Музика і театральне мистецтво XIX - початку XX ст.

 

Опинившись у залежності від ро­сійського субкультурного сере­довища, народна українська музична культура дещо законсервувалася у своєму розвитку, більше того, у вжитку з’являються непритаманні українській музичній культурі містечкові романси, казармені пісні тощо.

На початку XIX ст. у професійній музиці з’являються перші симфонічні твори («Українська симфонія» і симфо­нія соль-мінор з «Козачком» невідомих авторів). На західноукраїнських землях національний музичний репертуар по­повнюється творами М. Вербицького, І. Лаврівського. Це ще не були цілком оригінальні твори, але сміливо можна говорити про початок відродження на­родної мелодики, про відродження української національної музичної культури.

Невід’ємною складовою національ­ного театру була українська музика. Українська професійна музична школа спиралася на здобутки як української, так і слов’янської, західноєвропейської культури. З усіх видів і жанрів найне- сприятливіші умови склалися для роз­витку опери, що пояснюється вузькими рамками українського музично-драматичного театру, відсутністю національ­ної оперної традиції. Але й тут крига скрисає. В 1863 р. приятель Т. Шевченка Семен Гулак-Артемовський створює першу українську національну оперу «Запорожець за Дунаєм», поет і ком­позитор Петро Ніщинський пише му­зичну картину до п’єси Шевченка «На­зар Стодоля», «Вечорниці», «Ой заку­вала та сива зозуля». Створюючи яскра­ві взірці національної музики, україн­ські композитори розробляють темати­ку творів М. Гоголя, Т. Шевченка, пое­тичного фольклору, беручи за основу українську народну пісню.

Переламне значення для розвитку української музики має творчість Ми­коли Лисенка. Його вважають заснов­ником великих музичних форм, першим творцем справді української за духом і матеріалом опери («Різдвяна ніч», «Та­рас Бульба», «Утоплена», «Пан Коцький», «Зима й весна»).

Так звана післялисенківська доба характеризується інтересом переважно до музики вокальної, особливо хорової, яка спирається на народну музику (К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Сте­повий, О. Нижанківський, Я. Лопатинський). У народних вокальних традиціях написано і національний український гімн «Ще не вмерла Україна» (1862, музика М. Вербицького, слова П. Чубинського).

Проблеми національного самоусві­домлення торкнулися й українського театрального мистецтва. За царюван­ня ліберального імператора Олександ­ра І в перші десятиліття XIX ст. в Укра­їні відроджується напівпрофесійний те­атр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Ка­теринослав). Перший український ре­пертуар був досить нечисленним (І. Кот­ляревський, Василь Гоголь - батько ве­ликого письменника, Г. Квітка-Основ’яненко, перша спроба опери «Купала на Івана» харківського священика С. Писаревського, побутова драма з життя чор­номорського козацтва Я. Кухаренка, історично-побутова драма «Назар Сто­доля» Т. Шевченка, твір Ващенка-Захарченка), а тому часто тісниться росій­ським та західноєвропейським. З новою українською драматургією і театром по­в’язані творчі здобутки видатних акто­рів М. Щепкіна і К. Соленика.

Українське професійне театральне мистецтво розвивалось у другій поло­вині XIX ст. у дуже несприятливих умо­вах: не було спеціальних закладів, при­міщень, належних традицій режисури й акторської гри, високохудожнього ре­пертуару. На доповнення, а в багатьох випадках і на зміну професійному теат­ру приходив аматорський мандрівний театр. У 50-60-х роках аматорські му­зично-драматичні гуртки діяли в бага­тьох містах Східної України (Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Єлисаветград, Харків), у Галичині діяв театр товариства «Руська бесіда».

Грали здебільшого трьома мовами — українською, російською й польською. Серед п’єс траплялися й переклади за­рубіжної класики, але переважно - це твори місцевих авторів. П’єси мали сентиментальний і романтичний характер. У жанровому відношенні - це драма, мелодрама, трагедія, комедія, водевіль, опера, пантоміма і т. п., які тільки в 90-ті роки витісняє реалістична побутова драма. Специфічним для українського театру стало впровадження у драма­тичну дію народних обрядів (сватання, заручини, весілля), обрядових пісень (колядки, щедрівки, веснянки), різнома­нітної народної лірики, народної хо­реографії (присядки, стрибки, дрібуш­ки, повзунці).

Після Емського указу український театр мав зникнути. Але вже у 1883 р. українська театральна дружина, до якої входили талановиті актори (Карпенко- Карий, Садовський, Саксаганський) та актриси (Заньковецька, Затиркевич), до­билися дозволу давати українські ви­стави, але за умови, щоб кожна укра­їнська вистава йшла в парі з виставою російської п’єси. Ця подія знаменувала відродження професійного народного театру й українського драматичного письменства.

Засновником професійного україн­ського театру нового покоління вважа­ють Марка Кропивницького (1840-1910), непересічного драматурга, режи­сера й актора. Як письменник-драматург М. Кропивницький дотримувався традицій так званої етнографічної дра­ми («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім’ї», «Олеся», «Титарівна»). Поруч з М. Кропивницьким працював Михайло Старицький (1840-1904). Автор «Циганки Ази», «Ой не ходи, Грицю», «Не судилося», «За двома зай­цями» віддавав перевагу жанрам воде­вілю та мелодрами з ефектними моно­логами, романтикою, національним ко­лоритом.

На новий шлях українську драма­тургію вивів Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) (1845-1907). Він відмовляється від мелодраматизму й етнографії заради соціальної, історичної та інтелекту­ально-філософської драми («Безталан­на», «Суєта», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Сава Чалий»). Під стягом дра­матичного мистецтва працювали й інші письменники: Мирний, Грінченко, Фран­ко, Леся Українка.

Український театр 80-90-х років мав цілу плеяду видатних акторів: Г. Затиркевич, М. Садовський, К. Саксаган­ський, М. Кропивницький, І. Тобілевич, М. Заньковецька, Л. Ліницька, Г. Борисоглібська та інші, які високо несли прапор самобутнього національного театру, українського слова й нашої історії.

На початку XX ст. продовжувало розвиватись теат­ральне мистецтво. Плідно працювала українська трупа Марка Кропивницького. У 1907 р. Микола Садовський, взявши в оренду Троїцький народний будинок (тепер там театр опери), за­снував перший український стаціонар­ний театр. Тут грала видатна українська актриса Марія Заньковецька. На за­хідноукраїнських землях продовжував свою творчу роботу єдиний український професіональний театр «Руської бесі­ди» у Львові. Розширився репертуар українських театрів, ставилися п’єси І.Франка, Лесі Українки, Г. Ібсена, Г. Гауптмана.

У реалістичному напрямі розвивало­ся в Україні початку XX ст. музичне мистецтво. Велике значення для акти­візації музичного життя в Україні мало відкриття 1904 р. в Києві музично-драматичної школи, яку очолив Микола Лисенко. В 1913 р. вона була реорга­нізована в консерваторію. У 1903 р. у Львові відкрито перший музичний інсти­тут, якому в 1907 р. присвоєно ім’я М. Лисенка. Плідно працювали в цей час композитори К. Стеценко (1882-1922), М. Леонтович (1877-1921), С. Людкевич (1879-1979). Світової слави здобула ук­раїнська співачка Соломія Крушельницька (1873-1952). Міжнародне ви­знання отримав також київський хор О. Кошиця, у виконанні якого вперше пролунали вокальні композиції Артемія Веделя та багатьох пізніших укра­їнських композиторів.

 

 

ТЕМА 7. НОВІТНЯ УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА (XX - початок XXI ст.)

 

34. Розвиток культури у добу Національно-демократичної революції (1917 - 1920 рр.)

 

Перемога Лютневої революції 1917 р. в Росії відкрила певні реальні можливості для відродження української мови і школи. Політика Тимчасового уряду в галузі народної освіти була демократичнішою, ніж царського уряду, і тому вже в березні 1917 р. були зроблені розпорядження про навчання українською мовою в початкових школах і дано дозвіл на відкриття двох державних українських гімназій та чотирьох кафедр українознавства в університетах.

Справжнім виразником інтересів українського громадянства і учительства у справі освіти стала Центральна Рада – представницький політичний орган українського народу, утворений 7 березня 1917 р. Центральна Рада одразу ж проголосила головним завданням освітньої політики відродження рідної мови і школи. Велику підтримку і допомогу надавали їй українські громадянські організації: товариство шкільної освіти, учительські організації, товариство «Просвіта». Перші українські школи відкривалися виключно на громадянські та народні кошти. Після проголошення Центральною Радою І Універсалу (10 червня 1917 р.) було створено Генеральний секретаріат (міністерство) народної освіти, який узгодив роботу громадських організацій.

Найжвавіше і без особливих перешкод відродження української мови відбувалося у нижчих та вищих початкових школах, що забезпечувалося підтримкою національно свідомої частини населення і учительства. Значно складнішою була ситуація в середніх і вищих навчальних закладах, де значний опір українізації навчання чинили деякі викладачі та батьки учнів.

Питання відродження української школи було найголовнішою проблемою двох Всеукраїнських учительських з’їздів, які відбулися у квітні і серпні 1917 р. Згідно з постановами першого Всеукраїнського учительського з’їзду, українізація середньої школи повинна була проводитись шляхом заснування нових українських гімназій. Предмети українознавства: література, історія і географія України, а також українська мова мали бути обов’язковими по всіх середніх школах. Для забезпечення прав національних меншин було визнано за необхідне відкривати паралельні класи.

У вищих навчальних закладах, крім 4 кафедр українознавства, які були дозволені Тимчасовим урядом, перший Всеукраїнський учительський з’їзд вважав за потрібне з нового навчального року відкрити ще дві кафедри: історії українського мистецтва та історії української етнографії.

Першу українську гімназію ім. Т.Г. Шевченка було відкрито на кошти Товариства шкільної освіти і пожертвування окремих осіб 18 березня 1917 р. Вона працювала в приміщенні іншої гімназії, у вечірню зміну. Таке становище було характерним і для інших українських гімназій, які відкриються пізніше: відсутність власного приміщення, друга зміна навчання, відсутність державної допомоги. Всього у 1917 р. в Україні було відкрито 39 українських гімназій: на Київщині – 13, на Полтавщині – 14, на Поділлі – 4, на Чернігівщині – 2, на Харківщині – 1. Більшість цих гімназій були відкриті по селах: 25 з 39.

Значну увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв проблемам вищої школи. Реорганізація вищих навчальних закладів могла здійснюватися двома шляхами: 1) українізація існуючих університетів та інститутів через відкриття паралельних курсів українською мовою; 2) заснування нових українських вищих шкіл.

5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського народного університету в Києві. Було відкрито три факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний, а також підготовчі курси. На початку листопада 1917 р., коли закінчилося прийняття студентів і курсистів, їх загальна кількість складала 1370 осіб, з них на підготовчих курсах – 570, на факультетах – 800, а саме: на історико-філологічному – 420, фізико-математичному – 140, юридичному – 240. Склад студентів був дуже різноманітний: студенти вищих шкіл Києва та інших міст, курсисти, галичани, випускники середніх і вищих шкіл, народні учителі. Як і перші українські гімназії, Народний університет не мав власного приміщення, заняття проводились в аудиторіях університету ім. Св. Володимира.

Наступним кроком на шляху створення нових вищих шкіл було відкриття 7 листопада 1917 р. Педагогічної академії в Києві. Діяльність академії розпочалася з відкриття однорічних педагогічних курсів для підготовки учителів українських середніх шкіл, які б викладали предмети українознавства, в першу чергу, українську мову та літературу. Дійсними слухачами були люди з вищою освітою та випускники педагогічних інститутів, вільними – студенти останніх курсів вищих шкіл і учительських інститутів, а також випускники учительських семінарій. На початок роботи академії було зараховано 50 дійсних слухачів з вищою освітою.

22 листопада 1917 р. була відкрита Академія мистецтв – перша вища художня школа в Україні. Головним завданням Академії її організатори вважали піднесення національного мистецтва до світового рівня, виховання покоління митців, які зможуть здійснити це завдання. Дійсними студентами могли бути випускники середніх художніх шкіл, решта – вільними слухачами.

Важливою подією в культурному житті України того часу стало відкриття другого Українського Народного університету 21 квітня 1918 р. в Полтаві. Ініціатива заснування належала місцевій «Просвіті», запис розпочався у лютому 1918 р. на два факультети: історико-філологічний і економіко-правничий. Частину коштів на утримання дала «Просвіта», крім того, було зроблено приватні пожертвування, надходила плата від слухачів (30 коп. за лекцію).

Таким чином за короткий час (з березня 1917 р. до квітня 1918 р.), попри складні політичні умови, початок громадянської війни, Центральна Рада і Генеральний секретаріат народної освіти, при активній підтримці українських народних організацій і національно свідомої частини українського народу, заклали фундаментальні засади відродження національної середньої та вищої освіти.

Справу Центральної Ради в галузі розвитку української освіти, науки і культури продовжив уряд П. Скоропадського, який прийшов до влади 29 квітня 1918 р. Слід зазначити, що загальна ситуація у сфері освіти тоді була такою ж, як і за доби Центральної Ради. Українізація освіти стикнулась з опозицією. Початкові школи досить легко переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені учителями, які могли викладати цією мовою. Тому велика увага зверталась на підготовку вчителів, які могли викладати українською мовою в учительських семінаріях.

Значно складнішою була ситуація в середніх школах, особливо у великих містах. Тут значний прошарок населення складали росіяни, євреї, інші національні меншини, зрусифіковані українці. Вони складали більшість у батьківських комітетах шкіл і серед педагогів. Тому, намагаючись уникнути конфліктних ситуацій, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств Центральної Ради, вважало за краще засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. За Центральної Ради в Києві було три українські приватні гімназії. У 1918 р. їх взято на державне утримання. Протягом літа того ж року відкрито 54 українські гімназії не тільки в містах, а й по деяких селах (наприкінці гетьманської доби їх було в Україні близько 150). У гімназіях, що залишилися з російською мовою навчання, введено як обов’язкові предмети українську мову, історію та географію України та історію української літератури.

6 жовтня 1918 р. урочисто відкрито в Києві перший Державний український університет, а 22 жовтня – другий український університет у Кам’янці-Подільському.

У цей же період започатковано Державний український архів, де мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограда, засновано національну Галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку, фонд якої швидко зростав. У кінці 1918 р. в ній було вже понад 1 млн. книг, серед яких багато унікальних. За кількістю та якістю книг Українська Національна Бібліотека могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи.

Великою заслугою гетьманського уряду слід вважати заснування 24 листопада 1918 р. Української академії наук, потреба в якій була дуже нагальною. Академія мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, а інших членів мали обирати академіки. Першим президентом запропонували бути М. Грушевському, але він відмовився, тому призначено було видатного вченого із світовим ім’ям, 55-річного Володимира Вернадського.

До досягнень у галузі культури за гетьманської доби треба ще додати заснування Українського театру драми та опери, Української Державної капели, Державного симфонічного оркестру тощо.

На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, якими користувалися в школах України ще й через 10 років, засновано кілька великих видавництв, які випускали українські видання в нечуваній до того кількості примірників.

13 листопада 1918 р. на українських землях колишньої Австро-Угорської імперії було проголошено Західно-Українську Народну Республіку. У зазначених кордонах вона займала територію близько 70 тис. км2, 71 % населення складали українці, 14 % - поляки, 13 % - євреї. Тут було затверджено державність української мови, обов’язковість її вживання у державних установах та організаціях. Водночас національним меншинам залишено свободу усного і письмового діалогу з державними та громадськими структурами їх рідною мовою.

Активно здійснювалась перебудова системи народної освіти. У законі про основи шкільництва публічні школи оголошувались державними, а вчителі – державними службовцями, за рішенням освітніх органів дозволялось засновувати приватні школи; українська мова стала основною в усіх державних школах; за національними меншинами – поляками та євреями визнавалось «право на школу в рідній мові». Спеціальним законом націоналізовано українські приватні гімназії й учительські жіночі семінарії. Реорганізовувалась і розширювалась мережа спеціальних і фахових шкіл. При цьому особлива увага приділялась вивченню української мови, математики, історії, географії України та інших слов’янських земель. За бажанням учнів викладались також польська, німецька та інші мови. Педагоги державних шкіл зобов’язані були скласти професійну присягу на вірність Українській Народній Республіці.

У тяжкі для розвитку мистецтва роки громадянської війни одним з найоперативнішим і найактуальніших видів мистецтва була плакатна графіка. Вона дуже рельєфно віддзеркалювала строкату картину боротьби і зіткнення різноманітних поглядів, гострих дискусій. Кращі плакати цього періоду відзначаються актуальністю, різноманітністю художніх прийомів. Творці плаката зробили великий поступ в освоєнні специфіки плакатної форми, вносячи своє, національне її розуміння. У багатьох плакатах спостерігається намагання глибше відбити особливості народного характеру, знайти характерний типаж, підкреслити національне в одязі, засобах художнього виразу. Такими є плакати, створені І. Падалкою і Т. Бойчуком. Поряд з поширеними формами агітаційно-закличного плаката з’являється плакат пропагандистський, розповідний, який уміщував цілу серію окремих сюжетних картинок, об’єднаних однією загальною темою. Такі плакати розвивали традиції народного лубка.

Окреме місце займають плакати-портрети, що їх видавали з відповідними політичними текстами і закликами. Серед них високими художніми якостями відзначається плакат-портрет роботи В. Єрмілова «Іван Франко» з творчим використанням народного орнаменту. В 1919 р. у Харкові почали виходити плакати «УкРОСТА». Поєднання образного змісту з народною піснею, приказкою чи віршованим текстом робило їх актуальним і дійовим засобом політичної агітації. Плакати з українським текстом теж були вже своєрідною пропагандою толерантності в національному питанні.