Структура релігії.

ЛЕКЦІЯ. СОЦІАЛЬНА ПРИРОДА РЕЛІГІЇ

1. Структура релігії.

2. Головні функції релігії.

3. Класифікація релігій.

Релігія є складним соціально-історичним явищем, усі елементи її структури - релігійні погляди, уявлення, почуття, інтуїція, обряди, свята, ритуальні церемонії, моральні та канонічні приписи, культові споруди, релігійні організації, навчальні заклади, служителі культу - перебувають у тісній єдності та взаємозалежностях.

Проблема структури релігії має кілька аспектів. Перший із них пов'язаний з релігійною свідомістю - особливістю поглядів, уявлень, почуттів та переживань віруючих; другий - з куль­товою діяльністю; третій - з релігійними організаціями.

Релігійна свідомість.Охоплюючи міфи, концепції, ідеї, теорії, уявлення про надприродне, догмати, зміст священних книг, легенд, молитов тощо, вона становить концептуальний аспект релігії.

Релігійна свідомість - ставлення віруючих до світу, виражене в системі поглядів, почуттів, смисл яких становить віра в надприродне.

Суттєвими ознаками релігійної свідомості є образність, символічність, інтимність, утаємниченість, поєднання ілюзор­ного та реалістичного.

Найважливішими аспектами релігійної свідомості є:

• релігійні погляди, які виявляються через розуміння тлумачення світу, існують у формі уявлень, понять, суджень. Головною рисою їх є віра в надприродне;

• релігійні почуття, що виражають емоційне ставлення до світу і його явищ, є індикатором щирості релігійних вірувань. Особливих релігійних почуттів немає, це звичайні людські почуття, зосереджені в релігійній сфері. Вони бувають
позитивними (любов, благоговіння, радість) і негативними (страх, розгубленість, розпач);

• релігійний смисл, який, стосуючись сенсу буття, життя і смерті, добра і зла тощо, охоплює взаємозв'язки людини і світу.

Сутність релігії найхарактерніше виявляється у сфері релігійної свідомості, якій властива наявність віри. Будь-яка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Це «щось»не може бути предметом віри незалежно від його усвідомлення. Не можна вірити в об'єкт як такий. Вірити можна тільки в певні уявлення про цей об'єкт (що він існує і наділений певними властивостями).

Віра - стан релігійної свідомості, що виявляється в бездоказовому визнанні істинності релігійного вчення, існування надприродних сил, абсолюту.

Віруючі люди визнають віру дарованим Богом феноменом, що має надприродну сутність.

Предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття, теорії, надприродне. Релігійна людина вірує у винятковість надприродних істот або сил, не застосовуючи до них критеріїв вірогідності. Але не всі гіпотези є предметом віри.

Зміст віри зумовлює символічний аспект релігійної свідомості. Як складова акту вольового вибору, віра відображає стверджувальну силу духу, допомагає людині в мобілізації її духовних, моральних, фізичних сил. З вірою пов'язаний і діалогічний аспект релігійної свідомості, оскільки людина постійно перебуває в мисленому спілкуванні з об'єктом своєї віри.

Віра в надприродне є суттєвою ознакою будь-якої релігії. Для представників богословсько-теологічної думки монотеїстичних релігій - це віра в єдиного Бога. А поширена в ранніх формах релігії віра в духів, богів, дияволів та інші потойбічні сили, на їх думку, є лише підготовчою стадією до істинної віри в Бога.

Віру в надприродне, в можливість установлення з ним певного зв'язку визнає й чимало світських релігієзнавців. Такий підхід до релігії зветься преформізмом.

Преформізм (від лат. preformo - утворюю заздалегідь) — учення, яке стверджує, що всі вищі форми, яких досягають явища в процесі свого розвитку, зароджуються і черпають енергію у нижчих формах.

Деякі вчені тлумачать релігійну віру здебільшого як інтелектуальний феномен, акцентуючи на змістовому характері релігійних уявлень. На їх погляд, релігія є переважно міфо­логічною системою, а формування релігійної свідомості починається із зародження релігійних уявлень, які постають у чуттєво-зорових образах, їх джерелом є природа, суспільство, людина. На основі цих образів формуються розумові конструк­ції: поняття, судження, висновки.

Розходження у поглядах релігієзнавців починаються з тлумачення джерела цих почуттів (любов, страх). Богословсько-теологічна думка в релігієзнавстві пов'язує ці почуття з надприродним джерелом, «із зустріччю віруючого з божеством, священним». Представники психології релігії вважають, що питання про природне та надприродне джерело релігійних переживань не підлягає науковим методам пізнання. При­хильники атеїстичної течії стверджують, що людські почуття можуть стати релігійними, якщо вони спрямовані на фан­тастичні істоти, зв'язки та відношення.

Проблема пріоритету раціональних та емоційних аспектів релігійної свідомості набуває актуальності при розгляді взаємодії різноманітних її рівнів. На концептуальному рівні релігійна свідомість існує у формі віровчення, зміст якого розкривається та обґрунтовується у спеціальній галузі релі­гійних знань - богослов'ї (теології).

Богослов'я (теологія) - система обґрунтування і захисту релігійних учень про Бога, сукупність доказів істинності догматики конкретної релігії, релігійної моралі, правил і норм життя духовенства та віруючих.

До його складу належать теоретичні та практичні дисци­пліни - апологетика, догматика, пастирське богослов'я та ін.

Апологетика (від грец. apologetikos — те, що захищає) -розділ богослов'я, що виправдовує та захищає певну релігійну систему, її догмати за допомогою апелювання до розуму.

На перших порах існування релігійної системи апологетика покликана захищати її у переважно неспри­ятливому середовищі. Пізніше, коли релігійна система здобуває визнання, вона зосереджується в основному на протидії єресі, іншим релігіям, будь-якій критиці.

Догматика (від грец. dogmatos - думка, вчення) - віро­вчення релігійної конфесії, що визнаються як установлені Богом, вічні, незмінні істини.

Релігійні догмати визнаються як абсолютні, недосяжні для критики істини. Будь-які спроби взяти їх під сумнів засу­джуються як єресь, піддаються анафемі (від грец. anathema -прокляття) від імені Бога.

Пастирське богослов'я - розділ православного і като­лицького богослов'я, що обґрунтовує боговстановленість пастирського богослужіння, його необхідність у справі спасіння.

Воно формує основні вимоги до священиків у церкві та поза нею, правила призначення їх на посади, посвячення їх у сан (хіротонія) та ін.

Завданням теології є формування релігійних уявлень, інтерпретація основних положень віровчення згідно з інте­ресами церкви, боротьба з єрессю.

Представники богословсько-теологічної думки визначають безумовним пріоритет догматичного аспекту релігійної свідомості. А прихильники наукового релігієзнавства вважають його вторинним.

Наявність у людській свідомості релігійних ідей, уявлень та почуттів ще не є свідченням існування релігії. Адже надприродні істоти можуть фігурувати у творах мистецтва як художні образи, людина може знати релігійне вчення і не бути віруючою. Релігія сприймає надприродне як справді існуюче, віруючий прагне встановити з ним зв'язок як з реальним об'єктом. Як і всі явища духовного життя, релігія є результатом психічної діяльності людини - розуму, почуття, волі. Складовими цієї діяльності є уявлення, світорозуміння, світовідчуття, ставлення до світу.

Релігійний культ.Наявність його відрізняє релігію від інших форм суспільної свідомості. Зумовлений релігійний культ релігійними уявленнями віруючих, догматами віри і спрямований на задоволення їхніх потреб. Специфіка його виявляється не в особливих предметах, об'єктах вірування, а в тому, що релігійні уявлення, образи, належачи до культової системи, набувають у ній символічного змісту.

Релігійний культ (від лат. cultus - догляд, поклоніння) -реалізація віри упредметах, символах, діях індивідів, груп віруючих.

Предметом культової діяльності є різні об'єкти (матеріальні предмети, тварини, ліси, гори, Сонце, Місяць), сили (духи, боги, Всевишній Бог), усвідомлювані як релігійні образи. Суб'єктом культу можуть бути віруючий індивід, релігійна спільнота. Участь у релігійному культі може бути спричинена як релігійними (вірою, почуттями, потребами, сподіваннями), так і нерелігійними (намаганням отримати естетичну насолоду) мотивами. Засобами культу є культові споруди (храми, молитовні будинки, капища), релігійне мистецтво (архітектура, живопис, музика), релігійні предмети (хрест, свічки, церковне обладнання). Результатом культової діяльності є задоволення релігійних потреб.

За особливостями реалізації потреби віруючих розрізняють два види релігійного культу - магію та умилостивлювання (виявляється в жертвопринесенні - запалюванні свічок, лампад перед іконами, іншими священними зображеннями). Сукупність певних конфесійно зорієнтованих обрядів, символів утворює культову систему. Релігійний обряд є визначальним аспектом релігійного культу.

Релігійний обряд - зумовлені звичаями, традиціями символічні індивідуальні, колективні дії, що втілюють певні ідеї, норми, ідеали та уявлення і спрямовані на встановлення взаємовідносин людини з надприродними об'єктами.

Важливою ознакою релігійного обряду є його символіч­ність. До головних складників його належать: знак - рухи, які мають певне смислове навантаження, і символ - умовне позначення змісту предмета, явища. Знак і символ мають аналогічну структуру, яка передбачає матеріальну форму, певне значення або зміст.

Знак є штучним утворенням, яке не відтворює об'єкт, а лише його позначає. Таке позначення є формальним, зовнішнім процесом вияву оформленого змісту. Символізація значною мірою має змістовий характер, оскільки є здатністю свідомості образно відтворювати інші об'єкти або явища дійсності. Обряд теж можна розглядати як різновид символу. Мета його полягає не в конкретних діях, а у втіленому в ньому ідеальному змісті.

Еволюція релігійних обрядів відбувалася шляхом їх спіритуалізації (одухотворення), спричинившись до появи молитви, починалася від язичницьких заклинань як невід'єм­ного елементу обряду жертвопринесення. Згодом молитва відокремилася від нього, ставши важливим компонентом культу багатьох релігій.

Молитва - вербальне (словесне) звертання людини до об'єкта своєї віри.

Залежно від почуттів віруючих молитви бувають, напри­клад, у християнстві: возвеличувальні, вдячні, прощенні; від кількості учасників - колективні та індивідуальні. Відправ­лення їх здійснюють під час богослужінь у храмах, молитовних будинках, на цвинтарях.

Богослужіння супроводжуються читанням священних книг, хоровим співом, проповідями. Для впорядкування їх у багатьох розвинутих релігіях існує богослужбовий канон (від грец. kanon - правило, зразок) - установлення послідовності (кола) річних, тижневих, добових богослужінь.

Річне коло богослужінь передбачає щорічну присвяту кожного числа місяця конкретним подіям або пам'яті святих церкви. Кожен день тижневого кола богослужінь присвячений «особливим спогадам». У християнстві, наприклад, понеділок присвячений ангелам божим, вівторок - пророкам, середа - зрадництву Христа Іудою, четвер - святителям християнства, п'ятниця - розп'яттю Ісуса на хресті, субота - всім святим, неділя - воскресінню Христа. Кожному дню призначені відповідні молитви та ритуали: в суботу і неділю - урочисті, в середу і п'ятницю - сумні. Коло добових богослужінь охоплює вечірню, післявечірню, опівнічну, ранкову і чотири денних (першої, третьої, шостої і дев'ятої годин) служби.

Найголовнішим богослужінням є літургія (від грец. litos -загальний, ergos - справа), яка здійснюється лише в неділю та святкові дні.

Значну роль у культовій системі відіграє емоційно-естетичний чинник, під впливом якого у свідомості віруючих творяться релігійні образи, внаслідок чого нейтральні чи негативні емоції трансформуються в позитивні.

Релігійні організації.Культові дії не можуть відбуватися спонтанно, а потребують упорядкованості, організованості, що є основною передумовою формування релігії як соціального інституту, тобто формування релігійних організацій. Першою їхньою ланкою є релігійна група.

Релігійна група - малочисельна релігійна організація, утворена для задоволення релігійних потреб; сукупність віруючих усередині релігійної спільноти, об'єднаних певним інтересом; моно-, поліконфесійні об'єднання, створені для проведення релігійних заходів.

У первісних суспільствах до релігійної організації на­лежали всі члени роду, племені. Тоді ще не існувало ознак, за якими можна було розглядати релігійну групу як окрему соціальну спільноту. Адже в культових діях брали участь усі члени первісної спільноти. То був стан примітивної релігії, якій була притаманна міфологічна свідомість, ще не здатна відокремити природне від сакрального (священного).

Соціальній організації релігії передував соціальний розвиток суспільств, передусім процес соціальної диференціації. Релігійна група як прообраз соціальної спільноти вперше виокремилася в ранньокласовому суспільстві, коли постала потреба впливати на думки людей, управляти ними, обґрунтовувати надприродне походження влади. Тоді в первісних релігійних групах з'явилися організатори культових дій: чаклуни, шамани, які згодом утворили жрецьку корпорацію - професійну групу, яка офор­милася як соціальний прошарок, стан. Однак жрецька корпорація ще не мала достатньої кількості системоутворюючих ознак, на підставі яких її можна класифікувати як релігійну організацію, а заодно і як соціальний інститут.

Одним з найсуттєвіших чинників інституалізації релігії (формування релігійних організацій) є усвідомлення людьми власної самобутності, спільності їх вірувань, культових особливостей, необхідність встановлення певних стосунків з оточенням. Водночас надмірна централізованість релігійних організацій живила рухи, які не мирилися з жорсткими правилами певної релігійної спільноти, домагалися права на реалізацію власних уподобань. Таких відступників від доміну­ючих поглядів, правил називали єретиками.

Головною метою релігійні організації вважають форму­вання у людей відповідних цінностей, ідеалів. Це досягається виробленням систематизованого віровчення, формуванням системи його захисту та виправдання, культовою діяльністю, контролем та здійсненням санкцій щодо виконання релігійних норм, підтриманням зв'язків із світськими організаціями, державними органами.

Релігійна організація є складним соціальним інститутом. Серед різноманітності релігійних організацій окреслюються такі їх основні типи: церква, секта, харизматичний культ і деномінація.

Церква —релігійна організація зі складною, суворо центра­лізованою та ієрархізованою системою взаємодії священно­служителів і віруючих.

Вона відіграє важливу роль у регламентації відносин всередині релігійних спільнот, їх взаємозв'язків зі світськими соціальними спільнотами, владою. До атрибутів церкви належать віровчення, догматика, релігійна культова і позакультова діяльність, заснована на ієрархічному принципі система управління. Відносини в ній будуються на основі канонічного права - сукупності правових норм, що ґрунтуються на церковних правилах (канонах). Здебільшого церковна дисципліна є гнучкою, налаштованою на компроміс, що не потребує обов'яз­кового дотримання всіх принципів усіма членами церкви.

Церква є складною системою. У ній чітко відлагоджено взаємодію керуючої та керованої підсистем, їй властивий високий ступінь згоди із суспільними цінностями. Тому людина -з народження завдяки спеціальним обрядам (наприклад, хрещення) стає членом церкви.

Залежно від належності громадян суспільства до певної церкви, визнання віруючими церкви цінностей суспільства визначають організаційний устрій церкви, у якому виділяють:

• універсальну церкву, яка охоплює всіх членів суспільства, задовольняє більшість їх індивідуальних потреб;

• еклесію (грец. ekklesia - церква) – «універсальну» церкву в стані закостеніння, нездатну адекватно реагувати на динаміку інтересів і потреб своїх членів.

Найчастіше такими є національні церкви, діяльність яких відчутно узалежнена від інтересів нації. Нерідко вони намага­ються злитися з державою.

До основних функцій церкви належать вироблення, збереження та передавання релігійної інформації, організація, координація релігійної діяльності, контроль за поведінкою людей.

Якщо церква завдяки гнучкості своєї діяльності, нерідко компромісам, прагне охопити всіх людей, то секта постає як група обраних, не визнає жодних компромісів, вимагає від своїх членів неухильного дотримання дисципліни.

Секта - течії, об'єднання віруючих, опозиційні щодо певних релігій.

Виникає секта внаслідок відокремлення від церкви частини віруючих та священнослужителів, їй притаманне специфічне тлумачення традиційних догматів пануючого або найпоши­ренішого віровчення, відмова від традиційних обрядів, проповідь винятковості своєї релігійної доктрини (істинного шляху до спасіння).

Сектантство супроводить усі релігії, протестуючи проти консерватизму внутріконфесійного життя, водночас стимулюючи його оновлення. Найчастіше секта постає як релігійна опозиція чи опозиційна релігія, пристанище відступників. Утворення секти зумовлюють політична, соціальна, етнічна, расова дискримінація, невдоволення внутріцерковними справами.

Сектантська громада є специфічним організаційним утворенням погляду, відрізняється особливостями внутріш­нього спілкування. Як правило, тут нетерпимо ставляться до інакомислення, вважаючи істинними свої релігійну доктрину, культ, спосіб життя.

У ставленні до суспільства, більшість громадян якого сповідують традиційну релігію, одні секти не прагнуть конфронтації з ним, хоч і бачать його вади, інші активно протидіють суспільству, прагнуть реформувати його на свій лад.

Одним із різновидів секти є харизматичний культ, який виникає навколо особи, проголошеної носієм благодаті Божої (харизми).

Харизматичний (від грец. charisma - дар) культ-різновид секти, учасники якої вважають, що завдяки дотриманню певного морально-етичного кодексу і ритуальних приписів вони отри­мають харизму (особливу силу, дар Божий).

Найчастіше харизматичні культи виникають у лоні православ'я, католицизму. Засновники і керівники їх оголо­шуються Богом або посланцем Богачи іншої надприродної сили. Такі організації здебільшого є малочисельними. Їх прибічники схильні до надмірної екзальтованості, містицизму, ізоля­ціонізму, фанатичної відданості лідерові. Безплідність їх намагань змінити світ часто породжує явище ескапізму (від англ. eskape - рятуватися, втікати) - намагання втекти від суспільства, знецінює для них вартість земного життя, породжує сподівання на отримання благ у потойбічному житті. Нерідко це проявляється в міграції за кордон чи у віддалені місця своєї країни.

Сектою, що примирилася зі своїми противниками, вважають деномінацію.

Деномінація (лат. denominatio - доел, «зміна імені») -перехідний тип релігійної організації, який залежно від характеру виникнення та спрямованості еволюції має риси церкви та секти.

Вона ще зберігає в собі немало рис секти (суворий контроль за поведінкою своїх членів, віддаленість від світського життя), але дух бунтарства та ізоляціонізму їй менш властивий. З церквою її зближує централізація, ієрархічний принцип управління, визнання можливості духовного відродження і спасіння всіх віруючих.

У процесі свого розвитку секти, харизматичні культи можуть перетворитися на церкви, а від церков час від часу відмежовуються сектантські угруповання.

Релігійна мережа в Україні станом на 1 січня 2012 р. представлена 55 віросповідними напрямами, в межах яких діє 36500 релігійних організацій, в тому числі 85 центрів та 290 управлінь, 35013 релігійних громад (справами церкви опікується 30880 священнослужителів), 471 монастир (чернечий послух несуть 6769 ченців), 360 місій, 80 братств, 201 духовний навчальний заклад (навчається 1975 слухачів), 12899 недільних шкіл. Зростає видання церковних друкованих засобів масової інформації, нині їх кількість складає 390 одиниць. Для богослужінь релігійні організації використовують 23495 культових та пристосованих під молитовні приміщень.

Дослідження темпів зростання кількості церковно-релігійних інституцій свідчить, що розширення релігійної мережі за останні три роки набуло усталеного характеру і перебуває у межах 2 відсотків.

Аналіз поширення релігійних конфесій, напрямів, кількісних показників релігійних громад демонструє вирівнювання їх чисельності в різних регіонах країни. Так, якщо на початок 2009 р. у Західному регіоні (Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька області) діяв 11541 первинний осередок віруючих (34,9 відсот. від загальної кількості громад), то на 1 січня 2012 р. – 11937 (або на 3,4 відсот. більше). У цьому регіоні фактично створена інституційна мережа конфесійно-церковних організацій, достатня для задоволення релігійних потреб віруючих.

Другим за чисельністю релігійних організацій є Центральний регіон (Вінницька, Дніпропетровська, Житомирська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області та м. Київ), де кількість первинних осередків віруючих проти 12045 на початок 2009 р. зросла на 7,3 відсот. і становить 12928 парафій, що дорівнює 36,9 відсот. від загальної кількості релігійних громад.

У Південно-Східному регіоні (Автономна Республіка Крим, Донецька, Запорізька, Луганська, Миколаївська, Одеська, Сумська, Харківська, Херсонська обл. та м. Севастополь) на початок 2009 р. загальна кількість релігійних осередків складала 9497 одиниць (28,7 відсот. від загального), тоді як на перше січня 2012 р. – 10148 (29 відсот.), їх кількість зросла на 651 одиницю (6,8 відсот.).

Релігійні громади всіх церков, конфесій, напрямків і течій обслуговують 30880 священнослужителів, при цьому рівень забезпеченості становить 88,2 відсотки. Зокрема громадами УПЦ опікується 9922 священнослужителя (забезпеченість релігійних громад складає 80,4 відсот.), УПЦ КП – 4482 (68,9 відсот), УАПЦ – 1208 (60,4), УГКЦ – 3700 (68,8), РКЦ – 918 (66,2), ВСО ЄХБ – 2574 (116,6), ВСЦ ХВЄ – 1622 (145), АСД – 1062 (111,1). Повністю забезпечені священнослужителями громади п'ятидесятників, баптистів та адвентистів сьомого дня. Актуальною залишається проблема підготовки священицьких кадрів в Римсько-католицькій церкві, в якій 44,7 відсот. є іноземцями (272 особи).

Проведений аналіз дає підстави стверджувати, що на сьогодні утворено мережу релігійних організацій, достатню для задоволення релігійних потреб віруючих. Динаміка зростання інституційної мережі свідчить про вичерпність екстенсивного розвитку релігійного середовища. Випереджаючими темпами, порівняно з традиційними церквами, зростає кількість протестантських та неорелігійних організацій, водночас зберігається історично-притаманне домінування православ’я.

Активна доброчинна, благодійницька, інша соціально значуща діяльність проводиться практично всіма релігійними організаціями України. З цією метою діють відповідні структурні підрозділи релігійних управлінь, центрів, місій, також створюються благодійні організації. Релігійні спільноти реалізують свої соціальні проекти за допомогою добровільних пожертвувань та спонсорських надходжень, отриманих від благодійних організацій, приватних осіб, одновірців як в Україні, так і за кордоном.

На особливу увагу заслуговує діяльність численних благодійних соціально-спрямованих структур – фондів, місій, братств Української православної церкви. Активно діють на вказаному напрямку регіональні відділення та служби міжнародного фонду «Карітас» РКЦ та УГКЦ, протестантських релігійних організацій – церков євангельських християн-баптистів, християн віри євангельської, християн віри євангельської п’ятидесятників, міжнародна організація «Адвентистське агентство допомоги та розвитку» Церкви адвентистів Сьомого дня. Обсяги надання допомоги залежать від кількості релігійних організацій та характеру впливу на останніх з боку релігійних управлінь, інтенсивності контактів із закордонними організаціями для отримання благодійної (в т.ч. гуманітарної) допомоги.

Внаслідок прийняття Верховною Радою України 19 квітня 2011 р. Закону України «Про волонтерську діяльність» законодавчо оформлено діяльність волонтерських організацій, які використовують допомогу іноземних волонтерів при здійсненні соціальної роботи релігійними організаціями.

Характерною рисою соціально-значущої роботи релігійних організацій є поєднання можливостей представників релігійних організацій різної конфесійної належності, спрямоване на реалізацію вузьких профільних проектів – допомога нужденним, підтримка функціонування медичних, освітніх установ, робота в місцях позбавлення волі, хоспісна допомога тощо. Особливістю також є одночасне надання постійної матеріальної допомоги із душпастирським служінням, підтримання мережі молитовних куточків, де потребуючі мають можливість молитися, читати духовну літературу та переглядати пресу.

Релігійні організації при сприянні органів державної виконавчої влади, (зокрема в рамках діяльності обласних міжконфесійних рад служінь) реалізовують різноманітні проекти доброчинної та милосердницької роботи. Здійснюються масштабні заходи у напрямі духовної опіки та допомоги по догляду за особами, що перебувають у закладах соціального захисту – будинках для престарілих, центрах для одиноких, будинках для дітей з фізичними і розумовими вадами тощо. Останніми роками така робота активно проводиться у пенітенціарних закладах. При релігійних організаціях утворюються осередки охорони здоров’я: реабілітаційні центри, лікарські кабінети, санаторії, де надають допомогу хворим, забезпечують ліками, медичним обладнанням та ін., працюють пункти безкоштовного харчування, осередки соціальної (гуманітарної) допомоги для надання комплексу побутових послуг інвалідам, ветеранам війни та праці, самотнім людям похилого віку за місцем їхнього проживання. Розширюється мережа оздоровчих таборів для дітей-інвалідів та сиріт, дітей з малозабезпечених сімей; організовується проведення душпастирської роботи в будинках інвалідів, дитячих будинках та інтернатах, закладах виправної роботи для неповнолітніх злочинців. Це може бути проілюстровано такими прикладами.

Міжнародний фонд «Карітас» РКЦ та УГКЦ має розгалужену мережу практично у всіх регіонах країни. Головною метою фонду виступає діяльність, спрямована на надання гуманітарної, соціальної та фінансової допомоги, доброчинних послуг особам, які їх потребують без огляду на їхню конфесійну приналежність. Фонд здійснює свою благодійну роботу за програмами: «Благодійна їдальня», «Довіра», «Реабілітація жінок», «Опіка вдома», «Організація дозвілля дітей з вадами розвитку», «Діти вулиці», «Сирітський портфель». Для людей похилого віку організовано роботу соціального центру, де можна отримати психологічну та юридичну допомогу.

Церква адвентистів сьомого дня і, зокрема, міжнародна організація «Адвентистське агентство допомоги та розвитку» (АДРА) здійснює низку програм, які зорієнтовані на пропаганду здорового способу життя, розраховані на молодь старших класів школи та студентів, й передбачає індивідуальні консультації з лікарями, сімейним консультантом, психологом та соціальним працівником.

Протестантськими релігійними організаціями підтримується робота мережі закладів охорони здоров’я. Працюють пункти безкоштовного харчування, осередки соціальної (гуманітарної) допомоги; розширюється мережа оздоровчих таборів. Організовується проведення душпастирської роботи. Широко масштабно такі заходи проводяться організаціями Всеукраїнського Союзу об'єднань євангельських християн-баптистів – «Центр християнського співробітництва», «Слов’янське євангельське товариство», Міжнародною благодійною організацією «Біблійна місія», Всеукраїнським культурно-просвітницьким центром «Нове життя»; а також християнською місією «Вознесіння» місіонерського євангелізаційно-благодійного центру «Слово життя»; християнською місією «Табея»; Українським місіонерським товариством «Світло на сході», місією «Промені радості», центром реабілітації і милосердя «Християнський дім» та ін.

Цими організаціями започатковано масштабні соціально-гуманітарні проекти: «Інваліди», «Люди похилого віку», «Ярмарок здоров’я», «Бездомні», «Відновлення зору», «Зміцнення сімей», євангелізаційно-оздоровчі програми: «О людино! Будь здорова і живи», під час реалізації яких проводяться лекції на біблійну та медико-оздоровчу тематику.

У розв'язанні існуючих соціальних проблем релігійні організації тісно співпрацюють з державними органами у справах сім’ї та молоді, управліннями соціального захисту населення та службами у справах неповнолітніх, знаходячи відповідну підтримку.