Формування мережі друкарень на галицько-волинських землях.

Прийшовши на українські землі із Заходу у другій половині XV століття і, потрапивши на благодатний ґрунт, друковане слово почало поступово утверджуватися, стаючи конкурентом рукописних книжок, а згодом і витісняючи їх.

Серед найголовніших осередків раннього українського друкарства можна виділити такі:

· Галицько-волинське;

· Києво-печерське;

· Чернігівське.

На галицьку землю друкарство прийшло рано. Перша друкарня у Львові існувала вже в 1460 році. Власником її був львівський міщанин Степан Дропан, котрий подарував свою друкарню братії Свято-Онуфріївського монастиря.

На певний час друкарство в столиці Галичини завмирає і відновлюється вже з приходом туди 1572 року Івана Федоровича, який 1574 року видає тут свого знаменитого «Апостола».

Галицьке друкарство особливо пожвавилося після Люблінської унії 1569 року. Як відомо, ця подія помітно вплинула на суспільно-політичне і духовне життя на українських теренах. Після входження їх до складу Польського королівства активізувався процес латинізації і ополячення тамтешнього населення. Католицька церква повела неприхований наступ на православ’я.

В ту непросту для українського населення добу на оборону національних інтересів народу, його православної віри ставали культурно-національні сили цього краю, які об’єднувалися в братства. Саме при таких осередках створювалися друкарні, школи. Звідси ширилося мудре слово, яке вже з допомогою друкарського верстата приходило до людей у вигляді гарно оформлених книжкових видань. Друкарні створювалися і при монастирях.

Протягом багатьох років практично в несприятливих умовах невпинно працювала у Львові друкарня Львівського ставропігійського (Успенського) братства. Це найстаріше і одне з найвизначніших релігійно-національних об’єднань на західно-українських землях, перша згадка про яке в історичних джерелах зафіксована під 1463 роком. Пізніше львівським міщанам вдалося затвердити статут братства, що давало право цій організації права ставропігії — юридичної непідлеглості місцевим єпископам.

Дату заснування друкарні Львівського братства не встановлено. За одними даними, вона існувала тут ще до прибуття на галицькі землі Івана Федоровича, за іншими — була викуплена саме в нього в 1586—1589 роках. Підраховано, що за період від 1581 по 1722 роки тут було надруковано 140 назв книг загальним накладом понад 160 тисяч примірників. Серед найвідоміших — по три видання Октоїха, Апостола, Анфологіона, два видання Євангелія. Примірник останнього видання з датою друку 1636 року зберігається в Музеї українського друкарства в Києві. Тут вміщено 60 високоякісних гравюр.

В цій друкарні працював і видатний український учений, автор першого словника української мови Памва Беринда, який незабаром перебрався до Києва і вславився своїми творами в друкарні Києво-Печерської лаври.

Незважаючи на численні труднощі, у Львові вдалося поставити видавничу діяльність на високий рівень. Галицькі друки охоче купували по всій Україні, а також в Білорусі, Молдові, Болгарії, Сербії. Не доходили ці видання лише до Росії — спеціальним указом Петра І книги, випущені друкарнею Львівського ставропігійського братства, заборонялися для ввезення до Москви, Петербурга та інших великих російських міст.

Про те, що справа з продажем книг була прибутковою, засвідчує один факт з життя братства. Саме за книжкові кошти тут 1586 року було відкрито братську школу. Серед викладачів цього унікального закладу були видатні українські вчені-просвітителі Кирило Ставровецький, Захарій Копистенський, Лаврентій та Стефан Зизанії, Памва Беринда, Микола Грек.

З друкарні Львівського ставропігійського братства починалася кар’єра друкаря Михайла Сльозки, який, набувши там досвіду, засновує 1638 року першу приватну друкарню у Львові.

Приватна друкарня Михайла Сльозки, що працювала у Львові з 1638 до 1667 року, збагатила українську культуру п’ятдесятьма високоякісними друками, серед яких і така видатна наукова праця як «Ключ Разуменія» Іоаникія Галятовського.

Сповнені несподіваних поворотів і драматизму колізії, пов’язані з існуванням у Львові друкарень єпископів Арсенія Желібовського (з1644 р.) та Йосипа Шумлянського (приблизно з 1686 р.).

Єпископська друкарня Арсенія Желібовського розмістилася при церкві Св. Георгія і вже 1644 року випустила у світ своє перше видання — Молитослов.

Єпископ Желібовський по-справжньому любив книжкову справу і часто давав на це щедрі кошти, зокрема й Михайлові Сльозці. Проте останньому незабаром довелося розпрощатися зі своєю друкарнею. За одними даними, він продав її 1646 року тому ж Львівському братству, за іншими — переніс друкарню до Унева, де вона й працювала, але вже без опіки єпископа.

Свою друкарню Йосип Шумлянський засновує власним коштом при кафедрі Св. Юра. Першими її виданнями були «Метрика» в чотирьох книгах (1687) та «Псалтир» (1688).

Одним із непізнаних феноменів історії галицького друкарства є існування цілого ряду поза львівських провінційних друкарень. Найвідоміші з них чотири: Стрятинська, Крилоська, Унівська, Угорцівська.

З діяльністю Стрятинської друкарні (село Стрятин Івано-Франеівської області) пов’язане з ім’ям Гедеона Балабана — львівського єпископа, ревного оборонця православної віри, українського просвітителя. Заснована друкарня 1602 року на кошти племінника Гедеона Балабана — Федора. Проіснувала недовго — близько 4 років, збагативши нашу культуру кількома гарними виданнями. Найвідоміші з них — Служебник (1604), Требник (1606).

Крилоська друкарня (неподалік Галича) була закладена Гедеоном Балабаном 1605 року. Тут надруковане в гарному художньому оформленні «Учительне Євангеліє». Неповторність цьому виданню надали майстерно скопійовані на дереворитах гравюри відомих майстрів європейського відродження А. Дюрера та Г. Бегама. За деякими даними, майно цієї друкарні, як і Стрятинське, опинилося пізніше в Києві.

Село Унів (неподалік Пермишля) увійшло в українську історію існування з 1651 року ще однієї провінційної друкарні — Унівської. Їй повезло, вона працювала з невеликими перервами, понад 100 років, випустивши понад 25 книг. За деякими даними, частину обладнання цієї друкарні переправив до Почаєва ігумен Кирило (Транквіліон) Ставровецький.

Друкарня ж, що раптом виникла десь близько 1617 року в невеликому селі Угорці на Самбірщині, була мандрівною. За деякими даними, занесено було її сюди з Волині. Прихистком став на якийсь час монастир. Книги видавались на кошти місцевого пана, мецената культури Олександра Шептицького. Вийшло кілька друків, серед яких — «Собраніє вкратце словес от Божественного писанія».

Ще одним знаним осередком українського друкарства на початковому етапі його розвитку була Волинь. Одна за одною тут виникають друкарні: в Дермані, Кременці, Луцьку, Рохманові, Четвертинську, Острозі і Почаєві. Проте, за винятком двох останніх, проіснували вони недовго. Небагато книг вийшло і в Острозі та Почаєві, але слава про них вже в ті часи рознеслася далеко за межі України.

Найбільша гордість цього краю — Острозька друкарня, де 1581 року була надрукована Іваном Федоровичем знаменита на весь світ Острозька Біблія — перше повне видання всіх книг Священного писання церковнослов’янською мовою. Ця книга, що на той час подивувала весь світ і стала згодом надбанням усіх слов’янських народів, була результатом багаторічної праці визначних науковців-богословів і перекладачів з усіх найпоширеніших мов світу, зібраних в Острозькій академії.

З Острозької друкарні, за час коли нею опікувався Костянтин Острозький, вийшло 25 назв книжок. Це, окрім Біблії, Новий Заповіт з Псалтирем 1580 року, «Листи Патріарха Єремії», «Про єдину істинну Православну віру». З Острога розійшлася по світу відома праця Герасима Смотрицького «Ключ Царства Небесного», а також Часослов, Требник, Молитослов. Побачив світ тут цілий ряд полемічних видань, яких інші друкарні Галичини і Волині майже не друкували через їхню залежність від влади.

По смерті Костянтина Острозького його невдячні нащадки загубили велику культурницьку й національну роботу свого могутнього і мудрого родича. За переказами, княгиня Анна-Алоїза — донька другого сина Костянтина — Олександра, передала Острозьку друкарню католикам, і ті незабаром почали там видавати польські книги.

Цікавою і самобутньою є історія Почаївської друкарні. Про її початки існує кілька версій: заснована відповідно до грамоти Анни Гойської, яка виділила 1597 року для монастиря й друкарні значні кошти; викуплена з Острога 1618 року. Однак най вірогіднішою виглядає та, що пов’язана з іменем згадуваного вже Кирила (Транквіліона) Ставровецького. Розпочавши складання свого твору «Зерцало Богословія» ще в Унівській друкарні, що містилася при Унівському монастирі, цей ігумен разом з друкарнею незабаром перебирається до Почаєва і закінчує там у березні 1618 року друк свого важливого богословського трактату, першої української догматичної системи.

«Зерцало Богословія» було першим виданням Почаївської друкарні. З видавничої точки зору книга особлива тим, що фундувалася кількома небайдужими до української культури місцевими меценатами: Лавріном Дривинським, Іваном Ярмолинським, Олександром Пузиною.

Однак на початку Почаївському монастиреві з друкарнею не щастило. Оскільки друкарня була приватною власністю Кирила Ставровецького, то він і забрав її, помандрувавши до Рохманова. Тамтешні монахи неодноразово робили спроби придбати десь шрифти і обладнання та відновити діяльність друкарні. В історичній літературі неодноразово згадують почаївські друки періоду між 1618 і 1730 роками, хоча жоден з них до наших днів не дійшов.

Постійно Почаївська друкарня почала працювати з 1730 року, коли монастир прийняв унію. Відтоді розпочинається боротьба за її виживання між нею та друкарнею Львівського ставропігійського братства.

Відновлюючи діяльність своєї друкарні, але не маючи ніяких шрифтів, насельники Почаївського монастиря вирішують 1731 року зняти зі своєї Троїцької церкви старий дах, покритий свинцем, переплавити цей матеріал і вилити з нього такі потрібні шрифти. Покриття ж церкви замінили на мідне.

Діяльність Почаївської друкарні, цього неповторного осередку освіти і духовності на західних теренах Української держави, була зупинена більшовиками 1918 року. Частину її багатого обладнання вивезено до Москви.

За складеним істориком А. Петрушевичем списком, який є далеко не повним, у період від 1618 до 1831 років у Почаєві було надруковано майже 190 книг. З них церковнослов’янською і українською мовами — 148, польською — 32, латинською — 7.