Виховання військовослужбовців

Методика застосування основних методів

Як ми переконалися під час аналізу становлення та розвитку методів виховання, вони мають історичний характер. Ці методи, які використовувалися протягом багатьох століть, можна визначати як традиційні. Вони не втратили свою цінність і сьогодні, тому, відповідно, успішно застосовуються у всіх освітньо-виховних системах, у тому числі й у військових. Тому більш глибоко проаналізуємо методи безпосереднього виховного впливу на військовослужбовців.

Переконання як метод виховання забезпечує ефективність усіх інших методів виховання військовослужбовців, а як складова спрямованості військовослужбовця лежить в основі військово-професійної спрямованості і, відповідно, визначає його діяльність та поведінку особистості. “Переконання – 1) Основна моральна настанова, яка визначає мету і напрям вчинків людини, тверда впевненість у чомусь, заснована на певній ідеї, на світогляді... 2) Метод виховання, який передбачає цілеспрямований вплив на свідомість вихованця з метою формування в нього позитивних морально-психологічних рис, спонукання до суспільно-корисної діяльності або подолання негативної поведінки” [1, с. 257]. В основі переконань лежать певні знання військовослужбовця. Переконаннями є такі знання, які для військовослужбовця мають особистісний смисл, тобто вони перевірені ним у житті та які, відповідно, формують його світогляд.

Переконання звернене до логіки і розуму воїна. Тому вихователю, який організовує та провадить виховну роботу в підрозділі та частині, необхідно керуватися принципами формальної логіки, до яких належать:

визначеність міркувань, яка характеризується зрозумілою, чіткою та конкретною мовою;

послідовність та несуперечливість міркувань;

обґрунтованість висловлювань.

Тому в роботі з особовим складом слід уникати “туманних” міркувань, багатослівності, декларативності, але необхідно послідовно та аргументовано доводити висунуту тезу, спираючись на реальні факти з військової практики. Вихователю також слід додержувати правдивості інформації. У зв’язку з цим, у навчально-виховному процесі він має дати особовому складу чітке уявлення про сучасну війну, небезпеку застосування ядерної та іншої зброї масового ураження.

У процесі виховання солдатів необхідно переконувати не лише словами, а й на власному прикладі, бо не даремно ж кажуть: “Краще один раз побачити, ніж сто разів почути”. З цієї точки зору дуже корисними є зустрічі з ветеранами Великої Вітчизняної війни та сучасних локальних воєнних конфліктів – “афганцями” тощо. Такі зустрічі зазвичай добре впливають на емоційно-вольову сферу особистості військовослужбовця.

У роботі з особовим складом вихователю допомагає знання основних умов ефективності переконання:

його особиста переконаність і захопленість військовою справою;

наявність у вихователя особистої чіткої життєвої настанови, яка грунтується на загальнолюдських, національних і військових цінностях;

всебічна та глибока його духовна і військово-професійна компетентність;

знання і вміле використання індивідуально-психічних особливостей військовослужбовців та елементів психології військового колективу;

звернення вихователя мають бути спрямовані не тільки до свідомості вихованця, а й до його підсвідомості, емоційно-почуттєвої та вольової сфери;

вміння контактувати з вихованцями, здатність слухати, співчувати та завойовувати їх довіру;

логічність, ясність і правдивість у викладанні матеріалу;

відвертість, емоційність і власний оптимізм;

уміння доводити, заперечувати та пояснювати різноманітні твердження, вміло використовуючи факти та приклади;

педагогічний такт;

вдале сполучення з іншими методами виховання тощо.

У практиці вихователя часто виникає потреба переконувати вихованців, змінюючи їх ставлення, що, як відомо, набагато складніше від простого переконання. Це нелегке завдання ускладнюється особливостями суспільно-політичного та економічного становища в країні. За такої ситуації неабиякою допомогою може стати знання основних положень концепції Д.Карнегі з принципів спілкування [3].

Таким чином, психологічний механізм переконання полягає в тісному його зв’язку зі світоглядом та волею воїна. Переконання безпосередньо впливають на зміст мотивів діяльності воїна та формують його настанову. Переконаність – основа таких вольових рис, як мужність, рішучість, вірність ідеалам, стійкість, які допомагають йому успішно оволодівати необхідними навичками, долати труднощі військової служби.

Переконання воїнів відбувається за допомогою різних засобів. Особливе місце серед них посідає слово. Процес виховання не може проходити без вербального спілкування, тобто він повинен спиратися на слово. Слово – це вираження людського мислення, воно полегшує обмін досвідом, взаєморозуміння і співробітництво, супроводжує спостереження і експеримент, має місце у всіх формах розумової діяльності людини.

Однією з умов ефективності усного мовлення є голос, чіткі дикція та вимова, уміння користуватися такими прийомами, як темп, ритм, динаміка, інтонація, емоційне забарвлення, модуляція, чіткість, конкретність і змістовність слова і речення. На людину більше справляє враження не те, що вона чує, а те, як це промовляється.

Розвиток технічних засобів виховання анітрохи не зменшив ролі слова у процесі виховання, а, навпаки, в останній час відчувається недостаток людського спілкування. Виявилося, що при недостатку спілкування випадає виховний аспект, наприклад, навчальної діяльності.

Безумовно, однією з головних умов ефективності впливу слова на військовослужбовця є особистість вихователя, його захопленість, переконаність, упевненість у слушності того, про що він говорить. Наприклад, офіцер, який має авторитет серед особового складу, ефективніше впливає на вихованців, ніж неавторитетний. У зв’язку з цим, мовна культура військового педагога і його авторитет – найважливіші умови ефективності цього методу. Мовна майстерність педагога є зразком для формування культури мови у військовослужбовців.

Основними формами реалізації цього методу є розповідь, бесіда, дискусія, пояснення, лекція, їх різновиди, які використовуються з метою повідомлення воїнам певних моральних, військово-професійних та інших знань, пояснення норм і правил воїнського етикету, ознайомлення вихованців з новими для них фактами та подіями тощо.

Однією з найпростіших і, водночас, найпоширенішою і використовуваною в процесі виховання військовослужбовців є розповідь. Вона передбачає усне живе і образне, емоційне і послідовне викладання матеріалу в пояснювальній чи оповідальній формі, використовується на всіх етапах виховання військовослужбовців. Змінюється лише характер розповіді, її обсяг і час тривання. У навчанні військовослужбовців розповідь є методом навчання і переважно застосовується під час занять з бойової та гуманітарної підготовки.

Основні педагогічні вимоги до розповіді:

повинна мати пізнавальну та виховну спрямованість;

давати тільки достовірні та науково обґрунтовані факти;

містити достатню кількість яскравих прикладів, які доводять обґрунтованість викладених положень;

мати чітку логіку і доказовість викладання;

бути образною та емоційно забарвленою;

містити елементи особистої оцінки і ставлення вихователя до змісту матеріалу, що розглядається;

висока культура мови військового педагога (чітка, доступна, правильна, особисто забарвлена).

Бесіда – метод словесного обговорення матеріалу, що розглядається, є найпоширенішим у навчанні військовослужбовців. Вона є діалоговим методом навчання і має певні виховні властивості. Бесіда здійснюється у формі цілеспрямованої та старанно підготовленої розмови вихователя з воїнами. При цьому він знає відповіді на всі запитання, які підготовлені заздалегідь для обговорення з ними. Основні різновиди бесіди: вступна, повідомлююча, бесіда-повторення, контрольна, евристична та ін.

Але використання бесіди у вихованні воїнів є доцільним тільки тоді, коли воїни володіють певною сукупністю знань з теми, що обговорюється, ознайомлені з проблематикою і мають певний особистий досвід. Відсутність цих умов веде до перетворення бесіди в нудне і беззмістовне балакання. Бесіду, яка вважається дієвим способом розвитку розумових, моральних та інших знань, уявлень, можна використовувати для формування у вихованців необхідних якостей захисника Вітчизни.

Незалежно від мети, методика добре підготовленої бесіди складається з таких частин:

вступна (нагадування та викладення основної інформації, яка стосується методики та змісту проведення бесіди);

основна (ознайомлення з новими проблемами, їх зв’язок з попередніми знаннями, відповідне їх обговорення і аналіз, спільне обгрунтування);

заключна (підсумок результатів обговорення, аналіз та оцінка відповідей, завдання для самостійної роботи і рекомендації щодо використання отриманих знань у практичній діяльності).

Дієвість бесіди та активну участь у ній воїнів забезпечують чітке з’ясування ними її мети і змісту, акцентування й повторення її вузлових проблем і способів їх розв’язання, зв’язок з попередніми знаннями та військовою практикою, застосування спеціальних прийомів активізації діяльності об’єктів виховання та ін.

Результативність бесіди безпосередньо пов’язана з умінням військового педагога правильно сформулювати запитання до проблеми, яка розглядається. К.Д.Ушинський писав: уміння ставити запитання і поступово підсилювати складність і трудність відповідей є однією з головних і необхідних педагогічних звичок. Запитання необхідно формулювати таким чином, щоб “зачіпати” емоційно-мотиваційну сферу особистості вихованця. Такі прийоми викликають їх позитивне ставлення до проблеми, яка обговорюється, активізують їх навчально-пізнавальну, емоційно-вольову та мотиваційну сфери, збагачують психіку.

Обґрунтована методика бесіди не тільки впливає на психічні процеси вихованця, але й формує його особистість і справляє на неї безпосередній виховний вплив. Від вихователів вимагається таке формулювання запитань, щоб вони були однозначні, мали емоційне забарвлення, допомагали зрозумінню змісту проблеми і сприяли ідентифікації воїна з військовою службою. Найбільш ефективними, безумовно, є проблемні запитання, які викликають певне розумове напруження, але, водночас, сприяють розвитку інтелекту воїнів. Також зміст питання і його конструювання залежать від характеру проблеми, рівня освіти та підготовленості вихованців. Тому військовий педагог повинен обов’язково врахувати ці умови під час підготовки плану і змісту бесіди.

Бесіда краще виконує свою виховну роль тоді, коли військовий педагог ставить запитання до всього підрозділу, а не до окремих воїнів. Такий спосіб постановки запитань змушує воїнів до творчої активності, сприяє їх активній участі в обговоренні проблем. Тому між постановкою запитання перед воїнами та їхніми відповідями має бути певна пауза, яка їм необхідна для розуміння проблеми, її обмірковування і відповідного формулювання власної відповіді. Інакше в бесіді беруть участь тільки військовий педагог і воїн, до якого звернуте запитання, а інші воїни будуть тільки пасивними спостерігачами цього процесу.

З виховного погляду найефективнішою є така педагогічна ситуація, в якій воїни самі формулюють запитання, визначають своє емоційне ставлення до них і беруть активну участь у їх вирішенні. Такі запитання мають ряд переваг над тими запитаннями, які ставить військовий педагог: 1) вони є результатом розумової діяльності воїнів під час бесіди; 2) за такими запитаннями уважно слідкують товариші по службі і, відповідно, активно їх обговорюють; 3) вони значно впливають на почуттєву сферу особистості і, відповідно, справляють виховний вплив на самих військовослужбовців; 4) вони допомагають військовому педагогу краще зрозуміти рівень володіння воїнами проблеми, яка обговорюється.

Безумовно, виховна цінність бесіди залежить не тільки від змісту, уміння ставити запитання, але й від змісту і способу формулювання відповідей. Тому вихователь повинен уважно стежити за відповідями воїнів, за їх повнотою, правильністю, обґрунтованістю і емоційною забарвленістю. Коли відповідь воїна є помилковою, вихователь не повинен про те говорити відкрито. Доцільно у такому разі ставити, наприклад, такі запитання: “Хто має щодо розв’язання цієї проблеми іншу думку?” або “Хто має бажання доповнити?” Зміст і форма постановки таких запитань стимулюють активну розумову роботу підлеглих, а не навпаки. Тільки після цього педагог повинен констатувати правильність відповіді, коли вона обґрунтована, повна і, навпаки, сам давати правильну відповідь, коли вона є помилковою або неповною, водночас вказуючи на помилки, які було зроблено.

Ефективність бесіди також залежить від уміння вихователя керувати ходом бесіди, уважно стежити за межами часу, який було заплановано для розгляду відповідної проблеми, ставити основні та додаткові запитання, не відволікаючись на другорядні проблеми, уважно слухати відповіді вихованців, стежити за їх емоційним станом, залежно від їх змісту і характеру ставити наступне запитання.

Отже, виховна дієвість і ефективність бесіди залежать від:

ретельної та всебічної її підготовленості;

змістовності та конкретності проблемних питань;

ознайомленості вихованців з проблемою бесіди;

уміння вихователя уважно стежити за ходом бесіди, реакцією вихованців і змістом відповідей;

уміння вихователя спрямувати розумову діяльність вихованців на розв’язання основної проблеми, яка обговорюється;

заохочення вихованців до активної творчої участі в бесіді;

уміння спілкуватися з вихованцями, яке повинно мати гуманістичну спрямованість;

від правильного вибору методики розглядання проблеми (індуктивна і дедуктивна залежно від змісту проблеми та глибини й широти ознайомлення вихованців з проблемою, яка обговорюється) тощо.

Результативність бесіди, а також ряду інших методів і форм виховання, залежить від уміння організувати під час їх здійснення дискусію, яка є дійовим методом обговорення певної проблеми, що розглядається. Вона передбачає колективне обговорення якоїсь спільної проблеми, під час якого встановлюється істина.

Ефективну дискусію характеризує розмаїття думок, бажання шукати найбільш придатний варіант рішення проблеми і активна участь у ній її учасників. У порівнянні з лекцією і бесідою вона створює сприятливі умови для активізації вихованців і впливу на їх психіку, зокрема, на творчу уяву. Виховна дієвість дискусії полягає в тому, що вона вимагає від вихованців не простої відповіді на запитання, а, навпаки, обґрунтованої та емоційно забарвленої, змістовного обгрунтування свого варіанту розв’язання цієї проблеми та ясного і чіткого висловлювання своїх думок. Характер дискусії викликає сильні емоційні почуття її учасників, сприяє виникненню різних групових соціально-психологічних явищ, формує навички та уміння колективної роботи, уміння вислухати позиції та думки інших.

Існують різні види дискусії. Деякі види дискусії стали самостійними методами навчання. Це, наприклад, круглий стіл, “мозкова атака” та ін.

Методика проведення дискусії складається з трьох етапів.

На першому етапі відбувається зацікавлення вихованців проблемою дискусії, на другому – здійснюється дискусія власне проблем, на третьому – підсумок і формулювання висновків.

Вирішальну роль у забезпеченні ефективності дискусії відіграють правила її ведення. Творча ініціатива вихователя та активна участь у ній вихованців забезпечують ефективність її проведення. Виховної мети дискусії буде досягнуто тільки тоді, коли всі її учасники дотримуються таких правил:

однозначне визначення проблеми, яка підлягає обговоренню;

докладне уявлення прийомів і способів її вирішення;

чітке визначення змісту термінів, понять і категорій, якими будуть користуватись учасники для розв’язання проблеми;

обов’язкове обгрунтування власної позиції;

можливість відкритого висловлювання своїх думок і поглядів, поважне ставлення до опонентів та їх поглядів.

До найскладніших проблем належить уміння вихователя керувати перебігом дискусії. Щоб вона досягла своєї мети і творчо розвивалася, він не може припуститися будь-якого обмеження обґрунтованої дискусії учасників. Монгольське прислів’я говорить: “Коли випустиш коня – його ще можна піймати, коли вимовиш слово – його вже не спіймаєш”. Тому не можна “гасити” дискусію критичними та категоричними висловлюваннями, а, навпаки, необхідно користуватися такими виразами, як, наприклад, “на мою думку”, “мене не переконують подані аргументи про те... ”, “не можу погодитися з тим... ”, “я вважаю...” та інші, які сприяють творчій і відкритій дискусії. Обов’язок вихователя – поступово вчити вихованців умінню обґрунтовано дискутувати, наводити вагомі аргументи на захист своєї позиції, розмірковувати принципово, щиро, невимушено, поважати опонента і його погляди.

Викладені вище рекомендації щодо ведення дискусії випливають з такту дискусії, тобто з уміння вихователя керувати її перебігом і своєчасно вносити відповідні корективи, виходячи зі змісту дискусії і характеру її перебігу. Наприклад, не можна, напевно, очікувати позитивних змін у мисленні, емоційно-вольовій сфері та вчинках її учасників, коли педагог компрометує або глузує над тими учасниками, які мають помилкові позиції. У зв’язку з цим, навіть неслушні, хибні відповіді необхідно трактувати з повагою і приязню, не допускати насмішок і жартів над ними з боку інших учасників дискусії.

Також серед воїнів можуть бути такі, які є несміливими, закомплексованими або такими, які сумніваються у правильності своїх аргументів. Заохочувати таких воїнів до активної участі у дискусії можна поважним до них ставленням, привітливістю, позитивним впливом на їх емоційно-вольову і мотиваційну сфери, терплячим добиранням до їх сердець і думок, пошуком власної ефективної методики проведення дискусії та постійним її удосконаленням. Тому під час дискусії повинна панувати атмосфера творчості, щирості, невимушеності, принциповості, привітливості, шанобливості й такту.

Отже, дискусія є дієвою тоді, коли вона збагачує знання та уміння її учасників, формує їх творчі навички, сприяє їх вдосконаленню. Підтримання викладених вище побажань і рекомендацій певною мірою буде сприяти досягненню цих результатів.

Також суттєвий виховний потенціал має лекція та її різновиди.

Основні вимоги до застосування визначених вище форм переконання:

продуманість змісту теми, її проблем та методики обговорення;

визначення цілей і дидактичних та виховних задач заняття;

проблемна постановка запитань;

звернення головної уваги – до стрижневих проблем та діалектики їх розкриття;

постійне управління перебігом обговорення проблеми, створення атмосфери невимушеності, полемічності та творчої активності;

стимулювання дискусії під час обговорення питань, що аналізуються;

забезпечення всебічного розгляду й аналізу виховних проблем, об’єктивна оцінка виступів і відповідей, своєчасне їх коригування;

орієнтація воїнів на подальшу самостійну роботу над розв’язанням проблеми тощо.

Вправи – це планомірно організоване свідомо осмислене багаторазове повторення певних дій і прийомів, які ускладнюються, з метою формування, закріплення та удосконалення у воїнів навичок і вмінь вихованої поведінки.

Під час вправ вихованці оволодівають практичними навичками та вміннями гідної поведінки, застосування та обслуговування бойової техніки і зброї, способами вирішення різноманітних завдань. Вправи спрямовані на перевід переконань вихованців у практичну площину, на поєднання їх свідомості з практикою, конкретними діями, щоденними справами. Сутність вправи як методу виховання полягає у поступовій організації таких умов життєдіяльності вихованців, в яких вони виконують певні дії з метою вироблення необхідних і закріплення позитивних форм поведінки. У військовій частині вихованець має перебувати в таких умовах, що він щоденно привчається у виконанні розпорядку дня, суворих умов військової служби, чіткості дотримання норм і правил воїнського етикету, загальної культури поведінки.

Цей метод також реалізується через відповідні привчання, які формують і розвивають у вихованців точність, докладність, доцільність, сумлінність тощо.

Доручення також можна використовувати як метод вправ, тобто через конкретні індивідуальні практичні завдання, які доручаються кожному вихованцю, виходячи з його індивідуально-психічних особливостей. Передусім доручення необхідно підбирати з таким розрахунком, щоб його виконання сприяло розвитку таких якостей, які у вихованця відсутні. Воно має бути посильним для вихованця.

Виховний аспект вправ можна значно підсилити шляхом створення виховуючих ситуацій. Практично, весь уклад військового життя, бойова підготовка, характер завдань несення бойової служби та інші конкретні заходи розвивають особистість вихованця, дають йому можливість самовиражатися і самореалізовуватися, поступово формувати власне “Я”.

Можна визначити загальні вимоги до методики виконання вправ:

якісна підготовленість суб’єкта виховання, його уміння створити методично обґрунтовані виховні ситуації, які враховують індивідуально-психічні особливості вихованців і конкретну ситуацію в даному військовому підрозділі;

вміле сполучення з методом переконання, тобто розуміння вихованцями мети вправи, усвідомлення змісту і послідовності та необхідності її виконання;

суворе дотримання норм і правил загальнолюдської й національної моралі та воїнського етикету;

дотримання доступного ритму, методично правильного чергування дій, що вимагають від вихованців щоразу зростаючого напруження духовних, розумових і фізичних сил;

забезпечення послідовності й систематичності у виконанні вправ, поступового підвищення самостійності вихованців під час їх відпрацювання;

поступове ускладнення і зміна умов виконання вправ;

систематичний контроль за ходом вправ і відповідна постійна допомога вихованцям у подоланні труднощів і помилок в їх виконанні;

формування у вихованців навичок самоконтролю і самооцінки виконаних дій тощо.

Отже, методично правильно застосовані вправи виконують не тільки виховні функції, але й навчальні. Вони загартовують волю вихованців, забезпечують єдність поведінки та свідомості, розвивають у них наполегливість, спостережливість, ініціативність, самостійність, сприяють більш глибокому опануванню норм і правил вихованої поведінки.

Приклад особистий, який є важливим методом виховання. Він є одним із самих стародавніх методів виховання підростаючого покоління. Скільки існує виховання, стільки й існує цей метод.

Його сутність полягає у цілеспрямованому і систематичному впливі вихователів на вихованців особистим прикладом, а також із всіма іншими видами позитивного прикладу, які призвані служити взірцем для наслідування, основою формування ідеалу поведінки і засобом самовиховання. Виховна сила особистого прикладу полягає у природному намаганні вихованців до наслідування. Доречною тут є думка А.С.Макаренка про те, що тільки живий приклад виховує дитину, а не слова, нехай найкращі, а не підкріплені справою.

Виховні функції прикладу різні:

він може служити вихователю для конкретизації того чи іншого теоретичного положення;

на прикладі можна довести істинність певної моральної норми;

приклад є переконливим аргументом;

приклад може спонукати до певного типу поведінки.

Основні умови ефективності цього методу:

забезпечення особистої взірцевості вихователя у виконанні бойових задач, функціональних обов’язків, дотримання вимог статутів, норм і правил воїнського етикету;

суспільна цінність і привабливість прикладу;

яскравість, емоціональна насиченість і “заразливість” прикладу;

етапність наслідування (на першому етапі у вихованців створюється суб’єктивний образ цього прикладу, бажання наслідувати його; на другому – діє зв’язок між прикладом наслідування і вихованцем; на третьому – здійснюється синтез наслідувальних дій та вчинків);

використання різних джерел для наслідування (літературні герої, батьки, командири, товариші по службі);

вміле використання негативного прикладу у вихованні військовослужбовців;

наочність, конкретність, змістовність прикладу;

єдність слова та справи.

Негативні приклади використовуються тоді, коли йдеться про правове та антиалкогольне виховання, щоб показати недоцільність наслідування певних негативних звичок.

Прийоми виховання на негативному:

громадській осуд негативних проявів у житті підрозділу та частини;

розвінчання негативного, коли не всі розуміють його сутність і шкоду для загальної справи;

протиставлення аморальним вчинкам кращих зразків високоморальної поведінки;

розкриття на конкретних і відомих вихованцям прикладах наслідків аморальної, асоціальної поведінки;

організація вихованців на боротьбу з проявами морального зла.

Заохочення є важливим методом виховання військовослужбовців, який має оціночно-стимулючий характер. Воно відображає міру педагогічного впливу шляхом позитивної оцінки вихователем навчання, служби, праці, гідної поведінки вихованця і спонукає його до наступних успіхів.

Досвід показує, що для того, щоб ефективно розв’язати питання про доцільність заохочення того чи іншого вихованця та вибрати найбільш відповідну для цього форму, вихователь має передбачити наслідки вжитих ним заходів. Саме тому він при застосуванні заохочень повинен дотримуватися психолого-педагогічних вимог, які значно підвищують їх виховну роль та ефективність.

Засоби заохочення:

виділення вчинків воїнів як яскравих зразків для наслідування;

заохочувальні жести, міміка, пантоміміка вихователя, його оціночні судження;

заохочувальні звернення вихователя до воїнів;

види заохочень, які передбачені Дисциплінарним статутом тощо.

Перш за все треба мати на увазі, що воїнів доцільно заохочувати переважно за досягнення на найбільш важливих, провідних видах військової діяльності. Доцільно заохочувати їх за успіхи в бойовій та гуманітарній підготовці, успішне опанування бойовою спеціальністю, старанність під час несення служби на бойовому чергуванні. Такий підхід до заохочення практично сприяє підвищенню бойової майстерності як окремих військовослужбовців, так і цілих військових підрозділів; підтримці високої бойової та мобілізаційної готовності підрозділів; підвищенню свідомості у вихованців.

Позитивно впливає на свідомість і на поведінку вихованця лише об’єктивне заохочення. Заохочення, яке зароблено ціною певних зусиль, породжує у вихованця прагнення краще виконувати свої обов’язки, стимулюють його подальші успіхи у бойовій та гуманітарній підготовці. Та, навпаки, незаслужене, отримане без особливих зусиль, заохочення втрачає виховну силу, а іноді може мати негативні наслідки, формувати у вихованця такі негативні нахили, як зазнайство, кар’єризм, марнослівство тощо. Практика показує, що негативно позначаються, наприклад, на стані військової дисципліни такі факти, коли вихователі не помічають старанність одних воїнів і в той же час невиправдано часто заохочують інших за виконання завдань, які входять у звичайне коло їх обов’язків. Тому, щоб заохочення мало виховну силу, воно має бути доцільним і заслуженим.

Ефективність заохочення залежить і від особистості вихованця, до якого застосовуються заохочення. У зв’язку з цим важливе значення має індивідуальний підхід вихователя до вихованців при застосуванні заохочень. Для цього необхідно добре знати підлеглих, соціально-психологічні характеристики військових колективів, постійно вивчати їх настрої та потреби. Вихователі мають пам’ятати думку К.Д.Ушинського про те, що вихователь повинен прагнути пізнати людину, якою вона є в дійсності, з усіма її слабкостями та у всій її величності, з усіма повсякденними малими потребами та з усіма її величними духовними вимогами. Він має знати спонукаючі причини самих брудних і самих високих дій, історію зародження злочинних і високих думок, історію розвитку всякої пристрасті та всякого характеру, тільки тоді буде він у стані черпати у самій природі людини засіб виховного впливу – а засоби ці величезні, – підкреслював він.

Виховна практика свідчить, що велику шкоду приносить підхід до всіх вихованців з однією міркою, без урахування їх індивідуально-психічних особливостей. На практиці буває, що вихователем систематично заохочуються за успіхи у навчанні одні й ти ж самі особи, хоча вони не проявляють особливу старанність, засвоюючи програму бойової та гуманітарної підготовки лише в силу своїх здібностей. Інші ж воїни, які не мають можливості із-за певних недоліків у розвитку отримати високу оцінку, не заохочуються зовсім, хоча вони і ставляться до служби ретельно і завзято. Захвалювання того чи іншого вихованця, оголошення зайвих заохочень може викликати у нього перебільшене уявлення про власні здібності та можливості, самозаспокоєння, а в окремих випадках – зарозумілість і зазнайство. А з другого боку, ігнорування вихователем старанності вихованців нерідко викликає у них складні морально-психологічні переживання, а з часом і негативні настрої.

Індивідуальний підхід в заохочувальній практиці дає можливість вибрати таку міру заохочення, яка зробить найбільший виховний вплив на вихованців. Міра заохочення має враховувати зміни вихованця, які відбулися по мірі опанування своєю спеціальністю під час служби, в здобутті досвіду роботи з людьми, його індивідуально-психічні особливості тощо.

Слід також мати на увазі, що окремі військовослужбовці в силу своїх особистісних якостей, можуть неправильно сприймати міри впливу, які оголошуються їм, і не адекватно реагувати на них. Такі воїни при оголошенні заохочень вважають, що командиром їх старання занижено. Це, безперечно, знижує виховний аспект заохочень, які використовуються у дисциплінарній практиці. Разом з тим, дієвість заохочень суттєво залежить від соціально-психологічних умов, в яких вони застосовуються. Наприклад, позитивна громадська думка у військовому підрозділі спроможна значно підсилити виховну ефективність. Якщо громадська думка військового колективу з приводу відзначення певного військовослужбовця розходиться з рішенням командира, який застосував заохочення, то у цьому випадку виховне значення даного заохочення знижується у відношенні як даного військовослужбовця, так і всього військового колективу. У зв’язку з цим найбільший виховний вплив будуть мати такі заохочення, які знайшли схвалення та підтримку всього військового колективу. У такому випадку виховується не тільки заохочений, а й інші воїни.

Також слід уміло поєднувати різні види заохочень, рівномірно їх чергувати, особливо – моральні та матеріальні. Не слід захоплюватись оголошенням тільки одних видів заохочення. Суттєвий виховний вплив має зняття раніше накладеного стягнення.

Ефективність заохочення підвищується тоді, коли воно застосовується своєчасно і гласно. Практика свідчить, що доцільно заохочувати військовослужбовців безпосередньо у ході виконання бойових задач, у процесі бойової та гуманітарної підготовки тощо. Таке заохочення надихає воїнів, підвищує мотивацію військової служби. Сприяти гласності може вміле використання технічних засобів пропаганди, преси, зборів. Вручення грамот, цінних подарунків, відпускних квитків, різних знаків має здійснюватися публічно, в святковій атмосфері. Це має виховний вплив не тільки на нагороджуваних, а й на інших воїнів.

Для досягнення виховного ефекту слід дотримуватись обґрунтованої методичної послідовності в оголошенні заохочень. Велике значення для поведінки воїна має перше заохочення, яке, як правило, для кожного з них стає подією, що надовго запам’ятовується. Тому перше заохочення має великий виховний ефект. І, відповідно, вихователь має уважно підходити до першого заохочення вихованців. Заслужене, своєчасне перше заохочення, у принципі, зміцнює мотивацію військової служби вихованця, позитивно впливає на всі його сфери психіки. Все це зобов’язує вихователя ставитися до першого заохочення вихованця з особливою відповідальністю. Досвідчені вихователі звичайно супроводжують оголошення першого заохочення публічним схваленням зразкової поведінки вихованця, його гідного вчинку тощо. Такі заохочення бажано оголошувати в урочистій обстановці в присутності всього особового складу підрозділу.

Позитивний вплив має принцип послідовності у застосуванні заохочень. Тому педагогічно доцільно утримуватися від повторного заохочення вихованця за попередній рівень досягнень. Дієвість заохочення збільшується, якщо вихованцю за подякою оголошується більш високі заохочення в порядку, який передбачено відповідними статтями Дисциплінарного статуту Збройних сил України.

Ефективність заохочень також збільшується, коли до заохочувальної практики залучаються командири всіх ступенів. Педагогічно доцільно, наприклад, якщо за командиром відділення воїна заохочує заступник командира взводу, командир взводу, командир роти тощо. Недотримання цього принципу суттєво знижує виховний вплив заохочень, які оголошені молодшими командирами. Тому старші начальники використовують надані їм права, як правило, після того, як молодші командири вичерпують свої дисциплінарні права. Безумовно, це не виключає можливість заохочення певного воїна старшим начальником, коли воїн заслуговує цього своїм сумлінним і старанним ставленням до військової служби, зразковим виконанням службових обов’язків, суттєвими досягненнями в бойовій та гуманітарній підготовці тощо. Також Дисциплінарний статут Збройних сил України передбачає можливість клопотання командира перед вищим командиром про заохочення певного військовослужбовця його владою, коли він вважає, що надані йому права недостатні для заохочення даного вчинку.

Важливою умовою ефективності оголошених заохочень є своєчасна їх реалізація. Це відноситься, головним чином, до таких видів заохочень, як надання додаткової відпустки, дозвіл на одне додаткове звільнення із розташування військової частини поза чергою, нагородження особистою фотокарткою військовослужбовця біля розгорнутого Бойового прапора військової частини, нагородження нагрудним знаком “Відмінний фахівець”. Вони втрачають свій виховний вплив, коли не реалізуються своєчасно.

Виховний вплив заохочення значно підвищується, коли воно оголошується авторитетним вихователем, який користується повагою у особового складу. Коли такий вихователь під час оголошення висловлює своє особисте ставлення до вихованця та його вчинку, то підсилюються переживання вихованця і ефект від заохочення. Тому вихователям слід уникати формалізму в оголошенні заохочень, проявляти творчу ініціативу, демонструвати особисте ставлення до успіхів вихованців у військовій службі.

Отже основними функціями заохочення є оціночна і стимулююча.

У вихованні особового складу використовується і метод покарання, який представляє систему засобів і прийомів впливу на вихованців, які порушують військові статути і моральні норми, певні вимоги законів, з метою виправити їх поведінку і змусити сумлінно виконувати свої службові обов’язки. Цей метод є допоміжним, він використовується тільки після того, як інші методи були застосовані та не дали позитивних результатів.

Сутність даного методу полягає у негативній оцінці, осудженні, а при необхідності й припиненні негідних дій вихованця, який порушує норми та правила моральності, воїнського етикету і вимоги загальновійськових статутів, для того, щоб викликати у нього почуття провини за скоєне, допомогти йому усвідомити неправильність власних дій, змінити свою поведінку у кращий бік. Покарання – це допоміжний метод виховання, який доцільно використовувати у крайньому випадку і тільки після того, як порушник усвідомив свою провину та спроможний об’єктивно сприймати оголошене йому дисциплінарне стягнення.

Наприклад, А.С.Макаренко був упевнений у тому, що застосування дисциплінарних стягнень – це не така вже велика необхідність. Однак разом з тим, він був впевнений, що там, де дійсно дисциплінарне стягнення потрібне, воно має бути накладене, і вихователь просто не має права його не накласти. На його думку, накладання дисциплінарного стягнення – це не тільки право, але й обов’язок у тих випадках, коли воно необхідне. Покарання має бути такою ж природною, простою і логічною мірою, як і всі інші мірі.

У зв’язку з тим, що стягнення у більшості випадків глибоко зачіпає психіку вихованця, викликає психічні переживання, необхідно суворо дотримуватися психолого-педагогічних правил їх накладання. Обґрунтовано накладені стягнення підвищують їх виховну роль, сприяють об’єктивній оцінці та усвідомленню вихованцем своїх проступків, підштовхують змінити їх свою поведінку, дотримуватися норм і правил гідної поведінки.

Основними формами примусу є: категорична вимога, попередження вихованців про можливі негативні наслідки та можливість отримання стягнення, накладання дисциплінарного стягнення, осудження громадськістю, стягнення до кримінальної відповідальності тощо.

Передовий військовий досвід і аналіз сучасної психолого-педагогічної літератури дозволяє виділити ті психолого-педагогічні умови, які суттєво покращують ефективність виховного впливу дисциплінарних стягнень на виховання військовослужбовців та формування у них дисциплінованості та норм вихованої поведінки.

Найважливішою умовою ефективності дисциплінарних стягнень є суворе дотримання закону при їх застосуванні. Воно може бути дієвим, педагогічно виправданим, доцільним тільки тоді, коли застосовується в інтересах Збройних сил України, для підтримання військової дисципліни, виховання особистості вихованця у відповідності з вимогами загальнолюдської, національної та воїнської моралі.

Ефективність впливу стягнення як на вихованця, який скоїв проступок, так і на оточуючих його товаришів по службі, залежить, у першу чергу, від того, наскільки обґрунтовано і справедливо воно було накладене. Тому вихователь, перед тим як оголосити те чи інше стягнення, має до дрібниць розібратися в обставинах порушення військової дисципліни, її мотивах і причинах, з’ясувати характер вчинку. Справа у тому, що вчинок, за який вихователь збирається накласти стягнення на вихованця, може бути лише ззовні схожий на проступок, а насправді не бути ним. Тому він має розібратись в обставинах і мотивах даного проступку, тобто з’ясувати, що спонукало вихованця до його здійснення. Тут може бути ряд обставин, які виключають його дисциплінарну відповідальність: виконання обов’язків по службі, наказ командира (начальника), стан крайньої необхідності чи стан крайньої самооборони. Тому Дисциплінарний статут вимагає при оголошенні стягнення враховувати характер вчиненого проступку, особу порушника та ступінь його провини.

Якщо провина воїна повністю доведена, вихователь приймає рішення про накладення дисциплінарного стягнення. Під час установлення провини та виду дисциплінарного стягнення слід враховувати характер і обставини скоєння проступку, його наслідки, попередню поведінку вихованця, а також тривалість військової служби та рівень знань про порядок служби. У будь-якому випадку дуже корисно, особливо молодим вихователям, прислухатися до поради А.С.Макаренка щодо індивідуальності кожного проступку: у деяких випадках найправильнішім є усне зауваження, в других – суворе стягнення.

Обставини, які пом’якшують дисциплінарну відповідальність (пов’язані з особистістю порушника):

сумлінне ставлення до служби до здійснення проступку;

довгочасна бездоганна служба;

наявність нагород і заохочень;

недостатні знання вимог військової служби, наприклад, вчорашнім призовником;

осудження свого проступку винним;

прийняття заходів для неповторення чи припинення наслідків проступку;

сумлінне виконання обов’язків по службі та висока дисциплінованість після проступку.

Безумовно, провину порушника пом’якшують такі обставини, які були пов’язані з проступком і умовами, в яких його скоїли:

здійснення проступку під дією сильного душевного хвилювання, викликаного неправильними вчинками потерпілого;

скоєння проступку під дією важких особистих обставин, наприклад, сімейних;

здійснення проступку у зв’язку з приниженням прав і законних інтересів воїна, приниження його особистої гідності;

скоєння проступку вперше;

здійснення проступку під впливом недоліків у підрозділі в забезпеченні статутного порядку;

відсутність конкретних шкідливих наслідків чи їх незначний характер.

Дисциплінарний статут визначає, що важкість дисциплінарного стягнення збільшується, коли винний вчинив проступок не в перший раз або брав участь у груповому порушенні військової дисципліни й громадського порядку; коли проступок вчинено під час бойового чергування, виконання інших службових обов’язків, у стані сп’яніння або коли його наслідком було значне порушення порядку. Тому міра дисциплінарного стягнення має відповідати ступеню провини винного та тяжкості скоєного ним проступку.

Кожен вихователь має знати і пам’ятати порядок накладення дисциплінарних стягнень, а також обмеження, які визначені у Дисциплінарному статуті. При накладенні дисциплінарних стягнень забороняється:

принижувати гідність підлеглого;

проявляти грубість;

оголошувати дисциплінарні стягнення, які не передбачені статутом;

накладати дисциплінарні стягнення на військовослужбовців, які входять до складу добового наряду;

наклади дисциплінарні стягнення, які командир накладати не уповноважений;

накладати за один і той проступок декілька дисциплінарних стягнень або поєднувати одне стягнення з іншим;

накладати дисциплінарні стягнення на весь особовий склад підрозділу, заміст покарання безпосередньо винних осіб;

піддавати дисциплінарному стягненню у вигляді арешту без визначеного терміну;

накладати дисциплінарне стягнення на військовослужбовця, який перебуває в стані сп’яніння;

накладати дисциплінарні стягнення, які непередбачені Дисциплінарним статутом для даної категорії військовослужбовців;

накладати дисциплінарне стягнення після закінчення строку, який встановлений для його накладання;

порушувати встановлені правила виконання дисциплінарних стягнень.

Таким чином, застосовуючи міри покарання, вихователь не повинен користуватися одним і тим самим правилом для досвідченого воїна і для молодого солдата, котрий у випадку незнання військової служби може допустити помилку у своїй поведінці. В даному випадку корисно згадати рекомендації М.І.Драгомирова про те, що коли молодий солдат не виконує що-небудь або виконує погано, то це робиться тільки у виняткових випадках і не через недбалість, а через нерозуміння військової служби. Тому допомогти цьому можна тільки докладним і старанним поясненням молодому солдату того, що він має робити, а не стягненням; вони у подібних випадках можуть лише остаточно залякати і збентежити його.

Виходячи з характеру проступку, його наслідків і провини порушника, вихователь має вдумливо підходити до визначення виду і міри покарання. Досвід показує, що дисциплінарне стягнення має виховну роль лише тоді, коли воїн усвідомив справедливість стягнення, коли як порушник, так і весь особовий склад упевнені в тому, що дане стягнення є закономірним наслідком здійсненного проступку, а не результатом опали і роздратування вихователя. Це означає, що у всіх обставинах необхідно допомогти з’ясувати порушнику зміст його помилки, шкоду, нанесену загальній справі, домагаючись, щоб він усвідомив свій вчинок, засуджуючи його. Цей же час вихователь має указати вихованцю, як виправити недоліки по службі, навчанні і поведінці, а також вселити в нього впевненість, що в при певних зусиллях з його боку він може цього досягнути.

Велике виховне значення має своєчасне оголошення і приведення до виконання дисциплінарного стягнення. В Дисциплінарному статуті вказано, що дисциплінарне стягнення має бути накладене не пізніше як через 10 діб, починаючи з дня, коли вихователю стало відомо про вчинення проступку, а якщо проводили розслідування, то з дня його закінчення і приведення до виконання негайно, а у виняткових випадках – не пізніше, ніж через місяць з дня його накладення. Своєчасне прийнята міра покарання підвищує її ефективність, морально правильно сприймається військовим колективом. Особливо велику шкоду справі виховання дисциплінованості завдає нереалізація оголошених дисциплінарних стягнень. Випадки такого характеру дискредитують в очах вихованців дисциплінарну практику і викликають у деяких із них уявлення про безкарність порушення військової дисципліни, негідної поведінки.

Важливе значення для виховання дисциплінованості має принцип послідовності накладення дисциплінарного стягнення. Типові порушення, скоєні повторно, заслуговують більш суворого стягнення. Будучи послідовним, вихователь має послідовно використовувати дисциплінарні стягнення, які передбачені відповідними статтями Дисциплінарного статуту. При цьому не можна зловживати суворими дисциплінарними стягненнями.

Також ніколи не можна порушувати всі інші вимоги Дисциплінарного статуту, регламентуючі порядок накладення дисциплінарних стягнень та приведення їх до виконання. Окремі статті статуту спрямовані на підтримання поваги до своїх командирів і додержання прав кожного вихователя накладати стягнення на своїх вихованців.

Також за статутом встановлюється правило, згідно якого старший командир не має права скасовувати або пом’якшувати дисциплінарне стягнення, накладене молодшим командиром, з причини його суворості, якщо останній не перевищив даної йому влади. З метою підтримання авторитету начальників статут передбачає оголошення їм дисциплінарного стягнення, як правило, тільки у відповідному колі. Таким чином, важливою педагогічною умовою ефективності дій вихователів по накладенню дисциплінарних стягнень є єдність і узгодженість дій у всіх командирів, однаковий підхід у накладенні стягнень. Це передбачає перше все активну участь у зміцненні військової дисципліни командирів різних категорій, у тому числі сержантського складу, який майже завжди допускає порушення дисциплінарної практики.

Таким чином, вихователі мають достатньо міцний арсенал як загальних, так і специфічних методів виховання військовослужбовців. Під час їх використання необхідно враховувати психолого-педагогічні закономірності процесу виховання воїнів, характер і зміст бойової та гуманітарної підготовки, сучасні організаційні, методологічні та методичні вимоги до організації та здійснення навчально-виховного процесу, конкретні вимоги до підготовки відповідних військових підрозділів і фахівців, наявність навчально-виховної інфраструктури у військовій частині, рівень підготовленості вихователів і вихованців, інші об’єктивні та суб’єктивні обставини. Безумовно, ніякий окремо взятий метод не вирішує всі проблеми, якщо не використовується творчо, у взаємозв’язку з іншими методами, з урахуванням конкретних суб’єктивних та об’єктивних законів і закономірностей організації цього складного і змістовного соціально-педагогічного процесу.

Отже, методи виховання військовослужбовців характеризують змістовно-процесуальну, чи внутрішню сторону процесу виховання, а зовнішню організаційну сторону – визначають форми виховання.

Розробив________________________________________________________

(посада, в/звання, науковий ступінь, вчене звання, підпис, ініціали та прізвище)

"____"______________20_____ року.