Класифікація доказів.

Класифікація доказів дозволяє правильно організувати процес їх збирання, дослідження та оцінки, а також визначити їх місце в системі доказів у справі. Класифікація доказів, які використовуються в цивільному процесі, дозволяє дати відповіді на низку практичних питань, зокрема: а) чи стосується доказ приватноправового спору взагалі та якою мірою (тобто, питання належності певного доказу до цивільної справи); б) наскільки повно доказ підтверджує наявність чи відсутність певних обставин приватноправового спору; в) звідки (джерело) походить доказ, який використовується в цивільній справі; г) яким чином (у якій формі) доказ відтворений ззовні, тобто у вигляді чого він представлений; д) чи дотримано вимоги процесуального закону щодо форми та способу отримання доказу.

За джерелом їх одержання судом докази поділяються на особисті, тобто такі, джерелом яких є люди (пояснення сторін, третіх осіб та їх представників, показання свідків, висновок експерта), речові (джерелом є об’єкти матеріального світу, які подаються до суду – письмові й речові докази)[1], змішані. Змішаними є докази, які поєднують у собі ознаки і різні види доказів. Так, до змішаних доказів можна віднести, наприклад, висновок експерта, повідомлення, надіслане за допомогою засобів стільникового зв'язку, дискета із записаним на ній файлом тощо.

Цюра Т.В. пропонує поділяти докази не тільки на особисті та речові, а й на отримані за допомогою технічних засобів і змішані. До особистих доказів пропонується віднести: пояснення сторін, третіх осіб, представників, заявників та заінтересованих осіб у справах окремого провадження, заявника та боржника у справах наказного провадження; показання свідків; висновки експертів; письмові докази, якщо при їх формуванні не застосовувались технічні прилади комп’ютерної техніки. До речових доказів, на думку вченої, необхідно відносити ті речі, доказове значення яких у цивільному процесі не залежить від певних технічних та інших наукових знань і які можуть бути досліджені судом для отримання інформації, що матиме значення для вирішення справи. Докази, отримані за допомогою технічних засобів, пропонується виділити в самостійний вид через необхідність особливого ставлення до їх доказового значення. До них можна віднести: звуко- і відеозапис, фотографії, інформацію, отриману через Інтернет, комп’ютерні програми (бухгалтерські розрахунки, висновки експерта, що грунтуються в першу чергу не на його досвіді або знаннях, а на комп’ютерній обробці наданого матеріалу тощо). До змішаних пропонується зараховувати ті, які неможливо без певного наближення віднести до певного виду. Наприклад, суд або сторони може цікавити при дослідженні висновку експерта, на чому базується його висновок і якою мірою: чи він зроблений ним особисто; чи за допомогою певних апробованих програм; чи перевірялись зроблені висновки за допомогою інших програм тощо [2].

Виділяючи специфічний порядок розгляду і вирішення справ окремого провадження, С.Я.Фурса пропонує розширити загальноприйняту систему класифікації доказів шляхом доповнення новою підставою для класифікації, а саме, за характером зв’язку доказу з предметом доказування. На думку вченої, доцільно виділити два види доказів: 1) предметні докази – будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність даного факту, безпосередньо пов’язані з предметом доказування та які залежать від мети встановлення певного факту; 2) додаткові докази – безспірні фактичні дані, які надаються суду та необхідні для підтвердження, що встановлюваний факт матиме юридичне значення і немає іншої можливості його встановити. Така класифікація може бути поширена й на справи позовного провадження та на випадки перегляду судових рішень в апеляційній та касаційній інстанціях. Тобто при оскарженні рішень або ухвал суду будуть розглядатись обставини, які виникли в цивільному судочинстві при розгляді справ по суті судами першої інстанції і які безпосередньо пов’язані із застосуванням норм процесуального права [3].

В залежності від зв' язку доказів із обставинами, що підлягають доказуванню (за зв'язком із предметом доказування), докази можуть бути: прямі та непрямі (опосередковані, побічні).

Прямі докази – це докази, які однозначно вказують на наявність чи відсутність певних фактичних обставин приватноправового спору.

Непрямі докази – це докази, які дозволяють зробити припущення про наявність чи відсутність певної обставини. Це докази, змістом яких є відомості про фрагментарні факти, які до предмету доказування не входять, однак, зважаючи на свій об'єктивний зв'язок з ними, дають підстави для висновку про наявність чи відсутність досліджуваного приватноправового спору.

Прямі докази більш вагомі для пізнання, оскільки вони дають можливість зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню. Побічні характеризуються численністю зв’язків з фактами, які підлягають встановленню, тому в процесі пізнання дають можливість зробити декілька вірогідних висновків.

В залежності від способу утворення (процесу формування) докази можуть бути: первинні (первісні) та похідні.

Первинні докази – це докази, що безпосередньо формуються під впливом подій (досліджуваних фактів), які встановлюються та перевіряються у судовому засіданні. Первинні докази – це першоджерела, які вбирають в себе фактичні обставини і фіксуються на відповідному носієві інформації (наприклад, показання свідка, який був очевидцем події, оригінал документа).

У силу принципу безпосередності суд зобов’язаний прагнути до використання головним чином первинних доказів, тому що при передачі відомостей про факти від однієї особи до іншої, при знятті копій з документів збільшується можливість перекручування фактичних даних.

Похідні докази – це докази, які відтворюють зміст іншого доказу, тобто несуть у собі інформацію, що зафіксована в них не внаслідок самих обставин, а внаслідок перенесення даних з іншого джерела (наприклад, показання свідка, який не був безпосереднім очевидцем події, але одержав інформацію про неї від інших осіб, копія документа). Похідні докази можна використовувати для перевірки первинних доказів.

В залежності від мети доказуванпя докази можуть бути: основні та протилежні (контрдокази).

Основні докази – це докази, що підтверджують наявність чи відсутність певної обставини. Протилежні докази – це докази, що спростовують основний доказ. Наявність основного та протилежного доказу щодо певної обставини дає можливість зробити висновок, що принаймні один з них є неправдивим, а тому вони потребують перевірки іншими доказами. За відсутності такої можливості та в разі однакової переконливості основного і протилежного доказу суд може визнати недоведеною наявність чи відсутність обставин, що підтверджуються основним доказом.

Крім того, за змістом докази можуть бути безпосередніми та посередніми;

залежно від характеру отриманої суб'єктом вживання інформації докази можуть бути перепрацьованими (концентрованими) та звичайними;

в залежності від методів виявлення докази можуть бути безпосередніми та опосередкованими.

Класифікація має як теоретичне так і практичне значення. Класифікуючи докази, слід звернути увагу на особливості їх дослідження і оцінки у залежності від того місця, яке вони зайняли в класифікаційній системі. Так, оцінюючи можливість достовірного висновку на підставі окремо взятого побічного доказу, практика виробила правило, що одного такого доказу недостатньо, і тільки їх сукупність дає можливість зробити правильний висновок про доказуваний факт.

Стаття 58 ЦПК встановлює правила належності доказів:

1. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

2. Сторони мають право обгрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

3. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Зазначені правила визначають об'єктивну можливість доказу підтверджувати обставину, що має значення для вирішення справи. Правила належності доказів спрямовані перш за все на досягнення процесуальної економії через усунення з судового розгляду доказів, які не мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, що належать до предмета доказування. Суд має відібрати лише ті докази, що містять інформацію щодо предмета доказування, виключивши з процесу доказування докази, що не належать до справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встановлення дійсних обставин справи, затягує розгляд справи. Значення ознаки належності полягає в тому, що вона дозволяє правильно визначити обсяг доказового матеріалу, відібрати лише ті докази, які дійсно потрібні для встановлення фактичних обставин справи. Тобто, належність доказів – це наявність їхнього значення для цивільної справи.

Для визначення належності доказів необхідно перш за все з'ясувати, чи мають значення для справи фактичні дані, для вста новлення яких пропонуються джерела та засоби доказування, а вже після цього треба визначити, чи можуть підтвердити або заперечити докази належні до справи факти.

Суд може визначити, чи містить доказ інформацію щодо предмета доказування, вирішуючи клопотання особи про виклик свідка, про витребування доказу або приєднання доказу до матеріалів справи тощо, оскільки особа вказує, яку саме обставину може підтвердити доказ. Заявляючи клопотання, сторона чи інша особа, яка бере участь у справі, має право обrрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження вимог або заперечень. Водночас інша сторона у справі має право заперечувати проти задоволення цього клопотання, посилаючись на те, що доказ не є належним.

Вирішуючи питання щодо належності доказу, суд: а) визначає, чи належить обставина, для встановлення якої особа, яка бере участь у справі і просить залучити доказ, до предмета доказування; б) визначає, чи існує об'єктивний зв'язок між доказом і обставиною, що належить встановити. У разі, якщо відповіді на ці обидва питання є позитивними, тоді доказ необхідно залучити до справи як належний. У випадку, коли суд не бере доказ до розгляду з мотивів його неналежності, суд повинен своєю ухвалою відмовити у задоволенні клопотання та обrрунтувати відмову. Можливі також випадки, коли в процесі дослідження доказу виявляється його неналежність, тоді суд у мотивувальній частині постанови має зазначити про це, а також щодо мотивів, з яких він вважає, що доказ не є належним. Крім того, обсяг належних доказів у справі може змінюватись у разі зміни позивачем фактичних підстав, а також предмета позову.

Належними є докази, які обrрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи (наприклад, вказують на причини пропуску строку позовної давності) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Такі докази мають входити до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуватися значущістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.

Правило про належність дає можливість суду не тільки уникати перевантаження цивільної справи зайвими доказами, що не стосуються предмета доказування, але й не допускати зловживань з боку недобросовісної сторони або її представника правом подавати докази з метою заплутати чи затягнути процес провадження у справі.

Питання щодо належності доказів вирішується судом на різних етапах провадження у цивільній справі. Так, при відкритті провадження у справі суддя, перевіряючи зміст позовної заяви, встановлює, чи викладені в ній обставини, якими позивач обrрунтовує свої вимоги, чи зазначені докази, що підтверджують кожну обставину, чи немає підстав для звільнення від доказування (пункти 5, 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК). У ст. 136 ЦПК передбачено, що особа, яка заявляє клопотання про виклик свідка, зобов'язана вказати обставини, які він може підтвердити. Питання щодо належності доказів вирішується і під час судового розгляду, який суддя спрямовує на забезпечення повного, всебічного та об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи із нього все, що не має істотного значення для вирішення справи (ч. 2 ст. 160 ЦПК).

Належність доказів визначається чотирма групами обставин, що мають значення для справи: 1) фактами предмета доказування; 2) доказовими фактами; 3) процесуальними фактами, наприклад, що впливають на виникнення права на пред'явлення позову, зупинення провадження у справі тощо; 4) фактами, що дають підстави для прийняття окремої ухвали у справі.

Належність доказів – правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Отже, докази у цивільній справі визнаються судом належними, якщо вони містять відомості про факти, що встановлюються з метою вирішення цивільної справи або здійснення окремих процесуальних дій.

Стаття 59 ЦПК визначає правила допустимості доказів:

1. Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

2. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину у справі. Правила допустимості доказів встановлені задля об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися задля досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалено з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму. Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

Допустимість доказів має загальний та спеціальний характер.

Загальний характер допустимості означає, що у всіх справах повинна дотримуватися вимога про отримання інформації з визначених законом джерел і засобів доказування з дотриманням порядку збирання, представлення і дослідження доказів (дотримання процесуальної форми доказування). Відповідно порушення цих вимог призводить до визнання доказів недопустимими.

Спеціальний характер допустимості – це правила, які приписують використання певних доказів для встановлення обставин справи або забороняючи використання певних доказів (негативна допустимість). Позитивна допустимість може бути передбачена у випадках, коли закон зобов'язує провести судово-психіатричну експертизу тощо. Докази, одержані з порушенням порядку, встановленого нормами матеріального та процесуального права, є недопустимими.

Недопустимими є докази: а) одержані з порушенням порядку, встановленого законом; б) які походять з інших засобів доказування, ніж ті, що визначені законом для підтвердження певних обставин.

Суд може встановити, що доказ є недопустимим: а) під час розгляду клопотання про залучення доказу – в такому випадку суд відмовляє у задоволенні клопотання із зазначенням мотивів, з яких він вважає доказ недопустимим; б) під час дослідження доказів – у такому разі суд може припинити дослідження цього доказу і виключити його з числа доказів у справі; в) після одержання доказів – суд, ухвалюючи рішення, не бере відповідного доказу до уваги, а в мотивувальній частині постанови зазначає про недопустимість доказу і наводить відповідне обгрунтування; г) в суді вищої інстанції – суд має право змінити або скасувати судове рішення, ухвалене з урахуванням недопустимого доказу; д) під час провадження за нововиявленими обставинами – суд, що здійснює цей вид провадження, може скасувати судове рішення у справі, та постановляє нове рішення без врахування недопустимого доказу.

За допомогою властивості допустимості, включаючи правило допустимості, обмежується коло відомостей щодо обставин справи, які сторона в спорі може надати як судові докази на підтвердження своїх заяв. При цьому відомості, одержані з порушенням порядку, залишаються поза колом судових доказів. Метою такого обмеження є, насамперед, забезпечення достовірності судових доказів, достатньої для того, щоб використовувати ці докази в судовому доказуванні та робити висновки щодо існування або неіснування юридичних фактів, що становлять предмет доказування. Ще однією метою, яка досягається введенням властивості допустимості, є захист прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у справі.

Найважливішою умовою дотримання правила допустимості доказів є дотримання принципу змагальності та рівноправ'я сторін, закріпленого в Конституції України. Порушення цих правил може спричинити визнання одержаних доказів неприпустимими та позбавити їх доказової сили.

Відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, кожен має право на справедливий судовий розгляд. Відповідно до положень про мінімальні гарантії Європейської конвенції (ст. 6), завдання суду полягає у тому, щоб переконатися, чи був судовий розгляд у цілому справедливим, включаючи й те, як були одержані докази. Тобто, судові докази повинні бути одержані способом, який гарантує право на справедливий суд. Таким чином, властивість допустимості в сучасному цивільному процесі є способом гарантування права осіб, що беруть участь у справі, при цьому повинні бути гарантовані не лише процесуальні права, а й права і свободи людини, закріплені в Конституції України.

Отже, допустимість доказів – це встановлена законодавством вимога, що обмежує використання конкретних засобів доказування, або вимога, що пропонує обов'язкове використання конкретних засобів доказування при встановленні певних фактичних обставин справи при здійсненні доказування в процесі розгляду окремого виду справ у порядку цивільного судочинства.

Докази також мають такі ознаки як достовірність та достатність. Достовірність доказів – це така властивість доказів, які встановлює суд внаслідок їх дослідження та оцінки. Висновок суду про достовірність доказів міститься у мотивувальній частині рішення у справі і підтверджується матеріалами справи: протоколом судового засідання, письмовими заявами і клопотаннями осіб, які беруть участь у справі, письмовими та речовими доказами, висновками експертів, аудіо- та відеозаписами. Достовірність доказів – це якість доказу, що характеризує точність, правильність відображення обставин, що належать до предмета доказування. Достовірним є доказ, що містить правдиву інформацію про дійсність. Достовірність доказу залежить від доброякісності джерела інформації (відомостей), відповідності доказів один одному, загальній оцінці всіх зібраних і досліджених доказів.

Достатність (повнота та всебічність) доказів – це взаємозв'язок сукупності доказів, яка дозволяє суду зробити достовірний висновок про існування факту на підтвердження якого вони зібрані. Тобто, достатність доказів – це сукупність доказів у справі, яка дає змогу вирішити справу. Вичерпне дослідження факту передбачає використання всіх належних і допустимих доказів, доступних особам, які беруть участь у справі. Всебічність передбачає однакове відношення щодо дослідження та оцінки доказів, які подаються будь-якою особою, яка бере участь у справі, дослідження змісту і форми доказів.

Висновок з першого питання лекції:

Важливою передумовою ухвалення законного та обгрунтованого судового рішення є встановлення фактичних обставин справи – певного кола фактів, з якими закон пов'язує правові наслідки. Основним способом пізнання фактичних обставин справи, що підтверджують вимоги та заперечення сторін, а також інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, є встановлення їх за допомогою судових доказів, тобто судове доказування. Важливим є те, що судове доказування охоплює процесуальну діяльність всіх суб'єктів цивільного процесу, оскільки оцінка фактів і рішення у справі є результатом процесуальної діяльності не лише суду, а й інших осіб, які беруть участь у справі.