Наближені методи розрахунку собівартості виробів

Проектування машин, приладів, устаткування потребує тех-ніко-економічного обґрунтування інженерних рішень в умовах недостатньої інформації для складання калькуляції собівар­тості виробу. Така ж проблема виникає під час розробки бізнес-планів інноваційних проектів. У цих випадках використову­ються наближені (спрощені) методи розрахунку собівартості виробів. Усі методи прогнозування собівартості продукції ґрун­туються на аналізі собівартості виробів-аналогів. Аналог пови­нен бути подібним за конструктивним виконанням та експлуа­таційним призначенням.

Наближені методи розрахунку собівартості виробів поділя­ються на дві групи: методи цілісного оцінювання собівартості машин, приладів, устаткування та ін.; методи оцінювання со­бівартості виробів через поділ об'єкта аналізу на окремі еле­менти (вузли, блоки), визначення собівартості цих елементів з подальшим розрахунком собівартості виробу в цілому. У цих групах використовуються такі основні наближені методи роз­рахунку собівартості: параметричний метод; метод структур­них аналогій.

Параметричний методпередбачає визначення собівартості виробу залежно від його параметрів, які відображають його найбільш важливі технічні або експлуатаційні характеристи­ки. Найчастіше використовують два різновиди цього методу — кореляційне моделювання та метод питомих витрат.

Метод кореляційного моделювання передбачає встановлення кореляційної залежності собівартості від технічних параметрів виробу. Це дає змогу визначити собівартість виробу на початко­вих стадіях проектування, коли відомі його технічні характери­стики. Метод ґрунтується на одному з розділів математичної статистики — теорії кореляції. При цьому вирішуються два го­ловних завдання: визначення форми аналітичної залежності показника Y від параметрів-аргументів X та оцінювання щіль­ності кореляційного зв'язку. Є стандартні програми, які дають змогу вирішити ці завдання за допомогою комп'ютера.

Кореляційне моделювання передбачає побудову парної або багатофакторної моделі. Парна кореляція характеризує зв'я­зок між собівартістю виробу С_в та основним параметром, який найповніше відображає його конструкційно-експлуатаційну характеристику:

де П_т — технічний показник виробу.

Наприклад, для силових трансформаторів ця залежність має вигляд:

де Р — потужність трансформатора;

а, Ь — постійні величини, які визначають під час кореляцій­ного аналізу.

Вихідними даними для побудови кореляційної моделі є ста­тистична інформація підприємств-виробників.

Множинна кореляція передбачає визначення собівартості виробу залежно не від одного, а декількох параметрів виробу

(І7,„):

де G — маса електролебідки;

Р_т — тягове зусилля;

V — швидкість намотування канату;

a, b, c, d — постійні величини.

Множинна кореляція забезпечує більшу точність, ніж пар­на, проте існують певні обмеження її використання. По-перше, показники, які включаються до математичної моделі, мають бути досить незалежними один від одного, що під час констру­ювання машин зустрічається не дуже часто. По-друге, кількість об'єктів для дослідження повинна бути більша від кількості параметрів-аргументів (не менше ніж у 6—7 разів). Саме відсутність належної інформаційної статистичної бази стримує використання кореляційного моделювання для розрахунків собівартості продукції. Цей метод ширше використовують у важкому машинобудуванні.

Другий різновид параметричного методу — це метод пито­мих витрат, який передбачає визначення собівартості на оди­ницю основного конструктивного параметра виробу (маса, по­тужність, продуктивність та ін.)

де С_а ~ собівартість виробу-аналога;

Л_т , П_Т — відповідно технічний показник аналога та нового виробу.

Найчастіше у машинобудуванні як технічний показник ви­користовується маса виробу. Головним недоліком методу пито­мих витрат є невелика точність, оскільки при цьому не враховується використання нових матеріалів, комплектуючих ви­робів порівняно з виробом-аналогом.

Наближену собівартість нового виробу можна визначати та­кож методом структурної аналогії.Сутність цього методу ба­зується на аналізі структури собівартості аналогічних машин, приладів тощо з огляду на статті калькуляції або частки окре­мого вузла, блока у собівартості виробу в цілому.

Собівартість нового виробу в цьому випадку визначається за формулою

де С_бн — собівартість блока (вузла) нового виробу;

fe₆ — частка аналогічного блока (вузла) у собівартості виро­бу-аналога.

Для розрахунку вибирають блок (вузол), який має найбіль­шу частку в собівартості виробу. Собівартість блока (вузла) розраховується також одним з наближених методів.

У випадку структурної аналогії за статтями калькуляції собівартість нового виробу розраховують таким чином:

де С_ія — витрати за і-ю статтею калькуляції для нового блоку;

\ — частка і-ї статті витрат у повній собівартості виробу-аналога.

Найчастіше для виробів машинобудування статтею, за якою визначається собівартість, беруть витрати на матеріали, для радіоелектронних виробів — витрати на покупні вироби та напівфабрикати. Це пояснюється тим, що, по-перше, ці статті витрат мають найбільшу частку, по-друге, інформація саме для розрахунку цих статей витрат першою з'являється під час роз­робки нових виробів.

Точність розрахунку собівартості (С_н) підвищується, якщо врахувати структурні співвідношення матеріальних витрат та заробітної плати:

де С_мн — матеріальні витрати за новим виробом;

^за> ^ма — відповідно частка витрат на основну заробітну плату та на матеріали у складі повної собівартості виробу-ана-лога;

а — норматив нарахувань на заробітну плату (додаткова за­робітна плата та відрахування на соціальне страхування);

Р — норматив загальновиробничих витрат;

у — норматив адміністративних витрат;

Ф — норматив витрат на збут.

Значення усіх складових, за винятком витрат на матеріали, приймається відповідно до умов виробництва виробу-аналога.