І.З.Танчин СОЦІОЛОГІЯ 17 страница

Увага до проблеми міжпоколіннєвих відносин стала особливо актуальною у всьому світі, у зв'язку з піднесенням молодіжного і студентського руху наприкінці 60-х — на початку 70-х рр. XX ст.

1968р. став загальносвітовим феноменом. У великій кількості джерел, що присвячені цій проблемі, існує дуже різне тлумачення цього феномена: бунт, молодіжна революція, контр культурна акція і навіть політичний карнавал. Згідно з інформацією експертів ООН, того ж року революційні виступи молоді відбулися більше як у 50-ти країнах світу. Бійки демонстрантів з поліцією у Парижі, Ліоні, Тулузі, Страсбурзі. Президент Франції Шарль де Голль був змушений піти у відставку. Студентські страйки та демонстрації в Італії, небачені доти демонстрації проти війни у В'єтнамі, які охопили всі найбільші міста Західної Німеччини та США, більшість столиць країн Латинської Америки, шокували пересічних громадян. У Чикаго оголосили надзвичайний стан; у Мехіко в сутичках із поліцією загинуло 50 студентів.

Американські соціологи в подивом констатували наприкінці 60-хрр. XX ст., що руйнується усталена система понять і стереотипів, наприклад, лише 18 % опитаних американських студентів погоджувались з твердженням, що гроші відіграють велику роль у житті.

Соціологічна література не тільки старанно описувала і пробувала пояснити явище "молодіжного бунту", але навіть стала одним із чинників його популяризації, поширюючи інформацію про нові цінності, бажання і спосіб поведінки молодих людей, які багато в чому йшли у супротив із домінуючою культурою, тобто, фактично, популяризуючи ідеологію контркультури.

Маніпуляторами думки тодішньої студентської молоді були структуралісти, ліві екзистенціалісти та теоретики Франкфуртської школи. Центральною тезою їхніх теоретизувань було збереження особистості, її індивідуальності в умовах індустріального суспільства. Герберт Марку зе (1898—1979) у своїх працях "Одновимірна людина", "Есе про визволення", "Контрреволюція і бунт" описував, що сучасне суспільство насправді переймається тільки однією проблемою — підвищенням продуктивності праці. У жертву їй приноситься все оригінальне, самобутнє і неповторне. Але підвищення ефективності Системи збільшує її контроль над людиною. За комфортність свого існування людина платить свободою, тобто тоталітарне суспільство (розуміння цього терміна у Маркузе відрізняється від загальновизнаного: він має на увазі нетерористичні економічно координовані суспільства) позбавило всі критичні ідеї опозиційності, вмонтувавши їх у своє функціонування. Тому необхідно реалізувати Велику Відмову від цінностей і способів поведінки властивих тоталітарному суспільству. Зробити це, на думку Маркузе та інших інтелектуалів так званої Франкфуртської школи, здатні тільки студенти, молодь, національні і расові меншини — аутсайдери з точки зору респектабельних буржуа.

6.2.4. Вікова структура населення України. Молоде покоління України

Вікова структура населення України характеризується постійним зростанням частки осіб пенсійного віку. В 1989 р. кількість населення, у віці старшому за працездатний, становила 21,2 %, а в 1998 — 23,3 %. Загальна кількість населення нашої країни також знижується: за 1989—2006 рр. воно скоротилося з 52 млн. осіб до, приблизно, 48,4 млн. Отже, його втрати за ці роки становлять 3,6 млн. осіб.

За даними загальноукраїнського перепису населення 2001 р., кількість населення України становить 48 млн. 416 тис. осіб. Тобто тенденція до зменшення кількості населення зберігається. Міжнародні порівняння за основними показниками природного розвитку населення: народжуваності, смертності, природного приросту, — виявили істотне просування України з позицій, на яких вона трималась раніше. Причому спостерігається очевидне погіршення не тільки відносно країн Заходу, а й колишніх республік СРСР. За рівнем народжуваності (8,7 %) наша держава — на передостанньому місці серед колишніх республік СРСР та країн Європи; за смертністю (14,8%) посідає друге місце серед країн Європи; за рівнем дитячої смертності (13,8 дитини на 1000 новонароджених) — Україна у першій десятці країн з найвищими показниками для європейських країн. Середня тривалість життя українців — 67 років.

Багато хто заговорив навіть про вимирання населення України. Попри всю непривабливість поданої статистики, насправді все не є аж настільки жахливо: поки що не йдеться про фізичне вимирання української нації. Чисельність народів не постійна величина і ми можемо говорити не про вимирання, а швидше про зміну вікової структури населення України. Ми, тобто населення України, постаріємо. Така тенденція притаманна практично всім європейським країнам, однак у заможних країнах вікова структура вирівнюється за рахунок зовнішньої міграції із бідніших країн. Вчені підрахували, що демографічної старості Україна змогла б уникнути лише в тому випадку, якщо українські жінки народжуватимуть по 3—4 здорових дитини. Якщо ж ні, то ми все одно не вимремо, просто станемо країною іншого масштабу.

Молоде покоління сучасної України.

Дуже важливою проблемою для кожного суспільства є питання про те, чи зуміє воно утримати у полі свого соціокультурного притягання найбільш мобільну групу, якою є молодь, чи ця група перетвориться у "компрадорську", яка більше прагне до чужих культур, аніж до своєї власної. Проблема молоді постає особливо гостро тому, що молоде покоління найменше інтегроване в соціальні зв'язки, виявляє найменше стійкості у поглядах і поведінці. Загострюється проблема молоді, зазвичай, під час кризових періодів розвитку суспільства. Сьогодні Україна перебуває саме на такому етапі свого розвитку, а молодь у нашій країні переживає непрості часи.

Якими ж є причини складного становища молоді? Основні з них пов'язані з проблемами "життєвого старту": з рівнем матеріального забезпечення і соціальної захищеності, з можливістю здобуття освіти, початком трудової діяльності, утворенням і забезпеченням сім'ї, професійним ростом, кар'єрою. Середня заробітна платня молодих людей є майже вдвічі нижчою, ніж середня в Україні. Дуже малою є стипендія студентів. Нинішня система освіти практично не гарантує свободу вибору і можливості соціального авансування молодих людей. Нині розподіл молоді у системі освіти є жорстко соціально детермінований. А перехід до платної освіти ще жорсткіше визначить цей процес.

Недостатня матеріальна забезпеченість, відсутність житла, вимушене використання матеріальної допомоги батьків нерідко формують у деякої частини молодих людей соціальний інфантилізм. Праця перестає займати найважливіше місце у структурі життєвих цінностей молоді, посилюються споживацькі настрої. Разом з цим, у виробничій сфері загострюється проблема безробіття. У віковій категорії до 18 років і 18—24 роки вона є у декілька разів вищою, ніж в інших вікових групах. Негативно впливає на становлення особистості і невідповідність отриманої освіти змісту роботи, яку суспільство може надати сьогодні молодій людині. Це призводить до падіння престижу багатьох важливих для суспільства професій, до знецінення освіти.

Безумовно, нинішнє молоде покоління не є чимось цілісним з точки зору політичних та ідеологічних установок. Різні групи молоді орієнтовані на різні суспільні ідеали і цінності, як це є й з іншими соціальними групами. Однак нинішній етап життя суспільства, який характеризується руйнуванням старих суспільних відносин і переходом до нових, відмовою від колишніх стереотипів, етичних норм, особливо впливає на найменш інтегровані групи суспільства, зокрема на молодь. Тому частіше молодіжна субкультура набуває рис контркультури зі специфічною системою ціннісного ставлення до праці, споживання, способу життя, проведення вільного часу.

Вікова диференціація суспільства стає тим глибшою, чим більш закритими і недоступними для молоді є провідні соціальні інститути — політичні, культурні, а також — чим менш ефективними є дії сім'ї і школи, як агентів соціалізації.

У молодіжному середовищі України частішають вияви девіантної поведінки вчинків, що не відповідають усталеним у суспільстві нормам, зразкам поведінки. Найбільш небезпечними різновидами такої поведінки є карні злочини, пияцтво, наркоманія. Аналіз ступеня поширення різних видів девіантної поведінки показав, що у молодіжному середовищі дуже гостро постали проблеми пияцтва, кримінальних правопорушень, наркоманії, токсикоманії, хуліганства, насильства над особистістю підлітка, проституція. Як показали результати дослідження Андрія Рубанова, основною причиною поширення девіацій стала криза ціннісних орієнтацій молоді, породжена економічним занепадом і дестабілізацією суспільного життя. Своєрідний ціннісний вакуум у свідомості молодих людей особливо наочно виявляється у тому, що більшість з них вважає своє життя марним, непотрібним іншим (50,6 % ), безперспективним (64,8 %), безцільним(68,7 %), нецікавим(61,8 %), роз'єднаним (68,7 %). Виявляється, що негативні наслідки цих деформацій мають істотніший вплив на поведінку підлітків, аніж низький матеріальний рівень життя. На економічні правопорушення підлітків частіше штовхає не бідність сама по собі. Визначальну роль відіграє дія механізму відносної депривації, тобто відчуття ущемлення свого матеріального становища порівняно зі становищем інших людей.

Негативізм частини молоді є тимчасовим явищем, характерним для перехідного суспільства. Процес усунення соціальних деформацій буде супроводжуватися усуненням асоціальних явищ із молодіжного середовища. Відхід від надмірної заідеологізованості старої системи соціалізації молоді, подолання розриву між теорією і практикою — найважливіші завдання, що постали перед нашим суспільством. Але, разом із тим, суспільство повинно намагатися не допускати девальвації основних життєвих понять, плекати у молодіжному середовищі такі вічні цінності, як: сумлінна творча праця, колективізм, демократія, свобода, справедливість.

Контрольні питання та завдання

1. Що вивчає вікова соціологія?

2. Які характерні тенденції спостерігаються у динаміці вікової структури України і чому?

7. Охарактеризуйте проблеми соціальної геронтології.

3. Чи доводилося Вам спостерігати або стикатися із проявами ейджизму?

4. б. Наведіть підходи представників різних соціологічних напрямків на пояснення соціальної нерівності з огляду на вік.

5. Що є об'єктом і предметом соціології молоді?

6. Кого можемо вважати молоддю? Чому непросто визначити межі цієї суспільної групи?

7. Чому молодь вважають найдинамічнішою, наймобільнішою і найбільш схильною до новизни частиною суспільства?

8. Назвіть найвідоміші соціологічні теорії молодості і молоді та чільних представників цих теорій.

9. Які причини конфлікту поколінь?

10. Як соціологи пояснюють причини піднесення молодіжного та студентського руху в 60—70-х рр. XX ст.?

11. Що таке "молодіжні проблеми"? Які види молодіжних проблем Ви можете назвати?

12. Які основні проблеми стоять перед молоддю сучасної

13. України?

14. Порівняйте зміст державної молодіжної політики в Україні та у розвинутих державах Заходу.

15. Які головні причини девіантної поведінки молоді.

Тема 6.3 СОЦІОЛОГІЯ МІСТА

6.3.1. Розвиток міст. Риси сучасного урбанізму

Людина як біологічний вид існує понад 3 млн. років. Сучасна людина як окремий вид сформувалася приблизно 200 тис. років тому. Але тільки трохи більше ніж 6 тис. років минуло з того часу, як у долинах рік Нілу, Інду, Тигру і Євфрату з'явилися міста. Таке порівняно пізнє виникнення міст пояснюється тим, що для того, щоб утворити й утримувати міста необхідно досягнути досить високого рівня суспільного й технологічного розвитку.

Археологи знайшли глиняні таблички, які свідчили, що в Шумері, державі, яка вснувала в межиріччі Тигру і Євфрату приблизно 6,6 тис. років тому, чоловікові видавали на місяць 86 кг зерна, а жінці — 18 кг. Російський археолог В. Массон підрахував, і що при тій продуктивності праці і врожайності, яка була в Шумері, сім'я, мала продуктів у 12 разів більше, ніж їй було необхідно для того, щоб прогодуватися протягом року. Відтак — не всі змушені були працювати у сільському господарстві, а значить вивільнялися робочі руки для будівництва храмів, занять ремеслами і наукою.

Міста стародавніх часів та в період Середньовіччя мали чимало спільних рис, які відрізняли їх від сучасних міст.

По-перше, вони були досить малі. Більшість міст нараховувала до і0 тис. мешканців. Мешканці були знайомі один з одним.

Наприклад, Афіни, в період їх розквіту, населяло не більше і60 тис. осіб. Такою державою кожен громадянин міг управляти особисто. Ніяких депутатів. Із 26 тис. громадян Афін, близько 2 тис. щороку займали виборчі посади. Кожен вільний афінянин хоч раз у житті займав яку-небудь посаду, а більшість — не раз.

Хоча й траплялися винятки, як наприклад, стародавні міста Вавилон чи Александрія, які на рубежі нашої ери налічували більше 600 тис. мешканців; або імператорський Рим, у якому 2000 років тому проживало понад і млн. осіб.

По-друге, міста були обнесені мурами, які захищали мешканців від нападів ворогів, а також визначали межу міста, відділяли його від сільської місцевості.

По-третє, права городян суттєво відрізнялися від прав селян.

Наприклад, у Середньовіччі деякі міста виборювали для себе так зване Магдебурзьке право (від міста Магдебург, де воно вперше було запроваджене у XIII ст.). Згідно цього права, міста звільнялися від управління та суду великих феодалів і створювали органи міського самоуправління.

По-четверте, мешканці більшості міст займалися, як правило, не тільки ремеслом і торгівлею, але й землеробством.

З кінця XVII — початку XVIII ст. у Нідерландах, Англії, а згодом — і в інших країнах Європи, Північної Америки і решти світу почалася промислова революція — процес прискореного розвитку промисловості, внаслідок якого зростає кількість зайнятих у цьому секторі господарства. Щоб забезпечити фабрики робочою силою, необхідно було зібрати разом людей, які мешкали у різних місцях. Тому промислова революція супроводжується процесом урбанізації.

Урбанізація (від лат. — місто; фр. — міський) — це процес зростання і підвищення ролі міст у розвитку суспільства, збільшення частини міського населення і поширення міського способу життя на всі прошарки населення.

Протягом 1700—1800 рр. деякі міста, як, наприклад, Відень, Берлін, Прага, подвоїли кількість свого населення. Найменший приріст протягом цього періоду в Західноєвропейському регіоні спостерігаємо в Лісабоні — 0,6 рази; максимальний — у Лондоні — в 4,5 рази.

На початку XIX ст. у світі було 26 міст із населенням понад 100 тис. осіб. Сьогодні таких міст нараховується понад 2,5 тис. Населення Нью-Йорка за період з 1800 до 1900 р. зросло від 60 тис. до 4,8 млн. осіб. У 1802 р. Лондон був єдиним містом у світі із мільйонним населенням, а у 1960 р. таких міст нараховувалося вже понад 100.

На Заході України процес урбанізації набрав розмаху в останній третині XIX ст. Львів за 30 років (період 1880—1910 рр.) збільшив своє населення зі 100 до 190 тис. і, таким чином на 1910 рік у Західній Україні нараховувалося 8 міст, які мали понад 30 тис. мешканців: Львів (190 тис), Чернівці (87 тис), Перемишль (54 тис), Коломия (43 тис), Дрогобич (86 тис), Тернопіль (34 тис), Станіслав (33 тис), Стрий (31 тис).

У XX ст. урбанізація стала глобальним процесом, який з кожним роком набуває все більшого розвитку. У 1975 р. у містах проживало 39 % населення світу, у 2000 р. ця цифра перевищила 50 %, а у 2025 р. вона, за прогнозами ООН, становитиме близько 63—65 %.

Варто зазначити, що питання про те, яким великим має бути населений пункт, щоб вважатися містом, є досить непросте. У Данії, наприклад, містом вважається населений пункт у якому проживає понад 250 мешканців, а у Японії — 30 тис. Статистичні органи України для виділення міста і села в системі розселення користуються в основному двома кількісними показниками — чисельністю мешканців населеного пункту і тим, який відсоток їх є зайнятим у сільському господарстві.

Приблизно з другої половини XX ст. у світі переважає тенденція до утворення міських агломерацій та мегалополісів. Агломерація — це скупчення населених пунктів, що складається з десятків, а іноді й сотень міст і приміських поселень, які тісно пов'язані одне з одним. Мегалополіси — це урбанізовані зони над агломераційного рівня.

У США, вздовж Атлантичного узбережжя від Бостони до Вашингтона, на 800 км простягнувся "Босваш", мегалополіс, який включає в себе 40 агломерацій, у тому числі Нью-Йорк, Філадельфія, Балтимор, у якому проживає близько 50 млн. осіб. Найбільшими мегалополісами на сьогодні є такі: "Чиппітс" (Чикаго — Піттсбург) — 35 млн. осіб, "Сан-Сан" (Сан-Дієго — Сан-Франциско) — 20 млн. осіб, "Токайдо" (Токіо — Осака) — 66 млн. осіб, "Англійський" (Лондон — Ліверпуль) — 30 млн. осіб та ін.

На думку російського академіка Михайла Моїсєєва, ріст мегалополісів визначається об'єктивними законами — необхідністю неперервного науково-технічного процесу та прагненням

до мінімізації затрат праці, зв'язку, переміщення людей. Мегалополіси забезпечують вищу продуктивність праці, концентрацію інтелектуальних зусиль (обмін інформацією між людьми приводить до ефекту колективного інтелекту). Скупчення багатьох населених пунктів, які складаються з багатьох міст, нерідко з кількох десятків, називають міськими агломераціями. У 1950 р. із найбільших агломерацій, 20 були розміщені у Європі, Північній Америці та Японії і лише 10 — у країнах, що розвиваються. У 1990 р. — співвідношення змінюється: із ЗО найбільших агломерацій тільки 9 розміщені у розвинутих країнах. Вважають, що у 2015 р. серед 30 найбільших агломерацій залишаться тільки 5 із розвинутих країн (Токіо, Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Осака і Париж). 25 агломерацій будуть розміщені у країнах, що розвиваються. Феноменальне зростання планується для Бомбею (27,4 млн. осіб), Лагосу (24,4 млн. осіб), Шанхаю (23,4 млн. осіб), Джакарти (21,2 млн. осіб), Сан-Паулу (20,8 млн. осіб). Можливо, деякі із прогнозів не справдяться, так як не справдився прогноз щодо зростання населення Мехіко до ЗО млн. Однак основна тенденція очевидна.

Приріст міського населення сьогодні відбувається в основному за рахунок країн "третього світу". Люди у цих країнах їдуть до міст, прагнучи знайти більш оплачувану роботу, якусь життєву перспективу, оскільки глобалізаційні процеси зумовлюють розпад традиційної системи аграрного виробництва. Багатьом не вдається заробити грошей і вони поселяються на околицях міст у "бідонвілях" — поселеннях-нетрях, які складаються із халуп, які зроблені з підручних матеріалів і позбавлені елементарних вигод: води, каналізації. Найбільші міста "третього світу" вже зараз перенаселені, але процес їх зростання триває. Вважають, що на 2025 р. у Східній та Південній Азії проживатиме близько половини населення всього світу, а кількість міського населення Африки та Південної Азії перевищуватиме кількість городян Європи.

Попри те, що у кожному регіоні і кожному суспільстві урбанізація породжує свої специфічні проблеми і має свої специфічні ознаки, виділяють спільні аспекти урбанізації:

демографічний — зростає чисельність міських мешканців (в основному, за рахунок міграції до міст). У зв'язку з цим значно розширюються межі міст;

економічний — зменшується кількість населення, зайнятого у сільському господарстві за рахунок тих, хто зайнятий у промисловості та у невиробничій сфері;

суспільний — поширення міського стилю життя. Стирається різка відмінність між стилем життя у місті і в селі, цьому особливо сприяє поширення сітки телекомунікацій.

6.3.2. Теорії розвитку міст і міського способу життя

Теорії розвитку міст.

Перші соціологічні теорії розвитку міст були розроблені групою вчених-соціологів із Чиказького університету, представників так званої Чиказької соціологічної школи (Роберт Парк, Ентоні Верджес, Льюїс Вірт та ін.).

Модель концентричних зон.

Роберт Парк та Ентоні Верджес, вивчаючи соціальні процеси у Чикаго, складали соціальну карту міста: на карти наносилися зони підліткової злочинності, расової напруженості, розподіл кінотеатрів, танцмайданчиків, магазинів та ін. Тобто карти складалися за найрізноманітнішими соціальними показниками. Сукупність цих карт "вимальовувала" структуру міста. Центральна зона — це простір на якому переважають адміністративні та торговельні установи, банки, театри, дорогі ресторани. Центральну зону оточує перехідна зона — колишня дільниця багатих помешкань, а на час дослідження — район зі змішаною структурою, у якій розміщені офіси не найбагатших фірм, середнього типу ресторани. Наступне кільце утворюють житлові зони: робітничі райони із дешевшим житлом, що розміщені ближче до центру, а у передмістях мешкають заможні городяни. Географічну мобільність автори у цьому контексті розглядали як показник соціальної мобільності.

Ця теорія не є універсальною, вона описує, передусім, модель конкретного міста — Чикаго, а також тенденції, які характерні для розвитку міст у США. У європейських, латиноамериканських, азіатських містах диференціація міської території часто дзеркальна північноамериканській: робітничі околиці оточують привілейований центр, в якому деякі квартали особливо вирізняються дорожнечею землі, високим благоустроєм і заселені привілейованими верствами.

Подібні підходи до аналізу життєвого простору міста застосовувалися і дослідниками на пострадянських теренах. Олександр Трущенко, наприклад, у 1995 р. опублікував книгу Із красномовною назвою "Престиж центра: городская социальная сегрегация в Москве". В ній йдеться про те, що напередодні революції 1917 р. дві третини найзаможніших родин жили у межах Садового кільця. Традиція збереглася і при Радянській владі. У межах Садового кільця було локалізовано 86 % театрів, 66 % музеїв, 70 % концертних і виставкових залів, 65 % бібліотек, 65 % шкіл із поглибленим вивченням іноземної мови. Аналіз показав, що працюючий мешканець центру, за рахунок територіальних факторів організації побуту і проведення вільного часу, отримував додатково 6 годин вільного часу щоденно. Проаналізувавши, як наприкінці 70-х рр. XX ст. розподілялися московські адреси членів трьох спілок — Спілки композиторів, художників та письменників (адреси представників політичної та господарської еліти отримати було практично неможливо), автор виявив, що у межах Садового кільця мешкало 78 % членів Спілки композиторів СРСР, 76 % членів Спілки художників СРСР і 69 % членів Спілки письменників СРСР.

Модель секторів.

Гомер Гойт запропонував інший підхід до аналізу розвитку міст. Він вважав, що міста розвиваються секторами у вигляді клинів, що розширюються від центру до околиць. Ці сектори розміщені вздовж водних артерій чи транспортних ліній. Ці сектори відрізняються своєю спеціалізацією, яка складається внаслідок сприятливих характеристик довкілля: промислові дільниці виростають біля місць справи — біля порту, чи транспортного вузла та ін., біля них — житлові дільниці для робітників. Гойт вважав, що специфічна топографія кожного міста є підставою того, що кожне місто є неповторним за своєю забудовою і своїм плануванням. Разом з тим, Існують і певні закономірності: престижні житлові райони знаходяться неподалік від торгового центру.

Модель багатьох центрів.

Ченеі Гарріс і Едвард Ульманн висловили ідею про те, що з розвитком комунікацій міста набувають нового виду: у них розвиваються окремі центри, пов'язані а певними видами діяльності. Є відпочинкові дільниці, фінансові, торгові, житлові та ін.

Розвиток спеціалізованих осередків залежить від кількох чинників, а саме: деякі види діяльності вимагають створення спеціальних умов (парк відпочинку, торговий центр тощо); для деяких підприємств є вигідною локалізація поблизу інших підприємств; певні дільниці ніколи не межують (багаті райони вілл і спальні райони, або промислові райони).

Модерністський і постмодерністський підходи до розуміння ролі і вигляду сучасних міст

Модернізм як напрямок розвитку міст, домінував до 80-х рр. XX ст. Модерністи відзначалися великою вірою в прогрес і прагнули якнайраціональніше використати ресурси, щоб якнайповніше забезпечити потреби людей. Вирішального значення вони надавали простоті та функціональності планування міста, усіх його споруд. Добре сплановане місто, на їх думку, повинно допомагати долати такі проблеми, як самотність, вандалізм, злочинність. Разом з тим, модерністи рішуче відкидали ідеї деконцентрації міст, будівництва невеликих міст-садів. "Інтелектуальна діяльність людей є прямим наслідком об'єднання їх у колектив... Усі великі вогнища думки завжди знаходилися у математичній точці найвищої концентрації людського матеріалу, — писав Лє Корбюзьє. — Якщо ви хочете звузити світогляд у народу, давайте займемося дезурбанізацією, якщо ж у вас є прагнення розширити його світогляд і надати йому силу йти нарівні з вимогами часу, то візьмемося за планування, за концентрацію".

Сучасне місто багато чому завдячує модерністським підходам, зокрема, поліпшенням житлових умов для широких верств населення. Однак, на практиці, модерністські ідеї призвели і до таких негативних наслідків, як висока стандартизація містобудування і втрата містами своєї самобутності. Забудова ставала все більш однотипною, монотонною і понурою. Нові райони часто ставали "великими спальнями", "бетонними пустелями". Наростали патологічні явища міського життя. Унаслідок деперсоналізації міського простору, люди втрачали почуття локального (місцевого) патріотизму, ще більше послаблювалися зв'язки між ними.

Датою символічної смерті модерністського підходу в урбаністиці вважають 1972 р., коли в американському місті Сент-Льюїс було зруйновано цілий район, збудований у 1965 р. у модерністському стилі. Цей район було оцінено як ворожий життю, оскільки, на думку експертів, міський простір, організований подібним чином, сприяє утвердженню у його межах злиднів, злочинності, хуліганства та вандалізму.

Новий напрямок урбаністики — постмодернізм — виріс саме із критики модернізму. Постмодернізм в урбанізмі виходив із трьох засадничих тез:

існують різні людські потреби;

існують різні способи вираження і задоволення цих потреб;

існують різні форми містобудування.

Міська архітектура, згідно із засадами постмодернізму, націлена на зміцнення регіонального і локального патріотизму, збереження традицій минулих віків. Перевага віддається низькій, родинній забудові. Міське районування зорієнтоване винятково на забезпечення потреб мешканців міста і району, в тому числі потреби у розвитку комунікацій між людьми, сприяє зміцненню різних форм суспільного життя.

Теорії міського способу життя.

Традиційно у соціології погляд на міський спосіб життя був досить песимістичний.

Фердинанд Тьонніс, поділивши суспільства на "гемайншафт" ("органічна" спільнота, традиційне суспільство) і "гезельшафт" ("механічне" суспільство, яке постало волюнтаристським, раціональним шляхом), зазначав, що поняття "гемайншафт", відповідає сільському способу життя, а "гезельшафт" — міському. Основні відмінності між ними полягають у тому, що в суспільстві типу "гемайншафт" (селі) люди живуть відповідно до своїх общинних обов'язків, тоді як "гезельшафт" (місто) ґрунтується на прагненні до особистої вигоди; "гемайншафт" ґрунтується на традиційних звичаях, а "гезельшафт" — на формальних законах; для "гемайншафту" властивий розподіл праці за статево-віковими ознаками, для "гезельшафту" — на професійно-кваліфікаційній основі, пов'язаній з освітою і досвідом роботи.

На думку німецького соціолога Георга Зіммеля, напружений і швидкий ритм міського життя змушує мешканців міст до певних "оборонних" реакцій. Такими є знеособлений і замкнений спосіб життя: людина шукає опори тільки у собі. Приязні, теплі людські стосунки підмінюються розрахунком. "Мешканці міст йдуть за голосом розуму, а не серця". Для міського способу життя властиво те, що " всі люди рівноцінні, але не тому, що цінним є кожен з них, але тому, що жоден не має цінності, а цінними є лише гроші". Кожна зміна місця проживання, роботи, навчання розриває і певні людські зв'язки, змушуючи укладати нові. В результаті — людина починає дивитися на свої взаємини з іншими людьми, аж до найінтимніших, як на тимчасові й умовні. Людина починає будувати свої зв'язки з іншими на функціональній основі. У системі ділових функціональних взаємин діє принцип "незамінних людей немає". Але стосовно особистісних взаємин така фраза звучить як кощунство.