румунів, греків, іспанців.

Марена. Слов’яни шанували її як богиню весни. Свято Маре­ни постало ще за родового ладу. Відзначали його над во­дою (в Галичині мареною називають один з видів риб), звідси пішла, певне, і її назва. Відомі й інші фонетичні форми — Морена, Морина, Моряна. В Україні Мареною вважали підступну жінку-ча-рівницю, а то й смерть.

Початок християнства на українських землях.Хрещення України-Руси.

Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть. Історичні джерела засвідчують його присутність у заселених греками містах Північного Причорномор’я ще на початку нашої ери. Звідси воно знайш-ло собі шлях до Східної Європи. «Повість минулих літ» містить апокрифічний сюжет (інших підтверджень немає), за яким апостол Андрій Первозванний бла-гословив гори, на яких був заснований Київ, а на місці, де те­пер Андріївський собор, поставив хрест. За іншими пере­казами, поширював християнство на на-ших землях і учень апостола Петра Папа Климент IV. Є свідчення, що ук­раїн-ських теренів на початку б0-х років IX ст. сягали й до­роги солунських братів Кирила і Мефодія.

Більш-менш системне освоєння християнством при­чорноморських земель у VI—VII ст. пов’язують з геополітичними інтересами до них візантійських імпе-раторів. Певний вплив на цей процес справили військово-полі­тичні й торговель-ні зносини наших предків зі своїми хри­стиянізованими сусідами.

Але не тільки в Причорномор’ї знали його в ті часи. При археологічних роз-копках поблизу Чернівців було знайдено формочку для відливання натільних хрестиків, датовану IV ст. Це дало підстави стверджувати, що уже тоді там жи-ли й християни.

Побутують версії, що хрещеним був князь Кий. А вперше офіційний акт за-провадження християнства в Київській державі відбувся за князя Аскольда, який хрес­тився у 860 р. Тоді у списку Константинопольського патріархату з’я-вилася ще одна єпархія — Руська. Значила­ся вона під номером 61.

У 882 р. внаслідок державного перевороту, здійснено­го противниками хри-стиянізації країни, владу в Києві за­хопив Олег. На Русі почалася антихристиян-ська реакція. Але церковна організація збереглася, а після смерті Олега (912) значно зміцнилася.

Договір князя Ігоря з греками (944) свідчить про те, що на Русі сусідили язичництво і християнство. Діяли уже церкви. Після Ігоря княжила його дружи-на Ольга, яка бу­ла християнкою. Під час суперечок з Візантією Ольга звертала-ся до імператора священної Римської імперії От-тона І (959), щоб він прислав єпископа, та згодом відмо­вилася від опіки римської церкви. Вона до кінця жит-тя підтримувала християнську церкву.

Новий етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги Володими-ра. Наприкінці Х ст. Русь уже зна­ла й іудейську та мусульманську релігії. Але в силу бага­тьох обставин Русь частіше спілкувалася з християнськи­ми держава-ми, що й обумовило вибір київських князів прийняти християнство. Більш до душі був Володимирові і християнський обряд у східному його варіанті. До того ж християнство у багатьох державах виявилося ефективним

чинником у вирішенні внутрішніх справ. А в Русі на той час родоплемінний лад і його язичницька релігія пережи­вали кризу, утверджувалися феодальні відноси-ни. Панівні верстви більше влаштовувала релігія, яка повчала низи ко­ритися своїм хазяїнам, ніж соціальне нейтральна племінна релігія. До того ж, христи-янство пропонувало гуманнішу мораль, ніж язичницькі вірування. Християнська віра в царя небесного та його намісника на землі — князя, ца­ря — більше спри-яла централізації держави, ніж язич­ницька релігія з її місцевими культами. Про це свідчила ситуація у державах, де християнство стало панівною релігією. До запровадження християнства на Русі спонука­ла й потреба розвивати економічні, політичні та культурні зв’язки з сусідніми християнськими державами. А язич­ницька релігія цьому певною мірою перешкоджала.

Відносини великого київського князя з Візантією були тоді дуже складними. У 986 р. візантійський імператор Ва-силій II, який опинився в скрутному стано-вищі після по­разки в Болгарії, звернувся до Володимира з пропозицією укласти воєнний союз між Візантією і Руссю, попросив на допомогу військо з Києва. Во-лодимир на союз погодився, проте зажадав руки грецької царівни Анни, сестри імпера­тора. Василій II йому відмовив.

Влітку 987 р. проти Василія II виступив його воєвода Варда Фока, який про-голосив себе імператором Візантії. Володимир вирушив у Крим — тодішню ві-зантійську ко­лонію і облогою взяв місто Херсонес (Корсунь). Василій II змуше-ний був погодитися на шлюб Володимира з Анною, за умови, якщо він прийме християнську віру.

Військо Володимира розгромило заколотників у Ві­зантії, а влітку 988 р. він був охрещений в церкві св. Яко­ва в Херсонесі й одружився з Анною. Наприкінці літа князь повернувся до Києва, маючи намір зробити христи­янство візантійсь-кого обряду вірою своєї держави (є відо­мості, що Рим схиляв Володимира до християнства за ла­тинським обрядом). Хрещення киян, за літописом, відбу­вало-ся 14 серпня 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. У перший по хрещен-ні день Володимир велів ски­дати, рубати й палити ідолів. Перуна прив’язали ко-неві до хвоста й тягнули до Дніпра, б’ючи його залізом. Коли ідола кинули в рі-ку, князь наказав: «Як де пристане, від­бивайте його од берега, аж перейде пор-оги — тоді лишіть його». Перун затримався далеко за порогами. Пізніше це міс-це назвали Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували христи-янські церкви. Їх ще називали божницями.

Запрошені Володимиром візантійські священики по­чали хрестити інші міста й села Русі. Це був болісний про­цес. Відомі виступи проти християнізації в Нов-городі, Ярославі, інших містах, які Володимир жорстоко приду­шував. Христи-янство як державна релігія Київської Русі остаточно було закріплене силою дер-жавної влади у 988— 991 рр. Але населення ще довго наверталося до нової віри.

Проповідниками християнства, першими священика­ми були греки, болгари. Пізніше духовенство почали фор­мувати з місцевих людей. У ті часи священик та особи, які виконували певні обов’язки або яких церква прийняла під свій за-хист, жили при храмах. Називали їх церковними людьми; вони не підлягали світському судові, судив їх єпископ. Згідно з церковним уставом Володимира, до них належали ігумен, піп, диякон, попадя, ігуменя, чернець, черниця, про-скурниця, паломник, лічень, прощеник, за­душний чоловік, прибічник, сліпець тощо. Сини свяще­ника ставали також священиками; попович, який не вчив­ся і не висвятився на попа, залишався ізгоєм, людиною без стану. Від духовенства вимагали вміння читати, писа­ти і знати церковні обряди.

Згодом сформувалася централізована релігійна ор­ганізація на чолі з митропо-литом, якого традиційно при­значав константинопольський патріарх, а затверд-жував імператор Візантії. Київська митрополія вважалася части­ною Константи-нопольського патріархату. Після смерті митрополита-грека в 1051 р. князь Яро-слав Мудрий без погодження з імператором і Константинопольським пат­ріар-хом уперше призначив митрополитом руського свяще­ника їларіона, автора відо-мого «Слова про закон і благо­дать». Другим — ученого-книжника, філософа Клима Смолятича. Це були спроби вивести руську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але згодом Константинополь відновив своє право присилати митропо-литів до Києва.

Оскільки тривалий час християнство існувало на ук­раїнських теренах поряд з язичництвом,прибічники яко­го нелегко розставалися зі своїми богами, еволюці-онуючи в бік нової віри, це породило своєрідний релігійний фено­мен — дво-вір’я. Воно виражалося у перенесенні особливо­стей, функцій язичницьких богів на Ісуса Христа, святих мучеників, у наданні язичницькій побутовій звичаєвості християнської символіки, у паралельному виконанні християнських і язичниць-ких обрядів, поєднанні свят. Двовір’я відоме багатьом народам — єгиптянам, герман­цям, римлянам. Цей термін в Україні вперше застосував Феодосій Печер-ський (XI ст.).

Хрещення сприяло об’єднанню Русі в єдину феодаль­ну державу, дало по-штовх розвиткові економіки, освіти, духовності й культури. Русь зрівнялася з монотеїстичними державами в цивілізованому світі, зріс її міжнародний ав­то-ритет. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби: князь Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведсь­кого короля, сестра Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки — королевами Угорщини, Норвегії та Франції. А київ-ський митрополичий престол обіймали у XI—Х ст. ієрархи то греко-, то латино-філи. Тоді ще хрис­тиянський схід і захід співіснували відносно гармонійно. Та в другій половині наступного століття між ними роз­почалася боротьба за поширення впливу на Русь.

Митрополія Київська І ВСІЄЇ Русі. Християнство на Русі мало особливу під-тримку держа­ви. Митрополити були керівниками церковної організації Русі в релігійно-канонічних справах і радниками князя у справах громадських. Після поділу церков (1054) на пра­вославну і католицьку руські священнослужителі залиши­лися в підпорядкуванні Візантійської церкви. Толерантни­ми були їх від-носини з наверненими до католицизму західними сусідами, про що свідчать військово-політичні, торговельні, родинні зносини, обопільний обмін посоль­ствами з Римом тощо.

До 1036 р. резиденцією Київського митрополита був Переяслав, а пізніше Київ. На межі Х—ХІ ст. засновують­ся єпархії, як правило, в межах удільних князівств з цент­рами у Новгороді, Білгороді (нині с. Білогородка на Київщині), Юр’єві (нині м. Біла Церква), Володимирі-Во­линському, Чернігові, Ростові та ін. У різні часи на Русі існувало до 20 єпархій. Хоч у Х—ХІ ст. митрополити й архієреї (керівники єпархій) були греками (лише двічі ни­ми були не греки), і їх призначав Константинопольський патріарх. Київська митрополія фактично була автоном­ною, митрополит користувався багатьма патріаршими правами.

Єпископства ставали центрами поширення візантійської культури, оскільки разом з єпископами прибува­ли переписувачі книг, іконописці, церковні зодчі.

Духовенство поділялось на «біле» (парафіяльні свяще­ники, що не давали обітниці безшлюбності) та «чорне» (ченці — здебільшого високі духовні ієрар-хи). У ХІ11 ст. на Русі було до 50 монастирів, 17 — у Києві. Потреба мати міс-цевих священиків спонукала до створення навчальних закладів. Уже за Володи-мира у Києві, Новгороді та інших містах були засновані школи для підготовки священнослу­жителів та переписувачів церковно-богослужбових книг. Згодом вони стають центрами освіти, поширення грамоти. Започатковується робота над першими руськими літопи­сами.

У цей час сформувався один з феноменів — київське християнство, яке, запо-зичивши обрядові й культові фор­ми, не сприймало візантійської теократії (фор-ма прав­ління, за якої повнота влади в державі належить духовен­ству), цезаропа-пизму (коли главою церкви є фактично правитель держави, він призначає ієрар-хів). Київське хри­стиянство було за розмежування функцій церкви і держа­ви, стриманіше ставилося до багатьох ритуалів і догм, сповідуючи принцип рівно-цінності всіх народів, однакової відповідальності кожної людини перед Богом, вболівання про державу (патріотизм). Ці основні його засади були обгрунтовані у «Слові про закон і благодать» митрополи­та Іларіона.

За Володимира могутність Руської держави досягла найвищого рівня. А вже за Ярослава Мудрого (1019—1054) починається її поступовий занепад, головна причина та ознака якого — дроблення єдиної держави на численні удільні, час-то ворогуючі між собою, князівства. Київ втра­чає значення загальноруського державного центру, а жод­не інше місто такого значення не мало. За цих умов лише церква зберегла централізовану єдність і певною мірою компенсувала відсутність державної єдності Русі.

У роки монголо-татарської навали Руська церква за­знала великих втрат, більшість храмів було пограбовано, церковні книги знищено, сотні священиків і монахів піддано гонінням, багатьох страчено, що спричинило за­непад релігій-ного життя. У 1240 р. хан Батий захопив і зруйнував Київ, який уже втратив зна-чення загальнорусь­кого церковного центру.

ЛІТЕРАТУРА

1.Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні.- Рим,1965.-Т.1.

2.Нариси з історії української православної церкви.У 2-х томах.- К.,1993.

3.Історія християнської церкви на Україні...-К.,1992.

4.Релігієзнавчий словник.К.,1996.

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Кафедра гуманітарних дисциплін

ЛЕКЦІЇ

З КУРСУ “РЕЛІГІЄЗНАВСТВО”

ЛЕКЦІЯ №5

ХРИСТИЯНСЬКА ЦЕРКВА В ОСНОВНІ ПЕРІОДИ

ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Виконавець:

к.і.н., ст.викладач Гнот С.І.

(протокол № 1 від “ 31 ” серпня 2010 р.)

Зав. каф., к.і.н., доц.. Полянський О.А.

ПЛАН

1.Перенесення Київської митрополії на північ. Церква у Галицько-Волинській державі.

2.Українська церква у Литовській державі.

3.Ідея унії з Римом. Берестейська унія 1596 р.Золота доба Київської митрополії.

4.Українська церква в 20 ст.

1.Перенесення Київської митрополії на Північ. Церква у Галицько-Волинській державі.

Після монголо-татарської навали кафедра митрополитів київських формально перебувала в Києві, а фактич­но у Володимирі-на-Клязьмі (з 1299 р.) Оскільки центр релігійного життя змістився на північ, перед Галицько-Волинським кня-зівством постала необ­хідність створити свою митрополію, що дозволило б йо­му втримати політичну вагу. У 1303 р. стараннями князя Юрія Львовича (онука Да-нила Галицького) було заснова­но Галицьку митрополію для південно-західних руських земель, непідвладних Золотій Орді, яку неодноразово ска­совували й відновлювали. Перший митрополит Ніфонт очолював її всього два роки. Після нього Юрій Львович послав на висвячення у Константинополь ігумена Петра Ратенського, якого патріарх Афанасій поставив митропо­литом Київським і всієї Русі. Передбачивши зростання ролі тоді ще маленького селища Москви як май-бутнього центру, Петро без офіційного дозволу Константинополя переносить туди з Володимира митрополичу кафедру (1325) і стає духовним натхненником московського князя Івана Калити. Дозвіл на перенесення митрополичої ка­федри з Києва до Володимира було надано в 1354 р. тільки за умови, що Київ буде «першим її престолом і першою кафедрою».

Київська митрополія ще понад сто років по тому зберігала свою першу назву — митрополія Київська і всієї Русі. Руська церква і Київська митрополія того часу — си­ноніми, різні назви однієї й тієї ж релігійної організації.

У 1448 р. Руська церква, фактично, хоч і без ка­нонічного оформлення, стає автокефальною, самовряд­ною, незалежною від Константинополя, обравши у Мос­кві митрополитом єпископа Іону, який останнім носив ти­тул «Київський і всієї Русі». Наступний уже звався Мит­рополитом Московським і всієї Русі.

На початку XIV ст. українські землі, як відомо, опи­нилися під владою литов-ських князів, а Руська православ­на церква під впливом московських і литовсь-ких князів, які прагнули мати на київській митрополичій кафедрі сво­го претен-дента. Оскільки кожна сторона у 1354 році надіслала на висвячення свого пре-тендента, Константино­польський партріарх висвятив двох митрополитів: Алек­сія — Митрополитом Київським і всієї Русі (з центром у Москві) та Романа — Митрополитом Литовським (Ки­ївським), під опіку якого було віддано єпархії Білорусі та України. Але Романові не вдалося утвердитися в Києві. А московсь-ко-литовське протистояння спричинило розкол Київської митрополії, яка трива-лий час перебувала без ми­трополита.

Лише у 1458 р. Константинополь не без допомоги па­пи Римського висвятив на Київську митрополичу кафедру Григорія Болгарина, якого Москва визнати не захотіла. Але він був визнаний великим князем литовським Кази­миром IV. Це засвідчило остаточний поділ Київської мит­рополії на Литовську (Київську) і Московську. Охоплюю­чи десять єпископств України та Білорусі, новоутворена митрополія фактично припинила церковні зв’язки з Москвою, повернувшись під верховенство Константино­польського патріарха. Звільнившись від московської опі­ки, українське православ’я опинилося під владою литовсь­ких князів і польсь-ких королів, які прибрали собі право вирішувати церковні справи, призначати єпископів і навіть самого митрополита. А митрополити, хоч вони і на­зивалися київськими, фактично перебували у Вільно або Новогрудку (тепер — райцентр Гродненської області).

Якщо на перших порах литовські князі підтримували православ’я, то після Кревської унії (1385) князь Ягайло перейшов у католицизм, навертаючи до ньо-го населення держави. Православ’я відповідно опинилося в дискри­мінованому становищі. До того ж захоплення у 1453 р. турками Константинополя теж підір-вало авторитет право­слав’я, ослабило вплив Константинопольського патріарха.

А тим часом Москва у 1589—1593 роках офіційно оформила автокефальні права для своєї церкви, висунув­ши претензії на роль «третього й останнього Риму».

З прийняттям у 1569 р. Люблінської,а в 1596 р. Бере­стейської уній, православ-на ієрархія в Україні фактично опиняється у безправному становиш!. На початку XVIII ст. вона мала лише одного єпископа. Відновлення її в правах відбулося в 1620 р. Єрусалимським патріархом за підтримки братств, міщан і запорозького козацтва. Тоді ж митрополитом Київським було обрано ігумена Києво-Михай-лівського монастиря Йову Борецького. Патріаршою грамотою дозволялося єпи-скопам самим обирати митро­полита за неможливості узгодити це питання з Константи­нопольським патріархом.

Після 1654 р. постало питання про перехід Київської митрополії з-під юрис-дикції Константинопольського патріарха до Московського. Але не всі ієрархи, зокрема Сильвестр Косів, поділяли такі наміри. Декотрі з них і в наступні роки орієнтувалися на Польщу. Але у 1685 р. Луцького єпископа Гедеона Святополка за підтримки ге­тьмана Івана Самойловича обрали митрополитом Ки­ївським, який присягнув на вірність Московському патріархатові.Роком пізніше Констан-тинополь погодився на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Мос­ковсь-кого патріархату. На цьому на довгі роки обри­вається літопис Київської митро-полії. Натомість зарод­жується рух за автокефалію православної церкви в Ук­раїні.

До 1990 р. православні парафії та інші церковні утво­рення в Україні належали до Українського екзархату Мос­ковського патріархату.

Українська православна церква (МП).З 1458 р. Московська держава ро-бить кілька спроб утвердити в Москві патріаршу кафел ру. Цієї мети вона дося-гає у 1589 р. Першим Патріархом Московським і всієї Русі було обрано Іова.

Після політичного підпорядкування українських земель Росії Московський патріархат поглинув Київську мі трополію, яка поступово стає рядовою єпар-хією РПЦ.

З 1921 р. українське православ’я існує як екзархат Московського патріархату. Паралельно з ним діють і пр вославні церковні структури національного спряму-ванн найвпливовішою серед яких була Українська автокефал на православна церква. Сучасне національно-релігійі пробудження в православному середовищі України змуси ло Московську патріархію надати православним структ рам пев-ну самостійність. Офіційну грамоту московське патріарха було передано синоду УПЦ 28 жовтня 1990 р. ній йшлося, що бути УПЦ «незалежною й самостійною своєму управлінні». Це означає що УПЦ самостійі вирішує кадрові, фінансові, господарські питання, створює єпархії. Глава церкви — Митрополит Київський і всієї України обирається українським єпископатом, а Московський патріарх лише благословляє його.

Будучи незалежною в управлінні, УПЦ звернулася священноначалія РПЦ з проханням надати їй повну канонічну незалежність — автокефалію. Однак, як відомо архієрейський собор РПЦ, відмовив УПЦ в її намаган отримати цілкови-ту самостійність. При цьому РП постійно демонструє намагання втримати УПЦ у сфері свого впливу.

Очолює Руську православну церкву патріарх, який м титул Патріарх Москов-ський і всієї Русі. При ньому діє Священний синод. Предстоятель УПЦ є постій-ним членом Священного синоду РПЦ. Адміністративний устрій церкви включає в себе чотири ступені: парафія, благочинія, єпархія, патріархія. Винятком є ли-ше УПЦ та Білоруський екзархат. Закордонні єпархії, окремі благочин та пара-фії, починаючи з 1990 р., також підпорядковані патріархії. Церква має триступе-неву систему духовної освіти: параф. училища,семінарії та академії. Місцезна-ходження центральних керівних органів РПЦ Святоданилів монастир у Москві.