Питання 2.

Месопотамія:

Найдавніші сліди людини в Месопотамії виявлені ще в період палеоліту. В ХІ – УІІІ тис. до н.е. там почався перехід до землеробства і осілого способу життя. Месопотамія була одним із найдавніших вогнищ землеробства на планеті. У УІ тис. до н.е. тамтешнє населення вже застосовувало примітивні іригаційні споруди. Наприкінці ІУ тис. до н.е. там з'являються найдавніші міста і протошумерська писемність (шумери – перший із знаних нами народів Месопотамії), розвивається складна іригаційна система, у побут входять мідні та бронзові речі, будуються храми і фортифікаційні укріплення, починається соціальна стратифікація, організовуються перші військові походи. Таким чином, в цей час зароджується цивілізація Межиріччя.

У першій половині ІІІ тис. до н.е. відбувається урбанізація Півдня Месопотамії, саме звідси на всі інші території поширюється вогнище цивілізації. Міста виникають шляхом злиття кількох сільських общин і своїм зовнішнім виглядом не відрізняються від сіл. Оскільки в Месопотамії, на відміну від Єгипту, іригаційні споруди будувалися не вздовж ріки, а шляхом відведення води на великі території, то кожне місто мало свою окрему систему іригації і не залежало одне від одного в плані спільного підтримання однієї системи водопостачання. Це зумовило значну децентралізацію міст, кожне з яких становило окрему державу, оскільки не було об’єднавчих факторів окрім власне військової сили або потреби побороти спільного ворога. Власне тому, впродовж ІІІ тис. до н.е. історія Месопотамії – це історія різних міст-держав, у змаганні між якими час від часу одне з них підкорювало сусідні, утворюючи на кілька десятків років державне об'єднання під своєю егідою. Такі об'єднання не були тривкими і, зазвичай, розпадалися після смерті правителя (лугаля, енсі), що їх створив, або ж, максимум, після смерті його наступника (зазвичай, сина).

Так, всередині ІІІ тис. до н.е. наймогутнішим було місто Лагаш, який підкорив собі сусідів. Однак прошарок чиновників і жерців настільки захопився наживанням статків, нелюдськи визискуючи підкорених і власних мешканців, що соціальні конфлікти в державі підірвали її могутність і вона занепала.

У ХХІУ ст. до н.е. на півночі Межиріччя постала держава Аккад, засновником якої був Саргон Древній. Він створив ефективне військо, ядром якого були мобільні легкоозброєні піхотинці і з його допомогою здобув перемогу над розпорошеними силами шумерських міст, приєднавши їх до своїх володінь. Це було перше в історії об'єднання Месопотамії. Саргон зосередив у своїх руках необмежену владу і провів багато реформ у своїх землях, однак місцевої знаті він не змінював, поробивши тамтешніх володарів своїми намісниками. Проте після його смерті держава почала розпадатися, підлеглі території раз за разом піднімали повстання проти Аккаду, незважаючи на те, що нащадки Саргона жорстоко розправлялися з повсталими. Остаточні державу знищили гірські племена кутіїв, які підкорили собі Аккад. За часи їхнього правління шумерські міста здобули значну автономію, а потім і прогнали кутіїв взагалі.

Після цього на політичну арену вийшло новозасноване місто Ур. Його володарі підкорили інші міста Шумеру і Аккаду і створили державу, яка проіснувала близько 100 років. У державі небаченого рівня сягнула бюрократія, колишні міські общини стали намісництвами і контролювались царськими чиновниками. Вся земля стала власністю царя, купувати і продавати її категорично заборонялося. За всім вівся найприскіпливіший облік. Майже все трудове населення стало підневільними робітниками (гурушами та нгеме), які жили в трудових таборах, працювали без вихідних і не мали права заводити сім’ю на час виконання примусових робіт. Централізація, яка була необхідною умовою для відбудови економіки після нашестя кутіїв, себе вичерпала і суспільство загнало себе в глухий кут «паперових» справ. Дуже глибоким було майнове та соціальне розшарування. Чиновники підпільно займалися лихварством і земельними махінаціями і наживали великих статків. Війни, які вели царі, тільки загострювали обстановку. В результаті, наприкінці ІІІ тис. держава розпалася на ряд дрібних князівств під впливом набігів еламців та амореїв. Шумери як етнос остаточно зійшли з арени світової історії.

Роди амореїв, які поселилися у квітучій месопотамській долині, ворогували між собою аж поки один із них не утвердив влади над іншими і заснував державу зі столицею у Вавилоні. Так, у ХУІІІ ст. до н.е. у Південній Месопотамії зародилося Старовавилонське царство. Вавилон швидко збагачувався на посередницькій торгівлі, оскільки через нього проходило багато караванних шляхів. Найвидатнішим царем того часу був Хаммурапі (1792 – 1750 рр. до н.е.), за якого Вавилон став наймогутнішою державою Месопотамії. Він проводив багато політичних комбінацій задля утримання влади і загарбання нових земель. Спочатку він визнав себе васалом ассирійського правителя і за його згоди завоював ближні міста. На цих землях він вирив нові канали, що збільшило площу оброблюваних земель і привернуло до нього підкорене населення. Після смерті ассирійського царя, Хаммурапі прогнав його гарнізони зі своїх земель і навіть захопив деякі землі ассирійців, створивши могутню централізовану державу, з якою всі намагалися підтримувати добрі стосунки, навіть далекий Єгипет. Але найбільше він прославився як творець першого в історії зводу законів, який дійшов до наших днів. Таким чином, покарання за вину вже не залежало від свавілля чиновника, а було строго регламентоване для всіх випадків.

Однак, за час правління сина Хаммурапі на Вавилонію почали нападати гірські племена касситів. Цим скористалися шумерські міста, які підняли повстання. В цей лихий час в Месопотамію вторгнулося могутнє військо хетів. Стародавню Вавилонську державу було зруйновано, сам Вавилон на довгий час втратив вплив і авторитет. Рятунком стало утвердження касситів на вавилонському троні і поступова відбудова країни у 2-й половині ІІ тис. до н.е. Кассити перейняли культуру Вавилону і сприяли її поширенню, однак ніколи не здобули того міжнародного визнання, яким користувався Стародавній Вавилон. Раз по раз спалахували військові конфлікти з Ассирією та Еламом, які не завжди завершувалися на користь вавилонян. У внутрішньому житті держави теж була помітна децентралізація: міські общини користувалися великою автономією і навіть мали власне військо. Наприкінці ІІ тис. Вавилон пережив ряд династичних переворотів і знову ослаб, а в ІХ ст. до н.е. потрапив під владу Ассирії.

Ассирія як держава зародилась у Північній Месопотамії на початку ІІ тис. до н.е. із виникненням міста Ашшур. Однак, це була невелика держава, влада в ній довгий час належала раді старійшин, а не правителю і суспільний устрій її можна назвати військовою демократією. Ще від часів Хаммурапі Ассирія суперничала з Вавилоном у військовій і політичній сфері, протистояння між цими двома державами тягнулися довше як тисячоліття і становили основну вісь політичної історії Межиріччя у ІІ – 1-й половині І тис. до н.е. Впродовж ІІ тис. до н.е. Ассирія конфліктувала майже з усіма своїми сусідами, воюючи і укладаючи союзні договори з одними проти інших. За цей час вона пережила кілька злетів та падінь, час від часу розширюючи свої володіння аж до Середземномор'я і захоплюючи свого основного конкурента – Вавилон, або ж знову занепадаючи.

На межі ІІ – І тис. до н.е. Ассирія стала наймогутнішою державою регіону, утворивши першу в історії людства імперію (початок Х ст. – 612 рр. до н.е.). Причин цього було декілька: 1) людство вступило у вік заліза і ассирійці швидко збагнули перевагу цього металу і одними з перших навчилися його виготовляти і користуватися ним; 2) занепали колись могутні держави Єгипет і Вавилон, а Хетське царство взагалі зникло; 3) посилився вплив на міжнародні події кочівників, що зумовило необхідність створення потужної армії і оснащення її залізною зброєю. Ассирійська військова машина стала найпотужнішою у світі і царі вміло користувалися нею. Впродовж ІХ – УІІІ ст. до н.е. жертвами ассирійської експансії впали Сирія, Закавказзя, Ізраїль та Іудея, Фінікія (міста Фінікії добровільно визнали владу ассирійців), Вавилон і вся південна Месопотамія, окремі райони Мідії, ассирійські армії неодноразово вдиралися в Єгипет та Елам, розбивали дрібні війська малоазійських князівств. Причому, завоювання Ассирії були дуже болючими для підкорених народів. На відміну від досвіду попередніх конфліктів і загарбань, ассирійці докорінно ламали місцеві соціальні і політичні структури, уніфікували загарбані території, переділювали кордони і провінції, переселяли цілі народи із десятків і сотень тисяч людей у різні кінці своєї держави. Таким чином вони справді створили імперію, що означало не просто приєднання нових територій, якими б вони за розмірами не були, а повну уніфікацію їх згідно єдиного стандарту без жодної уваги на місцеві особливості. Повстання жорстоко придушувалися, міста, які чинили опір, зрівнювалися із землею, полонених осліплювали, а з ворожих командирів живцем здирали шкіру (так, у 689 р. до н.е. така доля спіткала квітучий Вавилон, на місці якого не залишилося навіть руїн, оскільки місто було затоплене водами Євфрату). Ассирійська армія, яка була поділена на загони піхоти, кінноти і бойових колісниць, і була надзвичайно швидкою, всюди залишала за собою руїну і розорення. Завдяки такій політиці за часів правління Тіглатпаласара ІІІ, Саргона ІІ та Ашшурбаніпала Ассирія перетворилась на могутню паразитичну державу, яка трималася на страху і визискуванні пригноблених народів.

Однак в цій державі ніколи не було спокою. При царському палаці повсякчас велися інтриги, які коштували життя не одному царю. Ассирійське суспільство через постійні вливання дешевої робочої сили, зробилося паразитичним і наскрізь прогнило зсередини. Війни державу виснажували, а невдоволення підкорених народів раз по раз проривалося повстаннями. Врешті, у 627 р. до н.е. проти Ассирії піднявся відбудований Вавилон, до якого приєдналися єгиптяни, урарти, мідійці і багато інших народів. Війна тривала довго і охопила весь Близький Схід. Врешті, у 612 р. об’єднані війська захопили столицю Ассирії Ніневію і стерли її з лиця землі. Так закінчилася історія цієї імперії.

Останньою державою Стародавньої Месопотамії було Нововавилонське царство (627 – 539 рр. до н.е.), яке постало на руїнах Ассирії. Його царі зберегли владу над більшістю колишніх ассирійських територій і навіть здійснили нові загарбання. Цар Навуходоносор ІІ жорстоко покарав іудеїв за повстання проти його влади і переселив їх на схід. Також він воював із Єгиптом за владу в Східному Середземномор'ї, наслідком чого стало укладення мирного договору і династичного шлюбу з єгипетською принцесою. Завдяки грандіозним будівельним роботам Вавилон став найбільшим і найкрасивішим містом Передньої Азії, у якому проживало 200 тис. жителів. Однак, після смерті Навуходоносора ІІ, в його державі почалися негаразди та інтриги за престол. Саме в цей час за східним кордоном Вавилону набуває могутності Перська держава, яка поступово наповзає на його території. Силоміць переселені племена і народи Вавилону покладали надії на персів, що ті їх відпустять додому. Навіть знать за спиною царя вела переговори з перським володарем Кіром ІІ. В результаті, в 539 р. до н.е. він розпочав військовий похід, який завершився захопленням Вавилону і створенням Перської імперії. Так завершилася політична історія стародавньої Месопотамії.

Східне Середземномор'я:

Ще у УІІІ – УІІ тис. до н.е. у цьому регіоні почався перехід до осілого способу життя і почала складатися землеробська культура. Пізніше тамтешнє населення потрапило під культурний вплив Єгипту і Месопотамії, освоїло садівництво та виноградарство, налагодило із сусідами тісні торговельні зв’язки. У ІІІ тис. до н.е. у Східному Середземномор'ї виникають перші торгові центри: Бібл, Тір, Сідон, Угарит та ін. У ІІ тис. до н.е. ця територія стала ареною боротьби могутніх держав та племінних союзів: Єгипту, Міттані, гіксосів, хетів, також панував внутрішній розбрат, що перешкоджало формуванню держав. На початку І тис. до н.е., коли Єгипет уже занепав, а Ассирія ще не встигла стати могутньою державою, цей регіон вступив у фазу розквіту.

Народ фінікійців, який жив біля моря, займався, переважно, посередницькою торгівлею і піратством. Їхні міста (Бібл, Тір, Сідон) на цьому процвітали, їхні кораблі мандрували усім Середземним морем, а у 602 р. до н.е. один з єгипетських фараонів спорядив фінікійську експедицію вздовж африканських берегів, яка протягом двох років обігнула увесь африканський материк. Демографічне переселення міст спричинило колонізацію Середземноморського узбережжя. Таким чином фінікійці створили ряд колоній, наймогутнішою з яких був Карфаген (територія сучасного Тунісу). Фінікійці ніколи не воювали, а завжди старалися зайняти нішу торгівлі у державі чергового завойовника. Вони справно сплачували данину єгиптянам, ассирійцям, вавилонянам, а згодом і персам, займаючись улюбленою справою – торгівлею і піратством. В імперії персів вони навіть взяли на себе всю міжнародну торгівлю держави.

У Сирії ж лідерство серед інших міст узяв на себе Дамаск, який підкорив довколишні території і навіть намагався чинити опір ассирійцям. Проте це не врятувало сирійців від підкорення спочатку Ассирією, потім Вавилонією, а згодом і Персією.

Історія Палестини і євреїв у Палестині надзвичайно заплутана була як тоді, так і залишається дотепер. Взагалі, євреї як народ, схоже, утворилися з різноплемінних груп, які попервах не були поєднані між собою ані етнічно, ні релігійно. Найвірогідніше, це були кочівники-семіти, які кількома хвилями прибували у цей край, очолювані вождями-суддями, воюючи із місцевим населенням. Скоріш за все, кочівники-євреї (між якими теж спочатку існував поділ на ізраїльтян та іудеїв) зуміли домовитися з місцевими племенами ханаанеїв і об'єднатися проти інших племен (зокрема, філістимлян). Першу загальноєврейську державу створив ізраїльтянин Саул, який переміг кілька сусідніх племен. Однак найбільшого розквіту вона досягла у Х ст. до н.е. за часів правління Давида та його сина Соломона, які мали іудейське походження. Давид поділив країну на округи, створив чиновницький апарат, переписав населення, а також поєднав місцеві культи з іудейським культом Яхве. Соломон спорудив могутні мури навколо столиці Єрусалиму та багатьох інших міст, сильно дбав за будівництво храмів і палаців. Його царство набувало дедалі більшого значення у міжнародній торгівлі, міжнародний авторитет зріс. Проте, після смерті Соломона, держава невдовзі розпалась на Ізраїль та Іудею, які ворогували між собою, причому Єрусалим залишився за Іудеєю. Соціальне розшарування в обох царствах сягнуло небезпечної межі.

В цій ситуації у обох державах поширився т.зв. «рух пророків». Це був унікальний в тогочасній історії феномен, суть якого полягала в тому, що окремі освічені люди, яких вважали ясновидцями, створили першу в історії людства ідеологію, що закликала до самозбереження єврейського народу і взаємодопомоги один одному. Грубо кажучи, це була перша націоналістична ідеологія у світі – за 2500 тис. років до виникнення такого поняття як націоналізм. Вона ґрунтувалася на проповідуванні богообраності єврейського народу, який повинен триматися осторонь від інших народів, не змішуючись із ними. Базовою рисою унікальності стала монотеїстична релігія бога Яхве – остаточний перехід до монотеїзму відбувся за правління царя Іосії у 621 р. до н.е. Історики вважають, що саме завдяки руху пророків і закладеним ними канонами у єврейський менталітет, стало можливим етнічне самозбереження євреїв впродовж всіх перипетій світової історії. Адже євреї не уникнули ассирійського, потім вавилонського панування, зруйнування Єрусалиму царем Навуходоносором ІІ, примусові розселення, перше з яких їм влаштував цар Вавилону. В часи Перської імперії вони знову замешкали у Палестині, в цей час остаточно утверджуються їхні релігійні і суспільні канони, що дали їм змогу підготуватися до майбутніх випробувань.

Стародавня Персія:

На початку І тис. до н.е. в Іранському нагір’ї розселяються племена мідійців і персів, які об’єднуються у племінні союзи. Ассирійська експансія послужила стимулом для об’єднання мідійських князівств у спільну державу, яка добилась самостійності від могутніх сусідів. Після загибелі Ассирії (до чого мідійці теж доклали руку) Мідія стає потужною державою.

Однак, на політичну арену виходять також перси. Будучи спочатку васалами Мідії, вони поступово стають самостійнішими і набирають могутності. Зрештою, цар Кір ІІ з роду Ахеменідів (правлячий рід перських племен, згодом – династія Перської імперії) піднімає повстання проти Мідії, завойовує її і стає володарем новоутвореної держави. Його зовнішню політику супроводжують небачені успіхи. Він завойовує східноіранські території, Закавказзя, весь півострів Малої Азії, а в 539 р. бере штурмом Вавилон і приєднує Месопотамію, після чого його владу визнають Фінікія, Сирія та Палестина. Так утворюється могутня Перська імперія. Його син Камбіз приєднує Єгипет і проголошує себе фараоном.

Після нетривалої смути в державі наприкінці УІ ст. до н.е. до влади приходить Дарій І – наймогутніший імператор Персії. Своє правління він розпочав з того, що придушив різні повстання підкорених персами народів і відновив єдність держави. Також він приєднав до імперії практично всю Середню Азію, північно-західну Індію, навіть Фракію та Македонію в Європі. У внутрішній політиці він також провів багато реформ. Зокрема, поділив імперію на адміністративно-податкові округи – сатрапії, на чолі яких поставив своїх намісників, підпорядкував армію виключно собі (армія складалася з кінноти, піхоти і особистої охорони царя – 10-тис. корпусу безсмертних), впровадив таємну поліцію, створив потужний бюрократично-чиновницький апарат, який був необхідним для такої великої імперії, запровадив стабільну систему податків, здійснив спробу уніфікації правових норм у державі,ввів єдину грошову одиницю – золотий дарик. Таким чином, усі ці заходи Дарія І стабілізували імперію і зробили її наймогутнішою державою тогочасного світу. Однак, і цьому могутньому правителю не всюди щастило. Зокрема, його похід на скіфів у причорноморські степи завершився невдачею. Не зумів він підкорити собі і грецькі поліси у Європі, хоча й мав набагато чисельніше військо.

За наступників Дарія І імперія, хоча й залишалась могутньою, проте не була стабільною. Персам так і не вдалося підкорити греків, навпаки, протягом 500 – 449 рр. до н.е. у серії воєн набагато слабші мілітарно греки зуміли завдати рішучої поразки імперії. Це викликало внутрішнє бродіння, в державі раз по раз спалахували визвольні повстання, почастішали придворні змови і перевороти. Сатрапії часто воювали одна з одною. На початку ІУ ст. відокремився Єгипет та індійські території. Правда, міжнародний престиж держави з огляду на її могутність тримався високо.

Проте, як показала історія, це була більше показова могутність, аніж справжня. У 334 р. до н.е. на територію імперії вступив завойовник Олександр Македонський. Впродовж чотирьох років його малочисленне, але надзвичайно організоване й бойовите військо завдало ряд страшних поразок набагато більшій, але гірше організованій перській армії. Велетенська держава виявилася нездатною стримати натиск жменьки грецьких і македонських воїнів і до 330 р. до н.е. виявилася повністю підкореною військом Олександра.