І.З.Танчин СОЦІОЛОГІЯ 11 страница
4.2.4. Соціальні організації
Організації — це великі групи людей, створені для того, аби щось робити — заробляти гроші, виховувати дітей, вести війну, або виробляти товари. Соціальними організаціями є: підприємства, школи, ресторани, банки, контори тощо (соціальні організації ще називають формальними групами). Організація створюється саме для організації роботи певної групи людей, спрямованої на виконання певного комплексу суспільно значимих завдань. Термін "організація" походить від фр. — надаю певного вигляду, влаштовую.
Соціальні організації — це штучно сконструйовані спільноти людей для виконання певної легітимної цілі, наприклад, виробництва товарів чи надання послуг.
Основні ознаки організації такі:
вона утворюється в певний час, відповідно до чиєїсь постанови чи домовленості між людьми (дата прийняття статуту; загальні збори членів кооперативу та ін.);
у ній виробляються формально структуровані взаємини між людьми (генеральний директор — комерційний директор — директор з реклами і маркетингу — головний бухгалтер — начальник відділу — співробітник, менеджер);
організація має визначені цілі і завдання (статут підприємства; виробництво товарів, отримання прибутку, навчання тощо);
розподіл праці між членами і групами членів (виробництво — керівництво — продаж — інновація);
діяльність членів організації координується в рамках загальних зусиль (плановий відділ; відділ ПР);
в організації відбувається управління матеріальними і людськими ресурсами (завгосп, відділ кадрів, перепідготовка кадрів, відділ ПР),
Відповідно до виконуваних завдань та шляхів їх досягнення, розрізняють такі тили соціальних організацій: бюрократичні, добровільні асоціації і тоталітарні.
Бюрократичні організації.
На побутовому рівні у суспільній свідомості за терміном "бюрократизм" закріпилося негативне значення. Він міцно асоціюється з чиновницькою рутиною і тяганиною, формалізмом і канцелярщиною. Зовсім інакше розуміння бюрократизму запропонував німецький соціолог Макс Вебер. Він вважає бюрократизм раціональною формою управління сучасною ієрархічною організацією і трактує його як суто наукове поняття. Макс Вебер сконструював "ідеальний тип" раціональної бюрократії. Вчений виходив з того, що влада окремої людини завжди несе в собі небезпеку свавілля. Тому бюрократія, збудована на принципах універсальності і знеособленості, є, на думку Макса Вебера, своєрідною "машиною" для прийняття раціональних рішень. Вона деперсоніфікує людські стосунки, і людина виявляється у підпорядкуванні не іншої особи, а знеособленої системи єдиних норм і правил.
Бюрократичним організаціям (за Максом Вебером) властиві такі ознаки:
кожна посада має чітко визначені обов'язки і відповідальність, внаслідок чого постійна діяльність організації будується на принципах чіткого розподілу праці й обов'язків;
ієрархічна структура влади. Керівники відповідають перед вищестоящими посадовими особами не лише за свої дії, але й за дії своїх підлеглих;
вся діяльність організації ґрунтується на системі норм і правил, які визначають відповідальність посадових осіб, принципи взаємин між ними, забезпечують координованість основних видів діяльності і якість їх виконання незалежно від зміни персоналу;
всі посади передбачають фахову підготовку тих осіб, які їх будуть обіймати. Працівники приймаються на роботу тільки на підставі їх технічної компетенції, а не особистісних якостей (як кажуть, "добра людина — не професія!");
робота в організації трактується як кар'єра. Мотивами для просування службовою "драбиною" можуть бути вислуга років або заслуги перед організацією, або і те й інше. Посадові особи не можуть бути звільнені без серйозних причин;
адміністративні накази, правила, процедури і повноваження оформлюються у письмовій формі і постійно зберігаються.
Недоліки бюрократії.
На практиці, однак, бюрократія далеко не завжди функціонує так формально і знеособлено, як це описав у "ідеальному типові бюрократії" Макс Вебер. Між членами організації виникають особисті зв'язки, що призводить до використання інших каналів влади, ніж ті, що приписані формально, до порушення і ламання приписів. Бюрократичний стиль управління має і ряд інших недоліків, таких як:
неефективність. Бюрократичні приписи і процедури є пристосовані до справ типових. Тому у новій чи нетиповій ситуації бюрократична організація нездатна функціонувати ефективно;
зміна цілей. З часом працівники бюрократичної організації забувають про її цілі, концентруючись на виконанні своєї операції і хвилюються лише за свою зарплатню, менше навантаження, не задумуючись про кінцевий результат роботи організації. Коли союзники під час Другої світової війни увійшли до Берліна, вони виявили, що ряд бюрократичних установ, що мали здійснювати керівництво промисловістю Німеччини, продовжували інтенсивно "виробляти розпорядження", попри те, що усі ті території, на яких були розміщені промислові об'єкти, якими вони керували, уже давно були зайняті противниками;
розростання бюрократії. Бюрократичний апарат має тенденцію до включення у сферу своєї компетенції щораз більшої кількості справ і збільшення кількості працівників;
олігархія. Німецький соціолог Роберт Міхельс (1876 — 1936) перший зауважив, що бюрократія може перетворюватися в олігархію — політичний режим, влада у якому належить
невеликій групі офіційних осіб. Він вважав, що уникнути цього неможливо і тому назвав це явище "залізним законом олігархії". "Хто говорить про організацію — той говорить про
олігархію", — наголошував він і навів ряд аргументів на користь своєї теорії: по-перше, організація ефективна тоді, коли влада, в тому числі і над процесом прийняття рішень, концентрується в руках небагатьох; по-друге, керівники мають дуже багато переваг перед співробітниками. У них є інформація, вони розпоряджаються ресурсами організації, мають кращий досвід, здійснюють підбір і розстановку кадрів. Лідери мають підвищену мотивацію для збереження свого панівного становища; по-третє, пересічні члени організації не зацікавлені у прийнятті на себе відповідальності, яка є прерогативою керівних посад і тому дещо байдуже ставляться до проблем організації.
Добровільні асоціації — це організації до яких можна вільно вступати і так само вільно піти з них. Наприклад, Соціологічна асоціація України чи товариство філателістів, або ветеранів-танкістів, чи різного роду громадські організації.
Добровільним асоціаціям притаманні такі ознаки:
вони створюються для захисту інтересів їх членів;
членство в них є добровільним, його не присвоюють від народження, як, наприклад, громадянство, і воно не передбачає жорстких вимог, правил (як, наприклад, в армії чи в лікарні);
вони не пов'язані з місцевими чи державними органами влади.
Добровільні асоціації є найважливішою складовою громадянського суспільства, оскільки вони організовують громадян для вирішення різного роду соціальних і політичних проблем, є формою вияву їхньої громадянської активності. У США понад 75 % дорослих громадян входить хоча б до однієї добровільної асоціації.
Тоталітарні організації виникають для забезпечення специфічних потреб суспільства, захисту інтересів суспільства від деструктивних дій деяких його членів, а також для блага тих окремих громадян, які потребують постійного і пильного нагляду. До тоталітарних організацій належать:
карні заклади (в'язниці, табори);
військові частини і закриті навчальні заклади;
монастирі;
установи для людей, яким потрібна постійна допомога: інваліди, хворі, особи похилого віку.
Необхідно зауважити, що поділ соціальних організацій на бюрократичні організації, добровільні асоціації і тоталітарні організації є досить умовним тому, що на практиці кожна з названих організацій не трапляється у чистому вигляді, а містить в собі елементи інших двох. Наприклад, загальноосвітня школа є обов'язковою для відвідування, у ній здійснюється пильний нагляд за школярами, але разом з тим вона є і добровільною, створюється для захисту інтересів її членів і є також бюрократичною — діє відповідно до чітких приписів, організована ієрархічно, із чітким розподілом праці тощо.
4.2.5. Соціальні інститути
Елементи соціальної структури пов'язані між собою. Великі групи складаються з менших груп, групи складаються зі статусів. Ці елементи соціальної структури вибудовуються завдяки соціальним інститутам.
Кожне суспільство має дбати про задоволення різноманітних потреб своїх членів, про передачу своєї культурної спадщини наступним поколінням. Тобто суспільство зацікавлене, щоб стосунки його членів відбувалися не хаотично, а організовано, прогнозовано і стійко. Безпека людини, її освіта, здоров'я, господарська діяльність, родинні стосунки та ін. — усі ці явища нашого щоденного життя гарантовані від стихійності, спорадичності і відбуваються згідно з певними установками ( установка — приблизно так можна перекласти з латинської мови слово "інститут").
Соціальні інститути — це стійкі види соціальних взаємодій, які склалися історично, само відтворюються і задовольняють певні життєво важливі потреби людей.
Еміль Дюркгейм називав соціальні інститути "фабриками відтворення суспільних відносин". Соціальні інститути організовують людську діяльність у певну систему ролей і статусів, встановлюючи взірці поведінки людей у різних сферах суспільного життя.
Поняття "соціальний інститут" запровадив Герберт Спенсер, який виділив основні соціальні інститути, які і сьогодні певним чином визнаються як основні:
сімейний — відповідає за опіку і виховання дітей, їх соціалізацію, впорядкування сімейного життя;
обрядовий — встановлює звичаї, обряди, регулює щоденну поведінку людей;
політичний — відповідає за організацію й розподіл влади в суспільстві (держава, армія, суд, партії, вибори тощо);
релігійний — згуртовує суспільство, встановлює моральні норми і принципи людського життя;
економічний — регламентує соціальні відносини в сфері виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ та послуг (власність, гроші, ринок, трудова діяльність тощо).
Інституціалізація — це заміна спонтанної й експериментальної поведінки на передбачувану поведінку, яка є очікуваною, а також моделюється та регулюється.
Люди в соціальних групах намагаються реалізувати свої потреби спільно і шукають для цього різноманітні способи. У процесі суспільної взаємодії вони знаходять загальноприйнятні взірці, шаблони поведінки, які поступово через повторення й оцінку перетворюють у стандартизовані звичаї і звички. Через деякий час ці шаблони і взірці поведінки підтримуються громадською думкою, сприймаються й узаконюються.
Скажімо, кожне суспільство має виробляти і розподіляти матеріальні цінності і послуги. Соціальним інститутом "відповідальним" за цю сторону життя суспільства є економіка. її форма може змінюватися в різних суспільствах: може бути вільноринкова економіка, соціалістична, феодальна чи державно капіталістична економіка, але не існує такого суспільства, яке би не виробило свого існування певних взаємодій у процесі виробництва їжі, одягу, житла і розподілу цих благ серед своїх членів. Для виконання цих функцій кожне суспільство виробляє власні норми і цінності, різні соціальні групи й організації, статуси і ролі.
Можна виділити такі характерні особливості соціальних інститутів:
в інститутах існують способи дії від імені членів групи, як цілого. Ці способи дії повинні виконуватися незалежно від особистих інтересів осіб, включених у цей інститут (Наприклад, суддя має винести законний вирок злочинцю, навіть якщо він йому симпатизує);
кожен соціальний інститут має певні функції. Серед них: ті, які регулюють поведінку членів суспільства і соціальних груп; забезпечують стійкість суспільного життя; здійснюють інтеграцію суспільства;
у межах соціальних інститутів виділяється система соціальних ролей.
Інституалізація робить поведінку кожного окремого члена суспільства передбачуваною за орієнтацією і за формою вияву. Зрозуміло, що завжди є окремі винятки, існують, наприклад, сексуальні відносини поза сім'єю, корупція, проституція чи наркоманія, але такий, позаінституційний тип поведінки негативно оцінюється суспільством.
Кожен соціальний інститут виникає і функціонує, виконуючи певну соціальну потребу. Якщо інститут не здатний ефективно справлятися із цією потребою, то відбувається падіння його авторитету, криза цього інституту. Наслідком такої кризи є перерозподіл функцій. Скажімо, з середини 80-х рр. XX ст. в Україні розпочиналась криза загальноосвітньої школи, яка, зокрема, виявлялася у тому, що школа була не спроможна підготувати випускників до вступу у вищі навчальні заклади. Суспільство миттєво відреагувало на нову потребу: з'явилися репетитори — інститут посередників.
Якщо ж якась суспільна потреба стає незначною або зовсім зникає, то зникає і потреба в існуванні цього інституту. Щоправда, він за інерцією ще може продовжувати деякий час функціонувати як данина традиції, але врешті-решт припиняє своє існування. Найважливішими чинниками змін є політика, економіка і культура.
Зародження і загибель соціального інституту можна розглянути на прикладі інституту дуелей. Дуелі були інституіалізованим методом з'ясування стосунків між дворянами в період з XVI до XVIII ст. Цей інститут виник у зв'язку з потребою захисту честі дворянина і впорядкування стосунків між представниками цього соціального прошарку. Поступово система процедур і норм розвивалася і спонтанні сварки та скандали перетворювалися у високо формалізовані поєдинки зі спеціалізованими ролями (секунданти, медики, обслуговуючий персонал). Цей інститут підтримував ідеологію незаплямованої дворянської честі, що панувала в привілейованих верствах суспільства. Він передбачав достатньо жорсткі норми захисту кодексу честі: дворянин, який отримав виклик на дуель, повинен був або прийняти його, або з ганьбою покинути світське життя. Але з розвитком капіталістичних відносин змінювалися етичні норми в суспільстві, що виявилося, зокрема, у непотрібності захисту дворянської честі зі зброєю в рунах.
Стан соціальних інститутів с чітким індикатором соціальної стабільності усієї соціальної системи: суспільство стабільне тоді, коли функції соціальних інститутів зрозумілі, очевидні і стійкі. У нестабільному суспільстві функції соціальних інститутів амбівалентні (неоднозначні, суперечливі) і нестабільні. Наприклад, ще недавно, на початковому етапі перехідного періоду від соціалізму до капіталізму, досить непросто було провести межу між кооператором, провідником нових форм господарювання і економічним злочинцем,
У міру ускладнення соціальної організації певної спільноти, те саме відбувається і з її основними інститутами. У примітивних суспільствах існувало лише декілька головних соціальних інститутів — господарство, родина, релігія. Але зі збільшенням розмірів спільноти й ускладненням її структури, з'являються додаткові інститути — уряд, право, армія, освіта, медицина, наука тощо. Сучасному суспільству притаманне розростання та ускладнення системи соціальних інститутів. Адже постійно з'являються нові проблеми, які породжують нові потреби і вимагають нових розв'язань. Виникають нові галузі науки і господарства, ускладнюється система управління суспільством. Наприклад, в українському суспільстві сьогодні активно розвиваються інститути багатопартійності та місцевого самоврядування, провадяться дискусії стосовно запровадження такого політичного інституту, як верхня палата парламенту та і н.
Контрольні питання та завдання
Що таке "соціальна структура"?
1. Назвіть соціальні статуси, носіями яких є Ви.
2. Наведіть приклади не збігання статусів.
3. Наведіть приклади вроджених і набутих статусів.
4. Охарактеризуйте головні політичні та економічні статуси у нашій країні до 1991 р. і дотепер.
5. Що таке соціальна роль?
6. Охарактеризуйте рольовий набір у сім'ї.
7. Охарактеризуйте види соціальних груп.
8. Чи будь яка група с одночасно організацією?
9. Бюрократія — позитивне чи негативне соціальне явище?
10. Порівняйте різні типи соціальних організацій.
11. Які умови виникнення і становлення соціальних інтуїтивні
Тема 4.3 СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ І СОЦІАЛЬНА МОБІЛЬНІСТЬ
4.3.1. Соціальна диференціація і соціальна нерівність
Нерівність властива для всіх типів людського суспільства. Навіть у примітивних суспільствах, де не існує майнової різниці, є нерівність між різними індивідами, між чоловіками і жінками, між молодими і старими тощо. Нерівності призводять до суспільних розшарувань, поділів. Ті, хто перебувають у привілейованому становищі, намагаються зберегти свої переваги, а ті, хто займає нижче становище, хочуть змінити його на краще. Нерівності, таким чином, породжують суспільне напруження, призводять до масових суспільних збурень, зіткнень, революцій. Разом з тим, нерівність в стимулом для того, щоб прагнути зайняти краще місце в суспільстві, працювати над собою, щоб отримати доступ до більшої кількості матеріальних та інших благ. Нерівності, відтак, є потужним джерелом суспільної енергії, яке підживлює, стимулює позитивні суспільні процеси, але й можуть призвести до неконтрольованого вибуху і суспільної катастрофи.
Теорії соціальної нерівності поділяють на два принципових напрямки: функціоналістський і конфліктологічний (марксистський).
Функціоналісти, у традиціях Еміля Дюркгейма, виводять соціальну нерівність із розподілу праці: механічного (природного, статевовікового) й органічного (який виникає внаслідок навчання і професійної спеціалізації).
Для нормального функціонування суспільства необхідне оптимальне поєднання всіх видів діяльності, але деякі з них, з точки зору суспільства є важливішими, ніж інші, тому в суспільстві завжди мають бути спеціальні механізми, для заохочування тих людей, які виконують важливіші функції, наприклад, через нерівномірність в оплаті праці, надання певних привілеїв тощо.
Конфліктологи підкреслюють домінуючу роль у системі соціального відтворення диференційних (таких, які розподіляють суспільство на прошарки) відносин власності і влади. Від того, хто отримує контроль над значимими суспільними ресурсами, а також на яких умовах — залежить характер формування еліт і характер розподілу соціального капіталу.
Послідовники Карла Маркса, наприклад, головним джерелом соціальної нерівності вважають приватну власність на засоби виробництва, яка породжує соціальне розшарування суспільства, його поділ на антагоністичні класи. Перебільшення ролі цього фактора спонукало К. Маркса та його послідовників до ідеї, що із ліквідацією приватної власності на засоби виробництва вдасться позбутися соціальної нерівності.
З давніх-давен багато мислителів намагалися з'ясувати: чи може існувати суспільство без соціальної нерівності. У всіх народів можна знайти легенди про те, що у давнину існував "золотий вік" — час, коли всі люди були рівними і жили у достатку і злагоді. Однак ідеї соціальної рівності жодному суспільству не вдалося втілити на практиці. Це, зокрема, пояснюється тим, що соціальна нерівність не зумовлена якимось одним фактором, а є багатовимірною і виявляється у найрізноманітніших ланках суспільства та сферах суспільного життя: нерівність батьків і дітей, керівників і підлеглих, лідерів і послідовників — усе це способи організації суспільства, моделі впорядкування суспільних стосунків.
Відомі чотири основні історичні типи організації соціальної нерівності — рабство, касти, стани і класи.
Рабство — форма, при якій одна людина виступає власністю іншої; раби становлять найнижчий прошарок суспільства, який позбавлений усіх прав і свобод.
Каста — соціальна страта, членством у якій людина зобов'язана винятково своїм народженням. Між кастами існують практично нездоланні бар'єри: людина не може змінити касту у якій вона народилася, не дозволяються і шлюби між представниками різних каст. Класичним прикладом кастової організації суспільства є Індія. Хоча з1і949 р. в Індії проголошено політичну боротьбу з кастовістю, у цій країні ще й сьогодні існує 4 основні касти і 5000 неосновних; особливо стійким кастовий лад є на півдні, у бідніших регіонах, а також у селах. Однак індустріалізація і урбанізація руйнують кастову систему, тому що важко дотримуватися кастових розмежувань у переповненому незнайомими людьми місті. Пережитки кастового ладу існують також в Індонезії, Японії, інших країнах. Своєрідною кастовістю відзначався режим апартеїду в Південно-Африканській Республіці: у цій країні білі, чорні і "кольорові" (азіати) не мали права разом жити, вчитися, працювати, відпочивати. Місце у суспільстві визначалося приналежністю до певної расової групи. Уі994 р. апартеїд було ліквідовано, але пережитки його будуть існувати ще не одне покоління.
Стан — соціальна група, яка володіє певними правами й обов'язками, закріпленими звичаєм або законом, що передаються в спадок. За часів феодалізму у Європі існували, наприклад, такі привілейовані стани, як дворянство та духовенство; непривілейований — так званий третій стан, який складався із ремісників та купців, а також залежні селяни. Перехід із одного стану до іншого був дуже складний, практично неможливий, хоча окремі винятки траплялися вкрай рідко. Скажімо, простий козак Олексій Розум, волею долі будучи фаворитом російської імператриці Єлизавети, став російським вельможею, графом, а його брат Кирило — гетьманом України.
Класи (у широкому сенсі) — соціальні страти в сучасному суспільстві. Це відкрита система, оскільки, на відміну від попередніх історичних типів соціального розшарування, вирішальну роль тут відіграють особисті зусилля індивіда, а не його соціальне походження. Хоча для того, щоб перейти з однієї страти в іншу також доводитися долати певні соціальні бар'єри. Тобто синові мільйонера завжди легше досягнути вершин суспільної ієрархії. Скажімо, серед 700 найбагатших людей світу, за підрахунками журналу "Форбс", — 12 Рокфеллерів і 9 Меллоунів, хоча найбагатша на сьогодні людина у світі — Білл Гейтс — аж ніяк не був сином мільйонера, він навіть університету не закінчив.
Крім того, соціальні прошарки сучасного суспільства не володіють закріпленими у законах привілеями і мають однакові політичні права.
Такі суспільства, у яких перехід із однієї страти до іншої є складним, називаються закритими суспільствами. Відповідно, суспільства для яких властиві вільні переходи людей вгору і вниз соціальною "драбиною", називають відкритим суспільством.
Потрібно розрізняти поняття "закрите суспільство" і "відкрите суспільство" в соціологічному і в політологічному контексті. У політологічному сенсі закрите суспільство — це таке суспільство, де ускладнене переміщення людей та інформації з однієї країни до іншої, а в соціологічному сенсі закрите суспільство — це таке суспільство, де ускладнене переміщення людей з однієї страти до іншої. Наприклад, СРСР в політологічному сенсі слова був закритим суспільством, а в соціологічному — до певної міри відкритим. Скажімо, в 20—30 рр. XX ст. за рівнем вертикальної мобільності з радянським суспільством могло зрівнятися хіба що американське.
Щоб описати соціальну нерівність, соціологи застосовують термін "соціальна стратифікація".
Соціальна стратифікація — це сукупність розміщених у вертикальному порядку соціальних прошарків (з лат. — прошарок і — роблю).
Автором терміну є американський вчений, колишній мешканець Росії, Пітірім Сорокін. Поняття "стратифікація" він запозичив з геології. У цій науці цим терміном позначають горизонтальне залягання різних шарів геологічних порід.
Пітірім Олександрович Сорокін (1889—1968) народився на Вологодщині, у сім'ї росіянина, ювеліра і селянки комі. Закінчив Петербурзький університет, магістр права. Був активістом партії правих есерів. У 1919р. заснував соціологічний факультет і став його першим деканом. У 1922 р. разом з групою учених і політичних діячів був висланий Леніним із Росії. В 1923 р. працює у США в університеті Міннесоти, а в 1930 р. засновує соціологічний факультет у Гарвардському університеті, запрошує на роботу Роберта Мертона і Толкотта Парсонса. Саме в 30—60-х рр. — пік наукової творчості вченого. Всесвітню славу йому приносить чотиритомна монографія "Соціальна і культурна динаміка" (1937—1941).
Якщо соціальна структура виникає з приводу суспільного розподілу праці, то соціальна стратифікація, тобто ієрархія соціальних груп - з приводу суспільного розподілу результатів праці (соціальних благ).
Вимірювання стратифікації.
Усі соціологи погоджуються, що в основі стратифікаційної будови суспільства закладено соціальну нерівність. Але якими є базові критерії соціальної стратифікації? Стосовно цього існують різні точки зору, адже подібно до сузір'їв, планет чи невідомих островів, які починають існувати для нас лише тоді, коли вони є відкритими і позначеними на картах, соціальні групи стають реальними як для тих, хто до них входить, так і для усіх інших людей, тільки тоді, коли їх, керуючись тими чи іншими принципами, сприймають і визнають дійсними.
Карл Маркс вважав, що стратифікація у суспільстві відбувається за такою головною ознакою, як володіння власністю. Тому його стратифікаційна структура зводилася до двох рівнів: клас власників і клас позбавлених власності на засоби виробництва (рабовласники — раби; феодали — залежні селяни; капіталісти — пролетарі).
Макс Вебер крім економічного вводить ще додаткові критерії соціальної стратифікації, такі як приналежність до статусних груп і певних політичних кіл (партій).
Найпопулярнішим є підхід, запропонований Пітірімом Сорокіном, який виділяє чотири базових критерії соціальної нерівності: дохід, влада, освіта, престиж.
Дохід — вимірюється в грошових одиницях, які отримує індивід чи сім'я за одиницю часу.
Освіта — вимірюється кількістю років навчання і його якістю.
Відтоді як основою підготовки людини до ефективної діяльності в сучасному суспільстві став процес оволодіння знаннями, спостерігається чітка тенденція до замикання нової вищої соціальної страти в собі самій. З 1970 по 1990 рр. середня вартість навчання у приватних університетах у США зросла на 474 % при тому, що середній ріст цін на споживчі товари не перевищив 248 %. У зв'язку зі зростанням цінності освіти, вища страта замикається сьогодні так само, як колись страта підприємців. Подібно до того, як на початку XX ст. дві третини вищих керівників компаній були вихідцями із заможних сімей, у 1991 р. близько половини студентів провідних університетів США були дітьми батьків, чий дохід перевищував 100 тис. дол.
Влада — вимірюється кількістю людей, на яких поширюється рішення певної особи. Термін "влада" не варто плутати з терміном "управління". Влада як соціальний феномен багатоманітна. У широкому розумінні влада — це здатність соціального суб'єкта в своїх інтересах визначати цілі і спрямованість діяльності інших соціальних суб'єктів (не зважаючи на їхні інтереси); розпоряджатися матеріальними, інформаційними і статус-ними ресурсами суспільства; формувати і нав'язувати правила і норми поведінки. Владні стосунки означають, що між соціальними суб'єктами існують такі взаємини, при яких один суб'єкт виступає як об'єкт дії іншого суб'єкта. Таким чином, влада — це можливість диктувати свою волю іншим людям, незалежно від їхнього бажання.
Отже, зазначені три критерії стратифікації мають цілком об'єктивні одиниці виміру — гроші, роки, люди. Інша ситуація з престижем.
Престиж — це повага до статусу, яка склалася в суспільстві. Вчені складають спеціальні рейтинги соціального престижу різних статусів на підставі опитувань (наприклад, колись дуже престижними вважалися професії вчителя, лікаря та ін.).
Престиж є дуже важливим критерієм соціальної стратифікації і люди докладають чимало зусиль, щоб підвищити його в очах інших. Феномен так званого демонстративного споживання описав американський соціолог Торстейн Веблен (1867— 1929). "Було би повною наївністю вважати, — казав він — нібито люди їдять чорну ікру, і щоби вгамувати голод, або купують розкішний "кадиллак", бо хочуть придбати добрий автомобіль. Очевидно, що подібні речі купують не заради задоволення основних потреб: виробництво предметів споживання виконує ще й приховану функцію — воно задовольняє прагнення людей до підвищення власного престижу".