Концепцій та ідей

Етнополітичні ідеї стародавньої Греції. Особливості етнополітичної думки в епоху Відродження. Формування етнополітичних знань в епоху Просвітництва. Вплив американської та французької революцій на становлення етнополітичних ідей та концепцій.

Витоки сучасних західних етнополітичних теорій і концепцій сягають передісторичної доби. Звичайно, важко та й не можливо встановити конкретний час виникнення етнополітичної думки як такої. Єдине здається очевидним: першим зародилось те, що умовно можна назвати етнічною думкою, тобто міркування про поділ людства на етнічні групи, які мають не лише спільні, а й специфічні риси та особливості. Вже тоді, у праісторичні часи, почали з'являтись почуття, які дійшли, щоправда, у модернізованому вигляді до наших днів і відіграють суттєву роль у сучасних етнополітичних процесах.

Зокрема, зароджується лояльність до своєї етнічної групи (роду, племені), почуття братерства в середині групи, бажання встановити контроль над певною територією та природними ресурсами, готовність пожертвувати всім, включно із життям, заради її виживання тощо. Тоді ж з'являються почуття зверхності, підозри й ненависті до інших племен і родів, агресивність та войовничість.

Відбувається, говорячи словами видатного американського вченого Уїльяна Грема Самнера, розподіл примітивного суспільства на «ми-групи» та на «вони-групи» з власними звичаями, традиціями, способом життя, інтересами тощо.

Для характеристики цих груп з'являється термін «етнос», що в перекладі з давньогрецької означав натовп, рід тощо. З часом, приблизно у V-IV ст. до н.е., цей термін починає вживатись у розумінні «плем'я» та «народ». Дещо пізніше з'являється й термін «нація» (від лат. «natio» ‒ рід, плем'я, народ; «nasci» ‒ народжуватись), який вживався відносно різних племен і народів, і у такому значенні проіснував приблизно до XV ст.

Доцільним буде підкреслити, що водночас із дезінтеграцією людства, йшла його інтеграція, зокрема, створювались союзи племен, йшли процеси їх розселення, перемішування, асиміляції тощо.

Слід особливо наголосити, що перші державні утворення виникали за т. зв. «етнічним принципом». Згідно цього принципу населення держави мало складатись з представників одного етносу. Внаслідок цього початок світового процесу державного будівництва ознаменувався появою кількох сотень мініатюрних «етнічно чистих», або просто етнічних держав.

Досить згадати, що лише на території Греції в V-ІV ст. до н.е. існувало 158 таких держав («держав-полісів»). Водночас вже тоді почали з'являтись поліетнічні держави, державні та міждержавні утворення, населення яких становили представники різних і часом багатьох етносів (племен і народів).

Первісні племена мали, говорячи сучасною мовою, певні владні структури, але та влада ще не носила політичного характеру. Однак з виникненням класів, зародженням держав і політизацією влади виникає політична думка, тобто міркування про сутність і характер, форми і функції держави та її органів, а також право і мораль.

І, мабуть, саме в ті часи ці дві думки ‒ етнічна та політична, наклавшись одна на одну, утворили етнополітичну думку, під якою маємо на увазі міркування про взаємовідносини етносів між собою та з державою. І, мабуть, тоді ж почали закладатись основи та вироблятись принципи етнополітики.

Із цієї точки зору великий інтерес становлять роботи давніх істориків Геродота, Плутарха, Полібія, Фукідіда та багатьох інших. В їхніх роботах, які заклали основи не лише історії, а й етнографії, описуються численні племена і народи, їх культура, мови, звичаї, традиції, спосіб життя тощо. Прикладом може служити 24-томна «Римська історія» римського історика грецького походження Аппіана (І-ІІ ст.н.е.), кожен том якої було присвячено окремому народові. В працях давніх мислителів описувались також і тогочасні етнічні та етнополітичні процеси, зокрема: колонізації, добровільна й примусова асиміляції, виникнення добровільних союзів різних народів та величезних імперій, які утримувались силою зброї.

Показово, що вже тоді серед вчених намітились різні підходи до тих чи інших явищ, процесів та тенденцій. Спочатку; наприклад, народ розглядався ними як суто етнічне об'єднання. Але з часом деякі мислителі починають розглядати його і як певне державно-політичне утворення. Одним із засновників такого підходу був відомий римський політичний діяч і оратор Цицерон (106-43 pp. до н.е.). Народ, зазначав він, це об'єднання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою щодо питань права і спільності інтересів. Не буде, мабуть, перебільшенням вважати це початком так званого «етатистського» підходу до понять «нація», «народ», який сьогодні превалює у західній етнополітології.

Вчені Давньої Греції та Риму намагались осмислити наслідки контактів між народами, причини їх нерівноправного становища, принципи взаємовідносин із державою тощо. Адже вже тоді народи були поділені на пануючих і підлеглих, споконвічних мешканців тієї чи іншої території та прийшлих «колоністів».

Вже в античні часи виник феномен, який у другій половині XX століття отримав назву «етноклас», тобто створились групи людей, соціально-політичний статус яких у суспільстві визначався, перш за все, етнічним походженням.

Особливо активно відстоювали нерівноправність народів найбільш відомі давньогрецькі мислителі Платон (427-347 pp. до н.е.) та його учень і вчитель О. Македонського Аристотель (384-322 pp. до н.е.). Вони ретельно обґрунтовували нерівноправність народів, виступали за їх відокремлений розвиток, створення держави за етнічним принципом, відкрито висловлювали негативне ставлення до представників інших племен, а пізніше і закликали до їх загарбання тощо. Для обох мислителів усі вони були «варварами», а значить і рабами. «Варвар і раб за своєю природою поняття тотожні», підкреслював Аристотель. На думку Платона, різниця між греками і «варварами» була настільки суттєвою, що навіть норми ведення війни були іншими в залежності від того, чи велась війна між грецькими племенами й державами, чи між греками і «варварами». У першому випадку, треба було дотримуватись принципів «людяності», продаж полонених не дозволявся; у другому ‒ війна велась з усією безпощадністю, а переможені перетворювались на рабів.

У Давній Греції народились і були втілені в життя й такі ідеї як: «месіанізм»,тобто пріоритетність та пануюча роль «обраного богом народу, претендентів на яку ніколи не бракувало; «колоніалізм», причому в обох його варіантах ‒ мирного освоєння вільних земель та загарбання чужих територій і народів; «асиміляція», теж в двох її формах ‒ природного сприйняття тим чи іншим народом або його частиною мови і культури іншого народу та насильницького їх нав'язування; «переселення народів», знов таки у добровільній і примусовій формах та багато інших.

Водночас народились й інші ідеї, котрі можна охарактеризувати як етнополітичні і які з часом стали визначальними для розвитку людської цивілізації. Маються на увазі, перш за все, ідеї незалежності й вільного розвитку народів, боротьби проти поневолення, гноблення тощо. Але вже тоді правлячі кола починають займатись питаннями етнополітики, а саме ‒ вести пошук прийомів, методів і засобів збереження своїх величезних імперій.

Є підстави вважати, що вже тоді з'явились і деякі думки, котрі через тисячоліття увійдуть до теоретичної бази етноконфліктології. Йдеться про те, що Аристотель та інші тогочасні вчені починають з'ясовувати причини заколотів, переворотів і народних повстань, вивчати їх рушійні сили, вести пошук шляхів їх попередження і нейтралізації тощо.

Найбільше значення для сучасної етнополітології мають ідеї й досвід мирного співжиття тогочасних племен і народів. Тим більш, що цих ідей і досвіду було чимало. Перш за все, заслуговують на увагу думки й практика об'єднання багатьох племен і народів у різноманітні союзи, створення федерацій та конфедерацій тощо.

Досить цікавим є тогочасний досвід запобігання ескалації конфліктів та розгортання війн між племенами, народами й державами шляхом ведення переговорів, пошуків компромісу, підписання мирних угод і договорів тощо. Ці угоди й договори декларували свободу, незалежність та самостійність їх учасників, повагу до існуючого політичного ладу і законів, недоторканість кордонів тощо.

Варта уваги й думка давніх мислителів, зокрема Аристотеля і Полібія, про циклічний характер світового розвитку. Згідно з цією думкою, будь-яке суспільство проходить етапи зародження, піднесення, розквіту та занепаду. Після завершення цього циклу зазначені процеси починаються знову й знову, нагадуючи нескінченний коловий рух. Впродовж багатьох століть ця думка досить успішно використовувалась при аналізі етнополітичної сфери суспільного розвитку.

Розглянутий вище матеріал дає можливість зробити наступні висновки:

По-перше, Давня Греція та Рим, як і деякі інші тогочасні держави, стали «колискою» багатьох етнополітичних думок та першим полігоном для їх випробування. Зокрема, у роботах тогочасних мислителів почав складатись понятійно-термінологічний апарат сучасної етнополітології, формуватись ідеї взаємовідносин між племенами та народами, а також між ними та державою, вироблятись принципи етнополітики тощо.

По-друге, вже тоді намітились дві тенденції у розвитку етнополітичних думок та їх реалізації. Першу тенденцію, представниками якої слід вважати Платона, Аристотеля та деяких інших мислителів, можна охарактеризувати, користуючись сучасною термінологією, як консервативну (ідеї месіанізму, насильницької асиміляції та переселення народів, унітарної держави, колоніальної імперії тощо). Другу тенденцію, яка простежується в роботах Демокріта, Сенеки й багатьох інших філософів та істориків, можна вважати, ліберально-демократичною (ідеї вільного розвитку культур і народів, їх мирного співіснування й взаємозбагачення, федералізму конфедералізму та ін.).

По-третє, вже початок історії людської цивілізації засвідчив, що її розвиток йде завдяки нескінченним змінам процесів інтеграції, фрагментації та дезінтеграції.

По-четверте, почався пошук оптимальних форм державного устрою та міждержавних об'єднань. Були апробовані, зокрема, такі форми як «етнічна» унітарна держава, надетнічна імперія, поліетнічні федерація та конфедерація. При цьому, децентралізована федеративна держава й конфедерація (союз вільних держав) довели свою перевагу над централізованою унітарною державою та колоніальною імперією. Про це, зокрема, досить чітко й однозначно висловився французький мислитель Ш. Монтеск'є. «Греція, ‒ писав він, ‒ була зобов'язана своїм тривалим процвітанням цим союзам (федераціям та конфедераціям). Завдяки їм римляни змогли виступити проти всього світу і тільки завдяки їм світ зміг захищатись від Риму».

Так, зароджувалась та розвивалась етнополітична думка, накопичувався перший досвід вирішення етнополітичних проблем. Але протягом наступних п'ятнадцяти століть ця думка майже не розвивалась, вона нібито завмерла, перетворившись на певну догму. Однією з головних причин цього явища було те, що протягом зазначеного періоду панівною формою державного устрою стала імперія.

Панування імперій було обумовлено, перш за все, особливостями доіндустріального етапу розвитку людства. Побудовані на політичних засадах, імперії об'єднували силою або загрозою її застосування десятки різних племен і народів. Це, по суті справи, були конгломерати народів і культур. Імперська форма устрою державного життя перетворилась на своєрідний «глечик», до якого було надовго «загнано» і «зачинено» «етнічного Джина», точніше «етнічних Джинів». Етнічні спільноти, говорячи сучасною мовою, так і не вийшли на арену політичного життя і не стали «політичними акторами», надовго були відсунуті від неї і перетворені на об'єкти різного роду сумнівних соціально-економічних та політичних експериментів. Могутня сила етнічної ідеї виявилась незатребуваною. Більше того, значна частина матеріальних і духовних сил імперій була змарнована на боротьбу з цією ідеєю.

Проте, світ не став від того кращим чи безпечнішим. Почались битви між імперіями, боротьба за поділ і перерозподіл колоній, які до того ж супроводжувались династичними й релігійними війнами та жорстокою класовою боротьбою.

Початок індустріальної революції, який датується XIV-XV століттями, завдав досить міцного удару по «імперському глечику», проте він його витримав (хоча вже з'явились перші тріщини). Однак, як виявилось пізніше, це було початком кінця доіндустріального стану розвитку людства та імперської форми державного устрою.

Перехід до індустріального суспільства, який починається з XIV-XV ст., був обумовлений і позначився, перш за все, певними зрушеннями у сфері виробництва, зокрема, винайденням повітряного двигуна, ткацького станка, вогнепальної зброї, компасу тощо. Все це сприяло підвищенню виробництва праці, великим географічним відкриттям, розвитку економічних та торговельних зв'язків як між окремими частинами держави, так і між державами та ін.

В силу специфічних історичних обставин найбільш розвинутою і передовою країною на той час стала Італія. Саме їй судилось стати «колискою» феномену, який отримав назву «епоха Відродження» чи «епоха Ренесансу», тобто відродження античної філософської, політичної та культурної спадщини після більш як тисячолітнього забуття. У XIV ст. тут народжується культура гуманізму (від лат. «humanus», «humanitas» ‒ людяний, людяність). Її головними рисами були пропаганда ідеалу гармонійно розвинутої людини, індивідуалізму та культурно-духовної спадщини Давньої Греції й Риму. Спочатку в Італії, а потім і в інших країнах Західної Європи відбувається буквально «вибух» інтересу до цієї спадщини, що виявилось в пошуках, перекладанні та виданні живими народними мовами праць давніх мислителів, філософів та істориків, зокрема, Аристотеля, Платона, Сенеки, Сократа, Цицерона, Геродота, Плутарха, Полібія, Фукідіда та інших.

З'являються й праці нового покоління філософів, істориків та письменників, в яких відчувається вплив згаданих мислителів. Це, зокрема, роботи Ж. Бодена, Леонардо да Вінчі, Н. Макіавеллі, Мішеля де Монтеня та багатьох інших.

Найбільший інтерес із точки зору розвитку етнополітичної думки становлять праці Нікколо Макіавеллі (1469-1527 pp.), видатного італійського політичного мислителя і діяча, кар'єра якого знала блискучі злети та страшні падіння, включно із в'язницею й тортурами. На Заході він давно вважається одним із «першовідкривачів» основ політології. Але його, мабуть, можна було б вважати і одним із перших представників Другої (після Давньої Греції і Риму) хвилі мислителів, які займались етнополітичною проблематикою. (нещодавно було знайдено ордер на арешт Макіавеллі за порушення державного регламенту ведення канцелярських справ).

Тим більш, що в його працях не лише ставляться, а й вирішуються питання етновизвольної боротьби, збирання та об'єднання роздрібнених, але споріднених історією і долею, а часом й етнічно близьких земель, підготовки до національно-державного будівництва тощо.

Найбільшу славу і водночас неславу принесла йому його невелика за обсягом праця «Государ» (вперше вийшла російською мовою 1934 p. під назвою «Князь», що здається більш коректним і прийнятним для української мови), котра з'явилась 1532 р. І в часи її появи, і сьогодні, і в самій Італії, і за кордоном, цю книжку або вихваляють, або паплюжать. Особливо гострим нападкам піддається приписувана йому теза про те, що «для досягнення мети придатні будь-які засоби».

Слід враховувати, що зазначена робота писалась тоді, коли, по-перше, Італія була роздроблена на п'ять ворогуючих між собою невеликих держав, а, по-друге, окупована іноземними військами, або говорячи словами Гегеля, «коли німці, іспанці, французи, швейцарці обдирали її й закордонні правителі вирішували долю цієї нації».

Трагічне становище Італії добре розумів і Н. Макіавеллі, що видно з його наступних сумних слів: «Немає в ній (Італії) ні голови, ні порядку: вона розгромлена, зруйнована, пошматована, розтоптана, повергнута у прах». Але вважаючи себе громадянином не тільки Флоренції, а й всієї Італії, він мріяв і вірив у її звільнення та об'єднання.

Він шукав методів, шляхів і засобів, розробляв, пропонував і втілював у життя конкретні рекомендації досягнення цієї мети. У цих пошуках він, перш за все, звертав свої погляди на Давню Грецію і Рим, думки їх мислителів та практику їх правителів, а також на перші національні держави, котрі щойно народжувались із крові й попелу релігійних та династичних війн, зокрема, на Англію, Іспанію та Францію.

Важко сказати чому, Н. Макіавеллі став палким прихильником представників стародавньої консервативної течії, до якої, що вже відзначалось, належали Аристотель, Платон та ін. Саме в їх роботах шукав він відповіді на проблеми й питання, які поставали, постають і, мабуть, довго ще поставатимуть перед тим чи іншим народом.

Які ж методи, шляхи і засоби пропонував Н.Макіавеллі для звільнення й об'єднання Італії в єдину національну державу республіканського типу?

Перш за все, підкреслював він, Італії потрібен новий «мудрий і доблесний князь», який добре знав би потреби народу, його минуле й сучасне, вболівав би за майбутнє, і якому притаманні «вірність даному слову», «щирість і непохитні чесноти». Водночас, з ворогами народу й держави він має бути хитрим, сильним, а при потребі й жорстоким. Важливою рисою князя має бути вміння вибирати вірних і розумних соратників, а також знання військової науки, готовність і здатність вести визвольну війну.

По-друге, боротьба за незалежність і єдність держави потребує сильного війська, причому не найманців, які можуть зрадити і перекинутись на бік того, хто більше заплатить, і не «союзницького війська», бо у разі його поразки виникає небезпека загибелі держави, а у разі перемоги з являється небезпека потрапити в нову залежність. Отже, вважав Н.Макіавеллі, державі вкрай необхідне власне народне військо.

По-третє, потрібен «спільний прапор», під яким він розуміє ідею, яка здатна об'єднати увесь народ і надихати його на визвольну боротьбу. Н. Макіавеллі не називає, що то за ідея, але із самої його роботи випливає, що тією ідеєю мала б стати ідея національної держави.

По-четверте, необхідна готовність народу вести боротьбу за свободу, незалежність і об'єднання.

Такими є основні думки Н. Макіавеллі, а точніше одні з перших конкретних рекомендацій про проведенню політики, яку сьогодні називають етнонаціональною. Ставитись до них можна по-різному. Але при цьому не слід забувати, по-перше, що готувались вони майже п’ять століть тому, а, по-друге, що абсолютна більшість існуючих сьогодні держав користувались, користуються і не виключно, що й майбутні держави будуть користуватись прийомами, шляхами та засобами, запропонованими «уславленим» і «обезславленим» італійцем Ніколло Макіавеллі.

Досить вагомий внесок у розвиток політичної та етнополітичної думки у період Ренесансу зробив відомий французький юрист і політичний діяч Жан Боден (1520-1596 pp.). Із багатої теоретичної спадщини Ж. Бодена привертають увагу, перш за все, його ідеї про походження держав. «Кожна держава, ‒ писав він у роботі «Шість книг про республіку», ‒ або походить від родини, яка поступово розмножується, або одразу утворюється шляхом збирання народу воєдино, або виникає із колонії». На той час ці думки були та й сьогодні лишаються досить цікавими і слушними, особливо з точки зору етнополітології.

У цій же роботі він одним із перших висунув, чітко сформулював і всебічно обґрунтував поняття «суверенітету» як однієї з найсуттєвіших ознак держави.

Під суверенітетом він мав на увазі абсолютну, постійну й ніким і нічим не обмежену владу держави над своїми громадянами. На міжнародній арені суверенітет для Ж. Бодена означав, перш за все, незалежність держави від церкви, папи Римського, інших держав тощо. Як верховна влада, суверенітет, на його думку, включав права видавати і скасовувати закони, оголошувати війну й укладати мир, призначати вищих посадових осіб, чеканити монету та багато ін.

На думку Ж. Бодена, єдиним сувереном, носієм суверенної влади може бути лише монарх (король, князь, імператор тощо), який призначений на цю посаду самим Богом і є його намісником на землі.

Є підстави вважати, що французький вчений Ж. Боден зробив певний внесок і в започаткування наук, які сьогодні називаються «етнопсихологією» та «етногеографією». Його праця «Метод легкого вивчення історії», по суті справи, присвячена дослідженню психології різних народів, їх порівняльному аналізу, впливу деяких факторів (географічних, кліматичних та ін.) на її формування тощо. Ж. Боден дав надзвичайно цікаві і влучні характеристики не лише окремим народам, а й населенню цілих регіонів. Згідно його спостережень, народи, в силу своєї психології, по-різному ставляться до проблем війни і миру, застосування сили й зброї, загарбання чужих та захисту власних земель. За свідченням Ж. Бодена, давні народи, які проживали у різних географічно-кліматичних умовах мали різні вдачу, здібності, риси характеру тощо.

Так, на думку французького вченого, народи півдня ‒ хитрі, бережливі, релігійні, здатні до точних наук (математики, астрономії та ін.); народи півночі ‒ хоробрі, але недостатньо мудрі, жорстокі, здатні до обробки металів, виготовлення зброї та ін.; народи центральних регіонів (Європа) ‒ мудрі, благорозумні, здатні до діалектики, торгівлі, політики, виробленню законів та ін. Особливої уваги заслуговує його поділ народів на «здатних до політичного життя» і відповідно «не здатних».

Загалом мислителі епохи Ренесансу не лише відродили ідейну спадщину античності, а й збагатили її новими етнополітичними ідеями, які почали зароджуватись внаслідок переходу людства до індустріального суспільства. Основними серед них були: національна ідея, ідеї патріотизму і національно-визвольної боротьби, національної держави та інші.

Період Просвітництва добре відомий не лише новою хвилею розвитку філософії, соціально-політичних і природничих наук та культури, а й розвитком народжених раніше етнополітичних ідей, особливо ідей нації, націоналізму, національної держави, федералізму та ін. Доречним буде зазначити, що надзвичайно важливу роль, яка ще недостатньо оцінена вітчизняними суспільствознавцями, відіграла тут поява газети ‒ цієї першої ластівки засобів масової інформації ‒ котра сприяла поширенню зазначених ідей, формуванню сучасних націй та національних держав.

Авторами цих та багатьох інших етнополітичних ідей була ціла плеяда видатних вчених і мислителів. Одним з них був англійський філософ і державний діяч Френсіс Бекон (1561-1626 pp.). Він зробив помітний внесок у відродження авторитету і піднесення статусу наук про людину й суспільство, зокрема антропології ти політології, у розробку їх методологічних засад. Досить актуальною сьогодні є теза Ф. Бекона про те, що при аналізі будь-яких суспільних явищ не можна покладатись на інтуїцію («керуватись почуттям мисливської собаки»), а треба мати досконалий, відповідний до епохи метод ‒ «нитку для вказання шляху».

Помітну сторінку в історію розвитку політичної та етнополітичної думки вписав англійський філософ Томас Гоббс (1588-1679 pp.), плебей за походженням і один з найбільш освічених гуманістів за вихованням і освітою. Він написав кілька блискучих творів, головними й найбільш популярними з яких був і лишається «Левіафан, або матерія, форма і влада держави» та «Про громадянина».

Значний інтерес із точки зору етнополітології становлять підходи Т. Гоббса до визначення поняття «народ» та виявлення його відмінностей від маси людей, населення чи натовпу. На думку англійського вченого,«маса людей не становить певної єдності, а являє собою багатьох людей, кожен з яких має власну волю і власне судження з усіх питань». Тому маса не може укладати угод, набувати прав, переносити їх на інших, тобто «вона не є природною, єдиною особою». Однак, коли в тій же самій масі кожний укладає із кожним угоду, щоб воля якоїсь однієї людини або узгоджена воля більшої частини маси вважалась волею всіх, то ця маса робиться єдиною особою. Тоді вона наділяється волею і може повелівати, видавати закони, набувати й передавати права т. ін. «У таких випадках, ‒ підкреслює Т.Гоббс, ‒ масу краще називати народом». Народ є дещо єдине, він має єдину волю, йому може бути продиктована єдина дія. Нічого подібного не можна сказати про масу». У демократичному суспільстві, на його думку, громадяни становлять народ, який править державою. При монархії вони є масою, а «король (як це не парадоксально) є народом».

Т. Гоббс намагався слідом за Н. Макіавеллі, зрозуміти і зобразити новий феномен ‒ національну державу чи націю-державу, яка поволі ставала актором, тобто суб'єктом політичного життя та являла собою політичне утворення з єдиною територією, єдиним правовим режимом, етнічно однорідним, але найчастіше етнічно різнорідним населенням та єдиним громадянством.

Помітний вплив на розвиток політичної та етнополітичної думки мали праці відомого англійського філософа і політичного мислителя Джона Локка (1632-1704 pp.) «Досвід про людський розум», «Два трактати про правління» та ін. Найбільшу цінність, із точки зору політології та етнополітології, мають його теоретичні положення про мир і безпеку, розподіл влади та права людини.

Важко переоцінити внесок у розвиток політичної та етнополітичної думки одного з найвидатніших філософів і політичних мислителів епохи Просвітництва Жана Жака-Руссо (1712-1778 pp.). найбільш відомим роботами якого є «Міркування про походження і засади нерівності між людьми» та «Про суспільний договір або принципи політичного права».

Його можна вважати одним із засновників науково-критичного мислення та цивілізаційного принципу. Він одним із перших простежив історію людства, зокрема, зміну його соціальних формувань (сім'я, плем’я, народ), виходячи з розвитку засобів виробництва або, говорячи сучасною мовою, «технічної революції», перший етап якої розпочався з винайдення кам’яної сокири, а другий ‒ з обробки металів та землеробства.

Однією з найбільш величних і благородних ідей Ж.-Ж. Руссо була ідея свободи й рівності людини і народів. Досить корисною, особливо для сучасної конфліктології та етноконфліктології, стала ідея походження нерівності як між людьми, так і між народами. Однією з причин такої нерівності французький мислитель вбачав у встановленні власності на землю, її розподілі та фіксації меж і кордонів. Можна по-різному ставитись, але не можна не звернути уваги на його заклик-застереження: «Від скількох злочинів, війн і вбивств, від скількох нещасть та жахів врятував би рід людський той, хто, висмикнувши кілки і засипавши рів, крикнув би: «Ви загинули, якщо здатні забути, що плоди земні належать всім, а земля ‒ нікому!»

Найбільшу значимість має висунута Ж.-Ж. Руссо ідея народного суверенітету. На думку французького вченого, суверенітет народу проявляється у здійсненні ним законодавчої влади. При цьому: під народом мались на увазі всі громадяни республіки незалежно від їх соціального та етнічного походження. І тільки їх спільна воля, яка є відображенням їх спільних інтересів, може бути сувереном, може керувати державою.

За твердженням сучасних західних етнологів та етнополітологів Ж.-Ж. Руссо був одним із засновників концепції націоналізму. Політичні та етнополітичні концепції Ж.-Ж. Руссо значною мірою вплинули на суспільну свідомість того періоду, відіграли важливу роль у подальшому розвитку етнополітичних ідей.

Особливе місце в історії розвитку етнополітичної думки належить відомому французькому вченому-державознавцю Шарлю Монтеск'є(1689-1775 pp.). Він є автором чіткої теорії розподілу влади, котра майже у незмінному вигляді ось вже біля чверті тисячоліття слугує людству. Він став автором перетворення міркувань Ж. Бодена про національний характер і дух народів у досить струнку концепцію духу нації, його обумовленості природно-кліматичними та географічними умовами. «Багато речей правлять людьми: клімат, релігія, закони, принципи правління, приклади минулого, звичаї; як наслідок усього цього утворюється спільний дух народу», ‒ писав французький мислитель. «Законодавець, ‒ продовжував він далі, ‒ повинен пристосовуватись до народного духу, оскільки цей дух не суперечить принципам правління, тому що краще всього ми робимо те, що робимо вільно і у погодженні з нашим природним генієм».

Ш.-Л. Монтеск’є відомий своєю «європейською ідеєю». У роботі «Дух законів» Ш. Монтеск'є, як і багато інших мислителів кінця XVII-XVIII ст., досить активно відстоював ідею єдності Європи. При цьому він розглядав Європу як єдність у різноманітності і виступає проти спроб правлячих кіл деяких держав використати «європейську ідею» для встановлення своєї гегемонії над європейським континентом. Він висловлював також надії, що в умовах миру європейські держави будуть робити добро одна одній, а в умовах війни, якщо вже не вдасться її уникнути, завдавати менше шкоди.

Загалом виникнення та розвиток етнополітичних ідей, концепцій в історичній ретроспективі являє собою діалектичний процес, який відбувався під впливом боротьби різних суспільних сил, зіткнення різноманітних політичних утворень і етнокультур.

Етнополітичні ідеї, концепції, їх сутність, напрями, значна їх різноманітність, що були сформульовані мислителями зарубіжної суспільно-політичної думки в історичній ретроспективі, обумовлювалися специфікою розвитку людської цивілізації, впливом на неї глобалізаційних та модернізаційних процесів, типами держав та політичних режимів тощо.