Політична думка у Стародавньому Римі

Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття – аж до V ст. н. е. У загальнотеоретичному плані ця думка перебувала під значним впливом учень давньогрецьких мислителів, передусім Сократа, Платона та Аристотеля. При цьому формування давньоримської політико-правової думки мало декілька етапів, які опираються на відомі історичні події. В цілому же політична думка у римлян почала формуватися ще в царському періоді історії (754-510 pp. до н. є.) та була міфологізованою. А першу римську політичну революцію здійснив Сервій Туллій, поклавши кінець родовому устрою (поділ населення за майновим цензом на 5 класів і шосту верству – пролетарів). Власне політико-теоретична думка розвивається лише з І ст. до н.е., на що істотний вплив мало завоювання Греції у 146 р. до н. є. А засновники римської політології – це Цицерон. Вагомий вплив на розвиток світової політичної думки справили римські юристи Сабін, Гай та інші, котрі стали творцями юриспруденції – науки про "знання справедливого і несправедливого" (І-III ст. н. е.)

Вершиною давньоримської політичної думки є політичне вчення Цицерона. Марк Тулій Цицерон (106-43 рр. до н. е.) був знаменитим римським оратором, юристом та державним діячем. Поміж його численних праць основною із проблем держави є "Про державу". Теоретичні погляди Цицерона на державу сформувалися значною мірою під впливом давньогрецьких політичних учень, які він розвивав до тогочасної римської дійсності та політичної думки. Державу Цицерон визначає як справу, надбання народу. Звідси й походить і її назва – республіка. Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон погоджувався з Аристотелем у тому, що держава виникла із первинного осередку суспільства (сім´ї) поступово й природним шляхом. Ще однією причиною утворення держави є необхідність охорони приватної та державної власності. Наслідуючи традиції давньогрецької політичної думки, Цицерон приділяв значну увагу аналізові різних форм державного правління та їх перетворень. Залежно від числа правлячих він розрізняв три простих форми правління: царську владу (чи монархію), владу оптиматів (аристократію) й владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади – це є благовоління до підданих, у влади оптиматів – це мудрість, у влади народу – це свобода. Але кожній із них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія означає зрівнялівку.

Основним недоліком простих форм правління є те, що внаслідок властивих їм однобічності та нестійкості вони неодмінно перетворюються в неправильні форми. Так, царська влада, котра містить загрозу свавілля єдиновладного правителя, легко вироджується в тиранію, а влада оптиматів із влади наймудріших та доблесних – на панування кліки багатих і знатних. Повновладдя народу призводить до безумства та свавілля натовпу, його тиранічної влади. Такі перероджені види владарювання вже не є формами держави, бо заперечують саму державу як спільну справу та надбання народу. Цицерон вважає, що в умові можливості вибору з простих форм правління перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію варто поставити на останнє місце. Проте найкращою формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств 3 простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність та правова рівність громадян. Концепцію найкращої форми державності, на відміну від проекту ідеальної держави у Платона, Цицерон вважав реально здійсненною та спостерігав її втілення у практиці римської республіканської державності у кращі часи її існування. Спадщина давньоримського мислителя, особливо його вчення про державу, спричинила вплив й на подальший розвиток політичної думки.

У період утвердження в Римській імперії панування християнства грандіозного поширення набуло вчення одного з найвидатніших ідеологів християнської церкви Аврелія Августина (354-430 рр.), за заслуги перед церквою прозваного Блаженним. Свої погляди він виклав головним чином у праці "Про град Божий". Спираючись на біблейські положення, Августин усю історію людства й всі соціальні, державні та правові установи й настанови подає як наслідок гріховності людини, започаткованої ще Адамом та Євою. Людський рід у всі часи існування він поділяє на два розряди: тих, хто живе за плотськими людськими настановами, і тих, хто живе за духовними Божими настановами. Перший тип спілкування людей Августин називає "градом земним", а другий – "градом Божим".

Гріховність земного державно-правового життя виявляється, за Августином, у пануванні людини над людиною, у відносинах управління і підкорення, панування і рабства. Цей стан він називає "природним порядком" людського життя й критикує його з релігійно-ідеальних позицій божественного порядку і його земного прообразу у вигляді християнської церкви. Гріховний порядок світу має тимчасовий характер і триватиме до другого пришестя Христа й судного дня, коли встановиться "царство небесне". В очікуванні цієї події Августин виправдовує наявні соціально-політичні порядки, проте тільки тією мірою, якою вони не суперечать християнській релігії і церкві. Спільність людей, за Августином, може бути народом і державою лиш тоді, коли ґрунтується на праві, поєднаному із утіленою в Богові справедливістю. Тому римляни як язичники, на його думку, не були народом та державою у справжньому розумінні, бо, ігноруючи єдиного Бога, не знали істинної справедливості. Форми державного правління Августин розрізняє залежно від обов´язків, покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні й релігійні обов´язки, зокрема повагу до Бога і до людини. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ, він називає тираном, несправедливу аристократію – клікою. Вважає прийнятними всі форми правління в тому випадку, якщо в державі зберігаються втілена у праві справедливість і повага до релігії. Вчення Августина набуло значного поширення і впливу. Воно відіграло важливу роль у розвитку християнських концепцій держави, політики та права.

В цілому слід прийняти наступні концептуальні висновки:

1. Для політичних вчень Стародавнього Сходу притаманні наступні атрибути: політична думка ще не виділилася у самостійну галузь знань; виражалась у міфологізованій формі; діяло розуміння божественного походження влади.

2. Для політичних вчень Стародавньої Греції притаманні наступні атрибути: поступове звільнення політичних поглядів від міфологічної форми, виділення їх у відносно самостійний розділ філософії; аналіз будови полісів та типологія політичної влади; розробка концепцій ідеальної форми державного правління.

3. Для політичних вчень Стародавнього Риму є притаманні наступні атрибути: ідеї кругообігу форм правління та змішаної форми правління як найкращої; ідеї панування закону у державі та розробка засад правової системи, котра ґрунтується на природньому праві ("римське право").

Список використаних джерел:

1. Безродний Є. Ф., Уткін О. І. Історія політичних вчень : Навч. посібник. – К. : Професіонал, 2006. – 432 с.

2. Ирхин Ю. В., Зотов В. Д., Зотова Л. В. Политология : Учебник. – М. : Юристъ, 2002. – 511 с.

3. История политических и правовых учений. Учебник для вузов. Изд. 2-е, стереотип. Под общ. ред. члена-корреспондента РАН, доктора юридических наук, профессора В. С. Нерсесянца. – М. : Издательская группа НОРМА–ИНФРА, 1998. – 736 с.

4. Політологія : підручник / Ред. О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко. – К. : ВЦ "Академія", 2003. – 528 с.

5. Політологія : Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. – К. : КНЕУ, 1999. – 108 с.

6. Політологія : Підручник / І. С. Дзюбко, К. М. Левківський, В. П. Андрущенко та ін.; За заг. ред. І. С. Дзюбка, К. М. Левківського. – К. : Вища шк. , 1998. – 304 с.

7. Політологія : Навчальний посібник / Юрій М. Ф. – К. : Дакор, КНТ, 2006. – 416 с.

8. Політологія : Навчально-методичний комплекс / За ред. Ф. М. Кирилюка. – К., 2005.

9. Шляхтун П. П. Політологія. Теорія та історія політичної науки. – К. : Либідь, 2002. – 576 с.

10. Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. Історія політичних і правових вчень. – К. : Юрінком Інтер, 1999. – 304 с.

Тема лекційного заняття № 2.2: