УГОРЩИНИ
ВСТУП
ТЕКСТИ ЛЕКЦІЙ
БУДІВНИЦТВА ТА АРХІТЕКТУРИ
ТЕКСТИ ЛЕКЦІЙ
Будівництва та архітектури
Т.В.Арзуманова, Ю.В.Зайончковський, О.В.Кравченко, М.В.Корогодов, О.І.Кошкіна, Л.В.Маслова, О.М.Осіпов, О.М.Солошенко
«ІСТОРІЯ УКРАЇНИ»
(ІІ модуль)
Харків 2010
Міністерство освіти і науки України
ХАРКІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Т.В.Арзуманова, Ю.В.Зайончковський, О.В.Кравченко, М.В.Корогодов, О.І.Кошкіна, Л.В.Маслова, О.М.Осіпов, О.М.Солошенко
«ІСТОРІЯ УКРАЇНИ»
(ІІ модуль)
Рекомендовано
методичною радою університету
в якості текстів лекцій
для студентів усіх спеціальностей
(відносно вимог кредитно-модульної системи)
Харків ХДТУБА 2010
Т-31
УДК - 94 (477)
ББК – 63.3 (4 Укр.)
Рецензенти:
С.Є. Євсєєв, к.і.н., доцент кафедри Економічної теорії ХДТУБА
М.З.Бердута, к.і.н., доцент кафедри Історія України ХНУ ім. В.Н.Каразіна
Рекомендовано кафедрою Українознавства та політології
протокол № 9 від 26 квітня 2009 року
Автори: Т.В.Арзуманова
Ю.В.Зайончковський
О.В.Кравченко
М.В.Корогодов
О.І.Кошкіна
Л.В.Маслова
О.М.Осіпов
О.М.Солошенко
Т-31 Корогодов М.В., Солошенко О.М., Арзуманова Т.В. та ін. Історія Украіни (ІІ модуль): Тексти лекцій. – Х.: ХДТУБА, 2010. – 92 с.
Вивчення історії України є важливою складовою гуманітарної підготовки фахівців у ВНЗ. У текстах лекцій (модуль ІІ) висвітлюється період української історії з часів Гетьманщини і до початку ХХ ст.. (теми 6,7,8). Об’єктивно та неупереджено розглядається діяльність українських гетьманів (ІІ пол. ХVІІ – кін. ХVІІІ ст.); характеризується розвиток українських земель в складі Росії та Австро-Угорщини (ХІХ ст.); аналізуються події національно-демократичної революції та громадянської війни (поч. ХХ ст..).
Тексти з курсу “Історія України” складені за вимогою кредитно-модульної системи.
Видання розраховано на студентів технічних вузів.
© М.В.Корогодов, О.М.Солошенко, Т.В.Арзуманова та ін., 2010
Історія України – це історія українського народу на основних його землях поселення, а також історія його предків від найдавніших часів до сьогодення, а також історія українських земель, історія території, на якій перебував або перебуває український народ, інколи разом з іншими племенами чи народами, історія державної влади.
Мета курсу «Історія України» - на основі вивчення процесів формування, становлення, розвитку держави України на різних етапах її історії адаптувати студентів до пізнання сучасних політичних процесів національно-державного відродження України, її життєдіяльності як демократичної суверенної держави; формування всебічно розвиненої особистості, яка здатна активно включитись до суспільного життя, формування політичної культури, високих громадянських якостей спеціалістів на основі вивчення історії України, прищеплення навичок, використання історичних знань майбутніми спеціалістами для оптимального вирішення професійних питань.
Завдання курсу:
- проаналізувати історичний шлях України з найдавніших часів до сьогодення на основі принципів об’єктивності, історизму, логічного взаємозв’язку подій, сучасних методологічних позицій;
- на основі найважливіших подій виявити закономірності історичного розвитку України у діалектичному зв’язку із подіями всесвітньої історії, виявити особливості політичних, соціальних, культурологічних, економічних, державотворчих процесів в Україні;
- синтезувати матеріал курсу для визначення ролі та місця України в світовому процесі як минулого, так і сучасності, можливих альтернатив історичних подій, з’ясування причинно-наслідкових зв’язків історичного розвитку.
«Історія України» - важлива частина гуманітарної та світоглядницької підготовки студентів у технічному вузі. «Історія України» має тісний взаємозв’язок з іншими суспільними дисциплінами: філософією, економічною теорією, політологією, політичною географією та ін.
Болонський процес, який широко запроваджується у вищих навчальних закладах України, передбачає активну самостійну роботу студентів щодо вивчення та більш глибокого засвоєння тем курсів.
Підготовлене колективом кафедри навчальне видання є логічним продовженням «Текстів лекцій з курсу «Історія України» (І модуль) для студентів усіх спеціальностей (відносно вимог кредитно-модульної системи)», в якому було надано матеріал перших п’яти тем курсу з історії України з найдавніших часів до середини XVII ст. У другій частині видання для самостійної роботи студентам представлено 6, 7 та 8 теми з курсу «Історія України», які об’єднані в другий змістовний модуль: «Розвиток українських земель з другої половиниXVII – до 20-х років ХХ століття». До текстів лекцій,
відповідно до програми дисципліни, внесено базовий матеріал курсу «Історія України», який ґрунтовно та всебічно висвітлює події української історії за часи Гетьманщини, під владою Росії та Австро-Угорщини, в період Національно-визвольних змагань початку ХХ ст.
Структура видання поєднує високу інформативність із логічністю та дохідливістю викладання матеріалу. До кожної теми подано план, питання якого систематизовано, ґрунтовно та всебічно висвітлюються з позицій сучасної історичної науки та методології. В кінці кожного питання зроблені узагальнення, а в кінці теми – висновки. Для з’ясування студентами рівня засвоєння ними матеріалу теми подані питання для самоконтролю знань.
Матеріал видання допоможе студентами під час підготовки до семінарських занять, контрольних робіт, у процесі виконання самостійних, творчих завдань та під час розробки теми індивідуального навчально-дослідного завдання і т.ін.
Тема 6 УКРАЇНСЬКА КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА (ІІ половина ХVII –
кінець ХVIIІ ст.)
1 Воєнні дії 1654- 1656 рр. Віленська угода.
2 Діяльність гетьманів (ІІ половина ХVII – кінець ХVIIІ ст.). Поступове обмеження автономії України.
3 Ліквідація царизмом автономії України в кінці ХVIIІ ст.
4 Гайдамацький рух.
5 Возз'єднання Правобережної України з українськими землями в складі Російської держави.
6 Культура України в ІІ половині ХVII-XVIII ст.
Воєнні дії 1654 - 1656 рр. Віленська угода.Рішення Переяславської Ради Польща не визнала, і вже 23 лютого 1654р. король видав універсал до українського народу з закликом повернутися у польське підданство. З 1653р. готувалася до війни і Росія. Вона розраховувала повернути втрачені в попередніх війнах землі та приєднати нові.
Головне російське військо, що налічувало 40 тисяч осіб навесні 1654р. вирушило на Смоленщину та Білорусію. З українського боку виступило 20 тисячне козацьке військо під керівництвом І.Золотаренка. За активної підтримки і допомоги місцевого населення російські війська та українські козаки протягом 1654-1655 років зайняли Смоленщину та майже всю Білорусію.
На заході України воєнні дії спочатку протікали мляво. Влітку 1654р. українські полки визволили Волинь. Після літнього затишшя восени 1654р. на Поділля та Брацлавщину рушили польські війська, руйнуючі українські міста і знищуючі українське населення. Взимку польська армія об’єдналась з татарами, взявши в облогу Умань. На допомогу вирушило 10-тисячне російське стрілецьке військо та козаки на чолі з Б.Хмельницьким. Поляки, знявши облогу, зустріли україно-російську армію під м. Охматовим на Черкащині.
Битва завершилась із незначною перевагою Б.Хмельницького, однак , через утому армії він не зміг скористуватися перемогою і остаточно розгромити поляків. Втім, поляки разом з татарами змушені були відступати з Правобережної України за Буг.
У серпні-вересні 1655р. козацькі полки та російські війська визволили з під влади Польщі Поділля та Східну Галичину (19 вересня українська армія вщент розбила коронне польське військо під Городком) і підійшла до Львова. Щоб не заподіяти місту великої шкоди під час штурму, Б.Хмельницький погодився на переговори зі львівською владою, отримав викуп та відступив від міста. Після перемоги в битві під містечком Озерна Б.Хмельницький уклав угоду з кримським ханом, яка передбачала невтручання Криму в війну України й Москви проти Польщі.
Успішними воєнними діями україно-російських сил скористалась Швеція, яка розпочала війну проти Польщі. Царський уряд припинив воєнні дії проти Польщі і оголосив війну Швеції.
24 жовтня 1656р. у Вільно було укладене перемир’я між Росією та Річчю Посполитою. Козацькі посли навіть не були допущені на переговори, що було грубим порушенням «Березневих статей». За Віленською угодою припинялися воєнні дії. Обидві країни зобов’язувалися не вступати в переговори про мир зі Швецією. Російські дипломати погодилися на пропозицію поляків про обрання царя королем Польщі, а польські - вимагали добитися повернення їм України. Сам факт обговорення цього питання надзвичайно занепокоїв українське суспільство. Примирення з Польщею перекреслювало плани об’єднання всієї України в єдиній державі і фактично було розцінено як порушення україно-російської угоди. Обурення Б.Хмельницького не знало меж. Гетьман вирішив шукати нових союзників проти Польщі. Реальними претендентами були обрані Трансільванія та Швеція. У жовтні 1656 р. був укладений військовий союз із Трансільванією (яка, в свою чергу, з грудня 1656 р. стала офіційною союзницею Швеції) проти Польщі. Велись і активні переговори зі Швецією. Однак, шведи, претендуючи на всі польські землі, до червня 1657 р. не погоджувалися визнати за гетьманом усіх українських етнічних територій. Проте українські війська в союзі зі шведською та трансільванською арміями влітку 1657 р. успішно воювали на території Польщі і Білорусії. Однак після нападу на Швецію з боку Данії шведи відвели свої війська, а трансільванський князь перед загрозою татар почав переговори з поляками. Козаки повернулися в Україну.
Діяльність гетьманів (ІІ половина ХVII – кінець ХVIIІ ст.). Поступове обмеження автономії України. В 1657 році помирає Богдан Хмельницький. Він зробив спробу відновити українську державність, але не встиг об’єднати всі українські землі та захистити їх від зазіхань сусідів. Ці завдання мали вирішити його наступники. Тим часом з’ясувалось, що старшина зовсім неоднорідна в баченні майбутнього України. Не знайшлося й керівника, подібного Б.Хмельницькому, який би зміг об’єднати її та стримати від розбрату. Ще за життя Б.Хмельницького, в квітні 1657р., Старшинська Рада прийняла рішення
передати владу 16-річному Юрію Хмельницькому. Втілення тієї ухвали в життя означало б запровадження спадкоємності гетьманської влади, тобто встановлення в Україні монархічної форми правління.
Однак після смерті Б.Хмельницького ситуація змінилась. Насправді ж хворобливий Юрій не влаштовував нікого і вже наприкінці серпня 1657р. гетьманська булава перейшла до одного з найбільш впливових представників старшини – Івана Виговського (1657-1659 рр.), який за часи Визвольної війни пройшов шлях від татарського полоняника до генерального писаря і правої руки Б.Хмельницького. У вересні 1657р. Старшинська Рада у Чигирині обрала І.Виговського гетьманом до повноліття Ю.Хмельницького, а на Старшинській Раді Корсуні у жовтні він був проголошений повноправним гетьманом.
У зовнішній політиці І. Виговський продовжував зовнішньополітичний курс Б.Хмельницького, спрямований на зміцнення особистої влади гетьмана і укріплення Української державності. Вже на Корсунській раді на противагу російському впливові було оформлено договір зі Швецією, який передбачав створення україно-шведського військово-політичного союзу з метою забезпечення незалежності та територіальної цілісності України. Рада ухвалила також відновити союз із Туреччиною і Кримським ханством, укласти перемир’я з Польщею. Водночас гетьман намагався уникнути ускладнень у відносинах з Москвою. В свою чергу, царський уряд хотів скористатися зміною гетьмана, щоб урізати українські права. У Москві довго зволікали з визнанням І.Виговського гетьманом, вимагаючи від нього багатьох поступок: введення до найбільших українських міст московських залог на чолі з воєводами, проведення повторних гетьманських виборів за участю царських представників тощо.
У внутрішній політиці І.Виговський прагнув передусім задовольнити інтереси старшинської верхівки, надаючи їй різні пільги і земельні володіння. Такі дії спричинили невдоволення незаможного козацтва та селянства. Ситуацією скористалися полтавський полковник Мартин Пушкар, який сам прагнув гетьманської булави, та запорозький отаман Яків Барабаш. За підтримки Москви вони організовують заколот, оволодівши територіями Полтавського та Лубенського полків. За рахунок значних поступків (збільшення російських гарнізонів в українських містах, зростання податків і т.д.) І.Виговському вдалося домовитися з Москвою. У лютому 1658р. він скликав у Переяславі нову Раду, яка підтвердила його повноваження. Для зміцнення свого становища, І.Виговський уклав союз із Кримським ханом. За підтримки татарських загонів та сербських найманців у травні 1658р. він розгромив внутрішню опозицію (М.Пушкар загинув, Я.Барабаш потрапив у полон і був страчений) і зруйнував Полтаву. Однак союз з Кримським ханством відштовхнув від І.Виговського багатьох його прихильників. Дії московського уряду не раз порушували «Березневі статті», ясно показували його небажання рахуватися ні з підписаними домовленостями, ні з українською автономією взагалі. Тому, за підтримки старшинської верхівки, було вирішено порвати з Росією і відновити державний зв’язок із Польщею. До боротьби з Московією
І.Виговський спробував залучити Річ Посполиту, підписавши з нею Гадяцький договір (6 вересня 1658р.). Договір забезпечував Україні широку автономію у складі Польщі. За його умовами на території козацької держави – Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, утворювалось «Велике Князівство Руське» - вся влада належала гетьману та його адміністрації. Польська шляхта діставала право зайняти свої маєтки в Україні і поновити експлуатацію селян. Козацькій старшині польський уряд обіцяв зрівняння в правах з польською шляхтою. В Україні повинна була існувати власна державна скарбниця, карбуватися власна монета, існувати своя армія (30-тисячне козацьке військо та 10 тисяч найманців), діяти найвищий судовий трибунал. Церковна унія скасовувалась, а православна церква в усьому зрівнювалась з католицькою. Забезпечувались питання освіти, включаючи заснування двох університетів. Таким чином, Гадяцький договір узаконював українську державність і забезпечував можливість боротьби за об’єднання всіх українських земель.
Однак Гадяцька угода не була втілена в життя. Російський цар видав грамоту до українського народу, а гетьман – маніфест до європейських урядів в яких звинувачували один одного в зраді та порушенні Переяславських домовленостей 1654р. Спроба І.Виговського вигнати московські гарнізони з Києва та Лівобережжя закінчилась невдачею. Та головного противника гетьман мав у самій Україні. Надзвичайно сильні антипольські настрої в українському суспільстві зумовили неприйняття договору переважною більшістю населення. Польська сторона також не збиралась реалізовувати державну рівноправність України. Усе це унеможливило реалізацію договору. У вересні 1659р. відбулись дві загальновійськові Ради. Гадяцький договір було визнано не дійсним, І.Виговського скинуто з гетьманства. І.Виговський утік у Польщу і в 1664 р. був розстріляний особистими ворогами.
Тим часом, Лівобережну Україну зайняли російські війська. У вересні 1659р. новим гетьманом було обрано 19-річного Ю.Хмельницького, який спочатку проводив політику лояльності до Росії. Своє гетьманування Ю.Хмельницький розпочав з укладання нового договору з Москвою. Він прагнув рівноправних та взаємовигідних умов, які б дали змогу зберегти незалежність Української держави у конфедерації з Московією. Але російський уряд, відчуваючи свою перевагу, нав’язав йому новий договір, що надавав Україні лише обмежену автономію у складі Росії. У Переяславських статтях (1659р.) підтверджувалися козацькі права та вільності. Разом з тим, посилювалась влада російського уряду і обмежувалися повноваження козацько-старшинської адміністрації: гетьман не мав права зносин з будь-якою державою і можливості приймати послів, оголошувати війну або надавати військову допомогу сусіднім державам; царські воєводи з військами, крім Києва, розташовувалися у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані; без царського дозволу заборонялось переобирати гетьмана, призначати і зміщати генеральну старшину та полковників; Київський митрополит визнавав зверхність московського патріарха (Українська православна церква відкинула цю статтю як неправомірну).
Отже, за Переяславськими статтями, Українська держава втрачала незалежність, перетворюючись на автономну частину Російської держави.
Польща не хотіла миритися із втратою України. Щоб знайти привід для нової війни за українські землі, польський король у квітні 1660 р. уклав мир зі Швецією і почав наступ на Правобережну Україну. Ю.Хмельницький не зміг чітко визначити зовнішньополітичну орієнтацію і тому діяв повільно і нерішуче. Основні події компанії відбулись в районі Чуднова на Волині.
Вони закінчилися розгромом російських військ і підписанням у жовтні 1660 р. Слободищенського трактату (трактат розроблявся на основі Гадяцького договору, однак, із суттєвими змінами). Ліквідувався пункт про «Велике Князівство Руське». На Правобережній Україні розташовувалась польська наймана армія (жовніри), яка грабувала населення. Польські пани повертали свої маєтки.
Внутрішнє становище козацької держави ще більше ускладнилося – виникла загроза перетворення українських територій на арену боротьби між Росією та Польщею.
Підписання Слободищенського трактату викликало масове повстання проти гетьмана. Рядові козаки та старшина відмовлялися визнавати владу Ю.Хмельницького. Не здатний керувати ситуацією, молодий гетьман після двох спроб поширити свою владу на Лівобережжя (походи на Лівобережну Україну 1661-1662 рр. закінчилися невдачею), відмовився від гетьманства і в 1663 р. постригся в ченці під ім’ям Гедеон.
Після його відходу Гетьманщина фактично поділилась на Правобережну і Лівобережну. Причому, лівобережна старшина орієнтувалась переважно на Росію, правобережна – на Польщу.
Гетьманом Правобережжя став, обраний на початку 1663 р. в Чигирині, колишній переяславський полковник Павло Тетеря. Лівобережне козацтво, не прийнявши Переяславського договору 1659 р., продовжувало визнавати владу російського царя. П.Тетеря проводив політику, спрямовану на об’єднання Правобережної і Лівобережної України під своєю владою. Для цього він намагався заручитися підтримкою наказного лівобережного гетьмана Якима Сомка, згуртувати навколо себе старшинську верхівку, обіцяючи їм гроші і землі, пробував знайти підтримку у Польщі та Туреччини. Це відштовхнуло від П.Тетері частину козаків, що орієнтувалися на лівобережне козацтво. Разом із польськими і татарськими військами гетьман спробував установити свою владу на Лівобережжі, але його похід закінчився провалом – в 1664-1665 роках піднялася хвиля повстань. Хоча народні повстання були придушені, а територія Правобережжя перетворилась на руїни, наростаюче народне незадоволення, підтримане запорожцями під проводом І.Сірка і лівобережним гетьманом І.Брюховецьким, змусило П.Тетерю в червні 1665 р., утекти до Польщі. Правобережжя залишилось без гетьмана.
На Лівобережній Україні в квітні 1662 р. на Старшинській раді у Козельці переяславський полковник Я.Сомко був обраний гетьманом. Московський уряд, не довіряючи новому гетьману, не визнав законного його обрання. У Росії хотіли бачити гетьманом Івана Брюховецького. Брюховецький розумів, що навіть за підтримки московської влади, все ж обирати на гетьманство його має козацтво. Зваживши на внутрішньополітичну ситуацію, він брехливими обіцянками прихилив на свій бік Запорізьку Січ, козацькі низи та міщанство.
У червні 1663 р. на «чорній» раді в Ніжині І.Брюховецький завдяки демагогічним обіцянкам та підтримці російських воєвод здобув перемогу над Я.Сомком.
Так, в 1663 р. Українська держава остаточно розкололась: Правобережжя залишилось у складі Польщі, а Лівобережжя – у складі Росії. Кожна частина мала свого гетьмана, генеральну старшину, полково-сотенну організацію, користувалась певною автономією. Між тим, і Росія, і Польща хотіли поширити свою владу на всю Україну. Тому кожна із сторін розпочала боротьбу за приєднання іншої. Вона ускладнювалась появою все нових претендентів на гетьманську булаву, народними рухами і виступами непокірної старшини, втручанням сусідніх держав. Боротьба, що тривала майже чверть століття, призвела до зруйнування господарства, спустошення великої частини України. «Руїна» - таку назву отримав відповідний період історії України.
Отримавши гетьманську булаву, І.Брюховецький дуже швидко зрікся передвиборних обіцянок і втрачав довіру козацтва. Щоб зміцнити особисту владу, він першим з українських гетьманів поїхав для свого затвердження до Москви, де одержав титул боярина. Якомога прагнучи задовольнити бажання царського уряду, в грудні 1665 р. він підписав Московські статті, які значно обмежили суверенітет Гетьманщини.
За Московськими статтями московські воєводи й залоги отримували право перебувати крім Києва (за Березневими статтями 1654 р.), Чернігова , Ніжина, Переяслава, Умані, Брацлава (за Переяславськими статтями 1659 р.) ще й у Полтаві, Кременчуку, Новгород-Сіверському, Острі, Гадячі, а також у Кодаку на Запоріжжі. Росія отримувала право втручатися в місцеві справи, зокрема, збирання податків покладалося на московських воєвод, а збори повністю мали надходити до царської казни. Царські війська знаходились на повному утриманні місцевого населення. Підтверджувалося право козаків обирати гетьмана, але кожен обраний гетьман повинен був їхати на затвердження до Москви. Крім того, вибори царя могли відбуватися лише з дозволу царя та в присутності царського представника. Гетьман позбавлявся права надавати містам самоврядування, яке тепер могло надаватися лише царською жалуваною грамотою. Київський митрополит мав призначатися з Москви, отже, мусив підлягати московському патріархові.
Таким чином, договір підтверджував привілеї козацької старшини, але посилював адміністративну і фінансову залежність гетьманського уряду від російської влади, ще більш обмежуючи українську державність.
Козацтво, включаючи частину старшин, було обурене політикою гетьмана. До того ж І. Брюховецький забув про свої передвиборчі обіцянки полегшити становище бідноти, а з неугодною старшиною розправлявся як хотів. Та найбільший протест в Україні викликали умови перемир’я Росії та Польщі, укладеного в с. Андрусові під Смоленськом в січні 1667 р. Договір, який здебільшого стосувався України, був укладений таємно, без погодження з українською стороною. За умовами Андрусівського перемир’я воєнні дії між Росією та Польщею припинялися (встановлювалося перемир’я на 13,5 років). Під владою Московії залишалася Лівобережна Україна, їй поверталися Сіверщина, Смоленщина та на два роки Київ. За Польщею закріплювалися землі Білорусі й Правобережної України. Запорізька Січ переходила під контроль обох держав.
Андрусівським перемир’ям Росія остаточно відмовилась від свого зобов’язання про допомогу Україні в боротьбі з Річчю Посполитою, що складало основу Переяславського договору 1654 р. Крім того, Андрусівський договір перекреслював більшість здобутків українського народу, завойованих майже 20-річною боротьбою, узаконював і закріплював насильницький поділ українських земель між Польщею та Росією, надзвичайно ускладнював визвольні змагання українців – адже для побудови незалежної державності необхідно було подолати опір двох держав.
І.Брюховецький вирішив скористатися народним обуренням, щоб врятувати свій авторитет. На початку 1668 р. він очолив повстання проти Москви, повиганяв воєвод з більшості міст, установив зв’язки з П.Дорошенком, Туреччиною, Кримом.
Тим часом, на Правобережжі новим гетьманом в 1665 р. було обрано генерального осавула Петра Дорошенка. Ставши гетьманом після втечі П.Тетері, П.Дорошенко послідовно проводив політику на об‘єднання під своєю владою всієї України. Для досягнення цієї мети він випробував усі можливості політичної комбінації. Спочатку він визнав залежність від Польщі, що дозволило йому отримати передишку - набратися сил для подальшої діяльності.
У лютому 1666 р., Старшинська рада підтримала політичну програму, висунену П.Дорошенком: припинити відносини з Польщею, виступити на Лівобережжя, щоб об’єднати його з Правобережжям під єдиною булавою, зближення з турецьким султаном, який запропонував йому прийняти турецький протекторат в обмін на надання військової допомоги.
У 1667 р. після укладання Андрусівського миру П.Дорошенко запропонував російському уряду свою допомогу у визволенні всіх українських земель. За це він вимагав від царя гарантування Україні автономного статусу і визнання П.Дорошенка загальноукраїнським гетьманом. Після відмови Росії він вів боротьбу за визволення Правобережжя від поляків за допомогою татар. Однак татарські грабежі відштовхнули населення від П.Дорошенка.
Уклавши союз з лівобережним гетьманом І.Брюховецьким, П.Дорошенко в 1668 р. перейшов на лівий берег Дніпра. Як тільки війська зустрілися, лівобережні козаки вчинили бунт, убили І.Брюховецького і проголосили П.Дорошенка гетьманом усієї України. Однак П.Дорошенко незабаром змушений був повернутися на Правобережжя. На заході пішли в наступ війська Речі Посполитої. Незалежна політика П.Дорошенка викликала незадоволення його союзників – кримських татар. Вони вирішили підтримати на гетьманство січового писаря П.Суховія. У 1669 р. П.Дорошенко за допомогою І.Сірка , однак, був змушений відразу розпочати боротьбу зі ставлеником Польщі М.Ханенком. Восени 1669 р. П.Дорошенко в союзі з Туреччиною почав війну проти Польщі. Турецькі та українські війська заволоділи Поділлям, Волинню та Східною Галичиною. Польща змушена була підписати Бучацький мирний договір 1672 р., за яким вона відмовлялась від претензій на Правобережну Україну.
Але в боротьбу за Правобережну Україну вступила Росія – до початку березня 1674 р. російська армія заволоділа основними містами Правобережжя. Втручання турецьких військ врятувало П.Дорошенка, але його авторитет було остаточно підірвано – правобережне населення масово переселялося на Лівобережжя та Слобожанщину. Від П.Дорошенка відійшли навіть найближчі однодумці. В 1674 р. на раді старшин лівобережного козацтва в Переяславі, в якій брала участь і частина правобережної старшини, І.Самойлович був проголошений гетьманом «обох боків Дніпра». Восени 1675 р. П.Дорошенко на раді правобережної старшини в Чигирині змушений був заочно присягнути на вірність царю. Однак московський уряд зажадав від П.Дорошенка з’явитися на Лівобережжі і капітулювати особисто перед І.Самойловичем і царським представником. Після відмови П.Дорошенка російська армія взяла в облогу гетьманську резиденцію – Чигирин. В 1676 р. П.Дорошенко змушений був зректися гетьманства. Він був відправлений на почесне заслання в Москву, у 1679-1682 рр. був воєводою у В’ятці.
Утративши П.Дорошенка, Туреччина не бажала втрачати ще й Правобережжя. Вона проголосила новим гетьманом Ю.Хмельницького (1677 – 1681 рр.), який давно був захоплений у полон татарами. Величезна турецько-татарська армія здійснила в 1677-1678 рр. два походи на Чигирин, зрештою захопила його, але далі просунутися не змогла через стійкий опір російських та лівобережних полків. В 1681 р. турки переконалися в непотрібності Ю.Хмельницького, схопили та стратили його.
Після повернення П.Дорошенка на Правобережжя, на Лівому березі Дніпра наказним гетьманом залишився Дем’ян Многогрішний, поставлений П.Дорошенком, але змушений був визнати зверхність Росії. На раді у Новгород-Сіверському в грудні 1668 р. Д.Многогрішного було обрано гетьманом Лівобережної України. Переговори між московським урядом і новообраним гетьманом завершилися укладанням Глухівських статей (березень 1669 р.). За Глухівськими статтями московські воєводи залишалися тільки в п’яти українських містах (Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Острі),причому
вони не мали права втручатися у справи місцевого врядування. Встановлювався козацький реєстр в 30 тисяч, а гетьманові дозволялось утримувати 1-тисячне наймане військо. Гетьман не мав права зносин з іноземними державами, але гетьманські посли повинні були запрошуватися на посольські з’їзди, де вирішувалися питання, пов’язані з Україною. Обмежувався перехід селян у козацтво (гетьман зобов’язувався повертати до Росії селян-втікачів).
Д.Многогрішний намагався зміцнити свою владу, спираючись на полковників, сотників, своїх родичів, наділяючи їх маєтками. У відносинах з Росією він намагався проводити незалежну політику, рішуче виступав проти всіляких територіальних поступок Росії польській стороні за рахунок України. Розчарувавшись у стосунках з Москвою, в 1671 р., Д.Многогрішний пішов на зближення з П.Дорошенком, плануючи спільний виступ проти Польщі.
Авторитарні методи правління гетьмана , зосередження влади в руках багатьох чисельних родичів Д.Многогрішного викликали заколот серед вищої старшини, яка обвинуватила його в зраді Москві і домоглася арешту гетьмана. Царський суд засудив Д.Многогрішного до страти, яка була замінена засланням до Сибіру.
Лівобережним гетьманом козацькі старшини на раді в Конотопі в червні 1672 р. обрали генерального суддю Івана Самойловича. Були підтверджені Глухівські статті з певними змінами, 10 пунктів нової угоди отримали назву - Конотопські статті. За новою угодою гетьманові заборонялося без царського наказу та Старшинської ради висилати посольства до інших держав, а також підтримувати стосунки з Дорошенком. Гетьманові не дозволялось позбавляти старшину посад, карати без згоди Старшинської ради або вироку військового суду. Українські посли не мали права брати участь в переговорах із представниками польського уряду в Москві у справах стосовно України.
Характерною рисою 15-літнього гетьманування І.Самойловича було його прагнення створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою.
У своїй політиці І.Самойлович спирався на вузьке коло вищої старшини, що складалося переважно з його родичів, активно розширював привілеї старшини, щедро роздавав їм землі. Він припинив скликання Генеральної військової ради, а всі державні питання вирішував із Старшинською радою. І.Самойлович намагався поширити свою владу на всю Україну, ведучи боротьбу як проти Січі, що не визнавала його владу, так і проти гетьмана Правобережної України П.Дорошенка. У 1674 р. за підтримки російської армії І.Самойлович вторгся на Правобережжя, підкоривши своїй владі територію 10 правобережних полків. У тому ж році в Переяславі він був проголошений гетьманом всієї України.
На чолі козацького війська І. Самойлович брав участь у походах 1677-1678 рр., зупинивши просування турецьких військ у середину Правобережної України.
Під час правління І.Самойловича між Росією та Польщею було підписано «Вічний мир» в 1686 р. Він підбивав підсумок багаторічної боротьби цих двох держав за оволодіння українськими землями в період Руїни. Це був період турецької та татарської агресії, яка загрожувала не тільки Україні та Росії, а й
європейським державам. Для спільної боротьби проти Кримського ханства та султанської Туреччини буда створена так звана «Священна ліга», війська якої під Віднем розгромили в 1683 р. велику турецько-татарську армію. Внаслідок цієї перемоги Польща відновила свою владу на Правобережній Україні і стала шукати шляхів до підписання з Росією тривалого миру, замість Андрусівського перемир’я. В результаті переговорів у Москві між Польщею та Росією в травні 1686 р. був укладений «Трактат про Вічний мир». За ним Польща визнавала за Росією Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом та Стародубом. Польська сторона також відмовлялась від претензій на Київ, за що отримувала грошову компенсацію. Північна Київщина, Волинь і Галичина залишалися під владою Польщі. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між двома державами. Поділля залишалось під владою Туреччини (з 1699 р. воно перейшло до Польщі). Отже, «Вічний мир» ускладнював ситуацію в Україні – остаточно затверджував розчленування України.
Улітку 1687 р. разом з російською армією українське козацтво на чолі з І.Самойловичем виступило в похід на Крим. Кримський похід був невдалим, і вся відповідальність за це була покладена на українського гетьмана. За доносом групи старшин, які обвинуватили гетьмана у змові з татарами, у 1687 р. І.Самойлович був заарештований і засланий до Тобольська, де невдовзі помер.
У липні 1687 р. на Старшинській раді в таборі на р. Коломак було обрано нового гетьмана Івана Мазепу. Своє гетьманування І.Мазепа розпочав з підписання Коломацьких статей, які створювалися на основі Глухівських статей з додатками, виконаними за гетьмана І.Самойловича. За Коломацькими статтями гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина – переобирати гетьмана. Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Гетьману заборонялося мати зносини з іноземними державами, він не повинен був порушувати умови «Вічного миру». На вимогу царя українське військо повинно було вирушати у військові походи проти Криму. Старшина і козаки повинні були стежити за гетьманом і доносити цареві про спроби зради з його боку. Московські воєводи з царськими військами залишалися в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині й Острі, хоча за договором вони не повинні були втручатися в місцеві справи. Для «охорони» гетьмана виділявся полк московських стрільців, який козацтво повинне було утримувати за свій рахунок. Козацькі старшини отримували різні привілеї, зокрема, звільнення від податків та натуральних повинностей, повне володіння своїми маєтками. На гетьмана було покладено обов’язок суворо заборонити українським купцям торгівлю тютюном та горілкою в Росії та будь-яку торгівлю з Кримом.
Отже, Коломацькі статті визначали гетьманський уряд як слухняне знаряддя для здійснення в Україні російської політики, спрямованої на ліквідацію української державності.
На початку гетьманування І.Мазепа вважав, що зможе втілити свої плани щодо України тільки в спілці з Москвою. Він сподівався поширити територію Гетьманщини на відвойовану в Польщі Правобережну Україну, на степову смугу вздовж Чорного та Азовського морів, якою володіли Крим та Османська Імперія. Відповідно до угоди з Москвою, українські козацькі загони надавали допомогу царській армії у походах проти Криму. Під проводом І.Мазепи українські полки в 1689 р. взяли участь у другому Кримському поході, який закінчився невдало і мав негативні наслідки для України: загострилось внутрішнє становище козацької держави – населення обурювали величезні витрати, пов’язані з спорядженням козацької армії, присутність на українських землях численних підрозділів російської армії. В 1695-1696 рр. відбулось два Азово-Дніпровських походи, що принесли Росії певні надбання, але не розв’язали завдання виходу до Чорного моря.
Характерною рисою внутрішньої політики І.Мазепи було прагнення об’єднати землі Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя, Слобожанщини в єдиній Україні – державі західноєвропейського зразка зі збереженням козацького устрою. Мазепа, заручившись підтримкою російського царя Петра І, при зміцненні своєї влади спирався на старшину, шляхту, духовенство, активно роздаючи їм військові і селянські землі. За покровительства І.Мазепи були відновлені панщина та фізичні покарання селян і т.д. Почастішали випадки прямого насильницького захоплення старшиною і шляхтою селянських та козацьких наділів. При цьому податок на земельну власність рядових козаків за роки правління І.Мазепи збільшився в 2 рази. Все більш виразною ставала тенденція перетворення тимчасових (рангових) маєтків на постійні. Майнова нерівність серед козацтва була узаконена в 1698 р. Відповідно до майнового стану, всіх козаків розділили на виборних (які несли військову службу) і підпомічників (які господарювали, забезпечуючи виборних спорядженням та коштами для несення служби). В 1700 р. відповідний розподіл був поширений і на Слобожанщині.
Одним із найважливіших напрямків загальної державної політики гетьмана була культурно-освітня діяльність. Діяльність І.Мазепи змінила архітектурне обличчя багатьох міст: Києва, Чернігова, Переяслава, Глухова, Батурина та ін. Будувалися нові храми, відбудовувалися церкви княжої доби. Не менш ніж церквами й монастирями гетьман опікувався Києво-Могилянською академією. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, друкарства І.Мазепа вкладав величезні кошти.
Значна частина українців вважала І.Мазепу прихильником російського царату. За час гетьманування він зосередив в своїх руках величезну особисту владу, жорстоко придушуючи конкурентів та незадоволених його авторитарним правлінням.
Прагнучи об’єднати всі українські землі під однією булавою, Мазепа ніколи не випускав з-під уваги Правобережну Україну. Наприкінці ХVII ст. більшість правобережних земель було спустошено. Це непокоїло польський уряд, який розумів необхідність заселення краю. Заохочуючи заселення пусток, польський
уряд в 1685 р. надав козакам «давні привілеї і вольності». Згідно з ухвалою, козаки створювали на заселених ними землях власний полково-сотенний устрій. Так, були створені чотири полки: Богуславський, Брацлавський, Корсунський, Фастівський (Білоцерківський). Відновлені полки були не тільки військовими, а й адміністративними одиницями.
У 1699 р. Польща уклала мирну угоду з Османською імперією і тому не відчувала більше потреби в козацтві. Сейм ухвалив ліквідувати правобережне козацтво, полки було розпущено. Після захоплення польськими військами в 1702 р. декількох козацьких міст на Правобережній Україні почалося антипольське повстання на чолі з Семеном Палієм. Цей визвольний рух мав не меті визволення Правобережної України від польського панування та об’єднання з Лівобережною Гетьманщиною.
У липні 1702 р. повстання охопило Київщину, а на початку 1703 р. повстанці вже контролювали значну частину Правобережної України. Повстанський рух поширився на Волинь та Поділля, дійшов до Галичини. Повстанці ставали союзниками шведів, які на той час перебували в стані війни з поляками. Оскільки в 1700 р. розпочалась Північна (русько-шведська) війна, це занепокоїло російський уряд, який для надання допомоги польській стороні направив війська І.Мазепи. Навесні 1704 р. вони зайняли Київщину та Волинь. Семена Палія було заарештовано і відправлено до Сибіру. Польща, значну частину якої вже окупували шведські війська, не могла реально претендувати на Правобережну Україну. За таких обставин Правобережжя опинилось під владою І.Мазепи і від 1704 до подій 1708-1709 рр. фактично ввійшло до складу Гетьманщини.
Українські козаки були змушені, відстоюючи інтереси Москви, воювати на теренах Росії, Прибалтики, Польщі, що лягало важким тягарем не плечі українців: дуже часто козаків використовували як дешеву робочу силу на будівництві доріг, фортець, укріплень; українське населення за власний кошт споряджало козацькі війська для щорічних походів. Причому, козацькі загони підпорядковувалися російським офіцерам, а козаки не отримували платню. Протягом 1689-1701 рр. І.Мазепа разом із російською армією брав участь у 20 походах проти Туреччини та Кримського ханства. Такі війни, в яких активну участь брали українські козаки, не відповідали інтересам України. Єдиною метою цих походів була демонстрація гетьманом своєї лояльності російському цареві. У результаті як серед рядового козацтва, так і серед значної частини старшин, ширилося незадоволення політикою гетьмана. Охоплена антимосковськими настроями, старшина чинила тиск на І.Мазепу, який, звісна річ, і сам розумів згубність відносин України з Росією.
Сподіваючись вивести Гетьманщину з-під влади царя, І.Мазепа в 1704-1705 рр. удався до таємної дипломатії з противниками Московської держави. Так, в 1705 р. він налагодив відносини з польським королем Станіславом Ліщинським – прибічником шведів, через якого сподівався встановити стосунки зі Швецією. Завдяки посередництву польської сторони, в 1706 р. І.Мазепа розпочав таємні переговори зі шведським королем Карлом ХІІ.
У 1708 р. шведський король почав вторгнення в Росію через Литву та Білорусію, що входили до складу Речі Посполитої. На початку похід складався вдало, але після низки поразок Карл ХІІ вирішив повернути на Україну, сподіваючись забезпечити тут свою армію провіантом, посилити її польськими військами та козацькими загонами. Шведський король також розраховував на допомогу Криму та Туреччини – давніх ворогів як Польщі, так і Росії. Проте, І.Мазепа такий розвиток подій вважав передчасним, бо перебування шведської армії на території України означало, що саме тут розгорнулися воєнні операції російсько-шведської війни. Він звернувся до Петра І з проханням надати військову допомогу послабленому безперервними походами козацькому війську. Однак російський цар відмовив у наданні військової допомоги, тим самим порушивши один із основних пунктів угод між царським урядом і гетьманами, згідно з якими Росія брала на себе зобов’язання захищати територію Гетьманщини від зовнішніх ворогів. До того ж І.Мазепа отримав звістку про плани Петра І ліквідувати Гетьманщину і використати територію України як плату за залучення можливих європейських союзників у війні проти Швеції.
Отже, похід шведського короля на Москву через Україну спонукав українського гетьмана до рішучих дій щодо визволення Гетьманщини. І.Мазепа вирішив об’єднатися зі шведами для війни проти Московії. В жовтні 1708 р. після тижневих переговорів між Карлом ХІІ та І.Мазепою було укладено договір, який передбачав: Україна має бути незалежною та вільною; усі захоплені Росією землі (території колишньої Київської Русі) мають бути поверненими Україні; І.Мазепа визначався довічним князем України; шведський король брав на себе зобов’язання захищати країну від усіх ворогів і надавати їй допомогу на прохання гетьмана; шведський король не має права претендувати на титул князя чи командувача збройних сил князівства; шведські війська розташовувалися в п’яти українських містах – Стародуб, Мглин, Батурин, Полтава, Гадяч.
Для більшості українців перехід на бік шведів був несподіваним і незрозумілим – до шведів населення ставилося частіше як до загарбників, а не як до союзників. Загалом за Мазепою пішло понад 10-20 тисяч козаків, включаючи і запорожців.
У відповідь на дії І.Мазепи, Петро І Звернувся до українців з численними відозвами, в яких звинувачував гетьмана в зраді і бажанні віддати Україну Польщі, поновити уніатство. Російський цар наказав зруйнувати гетьманську резиденцію – Батурин.
Згідно з іншим наказом Петра І в листопаді 1708 р. на Старшинській раді в Глухові було обрано нового гетьмана Стародубського полковника Івана Скоропадського.
Участь запорожців на боці І.Мазепи та шведських військ привела до зруйнування за наказом Петра І Чортомлицької Січі в травні 1709 р. Виконуючи царський наказ, московське військо стратило усіх полонених, вщент зруйнувало січову фортецю, спалило курені та військові будівлі.
Гармати, скарб і прапори було вивезено.
Рятуючись від царських репресій, запорожці під керівництвом кошового отамана Костя Гордієнка змушені були перейти на територію Кримського ханства. У верхній течії р. Кам’янка, правого притока Дніпра, була заснована так звана Кам’янська Січ, однак, в 1711 р. на неї рушили російські війська та полки гетьмана І.Скоропадського. Запорожці відійшли на територію нинішньої Херсонської області, де заснували так звану Олешківську Січ. Перебування запорожців під протекторатом Кримського ханства було досить скрутним. Хани вимагали від запорожців участі в своїх походах, почалися переслідування православ’я. З іншого боку, російський уряд, передбачаючи близький початок нової російсько-турецької війни, прагнув залучити запорожців на свій бік. Усе це сприяло поширенню серед запорожців проросійських настроїв. Після смерті непримиримого супротивника Росії К.Гордієнка на Січі перемогло проросійське угрупування. У квітні 1734 р. більше 30-ти тисяч запорожців на чолі з отаманом Іваном Білицьким повернулися під владу Росії. Неподалік від зруйнованої Чортомлицької Січі вони заснували так звану Нову (Підпільненську) Січ.
Повертаючись до подій Північної війни зазначимо, що її центральною подією стала Полтавська битва (червень 1709р.) після тримісячної облоги міста шведами. Російська армія завдяки чисельній перевазі (майже в 1,5 рази), тактичним нововведенням Петра І, вдалому вибору позиції, мужності воїнів завдала противнику тяжкої поразки. Відступаючи, основні сили шведів потрапили в оточення Перевалочної на Дніпрі. Карл ХІІ, Мазепа і ще близько 50-ти старшин з невеликими загонами шведів і козаків переправилися через Дніпро і відійшли в турецькі володіння.
Полтавська битва змінила політичну карту Європи. Перемога Петра І вивела Росію на одне з провідних місць тогочасної європейської політики. Міць Швеції та Польщі фактично була підірвана назавжди. Для України наслідки Полтавської битви були вкрай несприятливими: отримавши безперечну перемогу, російський уряд став на шлях ще більшого обмеження автономії Гетьманщини.
На території Молдови, в Бендерах, пригнічений поразкою І.Мазепа, в серпні 1709 р. помирає. Частина козаків, що пішла за гетьманом залишилась без керівника. Тому, в квітні 1710 р. в Бендерах відбулась військова рада, на якій гетьманська булава була вручена генеральному писарю Пилипу Орлику .
Будучи гетьманом у вигнанні, П.Орлик більше 30-ти років (вважається, що П.Орлик володів гетьманською булавою до самої смерті в 1742 р.) намагався досягти незалежності України за допомогою Швеції, Туреччини, Польщі, членів Ганноверської ліги – Франції, Голландії, Данії. Посланці гетьмана з цією метою встановили контакти з Запоріжською Січчю, донськими козаками, Буджацькою та Кубанською татарськими ордами.
Під час козацької ради в квітні 1710 р. було схвалено документ «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького» (згодом цей документ називався «Конституція П.Орлика» або «Бендерська конституція»). Основу документа становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу, про взаємні права та обов’язки. Уперше новообраний гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями, чітко визначаючи умови, згідно з якими він отримував владу. Крім того, документ обґрунтовував політичний лад України. Саме тому його вважають першою українською Конституцією.
Документ складався із преамбули та 16-ти статей. Конституція проголошувала незалежність України від Росії та Речі Посполитої; обумовлювалися протекція шведського короля та союз із Кримським ханством; територія України визначалась згідно із Зборівським договором 1649 р.; при гетьмані утворювалася Генеральна рада (законодавча влада), яка збиралась тричі на рік (на Різдво, Великдень, Покрову). Ця козацька рада повинна була складатися з генеральних старшин, представників Запорізької Січі і по одному козаку від кожного полку. Відповідно до Конституції, справи про кривду гетьманові та провини старшин розглядав Генеральний суд, до якого гетьман не мав права втручатися; державна скарбниця та майно підпорядковувалися генеральному підскарбію; встановлювалась виборність полковників, сотників.
Якщо гетьман порушував права та вольності козацтва, його зобов’язували звітувати перед радою. Важливим пунктом було введення контрольної інстанції, що наглядала за діями посадових осіб.
Проголосивши Україну незалежною республікою з принципом розподілу влади, «Конституція Пилипа Орлика» стала першою демократичною Конституцією в Європі, бо жодна з країн на той час не мала подібних документів.
П.Орлик за підтримки польських та татарських загонів взимку 1711 р. вирушив з Бендер і швидко просувався на Правобережжі. Правобережні полки, крім Білоцерківського, визнали П.Орлика гетьманом і перейшли на його бік. На Лівобережній Україні почалися виступи проти російських гарнізонів. Гетьман Лівобережжя І.Скоропадський вислав проти П.Орлика полки, але вони були розбиті. Майже не зустрічаючи опору, татарські загони пройшли уздовж Дніпра та оволоділи Слобожанщиною. Однак для татар важливіше було пограбування українських земель, ніж відстоювання інтересів П.Орлика. Татари грабували і розоряли українські землі, забираючи у рабство тисячі людей. Дійшовши до Харкова, вони з численною здобиччю повернулися в Крим. Наприкінці березня війська П.Орлика взяли в облогу найбільшу фортецю Правобережжя – Білу Церкву. Однак через відсутність необхідної для штурму важкої артилерії П.Орлик змушений був зняти облогу. Наближення російської армії і загроза зради з боку союзників –татар змусили гетьмана наприкінці квітня повернутися в Бендери.
У червні 1714 в. Орлик мусив виїхати з Бендер до Західної Європи. На запрошення Карла ХІІ Пилип Орлик із частиною старшини переїхав до Швеції. У 1720 р. перебрався до Німеччини, а згодом до Франції. З 1722 р. змушений переїхати на територію Туреччини, де й прожив 20 останніх років. Проте, де б не знаходився П.Орлик, він продовжував відстоювати інтереси України, намагався знайти прибічників щодо створення антимосковської коаліції.
На початку XVIII ст. Російська імперія посилила колоніальну політику щодо українських земель. Істотно обмежувалась влада гетьмана. Гетьманування Івана Скоропадського (1708-1722 рр.), за традицією, мало розпочатися з підписання статей. Але Петро І відмовився це зробити, мотивуючи своє рішення воєнними обставинами. Після Полтавської битви, в липні 1709 р., І.Скоропадський, перебуваючи з козацьким військом у таборі під Решетилівкою, звернувся до царя з 14-ма пунктами статей. У них він просив підтвердити права та вольності Гетьманщини. Між тим, Петро І не сприйняв надані пропозиції як міждержавні договірні статті. Виданий російським царем наказ, підтверджував права козацтва у вигляді, що відповідав виключно інтересам Росії. Крім того, до гетьмана цар приставив свого резидента Ізмайлова, який повинен був наглядати і контролювати всю діяльність гетьмана і старшин, контролювати зв’язки гетьмана з сусідніми державами. Своєрідним додатком до наказу Петра І були явні й таємні статті Ізмайлову. Ці статті називали землі Війська Запорізького «Малоросійським краєм» і визначали широкі повноваження царського російського резидента. .Гетьманську резиденцію було перенесено з Батурина до м. Глухова., що містився майже на кордоні з Росією.
За І.Скоропадського почалося призначення на полковницькі посади російських офіцерів, активна роздача українських земель царським вельможам. Крім постійних гарнізонів царських військ у фортецях, в містах України було розташовано 10 драгунських полків, утримання яких лягало тягарем на місцеве населення. Українців постійно використовували на важких роботах на будівництві російських каналів та ліній укріплень.
Отже, за часи гетьманування І.Скоропадського Україна поступово перетворювалась на типову «російську окраїну». Метою колоніальної політики царату було повне підпорядкування України. Царський уряд втручався в церковні справи, діяльність освітніх закладів, забороняв друкарство книжок українською мовою тощо. Російські офіцери одержали право втручатися у фінанси, судочинство і духовне життя Гетьманщини. Постійне перебування на українських землях російських полків повинне було стримувати українців від протестів і непокори царській владі.
Свідченням цілковитого знищення державної автономії України стало створення в квітні 1722 р. Малоросійської колегії.
Після смерті І.Скоропадського цар не дозволив обирати нового гетьмана, пояснивши це відсутністю гідної кандидатури. Для управління Лівобережжям було призначено Малоросійську колегію (1722-1727 рр.) у складі шести офіцерів російських полків, розміщених в Україні, на чолі з бригадиром С.Вельяміновим.
Гетьманщина виводилась з підпорядкування Колегії іноземних справ і підпорядковувалась сенатові, як звичайна провінція імперії. Малоросійська колегія мала надзвичайно широкі повноваження: вона прийняла на себе все адміністративне управління Лівобережною Україною; контролювала встановлення та стягування податків до царської казни; розквартирування російських солдат та офіцерів в Україні; здійснювала контроль за діяльністю Генеральної військової канцелярії. Малоросійська колегія була також вищою апеляційною установою в Україні. Крім того, її глава С.Вельямінов мав право на власний розсуд втручатися у будь-яку сферу українського життя як повноправний господар краю.
Після смерті І.Скоропадського вибори нового гетьмана були заборонені, вся влада була передана Малоросійській колегії. Однак козацька старшина, ставши на захист автономії Гетьманщини, перешкоджала діям С.Вельямінова і порушила клопотання перед Петром І про вибори нового гетьмана і відновлення повноважень Генеральної військової канцелярії. Наказним гетьманом було призначено чернігівського полковника Павла Полуботка. Новопризначений гетьман розгорнув активну діяльність, спрямовану на відновлення козацьких порядків. Наказний гетьман здійснив судову реформу з метою обмеження повноважень Малоросійської колегії. Він перетворив Генеральний суд на колегіальний. Установив порядок подання і розгляду апеляцій. В 1722 р. П.Полуботок видав розпорядження, за яким скарги населення розглядались українськими інстанціями, а не передавалися безпосередньо Малоросійській колегії. Однак попри енергійним заходам П.Полуботка й старшини, Петро І у квітні 1723 р. надав Малоросійській колегії такі повноваження, які робили її в Україні повновладною. До того ж російський цар позбавив гетьмана влади командувача козацьким військом, передавши її генералу Голіцину, який очолював російське військо в Україні.
У травні 1723 р. П.Полуботок відправив до Санкт-Петербурга старшинську депутацію. Через місяць гетьман отримав царський наказ прибути разом з генеральними суддями до столиці. Гетьман спробував подати Петру І клопотання про скасування Малоросійської колегії і вибори гетьмана. Схожі за змістом Коломацькі чолобитні (статті, підписані на початку вересня 1723 р. представниками козацької старшини) надійшла від старшин, що залишилися на Гетьманщині. Найактивніші їх автори Д.Апостол, В.Жураківський, Я.Лизогуб в статтях скаржилися на зубожіння козаків та селян через військові повинності та обтяжливі збори Малоросійської колегії. Чолобитні вкотре порушували питання про звільнення маєтків старшин від оподаткування. Йшлося також про хиби у судочинстві, знову старшина просила дозволити вибори гетьмана. У відповідь - цар наказав заарештувати П.Полуботка і старшин, які були в столиці, а пізніше до Санкт-Петербурга доставили заарештованих Д.Апостола, В.Жураківського, Я.Лизогуба. Проти наказного гетьмана було розпочато судову справу за звинуваченням у державній зраді - таємних зв’язках з гетьманом в еміграції Пилипом Орликом. Однак судовий процес так і не відбувся – в грудні 1724 р. в Петропавлівському казематі помер Павло Полуботок. Після розгрому опозиції
гетьмана верховним органом в Україні стала Малоросійська колегія.
Після смерті Петра І на певний час гетьманство було поновлено, а Малоросійську колегію в 1727 р. скасовано (українські справи були передані до Колегії закордонних справ). Причиною тому були об’єктивні причини. Зокрема, влітку 1727 р. зросла напруженість у російсько-турецьких відносинах. Росія розпочала підготовку до нової війни. Уряд Петра ІІ, розраховуючи на військову допомогу козаків, прагнув залучити на свій бік козацьку старшину.
Отже, в жовтні 1727 р. на генеральній раді в Глухові з дозволу царя Петра ІІ, було обрано нового гетьмана 73-літнього миргородського полковника Данила Апостола, який користувався великою повагою й авторитетом серед козацтва та старшини. Але поновлення гетьманства не означало відновлення автономії України в попередньому обсязі.
Д.Апостол здійснив ряд реформ, спрямованих на упорядкування державного життя Гетьманщини. Так, з метою врегулювання земельних справ Д.Апостол протягом 1729-1731 рр. провів генеральне слідство про майно, у результаті чого до військової скарбниці було повернено чимало земель, самовільно захоплених у приватне володіння в період правління гетьманів-попередників. Для пожвавлення української торгівлі гетьман зумів домогтися від російського уряду скасування багатьох обмежень, запроваджених Петром І ( українським купцям повернули право вивозити товари на західноєвропейські ринки; були відновлені торговельні зв’язки з Кримом). Відповідно до реформи фінансів, Д.Апостол вперше установив точний бюджет державних витрат. Було визначено способи наповнення державної скарбниці Гетьманщини. У судочинстві була змінена система судів. Полкові суди поділялися на дві категорії: перша – для «важливих» справ і карних злочинів, друга – для «дрібних» справ. Сотенні та сільські суди ставали колегіальними. Вперше були кодифіковані закони, встановлювалась чітка системи діловодства.
Крім того, переборюючи опір царського уряду, Д.Апостол фактично відновив право гетьмана призначати генеральну старшину і полковників. Під час правління Д.Апостола значно зменшилась кількість росіян в українській адміністрації, кількість російських полків була скорочена до шести.
Але головною своєю справою Апостол вважав підписання традиційного російсько-українського договору. Під час свят, присвячених коронації Петра ІІ, в березні 1728 р. Д.Апостол почав переговори з президентом Іноземної колегії, графом Головкіним, передав йому підготовлені статті (гетьман сподівався відновити козацькі права часів Б.Хмельницького). Тільки в серпні 1728 р. гетьман отримав відповідь на свої пропозиції у вигляді указу (нормативного акту) російського царя, що одержав назву «Рішительні пункти». Це був не двосторонній договір, а розпорядження, покликане регулювати внутрішнє життя Гетьманщини, як складової частини Російської імперії. Нові статті значно обмежували і без того врізані права та вольності України. Що ж до гетьмана, то Д.Апостолу права надавалися навіть менші, ніж І.Скоропадському. Зокрема, гетьман позбавлявся права вести переговори з іншими державами (дозволялось тільки вирішувати прикордонні справи з Польщею та Кримом, але під наглядом
царського представника). На всі військові посади гетьманщини повинні були обиратися особи з числа старшин (а не російських офіцерів), однак їх кандидатури особисто затверджувались імператором. Нижчу старшину затверджував гетьман. Вищою судовою інстанцією ставав Генеральний суд. Він складався із трьох росіян і трьох українців, очолювався гетьманом, але «останнє слово» залишалось за російським царем.
Скасовувалася заборона росіянам купувати землі в Україні, хоча і було обумовлено, що нові землевласники повинні коритися українській адміністрації. Крім того, при гетьмані постійно перебував царський радник (міністр-резидент) , без якого гетьман практично не міг вирішити жодної справи.
Отже, Д.Апостол спромігся тимчасово пригальмувати процес перетворення Гетьманщини на адміністративну одиницю Російської імперії, втримати залишки прав і свобод українців.
Після смерті Д.Апостола в 1734 р. вибори нового гетьмана не відбулись. За наказом російського уряду керівництво Лівобережжям та Слобожанщиною було передано так званому Правлінню гетьманського уряду, яке складалося з шести осіб – трьох українців та трьох росіян, проте вся повнота влади належала царському резиденту (до 1737 р. –князь Олексій Шаховськой). У своїй діяльності Правління гетьманського уряду повинно було керуватися «Рішительними пунктами» гетьмана Д.Апостола.. Ця установа проіснувала до 1750 р. Діяльність Правління гетьманського уряду відзначалась нехтуванням прав усіх верств українців, втручанням російських воєначальників в українське життя, погіршенням економічного становища, загостренням внутрішньої ситуації.
Особливо тяжкий період припав на роки правління в Росії імператриці Анни Іоанівни .У 1735 р. російський уряд значно скоротив реєстр козацького війська. Згідно з наказом, лівобережне козацтво було поділене на заможних – виборних козаків та збіднілих – підпомічників. Підпомічники, які не могли забезпечувати себе під час походу, вилучалися з реєстру. Але найтяжчим тягарем стала для України розпочата Росією війна проти Туреччини 1735-1739 рр., деяк українське населення утримувало російську армію, а козацькі полки брали безпосередню участь у походах.
За царювання Єлизавети Петрівни ситуація в Лівобережній Україні трохи поліпшилась. Це пояснюється як складністю зовнішньополітичної ситуації, так і українським оточенням імператриці (її фаворит Олексій Розумовський був українцем). Під час перебування в Києві в 1744 р. козацька старшина звернулася з проханням дозволити вибори гетьмана. Єлизавета Петрівна не заперечувала, проте конкретних обіцянок не давала. Відновлення гетьманства. було спричинено наступними чинниками: старшини наполегливо домагалися гетьманства від імператорського двору; наростання незадоволення українців їх економічним становищем і, як наслідок, загостренням внутрішньої ситуації в Гетьманщині; загрозою війни проти Прусії та ймовірною необхідністю використати військовий потенціал українського козацтва; потребою відновити економічно-стратегічний потенціал України з метою використання його в майбутніх війнах з Туреччиною.
У 1750 р. на козацькій раді в Глухові було обрано гетьманом Кирила Розумовського – брата фаворита російської імператриці. Новообраний гетьман став виразником прагнень освіченої і заможної частини українського суспільства до відновлення становища України часів Б.Хмельницького.
У 1751 р. під владу гетьмана було передано Запорізьку Січ, повертався Гетьманщині і Київ. Зносини з Лівобережною Україною знову покладалися на Колегію закордонних справ. К.Розумовський без узгодження з російськими урядовцями почав призначати полковників та роздавати землі. Посилилися позиції козацької старшини, якій надавалося право за відсутності гетьмана керувати Гетьманщиною. Стало регулярним скликання у Глухові Старшинської ради, пожвавилось господарське життя, почалась відбудова Батурина, якому повернули статус гетьманської столиці. Гетьман удався до заходів, що обмежували свавілля російських чиновників на теренах України, зокрема, без дозволу гетьмана заборонялось арештовувати українців, крім кримінальних злочинів.
Самостійні дії гетьмана суперечили планам російського уряду, який не прагнув повернення козацької автономії. Тому, незважаючи на великий вплив К.Розумовського на російський двір, в 1754 р. з’явилась низка указів, що обмежувала владу гетьмана. К. Розумовському було заборонено призначати полковників (дозволялось лише пропонувати кандидатури), особливому контролю підлягали фінансові справи Гетьманщини.
Всупереч складній ситуації, для удосконалення діючої системи судочинства, К. Розумовський провів в 1760-1763 рр. судову реформу, у ході якої були створені станові шляхетські суди: земський (для вирішення цивільних справ), градський (для кримінальних справ), підкоморський (для земельних справ). Територія Гетьманщини була поділена на 20 судових повітів. У 1760 р. гетьман обмежив право переходу селян за умовою отримання письмової згоди від поміщика і залишення йому селянського майна.
У результаті військової реформи, козацькі полки були перетворені на регулярні, була запроваджена уніформа.
Великі задуми виношував гетьман щодо культури та освіти. Він запровадив обов’язкове навчання козацьких дітей і вживав заходів для відкриття університету у Батурині, а також для перетворення Києво-Могилянської академії на університет європейського типу.
Гетьман намагався домогтися права вільних дипломатичних відносин з іноземними державами, проводячи в перші роки свого правління міжнародну політику, не погоджену з російською стороною, проте надалі ця сфера діяльності українського гетьмана була істотно обмежена.
У 1762 р. К.Розумовський брав активну участь у дворцевому перевороті, у результаті якого на російський престол зійшла Катерина ІІ. Сподіваючись на подяку нової цариці, гетьман скликав у Глухові Старшинську раду, на якій було схвалено 23 пункти чолобитної на ім’я Катерини ІІ з проханням закріпити гетьманство за родом Розумовських.
Державницька позиція і заходи гетьмана, спрямовані на зміцнення автономії України, цілком суперечили централізаторській політиці російського уряду. Скориставшись проханням про надання спадкоємного гетьманства в Україні і збереження автономного укладу як доказом сепаратизму, Катерина ІІ змусила К.Розумовського подати рапорт про відставку. Протягом 10-ти місяців український гетьман, використовуючи свої зв’язки при дворі, намагався залагодити справу, але імператриця залишалась непохитною. Адже не особа К.Розумовського була причиною ліквідації гетьманства. То був закономірний крок російського уряду, який прагнув остаточної ліквідації Гетьманщини.
Отже, в листопаді 1764 р. вийшов царський наказ про ліквідацію гетьманства в Україні.
Ліквідація царизмом автономії України в кінці ХVIIІ ст.Після ліквідації гетьманства царський уряд продовжував політику, спрямовану на остаточну ліквідацію автономії України. Замість гетьманського управління для керування Лівобережною Україною та Запоріжжям відновила свою діяльність Малоросійська колегія ((Друга Малоросійська колегія (1764-1781 рр.) була створена указом Катерини ІІ)).. Її президентом було призначено графа П.Рум’янцева. Президент колегії отримав від Катерини ІІ таємну інструкцію з наказом обережно, але систематично знищувати українські «права і вольності», поступово підготовлюючи населення до сприйняття загальноімперських порядків.
Друга Малоросійська колегія складалась з 8-ми членів: чотирьох українських старшин і чотирьох посадових осіб-росіян. До її штату входили також прокурор (російський полковник), два секретарі (українець і росіянин) і канцелярські службовці. В адміністративному відношенні Друга Малоросійська колегія підпорядковувалась канцелярії малоросійського генерал-губернатора (цю посаду обіймав також П.Рум’янцев).
Першим заходом П.Рум’янцева стало проведення ревізії господарського життя Гетьманщини. Було здійснено перепис населення, описано земельну власність, виявлено ступінь заможності кожного окремого господаря. Постійно обмежувався вільний перехід селян. Перевірка відбувалась протягом 1765-1767 років.
Відповідно до імператорського наказу були ліквідовані Генеральна військова канцелярія, Генеральний військовий суд, інші установи - Канцелярія малоросійського скарбу, Генеральна лічильна комісія і Канцелярія генеральної артилерії – ставали департаментами Малоросійської колегії. Отже, поступово Друга Малоросійська колегія узурпувала всю повноту влади в Лівобережній Україні.
Діяльність П.Рум’янцева призупинила чергова російсько-турецька війна (1768-1774 рр.), після переможного закінчення якої «президент Лівобережжя» продовжив реформи. Так, у 1781 р. на землях Лівобережної Гетьманщини було утворено Малоросійське генерал-губернаторство (генерал-губернатором ставав
П.Рум’янцев), що складалось з трьох намісництв, згодом перетворених на губернії – Київську, Чернігівську та Новгород-Сіверську. Кожна губернія поділялась на повіти. У губернських та повітових містах створювалися адміністративні та судові установи на кшталт російських. Отже, на українських землях цілком поширилась система державного управління. Наказом від 20 серпня 1781 р. Малоросійська колегія була скасована.
У 1783 р. вийшов імператорський наказ, за яким на Лівобережжі та Слобожанщині запроваджувалось кріпосництво. В тому ж році, спеціальним указом було ліквідовано і козацьке військо. Десять козацьких і три компанійських полки перетворювалися на десять регулярних кінних карабінерних полків російської армії. Реорганізовані козацькі полки й надалі мали формуватися з українських козаків, яких перевели в стан казенних селян (вони не вважалися кріпаками, а мусили відбувати військову службу в російській регулярній армії). Українська шляхта і козацька старшина за імператорською «Грамотою про вольності дворянства» набувала всіх прав російського дворянства.
У 1765 р. Катерина ІІ підписала указ про скасування козацького устрою на Слобожанщині і створення Слобідсько-Української губернії з адміністративним центром у Харкові. Територія губернії поділялась на 5 повітів. Головним органом управління ставала губернська канцелярія. Козацькі полки перетворювались на гусарські, старшини отримували російські військові чини, а козаки ставали «військовими обивателями».
Після ліквідації гетьманства останнім осередком українських державотворчих традицій залишалась Запорізька Січ. Зростання економічної могутності Запоріжжя, відсутність кріпацтва й демократичний устрій козацької республіки непокоїли царський уряд, адже Запорізька Січ виступала цілковитою протилежністю кріпосницькій монархічній Росії. Тому, царський уряд усіляко намагався застосувати і до запорізького козацтва загальні принципи своєї внутрішньої політики, спрямованої на зміцнення в країні феодально-кріпосницького ладу. Він установив і постійно посилював свій контроль над внутрішнім життям Запоріжжя. Вже з 1733 р. Запорізька Січ підлягала безпосередньо генерал-губернаторові, а з 1750 р. – ще й гетьманові. У 1756 р. Запоріжжя разом з Лівобережною Україною було передано у відомство Сенату, а з 1764 р.- Малоросійській колегії. Така підпорядкованість мала своїм наслідком обмеження військового самоврядування Запорізької Січі.
Після закінчення російсько-турецької війни 1768-1774 рр., в результаті якої було ліквідоване Кримське ханство і Росія здобула вихід до Чорного моря, відпала потреба в козацтві на території, що стала внутрішньою частиною імперії. Придушення також селянсько-козацького повстання в Росії під керівництвом О.Пугачова, розв’язало російським урядовцям руки й пришвидшило справу ліквідації козацького устрою на Запоріжжі. Долю козацької республіки було вирішено в квітні 1775 р. на раді при імператорському дворі. Катерина ІІ за порадою князя Г.Потьомкіна прийняла рішення про ліквідацію Запорізької Січі.
Четвертого червня 1775 р. війська генерала Текелія, які поверталися з турецької війни, раптово оточили Січ. Трьохтисячний гарнізон, що перебував на Січі, вирішив не чинити опір росіянам, яких вважав своїми «братами» та союзниками. Наступного дня, за наказом Текелія, із Січі були вивезені боєприпаси, артилерія, військова скарбниця, клейноди й архів. Усі будинки на Січі, крім укріплень, були зруйновані. Надалі протягом двох тижнів Стотисячна російська армія цілком окупувала запорізькі землі.
Осередок української державності та волелюбства було остаточно знищено, а разом з цим остаточно ліквідована і автономія України.
У червні 1775 р. вийшов сенатський наказ, за яким запорожцям було запропоновано записатися до селянського та міщанського станів. Була репресована військова старшина Запорізької Січі. Кошовий отаман Петро Калнишевський протягом 25-ти років відбував ув’язнення у Соловецькому монастирі на Білому морі, військовий суддя Павло Головатий і військовий писар Іван Глоба були заслані до Тобольська.
Після ліквідації та зруйнування російським урядом Запорізької Січі в 1775 р. значна частина запорожців, рятуючись від переслідування та закріпачення, переселилась в низов’я Дунаю. Турецький уряд надав запорожцям землі між Південним Бугом та Дунаєм. Тут була закладена Задунайська Січ, яка неодноразово під впливом зовнішніх обставин змінювала місце розташування (відомі Усть-Дунайська, Сейменська, Катерлезька Січі). Внутрішній устрій Задунайської Січі був аналогічний Запорізькій. Задунайські козаки змушені були брати участь у воєнних операціях турецької армії. Під час російсько-турецької війни 1828-1829 рр. кошовий отаман Йосип Гладкий перейшов з двохтисячним загоном козаків і селян на територію Росії і прийняв царське підданство. У відповідь турецькі війська зруйнували Задунайську Січ, а козаків кинули до в’язниці.
Військо вірних козаків (Чорноморське козацьке військо) існувало в 1787-1860 рр. і було одним із найбільших козацьких формувань, створених на території Південної України після зруйнування Запорізької Січі. У 1792 р. російський уряд для закріплення свого панування на Північному Кавказі переселив козаків на Кубань. У 1792-1793 рр. на Кубань було переселено близько 25-ти тис. козаків. Колишні запорожці складали 40 куренів, які з середини ХІХ ст. стали називатися станицями. Центром військових земель стало м. Катеринодар (нині Краснодар). У 1860 р. Чорноморське козацьке військо ввійшло до складу Кубанського козацького війська.
Отже, ліквідація Запорізької Січі супроводжувалась знищенням традиційного козацького адміністративно-територіального укладу, запровадженням російських адміністративних і судових установ, змінами в соціальній структурі населення – ліквідацією козацького стану, закріпаченням селян, реорганізацією козацького війська в регулярні полки російської армії. Під владою Росії опинилась більшість українських земель: Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина та Запоріжжя.
Гайдамацький рух.Безперервні війни, що відбувалися на Правобережжі протягом ІІ половини ХVII ст. спустошили ці землі. Проте, польський уряд не хотів втрачати родючі землі, тому всіляко заохочував переселенців, звільняючи їх на певний час від податків та панщини. Однак пільги надавалися на короткий термін. Основою господарського життя ставала фільварково-панщинна система з примусовою працею та кріпацтвом. Православна церква зазнавала переслідувань (навіть в 1717 р. Сейм ухвалив закрити всі православні церкви). Православні єпархії силоміць перетворювалися на уніатські. Хоча і греко-католицьку церкву намагалися максимально наблизити до католицької (наближення обрядів до римо-католицьких, польська мова тощо).
Посилення панщини, феодального і національно-релігійного гноблення викликало хвилю повстань на Правобережній Україні. На початку ХVII ст. тут виникла нова форма антифеодальної і народно-визвольної боротьби, відома за назвою гайдамацького руху (від «гайде» - «гнати», «переслідувати»). Гайдамаки переважно діяли невеликими загонами, застосовуючи практику партизанської боротьби, стрімкі рейди, несподівані напади на поміщицькі садиби. Поширенню гайдамацького руху сприяла близькість запорізьких степів – чимало запорожців нелегально діяли у гайдамацьких загонах. У боротьбі проти феодального гніту повстанські загони поповнювалися селянами та міською біднотою, об’єднуючи представників різних народів – українців, росіян, білорусів, молдаван, поляків.
Перший великий вибух стався в 1734 р. Боротьба за польський престол після смерті короля Августа ІІ призвела до російської інтервенції. Разом з російськими військами в Польщу вступили й українські козацькі полки. Це викликало сподівання місцевого населення на визволення з-під шляхетського панування. Повстання почалось на Київщині, далі селянський рух поширився на Поділля, частково охопив Волинь. Найбільший гайдамацький загін на Поділлі очолював начальник надвірних козаків князя Любомирського сотник Верлан. Початково Верлан діяв на Брацлавщині, а коли назбирав достатньо війська, здійснив походи на Поділля, Волинь, захопив фортеці у Жванці і Бродах, а його загони дійшли до Кам’янця і Львова. На прохання польських магнатів російське військо легко розгромило повстанців. Втім, у наступні роки гайдамацький рух знову не раз спалахував на Поділлі. Загони запорожця Матвія Гриви, отаманів Гната Голого, Григорія Медвідя, Мартина Моторного здобували містечка та замки, а часом і великі міста, такі як Чигирин і Крилів.
Новий спалах повстання припав на 1750 р., коли гайдамаки майже протягом року володіли Брацлавщиною, Київщиною, Східним Поділлям, а окремі загони доходили до Полісся. Повстанські загони очолювали Марк Мамай, Мартин Тесля, Іван Подоляка та інші. На жаль, ні керівники гайдамацьких загонів, ні селянські ватажки не склали єдиної організації, діяли нескоординовано, без плану, тому повстання було жорстоко придушене і не принесло відчутних результатів селянам.
У 1768 р. спалахнуло нове повстання, яке силою й розмахом перевершило всі попередні – Коліївщина (від слів «кіл», «колоти»). Основною причиною повстання стало посилення соціального і національно-релігійного гніту,
обмеження прав українців на польських землях. Варшавський сейм 1766 р. оголосив усіх шляхтичів, які відстоювали права некатолицького населення, ворогами держави, що ще більше загострило протистояння католиків та православних. У конфлікт утрутилася Російська імперія, домігшись укладання на початку 1768 р. російсько-польського трактату про зрівняння в політичних правах із католиками православних і протестантів.
Частина польської шляхти і магнатів сприйняла цей трактат як зазіхання на їхні необмежені права, утворивши в лютому 1768 р. у м.Бар союз («конфедерацію») для протидії некатоликам і збереження необмежених привілеїв шляхти.
Зібравши 10-тисячне військо, Барська конфедерація вторглась у Правобережну Україну: переслідувань і репресій зазнавали православні селяни, міщани, священики. Навесні 1768 р. у православному Мотронинському монастирі біля Чигирина почало готуватися повстання проти шляхетської окупації. Його ідейним натхненником був ігумен монастиря Мельхіседек Значко-Яворський, а керівником – колишній запорожець Максим Залізняк, якого гайдамаки обрали полковником.
Наприкінці травня 1768 р., виступивши з урочища Холодний Яр (неподалік від Чигирина), повстанці звільнили від шляхти десятки сіл і містечок Київщини та Черкащини. На звільненій території скасовувалась панщина і відновлювалось традиційне козацьке самоврядування.
Максим Залізняк постійно звертався до мешканців Правобережжя з універсалами – створювались нові загони, збільшувалась їх чисельність. На початку липня були визволені Канів, Фастів, Брусилів. На шляху повстанців перешкодою стала фортеця Умань. Очолювані сотником Іваном Гонтою надвірні козаки, які повинні були обороняти фортецю, перейшли на бік гайдамаків. Це і зумовило успіх: гайдамаки здобули місто, яке стало їхньою базою. Рада, що відбулась в таборі повстанців, проголосила М.Залізняка гетьманом, а І. Гонту - полковником. Повстання перекинулося на інші райони Правобережжя, де діяли загони гайдамацьких ватажків – Семена Неживого, Микити Швачки, Андрія Журби та інших. Тут були знищені королівські органи влади і встановлене народне самоврядування. Поміщицька земля передавалася селянам, скасовувалися повинності.
Такий розмах повстання налякав польський уряд. Він звернувся за допомогою до російських військ, що знаходилися на Правобережжі для воєнних дій проти конфедератів. Уряди Росії та Польщі об’єднали свої сили і розгромили погано озброєні загони повстанців. При цьому гайдамаки не вчинили опору російським військам, вважаючи їх своїми союзниками. Були страчені І.Гонта та його найближчі соратники. М.Залізняка заслали в Сибір. Незважаючи на страту ватажка і розгром основних сил, Коліївщина тривала до травня 1769 р.
У Галичині посилення експлуатації селянства й національного гніту вже в ХVI ст. покликало до життя опришківський рух (опришок – від лат. «знищувач», «порушник»). Тактика партизанської боротьби таємних таборів,
розташованих невеликими загонами, відхід в разі потреби на територію інших держав, масова підтримка населення та інші характерні риси зближували опришківство як з гайдамаччиною, так і з іншими соціальними рухами того часу. Діяли опришки в Галицькому Прикарпатті, на Буковині та Закарпатті. Найбільшого розмаху опришківство набуло в 30-40-х роках ХVII ст. під проводом Олекси Довбуша (1738 - 1745 рр.). Очолюваний ним загін громив садиби панів і орендаторів. Опорним пунктом опришків стала гора Стіг. Звідси вони здійснювали рейди в Дрогобич, Солотвин, Рогатин та інші міста. Загинув Олекса Довбуш в 1745 р. Однак десятки повстанських загонів продовжували діяти на західноукраїнських землях. Опришків очолювали Іван Бойчук, Василь Баюрак, П.Орфенюк. Загони опришків здобули міста й фортеці (Пнів, Сянік, Сатанів та ін.), успішно боролися проти військових частин і каральних загонів.
Таким чином, гайдамацький рух ХVII ст. був яскравим проявом національно - визвольного руху на українських землях, що знаходились в складі іноземних держав.
Возз'єднання Правобережної України з українськими землями в складі Російської держави.Національно-визвольні рухи знесилювали Річ Посполиту, до краю загострювали внутрішньополітичну ситуацію, створюючи сприятливі умови для втручання сусідніх держав. Ослабленням Польщі скористалися Росія, Пруссія та Австрія, кожна з яких хотіла захопити частину польських територій. Вони прагнули поділити Польщу, збільшивши свої володіння за рахунок її території. Поділи Польщі не оминули українських земель – тих, що входили до складу Речі Посполитої. Так, у 1772 р. під час першого поділу Польщі землі Галичини відійшли до Австрії. Незабаром був узаконений перехід до неї також і Північної Буковини. На зміну одним іноземним феодалам прийшли інші, які продовжували політику соціального та національного гноблення народних мас.
У травні 1792 р. російські війська почали наступ на Правобережну Україну. Королівська армія майже не чинила опору. Незначні сутички сталися лише під Любаром, Шепетівкою та Острогом. У середині 1792 р. воєнні операції практично припинилися. Але минув майже рік, перш ніж плани царського уряду було втілено в життя.
27 березня 1793 р. вийшов маніфест Катерини ІІ, за якими Правобережна Україна (Подільське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства) приєднувалися до Росії. Внаслідок другого розподілу Польщі, внаслідок якого територія Правобережної України відійшла до Росії.
У 1795 р. за остаточним, третім розподілом Польщі до Росії було приєднано західні землі Волині та Білорусі.
Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобережжя були поширені загальноросійські адміністративні органи й установи.
Культура України в ІІ половині ХVII - XVIII ст.Незважаючи на руйнування і спустошення в ІІ половині ХVII ст. культура України продовжувала розвиватися. Як і раніше, ідеологічною основою культурного розвитку залишалась православна релігія. Освіта мала церковний характер: при церквах відкривалися школи, де священики навчали дітей селян, міщан, козаків основ лічби, письма, релігійних заповідей. Продовжували діяти і братські православні школи. Освіта значно краще розвивалась в Гетьманщині і на Слобожанщині. На Правобережжі і в Західній Україні польська влада переслідувала православну церкву й українську школу, насаджувала польську культуру.
Вищий навчальний заклад - Могилянська колегія в 1694 р. отримав статус Академії. Викладання більшості предметів (граматика, риторика, поетика, діалектика, логіка, філософія) виконувалося латиною. Тут освіту отримували діти – вихідців різних станів. Крім того, діти старшин виїжджали на навчання за кордон, у католицькі та протестантські навчальні заклади.
У другій половині ХVII ст. зароджується театральне мистецтво. Воно існувало в двох різновидах – шкільний театр (організовувався професорами та студентами Києво-Могилянської академії) та мандрівний (організовувався учителями нижчих шкіл і мандрівними дяками). Найдавніша українська драма, що в повному обсязі збереглась до нашого часу датується 1674 р. і називається «Про Олексія, чоловіка Божого».
Щодо розвитку літератури, то в цей період не припинялася літературна полеміка. Публіцистично-богословські твори на захист православ’я писали провідні діячі церкви. Найвідоміші пам’ятки ІІ половини ХVII ст. - це твори Лазаря Барановича «Нова міра старої віри» (відповідь на єзуїтську книгу «Стара віра»1676р.); Йоаникія Галятовського «Ключ розуміння» (збірка доповідей 1655 р.); Дмитра Туптала – у чотирьох томах упорядкував житія святих. Цей твір став, першою енциклопедією для православного світу. «Руно зрошене» - збірка переказів про дива ікони Богородиці Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря, 1689-1705 рр.
Історична та літописна література здебільшого представлена рукописними пам’ятками: 1672-1673 рр., Феодосій Софонович «Хроніка з літописців стародавніх». У 1674 р. в друкарні Києво-Печерського монастиря було надруковано «Синопсис» (можливий автор Пантелеймон Кохановський), який вважається першим друкованим підручником з історії. Загалом «Синопсис» витримав понад 30 видань.
Невід’ємною складовою духовного життя народу залишалась музика. Багато бандуристів, кобзарів, лірників виконували героїчні пісні про минуле українського народу, співали про тяжке життя українців. У містах існували музичні цехи, що обслуговували переважно панів та магнатів.
Києво-Могилянська академія була провідним осередком музичної культури – навчання музики й співу вважалося обов’язковими предметами. Ще з 50-х років ХVII ст. тодішній ректор академії Лазар Баранович організував спеціальну
музично-хорову школу. Студентський хор налічував близько 300 осіб, та вважався найкращим у Києві. Музичні класи відкривалися і в колегіумах. Перший спеціалізований заклад музичного профілю відкрився в 1729 р. у Глухові – «співацька школа».
У другій половині ХVII ст. розвивався живопис, особливо портретний та церковний. Продовжувала розвиватися друкарська справа: Київська, Чернігівська, Новгород-Сіверська друкарні випускали велику кількість книг українською, польською і латинською мовами.
У цілому, культурному розвитку України в ІІ половині ХVII ст. значною мірою сприяла підтримка гетьманської держави, зокрема , гетьмана І.Мазепи.
У першій половині ХVIIІ ст. українська культура поступово потрапляла під суворий контроль царського уряду. Царський уряд всіляко заохочував відплив діячів української культури до Москви. Найвищі церковні достойники Російської імперії були українцями (Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Дмитрик Туптало та інші). У період з 1700 по 1762 рр. понад 70 українців та білорусів займали вищі церковні посади в імперії, тоді як росіяни – 47. Нажаль, за високі посади українці мусили зрікатися свого коріння. Не уникнули утисків у царині культури й західноукраїнські землі. Більшість колегіумів на Правобережжі та в Західній Україні перебувала під контролем єзуїтів. Українськими лишалися тільки початкові братські й громадські школи, але й вони переслідувалися поляками.
У галузі освіти нижчою ланкою залишалися початкові школи, кількість яких поступово зростала. На землях Слобожанщини та Лівобережжя діяли колегіуми – Чернігівський (1700 р.), Харківський (1726 р.) та Переяславський (1738 р.). Українські колегіуми були всестановими: в них навчалися не тільки діти привілейованих верств населення , а й вихідці з селян та міщан.
У Києво-Могилянській академії було скорочено кількість студентів, від викладання були усунені особи, які, на думку росіян, були недостатньо відданими цареві. В академії навчались студенти не тільки з України, а й з Білорусії, Росії, Молдови. Слухачі вивчали слов’янську, латинську, грецьку і західноукраїнські мови, історію, географію, математику, астрономію, природознавство, богослов’я, логіку, риторику. Академія мала велику бібліотеку, в якій нараховувалось близько 12 тис. книг. Розвиток освіти перебував у безпосередньому зв’язку з книговиданням. Найбільшим видавничим центром залишалась друкарня Києво-Печерської лаври. Чимало книжкової продукції виходило в Чернігівській друкарні. Діяли друкарні також у Львові, Луцьку, Кременці, Почаєві, Уневі. Крім богослужбових книжок, видавалися твори тогочасних українських письменників, підручники. Книжки друкувалися українською, церковнослов’янською, латинською, польськими мовами.
Достатньо високий рівень освіти та книгодрукування сприяв розвитку літератури, причому переважали твори українською мовою, латиномовні та польськомовні твори в доробку українських письменників траплялися рідше. Серед українських поетів найвидатнішим був Климентій Зиновіїв. Йому належить велика рукописна збірка віршів, героями яких були переважно
ремісники, робітники, наймити, козаки. Климентій Зиновіїв уславився і як один з перших фольклористів. Він зібрав близько 1600 народних прислів’їв та приказок, впорядкував їх за алфавітом, увівши до своєї збірки.
Перевагу книжній українській мові надавав Іван Величковський. Він створив дві книги віршів «Зегар з полузегарком» та «Млеко», в яких зібрав вигадливі за формою поезії – так звані курйозні вірші. До курйозних віршів відносяться, зокрема, акровірш (перші літери кожного рядка утворюють слово), вірші, які читалися однаково зліва направо й, навпаки. Курйозні вірші є виявом мистецького стилю бароко в літературі.
Найвидатнішим явищем історичної літератури першої половини ХVIIІ ст. стали козацькі літописи. Ці твори створювалися в козацькому середовищі та оповідали про події козацької історії. До козацьких літописів відносять, зазвичай, три класичні пам’ятки української історіографії – Літопис Самовидця, написаний українською мовою, близькою до народної (автором вважається Роман Ракушка-Романовський. Описуються події 1648-1702 рр.); Літопис Григорія Грабянки, написаний церковнослов’янською мовою (розповідає про події від найдавніших часів до 1709 р.); Літопис Самійла Величка, написаний книжною українською мовою (складається з двох частин: опис подій з 1648 по 1660 рр. та від 1660 по 1700 рр. Вміщено портрети гетьманів, тексти документів, поетичні тексти. Дійшов до нас не в повному обсязі).
В історії українського мистецтва кінця ХVII – початку ХVIIІ ст. переважала барокова книжкова графіка, яка пов’язана з іменами Олександра і Леонтія Тарасевичів та Івана Щирського. Перу цих майстрів належить велика кількість графічних творів, сповнених символічного змісту та пишної алегоричної театральності. У 1702 р. у Києві вийшов друком «Києво-Печерський патерик» із 40 гравюрами Л.Тарасевича. На відміну від графіки, український іконопис набував стилю бароко стриманіше Посилення малярського начала у трактуванні ликів святих, пов’язане з проникненням в ікону елементів західноєвропейської живописної традиції, більше відчувалось у творчості галицьких та волинських майстрів (Іван Руткович, Йов Кондзелевич). У Гетьманщині іконопис і надалі спирався на руську живописну традицію. Від тих часів збереглося чимало безіменних іконописних шедеврів. Найчастіше іконописці зверталися до образу Божої Матері. Протягом ХVII –ХVIIІ ст. великого поширення в Україні набула ікона Покрови. Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини (збереглись портрети М.Миклашевського, Г.Гамалії, Б.Хмельницького та ін.). У багатьох козацьких старшинських маєтках створювалися портретні галереї (найбагатшим вважають зібрання портретів Сулим у родовому маєтку Сулимівці на Київщині).
Характерною рисою театрального мистецтва першої половини ХVIIІ ст. була постановка першої історичної драми «Володимир» за авторством викладача поетики Києво-Могилянської академії Феофана Прокоповича.
Загальні особливості європейського бароко на українських землях кінця ХVII – початку ХVIIІ ст. втілювалися дуже своєрідно. Для архітектурних
споруд, що були побудовані в Гетьманщині та Слобідській Україні був характерним стиль - козацьке бароко. Найбільше українських барокових споруд було створено за період правління Івана Мазепи (на його кошти було побудовано близько 10 храмів). Багато храмів було збудовано коштами інших гетьманів та козацької старшини. Так, на кошти стародубського полковника Михайла Миклашевського було збудовано кілька церков на шляху від Стародуба до Києва, а також муровані трапезна з Преображенською церквою та Георгіївський собор (1696-1701 рр.) у Видубицькому монастирі Києва. Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1732 р.) збудована коштом Д.Апостола.
Справжніми шедеврами світової архітектури в стилі козацького бароко є також споруди Преображенського собору Агарського монастиря поблизу Лубен (1684-1692 рр.), Хрестовоздвиженський собор у Полтаві (1709 р.), Покровський собор у Харкові (1689 р.), Спасо-Преображенський в Ізюмі (1684 р.), церква Катерини в Чернігові (1716 р.).
Друга половина ХVII –перша половина ХVIIІ ст. в українській архітектурі прикметні тим, що значно зростає увага до цивільних споруд. За тогочасними архітектурними та мистецькими канонами будувалися колегіуми, магістрати, військові канцелярії, житлові будинки.
У другій половині ХVIIІ ст. продовжувався відтік представників інтелектуальної еліти з українських земель до Росії. Так, до складу демократичної російської інтелігенції входили випускники Київської академії: Я.Козельський, І.Полетики, С.Гамалія, В.Рубан та ін. Спільними зусиллями українських та російських діячів культури формувалася нова ідеологія освіти в Росії.
Центром становлення та розвитку української науки та культури в другій половині ХVIIІ ст. залишалась Київська академія. У ній сформувався один із центрів філософської думки слов’янського світу. Філософські праці Й.Кононовича-Горбацького, І.Гізеля, Й.Кроковського, Ф.Прокоповича, Г.Конинського залишили яскравий слід в українській культурі. Філософом світового рівня був вихованець академії Г.С.Сковорода (1722-1794 рр.). Він багато подорожував по європейських країнах. Викладав у Переяславському і Харківському колегіумах, але через переслідування церковного начальства і царської адміністрації, був змушений залишити викладацьку діяльність. Провідна ідея філософського вчення Г.Сковороди стосується проблеми людського щастя й сенсу життя. Філософ вважав, що людина щаслива тільки тоді, коли вона вільна і може перейматися тією справою, до якої має здібності та природній хист. Він переконував, що людське щастя творить злагода між особистим життям людини і громадським покликанням. Філософські ідеї Г.Сковороди втілені в його літературних творах. Найскладніші з них – філософські трактати. Прагнучи поширити свої думки серед українського народу, мислитель винайшов для популярного викладу філософських ідей оригінальний спосіб. Він втілював їх у мистецькій формі – у віршах та байках. Збірник поезій Г.Сковороди «Сад божественних пісень» складається з 30-ти віршів. Байки зібрані в книгу «Байки харківські».
До кінця ХVIIІ ст. в Україні дуже зростала зацікавленість природничими науками. Слід зауважити, що розвиток наукових знань був тісно пов’язаний з відкриттям Академії наук у Петербурзі (1725 р.) і університету в Москві (1755 р.), де навчалися сотні вихідців з України. Науки стали набувати практичного напрямку. Наприклад, до підручника І.Фальківського були включені елементи практичної математики, матеріали з тригонометрії, цивільної та військової архітектури. Випускники Києво-Могилянської академії стали знатними медиками, засновниками медичних закладів не тільки в Україні, а й за її межами (Нестор Амбодик-Максимович, Данило Самойлович), математиками (Феофан Прокопович викладав курс, основу якого складали арифметика й геометрія). У другій половині ХVIIІ ст. в академії було відкрито класи чистої математики (алгебра й геометрія), а також змішаної математики, де викладали цивільну й військову архітектуру, механіку, гідростатику, гідравліку, оптику, астрономію тощо.
Наприкінці ХVIIІ ст. в Україні почали діяти перші професійні школи. До них, зокрема, належала шпитальна школа в Єлисаветграді, артилерійська школа і штурманське училище в Миколаєві. На Правобережжі й західноукраїнських землях освіта знаходилась у занедбаному стані. Переслідувані католицьким духівництвом і королівською владою українські школи занепадали. У той же час польсько-шляхетський уряд підтримував навчальні заклади, яким протегувала католицька церква і єзуїти. Тут здобували освіту тільки діти магнатів, шляхти, духівництва.
Протягом ХVIIІ ст. удосконалилась техніка друку, поліпшувалось оформлення книг. Перша в Україні друкарня з цивільним шрифтом (запроваджений в Росії Петром І) була відкрита в 1764 р. в Єлисаветграді. Пізніше такі друкарні з’явились в Києві, Катеринославі, Харкові та інших містах.
У розвитку української літератури ХVIIІ ст. з’явилися нові риси: вона поступово звільнялася від впливу церкви і набувала світського характеру. У цей час з’явилися нові прозаїчні твори, автори яких не просто реєстрували факти, а прагнули узагальнити, викласти свої погляди на події тощо. Наприкінці ХVIIІ ст. широкою популярністю користувалася «Історія Русів або Малої Росії» невідомого автора, де головна увага була зосереджена на висвітленні подій 1648-1654 рр. Серед паломницької літератури (записки мандрівників до «святих місць») відомий твір «Подорож» В.Григоровича-Барського, який описав свої враження від відвідування Угорщини, Австрії, Італії, Греції, Єгипту і Сирії.
У художні твори все більше проникала народна мова. Так, байки та вірші Г.Сковороди містять багато приказок та прислів’їв. Автор часто використовував народні казки, пісні, притчі. Творчість Г.Сковороди вплинула на І.Котляревського – родоначальника нової української літератури. Його поема «Енеїда», три частини якої були надруковані в Петербурзі в 1798 р., відображала реальні картини життя суспільства того часу.
У ХVIIІ ст. виникає кріпосний театр. У панських маєтках улаштовувались видовища, в яких були зайняті кріпаки. Пізніше театри діяли переважно в містах. У 1789 р. у Харкові виник перший постійний театр в Україні. У ньому, крім місцевих акторів, виступали артисти з Москви та Петербурга.
За часи гетьманування К.Розумовського Глухів став музичною столицею України. Тут, при дворі гетьмана, діяли професійний оркестр та оперний театр, основу репертуару яких становили найкращі зразки західноєвропейської музики.
У ХVIIІ ст. зросла і професійна майстерність композиторів та виконавців. Далеко за межами України були відомі імена Максима Березовського (випускник Глухівської музичної школи та Києво-Могилянської академії, навчався в Болонській академії, отримав звання академіка-композитора і став членом Болонського філармонічного товариства, поставив оперу «Демофонт») та Артема Веделя (ще навчаючись в Київській академії був визнаний найталановитішим диригентом і віртуозним виконавцем. Керував хором московського генерал-губернатора. Автор тридцяти хорових церковних концертів). Справжньою школою для багатьох поколінь російських та українських композиторів стала творчість Дмитра Бортнянського (випускник Глухівської школи понад 30 років очолював придворну капелу. Він написав близько сотні хорових концертів, духової музики, багато творів для фортепіано, симфоній).
У другій половині ХVIIІ ст. на Правобережжі на західноукраїнських землях бароко розвивалось на основі європейської традиції. У європейському бароковому стилі виконано Домініканський костел (1745-1749 рр.) та собор Св. Юра у Львові (1747-1762 рр.), Успенський собор Почаївської лаври (60-70-ті роки ХVIIІ ст.).
Кращі традиції попередників продовжували зодчі Іван Григорович-Барський (будівлі на Подолі, надбрамна церква Кирилівського монастиря, Покровська церква й церква Миколи Набережного та ін.) та Степан Ковнір (корпус на території Києво-Печерської лаври).
Риси барокової архітектури набули на українських землях втілення і у дерев’яних спорудах народних майстрів. Найвизначнішою пам’яткою дерев’яної церковної архітектури ХVIIІ ст. є запорізький собор у Самарі (нині Новомосковську), зведений Якимом Погребняком.
Із середини ХVIIІ ст. В Україні з’являються споруди з виразними елементами класицизму, для якого були характерні стриманість та чіткість архітектурних форм, відсутність пишного оздоблення. Прикладами класицизму є палац Петра Рум’янцева-Задунайського в с.Качанівці на Чернігівщині та палац К.Розумовського в Батурині.
До кінця ХVIIІ ст. в Україні набуває розвитку скульптура. Представники її– автори скульптурного оформлення Хрестовоздвиженського собору у Полтаві, церкви св. Покрови в Ромнах (Сисой Шалматов), Свято юрського комплексу у Львові та ратуші в Бучачі (Йоган Пензель).
Слід зауважити, що у ХVIIІ ст. розширилися творчі зв’язки українських та російських зодчих, художників, скульпторів. У Києві тривалий час працювали російські архітектори Й.Шьодель, В.Растреллі, П.Неєлов та інші. Вони побудували ряд споруд, які стали архітектурними перлинами України.
Питання для самоконтролю
1 Війна з Польщею (1654-1667 рр).
2 Діяльність Лівобережних гетьманів України (ІІ половина XVII- cepедина XVIII ст.).
3 Історія гетьманства на Правобережжі (XVI -XVIII ст.).
4 Поступове обмеження автономії України у XVIII ст.
5 Ліквідація Запорізької Січі (1775 р.) та подальша доля козацтва.
6 Коліївщина та рух Опришків: причини, хід, результати.
7 Три розподіли Польщі.
8 Культура України в ІІ половині ХVII-XVIII ст.
Тема 7 УКРАЇНА ЗА НОВИХ ЧАСІВ У СКЛАДІ РОСІЇ ТА АВСТРО-
1 Розвиток українських земель у складі Російської імперії у першій половині XIX ст.
2 Наддніпрянська Україна в епоху ліберальних реформ 60 – 70 років XIX ст.
3 Соціально-економічний розвиток Наддніпрянщини в другій половині XIX – на початку XX ст.
4 Розвиток українських земель у складі Австрійської імперії
5 Український національно-визвольний рух
6 Розвиток в Україні освіти і науки
Розвиток українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX ст.В останній чверті XVIIІ ст. великі держави того часу - Російська імперія, Австрійська імперія та Пруссія - значно перекроїли політичну карту Східної Європи, що внесло історичні зміни в державну приналежність українських земель.Протягом XIX – початку XIX ст. розчленовані українські землі входили до складу Російської та Австрійської (з 1867 р. — Австро-Угорської) імперій. В цей час на території України відбувався інтенсивний процес розкладу феодального укладу та становлення і розвиток ринкових відносин. Цей об'єктивний процес вів до зростання соціально-економічних та політичних протиріч, обумовлював загострення національних суперечностей, активізував розгортання в Україні організованого національно-визвольного руху.
Більша частина українських земель, які прийнято називати Наддніпрянщиною, входили до складу Російської імперій. Ці українські землі становили компактну територіальну цілісність і єдність здавна об'єктивно сформованих історико-етнографічних та географічних регіонів: Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщини і Півдня. Протягом першої половини XIX ст. на ці українські землі було поширено загальноросійський адміністративний поділ.
Вони були поділені на дев'ять губерній: Харківську, Чернігівську, Полтавську, Київську, Подільську, Волинську, Катеринославську, Херсонську і Таврійську. В Наддніпрянщину також увійшли землі, адміністративно оформлені в Ізмаїльський, Акерманський і Хотинський повіти Бессарабської області (з 1873 р.— губернії), що утворилася після російсько-турецької війни 1806 - 1812 рр. в результаті визволення з-під згубного поневолення Османською імперією території між ріками Дністер і Прут, населені в основному українцями, росіянами та молдаванами. У 1829 р. російський уряд передав землі на узбережжі Азовського моря Азовському козацькому війську, організованому з колишніх українських козаків Задунайської Січі, які під час російсько-турецької війни 1828—1829 рр. брали участь у боях проти турецької армії на боці російських військ. У азовських козаків, які жили станицями і виконували військову повинність на користь держави, існував військово-ієрархічний устрій.
В українських губерніях державну адміністрацію представляли губернські правління на чолі з губернаторами, яких призначав цар. Губернії складалися з повітів, де владу здійснювали справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Судочинство велося повітовими дворянськими судами. Важливою державною установою в губерніях була Казенна палата, яка відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Адміністративна і судова влада над кріпосними селянами повністю знаходилась у руках поміщиків. До середини XIX ст. всі дев'ять українських губерній входили до складу Малоросійського, Київського та Новоросійсько-Бесарабського генерал-губернаторств Російської імперії, на чолі яких столи генерал-губернатори.
Під час Кримської війни населення України надавало величезну допомогу російським військам, постачаючи продовольство і фураж, вивозячи поранених. Десятки тисяч українців брали участь в обороні Севастополя, захопленого англо-французьким десантом 30 серпня 1855 р. За період облоги міста загинуло понад 20 тис українців. Одним із керівників оборони Севастополя був віце-адмірал П. Нахімов, нащадок козацького старшини Федора Нахімовського. Українські селяни намагалися записатися до ополчення, бо вважали, що після закінчення воєнних дій дістануть козачий статус.
Протягом першої половини XIX ст. традиційно багатонаціональне населення Наддніпрянщини виросло приблизно в півтора рази — з 8,2 до 12,3 млн осіб, у тому числі й за рахунок мігрантів: росіян, білорусів, болгар, греків, вірменів, німців, сербів, євреїв, молдаван, гагаузів, албанців та ін. Від 90% до 85% цього населення були селянами, а сільське господарство залишалося головною галуззю українського народного господарства. За півстоліття загальна кількість поміщицьких та державних селян в українських губерніях виросла з 7,4 до 10,3 млн або в 1,4 рази. При цьому кількість державних селян зростала більш високими темпами - з 2,5 до 5,3 млн або в 2,1 раза, а кількість поміщицьких селян виросла несуттєво - з 4,9 до 5 млн.
Намагаючись збільшити прибутковість своїх господарств, поміщики посилювали експлуатацію селян, часто доводячи її до крайніх меж, або ж розширювали свою ріллю за рахунок відібраних селянських наділів. І те й друге розоряло селянські господарства а, отже, підривало економічну основу самих поміщицьких господарств. Поміщики дедалі частіше почали віддавати в заставу під державні кредити свої маєтки. На 1856 р. 24% від усієї кількості поміщицьких маєтків і 35% кріпаків в Україні були заставлені. Загальна сума боргу поміщиків становила 83,5 млн крб. Невикуплені маєтки разом з кріпаками продавалися на публічних торгах і часто переходили у власність купців.
Поміщики дедалі більше вимагали від кріпаків регулярної сплати певних грошових платежів. Крім основних польових робіт, селяни повинні були обробляти поміщицькі сади і городи, збирати ягоди і горіхи, ткати полотно, стерегти маєтки, копати стави і споруджувати греблі, вивозити на продаж своїми засобами сільськогосподарську продукцію поміщицьких маєтків. Зростало число безземельних селян. Частину з них поміщики перетворювали на слуг або дворових робітників, віддавали у найми до інших поміщиків чи підприємств. У багатьох поміщицьких господарствах застосовувалася так звана місячина — праця обезземелених кріпаків на поміщика, за яку вони одержували місячну платню сільськогосподарськими продуктами.
Значно кращим було становище державних селян, яких в Україні на середину XIX ст. налічувалося понад 5,3 млн. Важливим заходом уряду Миколи I була реформа державних селян, проведена наприкінці 30-х років XIX ст. Державні селяни юридично були вільним станом, однак, вони виконували повинності на користь держави. Але Міністерство фінансів, у віданні якого вони перебували, дивилося на них лише з фіскальної точки зору — зібрати з них якнайбільше податків. Російський уряд вирішив провести реформу державного села, маючи на увазі підвищення добробуту селян, з метою, щоб ті залишалися справними платниками податків, а також подати приклад поміщикам у керуванні їхніми власними селами.
У 1837 р. було засноване Міністерство державного майна для керування державними селянами, яке очолив граф П. Д. Кисельов. В українських губерніях створювалися палати державного майна; губернії ділилися на округи з окружними начальниками й відповідним штатом чиновників. Державні селяни одержали право на самоврядування. Райони, де перебували державні селяни, ділилися на волості, які, у свою чергу, підрозділялися на сільські громади. Волості управлялися волосними сходами, що обирали волосні правління й волосні судові розправи для рішення дрібних судових справ між селянами. В українському державному селі міністерство державного майна реалізувало велику програму розвитку освіти й благоустрою серед сільських жителів. Була скасована панщина, замість неї вводився оброк, величина якого встановлювалася, виходячи з прибутковості окремих господарств; була припинена практика здачі в оренду приватним особам державних маєтків і
державних селян. Ця категорія хліборобів звільнялася від багатьох повинностей, що раніше цілком на них лежали: налагодження мостів, будівництво й ремонт доріг, поставка фуражу й продовольства для армії і т.д. Малоземельні селяни наділялися землею — відповідний земельний фонд створювався шляхом переселення селян з густо населених районів; було зменшене обкладання податями відповідно до місцевих господарських умов; засновані допоміжні каси для дрібного кредиту селянам; розширена мережа запасних магазинів на випадок неврожаїв. За державний рахунок в українських селах почали будувати велику кількість сільськогосподарських шкіл,; відкривалися медичні пункти й ветеринарні лікарні. Приймалися також заходи щодо пропаганди на селі передових агрономічних знань, селян ознайомлювали з новітніми прийомами ведення господарської діяльності. Всі ці заходи, корисні для державного селянства Наддніпрянщини, серйозно поліпшили його економічне й правове положення.
На Правобережжі до 1840 р. у сфері сільськогосподарського виробництва діяли закони як Російської імперії, так і колишньої Речі Посполитої. Після невдачі польського повстання 1830—1831 років російський уряд провів на Правобережжі в 1847-1848 рр. так звану інвентарну реформу. У ході цієї реформи польське законодавство було анульоване, що з задоволенням сприйняли українські селяни. З метою попередження соціальних конфліктів та нормалізації відносин між селянством та поміщиками у кожному маєтку в обов'язковому порядку заводилась інвентарна книга, куди поміщик мав внести норми панщини та інших повинностей селян. Така регламентація значно обмежувала свавілля польських поміщиків.
У цілому вся діяльність російського уряду стосовно вирішення селянського питання дала на Наддніпрянщині певні позитивні результати, сприяли ринковій трансформації селянських господарств. Українські сільські багатії дедалі більше перетворювалися на підприємців-капіталістів, економічною сферою прикладення сил яких переважно були промисловість і торгівля, в основному пов'язані з сільськогосподарським виробництвом. Більшість вітряних і водяних млинів, яких у кожній українській губернії налічувалося кілька тисяч, належали купцям і сільським багатіям. З 1840-х років такі промисловці зосередили в своїх руках виробництво тютюну, сукна, канатів. У 1850-х роках XIX ст. більшість їх були вже власниками підприємств з найманими робітниками: ґуралень, броварень, цукроварень, цегелень тощо.
На Київщині розбагатілі на торгівлі хлібом і цукром купці були вихідцями з заможних селян-кріпаків Яхненки і Семиренки. Вони організували промислову фірму, нерухомий капітал якої становив понад 1 млн крб., у тому числі три цукрових і машинобудівний заводи. З державних селян-багатіїв походив купець Терещенко, який у 1850-х роках побудував великий цукровий завод у містечку Хутір-Михайлівський. Розробка вугільних багатств Донбасу також значною мірою здійснювалася за ініціативою заможних селян. І хоча засновувані ними вугільні копальні були малопродуктивними, загальний видобуток вугілля в
Донбасі зріс протягом 1796—1860 рр. від 146 тис. пудів до 6 млн пудів щорічно.
Зростанню продуктивності праці у промисловому виробництві України дав поштовх технічний переворот, який почався широким запровадженням у 1840-х роках нового машинного обладнання на цукрових заводах, у зв'язку з чим різко збільшилося виробництво цукру — понад 3 млн пудів за сезон на кінець 1850-х років. Частина машинного обладнання завозилася з-за кордону — імпорт його лише через одеський порт зріс у 3 рази протягом 1850-х років, вартість якого досягла 1 млн крб на рік. Помітну роль в українській економіці почали відігравати підприємства металургійної і машинобудівної промисловості. Наприкінці 1850-х років в Україні діяло 11 чавунних, 32 залізоробних і 16 механічних заводів. Серед них були й досить великі на той час, на яких працювало по 100—200 осіб. Продуктивність праці вільнонайманих робітників, зайнятих переважно на купецьких промислових підприємствах, була значно вищою, ніж робітників-кріпаків.
Наприкінці 1850-х років в Україні діяло близько 2,5 тис ґуралень, понад 40 тис млинів, кілька тисяч олійниць, 254 шкіряних і 160 суконних підприємств, 218 цукрових заводів, 100 салотопень, 54 миловарні та ін. Хоча вони традиційно розташовувалися у селах і містечках, але з середини 1840-х років більшість підприємств фабрично-заводського типу, особливо тих, власниками яких були багаті купці і міщани, будувалися в містах, перетворюючи їх на великі промислові й торговельні центри. З 1811 до 1858 р. чисельність жителів міст України зросла з 513 до 1457 тис осіб, що становило на той час 11% від усього населення Наддніпрянщини. Причому приблизно за той самий період населення Херсона збільшилось у 4 рази і досягло 34 тис осіб, Києва, Харкова, Житомира, Кам'янця-Подільського - потроїлось і становило відповідно 70 тис, 50 тис, 40 тис і 23 тис; в Катеринославі й Чернігові число жителів зросло вдвоє, досягши відповідно 19 і 14 тис осіб.
У великих українських містах зосереджувалась і значна частина промислових робітників. у кінці 1860-х років їх налічувалось на Наддніпрянщині 115 тис осіб, з яких майже 74% становили вільнонаймані робітники. Але широке застосування праці феодально залежних приписних селян або солдатів продовжувалося на державних заводах і фабриках, призначених здебільшого для військових потреб. Виробничою потужністю серед них виділялися Луганський і Чорноморський ливарні заводи, Шосткинський пороховий завод, Київський арсенал, Києво-Межигірська фаянсова фабрика, Катеринославські суконна і панчішна мануфактури, верфі в Миколаєві та Севастополі.
Пристосовуючись до об'єктивного процесу масової товаризації господарства, поміщики також вдавалися до промислової діяльності, часто заснованої на кріпацькій праці. В поміщицьких маєтках продовжували діяти майстерні з 10 - 20 робітниками, які виробляли чавун, залізо, поташ, селітру, папір, скло тощо. Намагаючись збільшити прибутки, поміщики не тільки розширяли посівні площі під технічні культури (цукровий буряк, тютюн, льон,
коноплі та ін.), а й засновували заводи для переробки сільськогосподарської продукції. На півдні України багато поміщицьких господарств спеціалізувалися на масовому продукуванні худоби, спеціально призначеної для продажу. З 1823 до 1848 р. у великих поміщицьких господарствах Катеринославської і Херсонської губерній кількість овець-мериносів зросла з 300 тис. майже до 2 млн. Царський уряд, зацікавлений у збільшенні виробництва сукна для армії, не тільки надавав поміщикам, які займалися вівчарством, у повне розпорядження величезні масиви з державних земельних фондів, а й сприяв грошовими позиками, організацією в багатьох місцях України спеціальних ярмарків збуту вовни. Для промивання і сортування її в 1823 р. у Херсоні було збудовано спеціальне підприємство. Пізніше такі вовномийні виникли в Одесі, Кременчуці та інших містах. Розвивалися й інші галузі промислового торговельного тваринництва. Вже в 1830-х роках на Катеринославщині функціонувало кількасот кінських заводів і ферм великої рогатої худоби на 200 - 300 голів кожна.
На вимогу поміщиків для стимулювання вивезення за кордон хліба і ввезення в країну дешевої промислової продукції із західноєвропейських країн царський уряд у 1817 р. проголосив Одесу портом безмитної торгівлі (порто-франко). На цей час вивезення за кордон зерна через чорноморсько-азовські порти становило щорічно понад 4 млн четвертей.
У посиленні економічних зв'язків між різними районами України важливу роль відігравала ярмаркова торгівля сільськогосподарськими і промисловими товарами. У 1817 р. в Україні відбулося 2346 ярмарків: у містах — 508, у містечках — 1225, у селах — 613. Поряд з продукцією українського виробництва тут продавалися вироби центральних губерній Росії — бавовняні, шовкові і шерстяні тканини, вичинені шкіри, хутра, римарські вироби, посуд, нитки тощо. З Бессарабії надходили фрукти і вина, з Дону — риба, з Астрахані — риб'ячий клей та ікра. Сільськогосподарський реманент і аптекарські товари ввозилися з-за кордону. Найбільший торговий оборот в Україні мали ярмарки всеросійського значення, що організовувались у Києві, Харкові, Єлісаветграді, Ромнах, згодом — у Полтаві. Щорічний Київський контрактовий ярмарок, який відбувався щороку в січні, привертав до себе тисячі поміщиків і купців з різних місцевостей Російської імперії, а також з Австрії, Пруссії, Франції, Англії. Тут укладали угоди на оптову купівлю-продаж виробів сільського господарства і промисловості, брали позики у приватних банках, сплачували борги тощо.
Особливу роль в розвитку української торгівлі протягом першої половини XIX ст. відігравав чумацький промисел. Традиційний вивіз чумаками солі в Україну досяг у середині XIX ст. 8 млн пудів щорічно. Для перевезення такого вантажу потрібно було 120— 130 тис. хур (чумацьких возів). У чорноморсько-азовські порти чумаки щороку доставляли від 34 до 40 млн пудів хліба. Вони перевозили також кам'яне вугілля, продукцію цукрових і салотопних заводів тощо. Їхні транспортні шляхи сягали Уралу і Середньої Азії. Чумаки-підприємці — власники десятків хур і величезних стад волів — були вихідцями
із заможних селян, до них фурманами наймалися зубожілі селяни. Чумацький промисел сприяв соціальному розшаруванню селянства і був одним з важливих джерел первинного нагромадження капіталу. Наприклад, з багатих чумаків походив купець Харитоненко, який, почавши з орендування землі й цукрових заводів, з часом став власником кількох цукрових заводів у Харківській губернії. Значні капітали мали в 1850-х роках київські купці Барські, Кобці, Митюки, полтавські — Шандри, Дадієви, Пошивайли та ін. Така активна підприємницька діяльність народжуваної буржуазії ставала дедалі суттєвішим чинником розвитку економіки України капіталістичним шляхом. Але панівною силою в економічному і політичному житті країни все ще залишався поміщицький клас.
Наддніпрянська Україна в епоху ліберальних реформ 60 – 70 років XIX ст.Якісною межею в розвитку українських земель, які перебували в складі Російської імперії, стали ліберальні реформи, проведені тут протягом 60 -70-х рр. XIX ст. Хронологічно першою стала аграрна або, як її іще часто називали, селянська реформа. В лютому 1861 р. імператор Олександр II підписав Маніфест «Про всемилостиве дарування кріпосним людям прав стану вільних сільських жителів і про влаштування їх побуту», «Загальне положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності», чотири «Місцевих положень про поземельний устрій поміщицьких селян», «Положення про викуп селянами садибної і надільної землі», «Положення про губернські і повітові в селянських справах установи» та інші законодавчі акти про проведення аграрної реформи. В «Маніфесті» в урочистих тонах оголошувалося про скасування кріпосного права. В Україні цей маніфест був прочитаний у церквах 5 березня 1861 р. і після такого обнародування почалася його практична реалізація.
Ліквідація феодальних відносин в українському селі була тривалим процесом, що розтягся на кілька десятиліть. За маніфестом близько 5 млн кріпосних селян в Україні отримали особисту волю і громадянські права. Українські поміщики повинні були дати селянам в постійне користування садибну землю, а також певний наділ польової землі та інших угідь. Садибну землю селяни мали право викупити будь-коли. Щодо надільної землі, то селяни могли викуповувати її тільки за згодою поміщика. Якщо поміщик не давав згоди, селяни, як і раніше, повинні були працювати на панщині або сплачувати оброк. Цей стан селян маніфест називав перехідним, а самих селян тимчасовозобов'язаними. В тому разі, якщо поміщик погоджувався на викуп селянами надільної землі, в маєтку затверджувалась так звана уставна грамота, в якій зазначалось, скільки землі селяни одержать в постійне користування і які повинності відбуватимуть на користь поміщика. До затвердження уставної грамоти селяни повинні були «незаперечно виконувати свої старі обов'язки». Повинності тимчасовозобов'язаних селян залишались майже ті самі, що й у кріпаків, обмежена була лише підводна повинність і скасовані натуральні побори. Селяни ставали селянами-власниками тільки з моменту викупу садибних ділянок і придбання у поміщика надільної землі. Проте селяни могли залишатись тимчасовозобов'язаними невизначений час, що цілком залежало від
бажання селян та поміщиків. Але в грудні 1881 р. був виданий закон про обов'язковий перехід на викуп з 1 січня 1883 р. усіх тимчасовозобов'язаних селян в Україні.
У «Загальному положенні» містилися основні правила, за якими проводилася аграрна реформа: визначалися особисті та майнові права селян, порядок організації сільського самоврядування, державної, земські та мирські повинності, правила про викуп землі, а також визначалося право колишніх поміщицьких селян заключати різного роду майнові договори, відкривати промислові підприємства, записуватись у ремісничі цехи, торгувати і вступати в купецькі гільдії. В цьому реформа робила значний крок вперед до ринкових відносин, створюючи передумови для дальшого розшарування села і для розвитку капіталізму в сільському господарстві і промисловості.
Місцеві «Положення» установлювали порядок наділення селян землею і виконання ними повинностей. Для кожного регіону України були встановлені найвищі і найнижчі розміри земельних наділів, що переходили до селян за викуп. Найнижчий наділ становив, залежно від місцевості, від половини до однієї третини від найвищого наділу. Якщо до реформи в користуванні селян того чи іншого села землі було більше, ніж її припадало за найвищим наділом, то поміщик відрізав цей лишок собі. Поміщик діставав право відрізати і в тому випадку, коли в нього під час проведення уставної грамоти залишалось менше третини (на Лівобережжі) або менше половини від його земельної площі (на Півдні). Крім того, поміщик міг виділити селянам без викупу безплатний - «дарчий» наділ, який дорівнював одній чверті найвищого наділу.
«Місцеве положення» про поземельний устрій поміщицьких селян Правобережної України відрізнялося від «місцевих положень» для українських губерній Лівобережжя і Півдня тим, що в ньому встановлювався безпосередній зв'язок з «Інвентарними правилами» 1848 р. «Положення» вказувало, що земля, яка перебувала в 1848 р. в руках селян, «залишається в попередньому розмірі, в постійному користуванні тимчасовозобов'язаних селян». А оскільки поміщики за минулі 12 років, незважаючи на «Інвентарні правила», відрізали землю від селянських наділів, які існували в 1848 р., то «Положення» надавало селянам право клопотатися від імені сільської громади «про повернення в їх користування громадської землі, що від них відійшла». Усі ці значні поступки правобережному селянству були зумовлені впливом польського національно-визвольного руху. Майже вся земля, відрізана поміщиками у селян Правобережжя після 1848 р., була повернена їм в результаті реформи 1861 року.
У цілому в процесі наділення колишніх поміщицьких селян землею в лівобережних та південних українських губерніях загальна площа селянських ділянок зменшилась приблизно на 1 млн десятин. Часто поміщики залишали собі кращі землі, в тому числі вигони, випаси, ліси та водопої, а селянам виділяли найгірші ділянки. Наприклад, тільки в Харківській губернії площа селянських земель зменшилась з 638936 до 457813 десятин, тобто на 181125 десятин або на 28 %, в Полтавській губернії - на 37,2%, в Чернігівській — на
21,9%, в Катеринославській — на 37,6%, в Херсонській — на 13,8%, в Таврійській — на 23,1%. Перед усім постраждали дворові селяни (близько 19% всього селянства), селяни дрібнопомісних дворян і так звані дарчі або необкладні селяни, які взагалі без викупу отримали наділ приблизно в одну десятину. Але поряд з цими групами основна маса поміщицьких селян — більше 70 % — зберегла або навіть збільшила свої колишні дореформені наділи.
Закони про аграрну реформу передбачали грошову приватизацію землі. Щоб стати юридичними власниками землі, селяни зобов’язані були викупити її у поміщиків. Викупна операція була організована російським урядом досить вдало, з урахуванням відповідного досвіду Австрії, Пруссії та інших європейських країн. Поміщик одержував викупну суму, яка давала йому доход приблизно в розмірі дореформеного річного селянського оброку. Українські селяни були неспроможні відразу розплатитися з поміщиками, а тому царський уряд взяв викупну операцію на себе, видавши селянам цільовий пільговий кредит. Селяни сплачували поміщикам відразу лише 20% від викупної суми, а решту поміщикам сплачував уряд частково грішми, частково процентними паперами. Таким чином, селяни отримували від держави кредит в 80% від викупної суми, на строк сорок дев’ять з половиною років. Викупна операція мала завершитись в 1911 р., і за цей час українські селяни повинні були сплатити державі-кредитору понад 400 млн крб., але фактично протягом 45 років вони сплатили лише 382 млн крб. Під тиском революції 1905 р. уряд змушений був з 1 січня1907 р. повністю скасувати викупні платежі, простивши селянам усі борги.
У правобережних губерніях України викупна операція була же більш сприятливою для селян. Намагаючись привернути на свій бік українське селянство під час польського повстання 1863 р., царський уряд оголосив, що на Правобережжі всі обов'язкові відносини між поміщиками і тимчасовозобов'язаними селянами припиняються з 1 вересня 1863 р. З цього дня селяни переходили в розряд селян-власників і повинні були вносити в казну викупні платежі за надільну землю, причому уряд на 20% знизив викупні суми для правобережних селян.
У ході аграрної реформи в Україні була запроваджена загальноросійська система сільського управління. В кожному українському селі збирався сільський сход, який обирав сільського старосту, збирача податей і т. д. Представники сільських громад волості обирали волосне правління, очолюване волосним старшиною, і волосний суд. Цей суд міг засудити селянина до арешту, штрафу або тілесної кари, яка не була скасована реформою. Сільські і волосні сходи займались розкладанням і збиранням податей, стежили за відбуванням повинностей, відали питаннями земельних розпорядків у тих сільських громадах, де існувало общинне землеволодіння. В сільській громаді утверджувалась кругова порука — спільна відповідальність за відбування повинностей і сплату податей селянами даного села. Кругова порука — спільна відповідальність у платежах, якої до реформи не існувало на Україні у селян-
подвірників, була запроваджена і у них, а також у лівобережних козаків, серед яких давно була широко розповсюджена особиста земельна власність. Там, де до реформи існувало общинне землеволодіння, наприклад на Слобожанщині, воно було збережене, а вихід селян з общини залишався ускладненим.
Над сільськими і волосними органи управління був поставлений мировий посередник з місцевих дворян, призначений губернатором. Насамперед мировий посередник повинен був сприяти складанню уставних грамот, а також затверджувати або скасовувати вибори службових осіб села і волості, ув'язнювати, в разі потреби, старост і старшин або штрафувати їх. Мирові посередники повіту становили повітовий з'їзд на чолі з повітовим предводителем дворянства. Дальшим ступенем було губернське присутствіє у селянських справах, яке підлягало губернаторові.
Поряд з реформою поміщицького селянства в Російській імперії проводились й реформи державного та удільного селянства. На Наддніпрянщині підготовка реформування державного села почалась ще в 30 - 50 рр. XIX ст. Однак лише в січні 1866 р. з’явилась правова основа реформи — закон «Про перетворення суспільного управління державних селян і про передачу цих селян у ведення загальногубернських та повітових, а також місцевих із селянських оправ присутствія». а в листопаді — закон «Про поземельний устрій державних селян в 36 губерніях». До цього часу в українських регіонах Російської імперії налічувалось більше 6 млн державних селян усіх розрядів. На ході реалізації законів 1866 р., яка продовжилась в Україні до кінця 70-х рр. за державними селянами збереглись всі землі, що знаходилися в їх користуванні до реформи. Землекористування кожного сільського товариства фіксувалось «володільними записами». Сама реформа на цій стадії проходила для селян досить безболісно, без очевидного адміністративного тиску. В той самий час, селянські землі за законом 24 листопада 1866 р. визнавались власністю держави і за іншим законом від 12 червня 1886 р. отримати їх у повну власність селяни мали право тільки після викупу у казни.
У старозаїмочного селянства, що існувало тільки на Слобожанщині і також було віднесене законодавством до державного, необхідність виплати викупних платежів викликала активні протести. Цей конфлікт старозаїмочних селян з державою вирішувався виключно в судовому порядку. Розгляд багатьох судових справ продовжувався до початку 1890-х рр. і в більшості випадків вирішувався на користь селян. Землі їм передавались безкоштовно у зв’язку з тим, що були одержані їх дідами та прадідами — слобідськими козаками, стрільцями, пушкарями від держави ще в XVII ст. за службу в рядах охоронців південних російських кордонів. Не сплачували кошти за приватизацію землі також «вільні хлібороби».
Селянські реформи, проведені на Наддніпрянщині в 60 - 70 рр. XIX ст., корінним чинам змінили систему аграрних відносин. Значна частина дворянської та державної земельної власності стала швидко переходити в руки представників інших станів, переважно до селян та купців. Прогресивні ринкові
відносини поширювались на всі галузі сільського господарства і остаточно перетворили землю на найбільш ходовий товар. За чотири пореформені десятиріччя українські поміщики продали особам недворянського походження близько третини від загальної площі дворянського землеволодіння. Все це створило великий простір для господарського розвитку українського села. Разом з тим, селянство в Україні, як і в усій Російській імперії, залишилося податним станом, який зобов’язаний був нести рекрутську, подушну та інші грошові і натуральні повинності.
Селянські реформи змінили основи російської державності, спричинили перетворення всіх соціально-економічних відносин, змінювало соціальну структуру й правові відносини. Скасування кріпосного права і перетворення селян на власників землі викликали необхідність проведення в Російській імперії інших ліберальних реформ в області місцевого самоврядування, суду, освіти, цензури, фінансів, у військовій справі. Вони мали на меті пристосувати самодержавний політичний лад Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку.
У січні 1864 р. почалася так звана земська реформа - вийшло «Положення про губернські та повітові земські установи» про органи місцевого господарського самоврядування — земські установи. З 1865 до 1875 р. земські установи були запроваджені в 33 губерніях Російської імперії, в тому числі і на Україні, крім Правобережжя. В правобережних губерніях, де переважали польські поміщики і де знайшло відгук польське повстання 1863 р., царський уряд вирішив не запроваджувати земських установ.
Земські установи складалися з розпорядницьких органів - повітових і губернських земських зібрань та їх виконавчих органів - повітових і губернських земських управ. Члени земських зібрань називалися гласними, так як мали право голосу. Повітові земські зібрання складалися з гласних, обраних строком на три роки на трьох самостійних виборчих з'їздах - за куріями: «з'їзді повітових землевласників», «з'їзді міських виборців» і «з'їзді виборщиків від сільських громад». До першої курії входили всі землевласники, які мали не менше 200 десятин землі, особи, що володіли нерухомою власністю на суму понад 15 тис. крб або ж одержували річний доход понад 6 тис. крб, а також уповноважені від землевласників, які мали менше 200 десятин землі. Другу курію становили купці всіх трьох гільдій, власники торговельних і промислових закладів з річним доходом понад 6 тис. крб, а також власники нерухомого майна вартістю не менше як на 500 крб у дрібних і на 2 тис. крб - у великих містах. Ця курія була представлена головним чином великою міською буржуазією, а також власниками міської нерухомості. Третя курія складалася із представників сільських громад головним чином селян. Якщо за першими двома куріями вибори були прямими, то за третьою - багатоступеневими: спочатку сільський схід обирав представників на волосний сход, на якому обиралися вибірники, а потім уже повітовий з'їзд вибірників обирав гласних у повітові земські збори. Виконавчі земські органи — повітові і губернські
управи — також обирались строком на три роки на повітових і губернських земських зібраннях. Кількість повітових гласних в різних повітах українських губерній коливалася від 10 до 96, а губернських - від 15 до 100.
Вибори в усі земські органи були побудовані за буржуазним принципом майнового цензу, але разом з тим так, що дворянам була забезпечена більшість місць у земстві. Так, в Україні в другій половині 60-х років XIX ст. у повітових земських зборах дворяни становили 42%, селяни – 38%, купці – 10%, духівництво - 6,5%, інші - 3%; у повітових земських управах дворян налічувалось 55,5%, селян - 31, купців, духовних й інших - 13,6%. Ще більшою перевага дворян була в губернських земських установах: у губернських земських зборах дворяни становили 74%, селяни - 10,6%, інші - 15%, а в губернських земських управах дворяни становили вже 89,5%, селяни - усього 1,5%, інші - 9%.
Земства у своїй діяльності залежали від царської бюрократії — губернатора і міністра внутрішніх справ, які часто зводили нанівець роботу земських організацій. І все-таки земства в Російській імперії відіграли чималу роль у вирішенні місцевих господарських і культурних питань: в організації місцевого дрібного кредиту шляхом утворення селянських ощадно-позичкових товариств, утриманні поштового та телефонного зв’язку, дорожньому будівництві шляхів, в організації медичної допомоги на селі, народного утворення. Саме завдяки земствам майже в кожному українському селі були створені земські школи, які вважалися кращими в системі освіти того часу. Медичні установи на селі, хоча й нечисленні та недосконалі, повністю були утворені земством. Велику роль земства відігравали й у статистичному вивченні стану українського народного господарства, особливо селянського.
У 1862 р. в Російській імперії почалася підготовка реформи міського самоврядування, а 16 червня 1870 р. проект «Городового положення» був затверджений Олександром II і став законом. В українських містах були введені нові, безстанові органи міського самоврядування - міські думи, які обиралися на чотири роки. Міська дума обирала свій постійно діючий виконавчий орган - міську управу, що складалася з міського голови і двох або більше її членів. Міський голова одночасно був головою і міської думи, і міської управи. Виборцями були всі платники податків міста - власники торговельних і промислових закладів, банків і міської нерухомості. Вони були поділені на три курії, учасники кожної вносили по одній третині всіх податків даного міста. Від кожної виборчої курії обиралося рівне число членів міської думи - голосних, що забезпечувало перевагу в міських думах і управах представників великої міської буржуазії.
Міські управи, які були створені в українських містах, відали господарськими питаннями, що стосувалися благоустрою міста, міських ринків, міської торгівлі і промисловості, охорони здоров'я та ін. Незважаючи на певну обмеженість реформи міського самоврядування, вона все-таки стала великим кроком уперед, оскільки замінила колишні феодальні станово-бюрократичні
органи керування містом на нові, засновані на буржуазному принципі майнового цензу. Нові органи міського самоврядування відіграли чималу роль у господарсько-культурному розвитку післяреформених українських міст.
У листопаді 1864 р. в Російській імперії була проведена судова реформа, в результаті якої в Наддніпрянщині було запроваджене гласне безстанове буржуазне судочинство. До реформи суд був становим, закритим і підлягав владі губернатора. Тепер судочинство відбувалося з участю сторін, винність або невинність підсудного встановлювали присяжні засідателі, що підбиралися з імущих верств населення. Найважливіші справи (наприклад, у державних злочинах) судова палата розглядала як суд першої інстанції з участю так званих станових представників. У цьому випадку в засіданні палати повинно було брати участь дев'ять осіб: старший — голова, чотири члени кримінального департаменту палати і чотири станових представники в особі губернського предводителя дворянства, один з повітових предводителів дворянства, одного з міських голів і один з волосних старшин. Цей самий принцип був покладений в основу організації станового селянського волосного суду, окремих судів для духовенства, для військових, у службових злочинах.
Проведення в 60-х роках XIX ст. серії фінансових реформ було спрямовано на централізацію фінансової справи в Російській імперії й торкнулося головним чином апарата фінансового керування. Указом 1860 р. був заснований Державний банк, який одержав право кредитування торговельних і промислових закладів. У ході фінансових перетворень був упорядкований державний бюджет. Закон 1862 р. централізував управління грошовим господарством царської Росії в руках міністерства фінансів і установлював новий порядок складання кошторисів окремими відомствами. В 1864 р. був реформований державний контроль. У всіх українських губерніях імперії засновувалися відділення державного контролю - контрольні палати, незалежні від губернаторів та інших відомств. В Україні також була скасована система відкупів, за якої більша частина непрямого податку відходила не в скарбницю, а в кишені відкупників. Стара, характерна для феодально-кріпосницької держави практика віддачі на відкуп приватним особам збору з населення непрямих податків на сіль, тютюн, горілку та ін., що супроводжувалася численними зловживаннями відкупників, була особливо важка і ненависна для народу. З січня 1863 р. продаж горілки оголошувався вільним, але обкладався особливим акцизним збором, що стягувався державними акцизними установами. Всі ці міри були важливим свідченням наміру російського уряду продовжувати реформаторську діяльність. Ліберальні за своїм характером вони серйозно міняли загальну спрямованість фінансової політики уряду. Однак основна вага податків і зборів як і раніше лежала на податному населенні. Зберігалася стара, введена ще Петром I, подушна подать для селян, міщан, ремісників. Привілейовані стани (дворяни, духівництво, купецтво) були звільнені від неї.
Результати Кримської війни, що розкрило військово-технічну відсталість російської армії, подальше зростання озброєнь і розвиток військової техніки в
Європі, складні міжнародні обставини вимагали корінної реорганізації військової справи в Російській імперії й змусили уряд зайнятися військовими перетвореннями. У результаті в 60-70-х роках XIX ст. була проведена ціла серія військових реформ, які зачепили Україну. Вони почалися з реформ в сфері військового управління і завершилися найбільш важливою військовою реформою - введенням загальної військової повинності, а також проведенням ряду заходів щодо переозброєння армії.
Більша частина цих перетворень була пов'язана з діяльністю військового міністра Д. А. Мілютіна. В 1864 р. ним була реорганізована система військового управління: утворено 15 військових округів, кожний зі своїм керуванням, безпосередньо підлеглим військовому міністерству. Територія України була розділена на три військових округи: Київський, до якого входили Київська, Подільська і Волинська губернії, Харківський - Харківська, Чернігівська і Полтавська губернії, Одеський - Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії. В 1867 р. був прийнятий новий військово-судовий устав, створений на засадах судової реформи 1864 р. Уводилися три судові інстанції - полковий, військово-окружний і головний військовий суди. На час війни засновувався головний польовий військовий суд. Рішення військових судів підлягали підтвердження полкового й окружного воєначальників.
У середині 60-х років була проведена реформа військово-навчальних закладів. Засновувалися військові гімназії, близькі за програмою загальноосвітніх дисциплін до середньої школи. Для спеціальної підготовки військових інженерів, артилеристів, кавалеристів були створені юнкерські училища. Одними з кращих стали Чугуївське, Полтавське, Київське та інші юнкерські училища, створені в Україні. Реформа завершилась запровадженням нового статуту про військову повинність (1874 р.). Колишні рекрутські набори були замінені загальною військовою повинністю для осіб, яким минув 21 рік. Строк дійсної військової служби скорочувався до шести років у сухопутних військах і до семи років у флоті. Для військовозобов'язаних, які мали освітній ценз, строк служби встановлювався від шести місяців до чотирьох років. Скорочувався контингент осіб, які перебували на дійсній військовій службі.
Соціально-економічний розвиток Наддніпрянщини в другій половині XIX – на початку XX ст.За другу половину XIX – початок XX ст. багатонаціональне населення Наддніпрянщини за рахунок природному приросту та переселенцям виросло втричі — з 12,3 до 37 млн. осіб. Наприкінці XIX ст. в загальному населенні дев'яти губерній етнічні українці становили 69 %, а решту - росіяни, білоруси, болгари, греки, вірмени, німці, серби, євреї, молдавани, албанці та ін. На території Наддніпрянщини швидко збільшилася чисельність росіян — до 12 %. Найбільше їх було серед чиновництва, купецтва, робітників Лівобережжя та Півдня України. На Правобережжі найчисленнішою національною меншиною лишалися поляки, які переважали серед місцевого дворянства. Введення в Російській імперії у 1791 р. так званої межі осілості євреїв призвело до того, що в Україні євреї склали до кінця XIX ст. третину
городян, а на Правобережжі — 80 %. Вони займалися здебільшого торгівлею та фінансовими справами і складали значну частину підприємців Наддніпрянщини. З інших меншин, що проживали на Наддніпрянщині, слід назвати німців — понад 1 млн. осіб, татар та румунів — по 800 і 200 тис. болгар.
Українська нація продовжувала розвиватися переважно як селянська. Наприкінці XIX ст. майже 90 % українців були селянами або кустарями, а в індустрії, на транспорті, в торгівлі було зайнято не більше 10 % українців. У сфері науки, освіти, культури, мистецтва, медицини, церковних справ було зайнято лише 0,5 % українців. Більшість українців проживала у селах, а у складі міського населення вони становили не більше третини. Наприклад, серед мешканців Києва етнічні українці складали приблизно 22%, Чернігова - 28 %, Катеринослава - 20 %, Харкова - 31 %, Одеси - 6 %.
У 60—80-х рр. XIX ст. в українських землях Російської імперії в цілому завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактури до машинної індустрії, найхарактернішими ознаками якої є застосування у виробництві парових двигунів і системи машин та верстатів. На великих капіталістичних підприємствах — заводах і фабриках — для підвищення продуктивної праці застосовувалися досягнення науки і техніки. Економічний розвиток визначали насамперед галузі важкої промисловості — вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Швидко розвивався Донецько-Криворізький вугільно-залізорудний басейн, що вже тоді став головною металургійною базою України.
Із середини XIX ст. видобуток кам'яного вугілля в Україні зріс більш як у 115 разів і становив 1900 р. 691,5 млн пудів, що складало майже 70% від усього видобутку Російської імперії; залізної руди відповідно — в 158 разів і становив 210 млн. пудів (більше половини від загальноімперського видобутку). Наприкінці 90-х рр. Україна давала понад половину загальноімперської виплавки чавуну (92 млн пудів) і трохи менше половини заліза і сталі (59 млн пудів).
У Катеринославській і Херсонській губерніях за останні два десятиріччя XIX ст. виникло 17 великих металургійних заводів. Більшість з них було побудовано на кошти іноземних капіталістів: англійських — завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк); бельгійських — Дніпровський завод у селищі Кам'янському (тепер — Дніпродзержинськ); французьких—Іданцівський біля Кривого Рогу. Російські капіталісти стали власниками заводів: Брянського — поблизу Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юр'ївського — у Донбасі. Французький, бельгійський, англійський і німецький капітали зайняли ключові позиції в кам'яновугільній, залізорудній і металургійній галузях України. На багатьох заводах адміністративно-управлінський персонал, інженерно-технічні працівники, майстри і навіть частина кваліфікованих робітників були іноземцями.
Капіталістам-іноземцям на початок XX ст. в Україні належало близько 90% від акціонерного капіталу монополістичних об'єднань, переважна більшість прибутків яких спливала закордон. Водночас такі об'єднання, поглинаючи дрібні заводи і фабрики, сприяли розвиткові великих промислових підприємств. І на початку XX ст. тут уже не залишилось жодного металургійного заводу, який би виробляв менш як 1 млн пудів чавуну на рік. А продукція лише п'яти найбільших заводів-гігантів Півдня України (Юзівського, Дніпровського, Олександрівського, Петровського, Донецько-Юр'ївського) становила понад 45%. Більшу частину вуглевидобутку Донбасу забезпечували великі шахти, що давали на-гора не менше 10 млн пудів кам'яного вугілля щорічно.
Переважно капіталістам-іноземцям належало 65 підприємств сільськогосподарського машинобудування, які діяли у 1900 р. Серед них заводи: Гельферіх-Саде і Мельгозе — у Харкові, Фільворта і Дедіни — у Києві, Гена — в Одесі, Ельворті — в Єлисаветграді, Грієвса — у Бердянську та ін. На них було зосереджено близько 70 % загальноімперського виробництва сільськогосподарських знарядь — плугів, сівалок, жаток, соломорізок, молотарок тощо.
Значного розвитку набули і традиційні для України галузі промисловості, пов’язані з переробкою сільськогосподарської продукції, передусім цукрова. Завдяки технічному переоснащенню і концентрації виробництва на великих підприємствах загальна кількість цукрових заводів в Україні з початку 60-х до середини 90-х рр. зменшилася з 247 до 153, а загальна кількість робітників збільшилась з 38 до 78 тис. Виробництво цукру на них зросло в 14 разів: з 1,6 млн до 23 млн пудів, що склало 84% від цукрового виробництва всієї Російської імперії. Щоб не допускати зниження цін на внутрішньому ринку, найбільші цукрозаводчики України 1887 р. у Києві об'єдналися в цукровий синдикат — перше в Російській імперії капіталістичне монопольне об'єднання. Вже через 5 років у його підпорядкуванні перебувало понад 90% усіх цукрових заводів України. Значно зросла роль України в експорті сільськогосподарської продукції за кордон. Її частка в експорті пшениці Російської імперії становила 90%. На Україні збирали 43% свіжого врожаю ячменю, 20% — пшениці, 10% — кукурудзи.
Наприкінці XIX ст. в Наддніпрянщині виникають перші великі підприємства транспортного машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. До 1900 р. вони випустили 233 паровози. На той час довжина залізничної колії в Україні становила 8417 кілометрів. Російський уряд, у віданні якого перебувало все залізничне будівництво, в цій справі керувався як економіко-господарськими, так і військово-стратегічними міркуваннями. Виробництво залізничних рейок, яке в Україні становило понад три четвертих від загальноімперського, обслуговувало всю імперію з її найдовшими в світі залізничними магістралями.
Переважна більшість українських селян потерпала від нестатків. Малоземелля змушувало більшість селян постійно орендувати в поміщиків землю за виробіток, найматися до заможних односельців або поміщицьких
економій. Добра половина господарств мала не більше, ніж по 5 десятин. У середньому на один селянський двір припадало 10 десятин, тоді як на один поміщицький маєток — 507. Чимало бідняків взагалі кидали рідні домівки і наймалися на фабрики та заводи. Наприкінці XIX ст. в Україні налічувалося до двох мільйонів сільськогосподарських робітників. Типовою картиною пореформеного життя тут були юрби заробітчан на дорогах.
Усе це змушувало російський уряд знову зайнятися проблемами села. Глава уряду П.Столипін протягом 1906—1910 рр. став запроваджувати нову аграрну реформу, її головною метою було створення на селі значного прошарку заможних селян, щоб піднести продуктивність сільського виробництва. У результаті реалізації цієї реформи на Наддніпрянщині сільська община була позбавлена права виступати єдиною незаперечною розпорядницею у справі перерозподілу орних земель і пасовищ. Кожен селянин дістав право продажу свого земельного наділу або купівлі землі. Виходячи з общин, заможні селяни могли вимагати об'єднання їм належних у різних місцях земельних угідь в одне рівноцінне, яке називалося «відрубом», а то й взагалі виселятися за межі села і створювати своє окреме хутірське господарство. Новостворений Селянський банк надавав «відрубникам» і «хуторянам» грошові кредити для господарського облаштування.
Столипінська аграрна реформа на українських землях, де вже було чимало заможних селян, особливо на Правобережжі й Півдні, мала цілком позитивні наслідки. На хутори й відруби виселилося 226 тис. селянських господарств, що становило майже половину від їх загальної кількості, реформа сприяла розвитку ринкових відносин на селі, ширшому застосуванню машин і добрив, що зумовлювало зростання товарності сільського господарства. З 1910 до 1913 р. посівна площа в українських губерніях зросла на 900 тис. десятин і загалом становила 22,9 млн десятин. У 1913 р. тут було досягнуто найбільшого валового збору зернових: 1 200 млн пудів. Третина всієї продукції сільського господарства продавалася на внутрішньому й зовнішньому ринках. Частка України в експорті Російської імперії становила понад 25%, а щодо вивозу зернових — і того більше: понад 40%, 250-300 млн пудів щорічно. Вона могла б бути ще більшою. Але значна кількість бідняцьких господарств була малопродуктивною і малотоварною, що обумовлювалося невисокою середньою врожайністю зернових: з окремих культур вона коливалася від 9 до 10 ц з гектара.
Столипінська аграрна реформа не зачепила поміщицьких землеволодінь. Хоча з часу реформи 1861 р. українські поміщики й продали, переважно заможним селянам, половину своєї землі, але в їх руках на 1914 р. залишалося понад 10 млн. десятин. Причому близько 5 тис. поміщиків мали в володінні в середньому по 1 600 десятин. За наявності значного прошарку малоземельних селян, кількість яких з середнім наділом 2 десятин в 1914 р. сягнула 2 млн, українське село весь час перебувало в постійному соціальному напруженні.
Загалом розвиток капіталізму в сільському господарстві пореформеної Наддніпрянщини відбувався двома шляхами, відомими під назвами прусського й американського. Перебудовані на капіталістичний лад поміщицькі латифундії (найбільше їх було на Правобережжі) і новостворені селянські фермерські господарства (переважно на Півдні) здебільшого й виробляли основну частину української сільськогосподарської продукції, яка вивозилася за кордон. Заохочувані гарантованими експортними преміями царського уряду, цукрозаводчики-мільйонери Бродські, Терещенки, Харитоненки, Ярошинський, Бобринський розширили вивезення продукції за кордон за тимчасовими демпінговими цінами, що допомагало витримувати конкуренцію на зовнішньому ринку. Збільшив уряд і казенні замовлення підприємствам, насамперед металургійним, в існуванні яких був заінтересований. Навіть було створено урядовий комітет замовлень. Однак економічне становище Російської імперії в цілому й України зокрема, не могло істотно поліпшитися. Техніко-економічна відсталість найважливіших галузей промисловості стояла на заваді підвищенню конкурентоспроможності українських товарів на зовнішньому ринку.
Розвиток українських земель у складі Австрійської імперії.До початку XIX ст. Галичина і деякі райони Волині та Поділля, які раніше перебували під владою Польщі, ввійшли до складу багатонаціональної Австрійської імперії, під владою якої у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття. Буковина, яка раніше перебувала під владою Туреччини, в 1769 р. була звільнена російськими військами фельдмаршала П. Румянцева під час русько-турецької війни 1768 – 1774 років. За умовами договору з австрійським імператором Йосифом II, після виводу російських військ з території Буковини в серпні 1774 р., вона перейшла під владу Австрії. Наступного року Туреччина визнала втрату Буковини та її належність до австрійської корони. Згодом, у 1809 р., Австрія віддала Росії чотири округи Галичини, в тому числі Тернопільщину.
Таким чином, до початку XIX ст. Габсбурги стали володарями великої частини України площею понад 70 тис. кв. км з населенням понад 2,5 млн чоловік, з яких близько 2 млн становили українці. Але навіть у межах однієї держави західноукраїнські землі все-таки залишались адміністративно розмежованими. В складі Австрійської імперії (з 1867 р. — Австро-Угорщина) Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край — «Королівство Галичини, Лодомерії з Великим князівством Краківським» з центром у Львові. Східний кордон нового австрійського краю проліг по р. Збруч, яка стала більш як на півтора століття символом розчленованості українського народу двома імперіями.
В адміністративному відношенні Королівство Галіції і Лодомерії було поділено спочатку на 6 округів, до складу яких входило 59 дистриктів, а з 1777 р. - 19 дистриктів. У 1780-1786 рр. у королівстві було запроваджено новий адміністративний поділ, згідно з яким налічувалось уже 18 округів, 12 із яких
становили українську частину краю: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський округи, а також східні землі Сяноцького і Перемишльського округів. Таке становище тривало до середини XIX ст., коли адміністративний поділ краю зазнав нових змін. У 1867 р. Галичину було поділено на 74 повіти, 50 з яких повітів становили Східну Галичину. Такий адміністративний поділ майже не змінювався до 1918 р. Окремим округом до Королівства Галіції і Лодомерії з 1787 по 1849 р. входила вся Буковина з центром у Чернівцях, а з 1849 по 1918 р. вона мала статус окремого коронного краю.
На цих приєднаних до Австрійської імперії українських землях було запроваджено загальноприйняту в імперії централізовану систему управління. В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р. очолював губернатор, а пізніше — намісник, на Буковині після 1849 р. — президент крайового управління. Окружну, а потім повітову ланки державної влади очолювали старости. На місцях адміністративні й судово-поліцейські функції виконували дідичі або спеціально утримувані ними, але призначувані старостами мандатори, а після 1866р — громадські уряди. Містами управляли магістрати, склад яких до 1870 р. призначав уряд, а пізніше — міські ради як органи самоуправління. Органами крайового самоуправління в 1775-1845 рр. був Становий сейм у Галичині, а в 1861-1914 рр. - крайові сейми в Галичині та Буковині
Закарпаття, на території якого проживала компактним масивом більшість українців Угорщини, як і раніше, входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва, становлячи його чотири комітети (жупи): Березький, Мармороський, Угочанський та Ужанський. Адміністрацію в комітетах очолювали жупани (наджупани), які періодично скликалися комітетськими зборами дворянства. Лише на короткий час після "Весни народів" Закарпаття було виведене в окремий автономний Ужгородський округ.
Етнічний склад населення українських земель «Королівства Галичини, Лодомерії з Великим князівством Краківським» був доволі строкатим. У Східній Галичині основну масу населення за мовною ознакою становили українці (від 70% на початку XIX ст. до 62% на початку XX ст.). Поляки не становили тут і третини населення, але майнова перевага забезпечувала їм політичне та національно-культурне домінування в регіоні. На Закарпатті також близько 70 % жителів становили українці. Лише в Північній Буковині на початку XX ст. українці становили менше 40 % населення. Однак самоідентифікація мешканців усіх цих трьох регіонів як українців спостерігалася рідко, частіше застосовувалося поняття «русини» (за австрійською офіційною термінологією - «рутени») або діалектно-регіональні назви — гуцули, лемки, бойки, буковинці, батюки, русаки, калакути, угороси тощо.
Поряд з українцями на українських землях «Королівства Галичини, Лодомерії з Великим князівством Краківським» жили чималими етнічними групами поляки, яких у Східній Галичині на початку XX ст. нараховувалось
приблизно 23%; румуни, яких у Буковині на початку XX ст. нараховувалось приблизно 35%, угорці - 26%, євреї (у Східній Галичині та Буковині — 13%, у Закарпатті — 15%), німці, чехи, словаки, вірмени та інші етнічні меншини. При цьому через асиміляторську політику Австрії відносна кількість українців у загальній масі населення поступово зменшувалася, натомість зростала питома вага поляків у Східній Галичині, румунів - у Північній Буковині, угорців - у Закарпатті. Таке адміністративне поєднання етнічно змішаних територій згодом породило чимало складних проблем у сфері міжетнічних взаємин.
Майже 90 % українців проживали в сільській місцевості і займалися землеробством, у містах вони за кількістю посідали здебільшого третє місце після євреїв та поляків у Східній Галичині, євреїв і німців - у Буковині, євреїв і угорців - у Закарпатті. У середині XIX ст. у Східній Галичині на 3,5 тис. сіл припадало 56 міст і 138 містечок, у Буковині - на 276 сіл - 3 міста і 4 містечка, в Закарпатті - на 1294 села — 9 міст і 18 містечок. Відповідно абсолютна більшість населення (в Галичині на початку XX ст. — 88,45%, у Закарпатті наприкінці XX ст. — 85%) мешкала в селах і лише незначна частина в нечисленних містах. Таку саму картину являла собою професійна структура населення. Більшість самодіяльного населення була зайнята в сільському господарстві (в Галичині у 1900 р. — понад 80%, у Буковині — 71,3%, у Закарпатті — 85%). Питома вага населення, зайнятого в промисловому виробництві в Галичині у 1900 р. становила лише 5,8%. На Буковині в промисловості й ремеслі було зайнято близько 11% населення, а в Закарпатті — 10%.
Включення західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії хронологічно збігалося з початком буржуазних реформ, здійснюваних імператрицею Марією Терезою та її наступником Йосифом II в 70-90-х рр. XVIII ст. Вони намагалися пристосувати абсолютну монархію до дедалі зростаючих ринкових відносин та нових тенденцій суспільного життя. У ході реформ дворянство було усунене від керівництва місцевою адміністрацією, церква була підпорядкована державі, упорядковано систему обліку й контролю, проведено перші статистичні переписи земельних володінь і населення, скасовано внутрішні митні кордони і численні збори, запроваджено податок із доходів. Окремим законом зрівняно в правах євреїв. У галузі економіки проводилася політика протекціонізму, заохочувався розвиток промисловості й торгівлі, в’їзд до країни іноземних спеціалістів, було змінено систему комплектування війська. Важливі зміни відбулися в системі освіти. Вперше шкільну освіту переведено на державний кошт. Згідно з шкільною реформою 1774 р. в містечках і великих селах створювалися початкові школи ("тривіальні"), в окружних центрах — "головні", а в центрах провінцій — "нормальні", в яких велася також підготовка вчителів. Колишні монастирські середні школи перетворено на гімназії. Роботу освітніх закладів нормували державні навчальні програми та обов'язкові підручники.
Із метою підвищення продуктивності землеробства та зростання кількості населення було реформовано аграрні відносини. Імператор Йосиф II патентом від 5 квітня 1782 р. скасував особисту залежність селян від поміщиків і надав їм громадянські права: одружуватися без згоди пана, переселятися, обирати професію, передавати своє майно в спадщину, навчати дітей грамоти в школі. Патент від 16 червня 1786 р. обмежив панщину до трьох днів на тиждень. В 1787 р. було складено перший земельний кадастр, а землі селянського користування були відокремлені від панських. Селяни також одержували право спадкового користування своїми наділами, право вільного продажу продуктів свого виробництва, право скаржитися на панів, а сільські громади — права самоврядування. Вершиною реформаторської діяльності Йосифа II став патент від 10 лютого 1789 р., який проголошував скасування панщини та заміни її чиншем, розмір якого залежав від прибутків селянського господарства.
Усі ці реформаторські заходи відповідали суспільному прогресу. Але після смерті Йосифа II в Австрійській імперії почався відхід від реформаторського курсу, який тривав майже до середини XIX ст., коли уряд розпочав новий виток реформ. У 1846 р. рядом законодавчих актів було внесено часткові зміни в аграрні відносини в Галичині, а саме: селянам скасовано деякі повинності, дещо зменшено панщину, надано право продавати, передавати у спадщину, заставляти земельні наділи, оскаржувати дії представників адміністрації. Найрадикальніші реформи почалися під час революції 1848 році. Тоді імператорським патентом від 17 квітня 1848 р. в Галичині було оголошено звільнення селян від панщини та інших повинностей. З 1 липня 1848 р. дію патенту було поширено на Буковину. Згідно з ухвалою Угорського сейму (березень 1848р.), підтвердженою згодом імператорським патентом (2 березня 1853р), стало вільним і селянство Закарпаття. Скасування панщини остаточно ліквідувало юридичну залежність селянина від панського двору і дозволяло йому бути власником землі.
Революція 1848 р. поклала початок демократичним реформам у суспільному житті західноукраїнських земель. Від 25 квітня 1848 р. Австрія була проголошена конституційною монархією, в якій декларовано демократичні свободи особи, віросповідання, друку, зборів, організацій, гласність суду, відповідальність міністерств перед парламентом тощо, усім народам гарантовано непорушність їх національності й мови. В липні 1848 р. у Відні був скликаний загальноімперський парламент (рейхстаг), яким був вироблений проект конституції, що передбачав перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і рівноправних націй. Проте в умовах спаду революції уряд у березні 1849 р. розпустив парламент. Почалася дев'ятилітня епоха неоабсолютизму, яка характеризувалась відновленням необмеженої влади нового австрійського імператора Франца-Йосифа І та зведенням до мінімуму реформаторської діяльності. Лише частково було підтверджено аграрне законодавство революції 1848 р., а в 1859 р. був виданий закон про свободу промисловості. Громадянські права і свободи обмежувались, було відновлено цензуру. Певне значення мала реформа освіти, спрямована на модернізацію
навчальних закладів. Був проголошений принцип загальної початкової освіти для дітей віком від 6 до 12 років. Однак освіта знову підпорядковувалася завданням уніфікації й германізації. В системі освіти перевага надавалась німецькій мові. Навчання національними мовами, зокрема, українською допускалось тільки в початкових школах.
Новий цикл конституційних реформ почався в Австрії у 60-х рр. XIX ст. В результаті їх проведення в країні було поступово відновлено конституційно-парламентське правління. Початок цьому процесу поклав документ від 20 жовтня 1860 р., відомий під назвою Федеральної конституції, згідно з яким передбачався розподіл законодавчої влади між імператором і рейхстагом та провідними сеймами. А завершився він у 1867 р. австро-угорською угодою, згідно з якою Австрійська держава перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську імперію.
У грудні 1867 р. в Австро-Угорщині було прийнято конституцію, яка на півстоліття визначила політичний статус держави як конституційної монархії. Законодавчу владу представляв двопалатний парламент (рейхстаг), компетенцією якого були загальні питання державного життя, інші — передавались у відання крайових сеймів. Депутати рейхстагу і крайових сеймів обиралися чотирма куріями — великих землевласників, торгово-промислових палат, міст і сільських громад — на основі високого майнового цензу. Це забезпечило перевагу в законодавчих органах, з одного боку, представників крупним земельним власникам та багатим підприємцям, з іншого — представників привілейованих націй – німцям, полякам, угорцям, євреям. Куріальна система у виборах до рейхстагу була скасована під час виборчої реформи 1907 р., яка, запровадивши загальне, рівне, безпосереднє виборче право при таємному голосуванні, значною мірою сприяла демократизації політичного життя в країні. У виборах до крайових сеймів куріальна система збереглась аж до першої світової війни. Отже, довгий час куріальна система майже не дозволяла етнічним українцям, як представникам непанівної нації, ставати депутатами крайових сеймів і особливо рейхстагу.
Австро-Угорська конституція 1867 р. також декларувала недоторканість особи, житла і власності, свободу слова й друку, право спілок і зборів, формальну рівність національностей і мов у школі, установах та громадському житті, надавала обмежену автономію окремим краям. Але на практиці на західноукраїнських землях, які знаходились під владою Австро-Угорщини, продовжувала проводитися відверто колоніальна політика, спрямована на перетворення їх на аграрно-сировинну окраїну імперії.
Український національно-визвольний рух.Український національно-визвольний рух в основному сформувався ще в XVII – XVIII ст., але в XIX - на початку XX ст. учасників цього руху уже не задовольняли лише культурно-просвітницькі заходи щодо видання українських книжок і журналів, публікації фольклорних записів, фахового вивчення та популяризації знань з історії України. На передній край боротьби проти національного гноблення
висунулися загальні суспільно-політичні вимоги щодо ліквідації самодержавно-кріпосницького ладу, демократизації режиму, встановлення державної незалежності України.
На початку 40-х рр. XIX ст. центром національно-визвольного руху став Київ. Студенти і молоді викладачі університету організували тут таємний гурток «Київська молода», поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації та звільненню селян з кріпацтва. Найактивнішими діячами гуртка стали: вчитель з Полтави В. Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М.Гулак і професор Київського університету М.Костомаров. Умовивши ще кількох гуртківців, вони створили навесні 1846 р. нелегальну політичну організацію — Кирило-Мефодіївське товариство. Воно дістало назву на честь відомих слов’янських братів-просвітителів, православних святих Кирила і Мефодія. У засіданнях товариства активну участь брали поет і художник Тарас Шевченко, письменник і педагог, автор «Української граматики» та української абетки Пантелеймон Куліш, полтавський поміщик, педагог і журналіст, який здобув вищу освіту в Парижі, де й сформувався як непохитний прихильник ідеї Великої французької революції, М. Савич; поет і перекладач О. Навроцький; етнограф і фольклорист П.Маркевич; педагог І. Посяда; поет і публіцист, автор правознавчого трактату "Ідеали держави" Г. Андрузький; педагог О. Тулуб; педагог Д. Пильчиков. За родом фахових занять більшість з них були викладачами або студентами віком від 19 до 30 років, а за походженням — переважно діти дрібномаєткових дворян.
Головною метою своєї діяльності члени Кирило-Мефодіївського товариства вважали утвердження національно-державної незалежності України в конфедеративній спілці слов'янських держав. Кожна з цих держав мала б становити окремий штат або ще розподілятися на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом конфедеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий орган конфедерації — собор. Для загального захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати в кожному штаті своє регулярне військо та міліцейські формування. В Україні, як і у всій слов'янської конфедерації, передбачалося скасування станів, смертної кари і тілесних покарань, введення обов’язкового початкового навчання, свободи віросповідання.
Програму товариства було викладено в "Книзі буття українського народу", або "Законі Божому". Члени братства також розробили і статут організації. В ньому конкретизувалися ідеї рівноправності народів, держав і громадян майбутньої слов'янської республіканської конфедерації і викладалися права й обов'язки членів Кирило-Мефодіївського товариства. Ідеї визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їх державно-федеративного єднання мали поширюватися шляхом літературно-просвітницької пропаганди. Члени братства виступали за повалення царського самодержавства й ліквідацію кріпацтва в Російській імперії.
Громадська діяльність кирило-мефодіївців зосереджувалася навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Зокрема, вони збирали кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект запровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів. Наполегливо обстоював необхідність поширення освіти в народних масах Тарас Шевченко, який сам брався за складання шкільних підручників, багато їздив по Україні й пропагував серед народу визвольно-демократичні ідеї.
Кирило-мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 р. царські власті заарештували у Києві всіх 12 постійних учасників засідань товариства і під конвоєм відправили до Петербурга. Всіх учасників товариства покарали засланням до різних місць Російської імперії. Звичайно, розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдав відчутних втрат лавам активних діячів українського національного руху. Однак повернувшись наприкінці 1850-х рр. із заслання, провідники товариства оселилися на постійне мешкання в столиці Російської імперії — Санкт-Петербурзі. Тут вони продовжили національну пропагандистську діяльність, але вже не в політичному конспіративному, а в культурно-просвітницькому легальному руслі. Така форма національно-визвольного руху одержала назву “Громадівство”. Генератором створення в Петербурзі першої української земляцької громади та розвитку визвольних ідей став Тарас Шевченко. П.Куліш заснував друкарню для видання українських книжок. В.Білозерський узявся за видання публіцистичного та літературно-художнього українознавчого часопису "Основа" українською та російською мовами. М.Костомаров зайнявся написанням монографічних досліджень та упорядковуванням збірників документальних джерел з історії України.
У 1863 р. через матеріальні нестатки і неприхильне ставлення урядових кіл та більшості столичної громадськості видання часопису "Основа" припинилося. Однак на той час журнал уже значною мірою виконав благородну місію пробуджувача української національної свідомості. В Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі ліберальна і демократична інтелігенція почала гуртуватися у самодіяльні організації, названі громадами. Певних програм і статутів, як правило, громади не мали. Всіх їх єднала національна українська ідея на демократичному ґрунті, натхненна віра у можливість досягнення національного самовизначення, любов до рідної землі і українського народу, гордість за багаті духовні надбання. Громади займалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів. Чимало їх учасників брали участь у роботі недільних шкіл, видавали українські підручники, збирали і публікували збірки усної народної творчості.
Наміри революційно-народницької організації «Земля і воля» встановити контакти з громадівцями. Звинувачення громад з боку місцевої влади в антиурядовій діяльності спричинили хвилю наступу на український інтелектуальний рух взагалі. В липні 1863 р. було прийнято таємний циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва. Формальним приводом для його
прийняття стали переклад і публікація українською мовою тексту Євангелія, здійснені Ф. Морачевським. Циркуляром заборонялося видання українською мовою педагогічної, церковної, наукової літератури та підручників, дозволялося лише друкування художніх творів. Міністр намагався довести, що заборона спричинена бажанням деяких авторів під приводом поширення грамотності проводити злочинну агітацію проти цілісності держави. Але громадівський рух у результаті таких нагінок царського уряду на мову і культуру українського народу не тільки не згорнувся, а й пожвавився. Він став організованішим і цілеспрямованішим. З найактивніших, найдосвідченіших діячів громадівського руху з'їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали раду — центральний керівний орган "федеративного об'єднання громад" усієї України. До складу ради увійшли видатні діячі науки й культури, зокрема, історик, професор Київського університету В. Антонович; засновник української статистичної науки О. Русов; етнограф П. Чубинський. Його вірш "Ще не вмерла Україна", покладений на музику Михайлом Вербицьким, став гімном борців за національне визволення України. Історик М. Драгоманов і соціолог С. Подолинський разом з українсько-галицьким письменником Михайлом Павликом організували емігрантську вільну українську пресу, яка публікувала те, що не могло вийти в світ в Російській імперії.
Після доповіді помічника попечителя Київського навчального округу М.Юзефовича про український національний рух Олександр II підписав у травні 1876 р. так званий Емський указ із низкою заборон. Було закрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, газету «Київський телеграф», заборонялося ставити вистави українською мовою, перекладати нею твори російської і світової літератури, ввозити з-за кордону книги на українській мові. Підставою для цих рішень стало вилучення літератури, одержаної із зарубіжжя, у якій, на думку цензури, пропагувалися ідеї сепаратизму. Дозволялося друкувати українською мовою лише історичні документи та художні твори. Однак через три роки частину заборон було анульовано, а в жовтні 1881 р. головне управління у справах друку скасувало майже всі обмеження розвитку українського слова в Російській імперії.
Одним з напрямів українського національно-визвольного руху став так званий "громадівський соціалізм", основні ідеї якого були сформульовані в 1878 році. Майбутній соціально-економічний і політичний лад України уявлявся прихильникам "громадівського соціалізму" федерацією робітничих і землеробських громад, заснованих на асоційованій власності і колективній праці їх учасників. Неможна не помітити тут впливу ідей кооперації, які в цей час обстоювалися і популяризувалися в Європі. В Україні їх втілював у життя в 1880—1890-х рр. "батько української кооперації" М. Левитський. Він народився на Херсонщині в родині сільського священика. Розчарувавшись в ідеях народників, які поділяв у юнацькі роки, він не сприймав також і досить популярного серед багатьох своїх освічених сучасників вчення марксизму. Після закінчення юридичного факультету Харківського університету він став активно пропагувати серед українських селян запровадження різних форм
виробничої та споживчої кооперації — добровільного об'єднання людей для спільної господарської діяльності. Сотні кооперативів і артілей стали діяли в селах і містах більшості губерній України. Кооперативний рух посів важливе місце в масовій боротьбі проти національного гноблення. Адже за своєю природою він мав спиратися на місцеве самоврядування і добровільну самодіяльність.
У 1880—1890-х рр. громадівці згрупувалися навколо редакції часопису "Киевская старина", що з 1882 р. видавався в Києві. Тут та в інших містах України вони продовжували займатися культурно-освітньою діяльністю. А коли на початку XX ст. почали організовуватися українські національні партії, то колишні громадівці стали вступати до їх лав. Поява українських національних політичних партій і громадських організацій була прискорена соціальним напруженням початку XX ст., яке переросло в масові революційні рухи селян і робітників, опозиційно-визвольний рух інтелігенції і зрештою завершилося в 1905 р. вибухом демократичної революції. Новостворювані партії прагнули привернути на свій бік ці рухи, спрямувати їхню могутню силу для здійснення своїх програмних вимог. Так, Революційна українська партія (РУП), створена 1900 р. з ініціативи керівників студентських громад Харкова Д.Антоновича та М. Русова разом з представниками таких самих громад Києва, Полтави, Чернігова, ще не маючи ні статуту, ні програми відразу ж проголосила себе виразником інтересів селянства, в якому вбачала основу української нації. Свої визвольні ідеї рупівці викладали на сторінках нелегальних періодичних видань — газети "Селянин" і журналу "Гасло".
Один з лідерів рупівців харківський юрист М. Міхновський у програмній праці партії "Самостійна Україна" висунув гасло "Україна для українців". Через різні погляди щодо цього питання серед рупівців стався розкол. Міхновського підтримала незначна група однодумців, яка, вийшовши 1902 р. з РУП і заснувала Народну українську партію (НУП). В 1903 р. з РУП вийшло ще одне угрупування, очолене Б. Ярошевським. Воно найменувало себе Українською соціалістичною партією (УСП). Як НУП, так і УСП були нечисленними і, не маючи скільки-небудь масової опори в суспільстві, скоро занепали. Живучішим виявилося рупівське угрупування, очолюване студентами М. Меленевським-Баском і О. Скоропис-Йолтуховським. Воно, вийшовши з РУП, у 1904 р. проголосило себе Українською соціал-демократичною Спілкою. Наступного року Спілка на правах автономної секції влилася до очолюваної Г. Плехановим та Ю. Мартовим меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП).
У Києві в 1904р. було створено ще дві українські національні партії: Українську демократичну партію (УДП) на чолі з О. Лотоцьким і Є.Чикаленком та Українську радикальну партію (УРП) на чолі з письменниками Б. Грінченком та С. Єфремовим. Обидві партії стояли на ліберальних позиціях, обстоювали встановлення у Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію. Вже наступного року вони злилися в Українську демократично-радикальну партію
(УДРП). В 1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву “Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП)”. Ії очолили мистецтвознавець Д. Антонович, письменник В. Винниченко, журналіст С. Петлюра і вчений-соціолог М. Порш.
Найчисленнішою на той час була Українська соціал-демократична спілка. Вона закликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух. Збройного повстання як форми революційної боротьби вона не схвалювала. Земельне питання вона пропонувала розв'язати демократичним шляхом-постановою спеціально для цього скликаної всенародної конституційної ради. Найактивніше спілківці співпрацювали з бундівцями — членами "Загального єврейського робітничого союзу в Литві, Польщі і Росії". Спілківська газета "Правда" друкувалася у Львові, а розповсюджувалася в Наддніпрянщині. Найбільшою популярністю преса й листівки "Спілки" користувалися серед робітників-залізничників і сільськогосподарських робітників.
В умовах неослабного переслідування царськими властями українська соціал-демократія в особі УСДРП і Спілки не змогла виробити чіткої тактики своєї діяльності. В 1909 р. Спілка розпалася, а свій друкований орган — "Правду" передала Л. Троцькому, який зі своїми прибічниками вийшов з РСДРП і створив власну центристську соціал-демократичну політичну групу. Керівники УСДРП С. Петлюра і В. Садовський стали шукати союзника в новоорганізованому в 1908 р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів — Товаристві українських поступовців (ТУП), яке обстоювало конституційно парламентський шлях національної боротьби.
Провідники ТУП М. Грушевський, С. Єфремов, Д. Дорошенко на той час уже мали певний парламентський досвід. Вони керували діяльністю створеного за їх ініціативою петербурзького парламентського політичного клубу — "Українська думська громада". На його засіданнях, в яких брали участь думські депутати від українських губерній, обговорювалися питання парламентської тактики, зміст виголошених і майбутніх промов. Спілкування в "Українській думській громаді" національно свідомої освіченої української інтелігенції з нерідко малописьменними селянськими депутатами з України було корисним для обох сторін. З думської трибуни стали виголошувати промови як проти соціального, так і проти національного гноблення українського народу в Російській імперії, зокрема, обстоювалося його право на освіту рідною мовою.
Розвиток в Україні освіти і науки.Протягом XIX – початку XX ст. розвиток українського суспільства супроводжувався значним духовно-культурним піднесенням. Серед різноманітних процесів, які відбувалися в цей час і дістали назву українського національного відродження важливе місце займав розвиток в Україні освіти і науки. Вже в першій половині XIX ст. в Україні гостро відчувалася потреба в освічених людях, але здобути навіть початкову освіту було важко. Церковно-парафіяльних та повітових шкіл, в яких діти навчалися грамоти, перших дій арифметики й основ православної віри, не
вистачало. Так, на початок 1844 р. у Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській і Полтавській губерніях на кожних 713 жителів припадав один учень. На кінець 50-х років XIX ст. на всіх українських землях, що входили до складу Російської імперії, працювало 1300 початкових шкіл, в яких навчалося 67 тис. учнів. У ряді сіл Лівобережжя і Правобережжя продовжували діяти так звані дяківські школи, де найнятий селянами дяк навчав дітей читати і писати за часословом і псалтирем, але навіть таких закладів було обмаль. Позитивний вплив на розвиток освіти і науки в Україні справила діяльність видатного вченого, хірурга і педагога М. І. Пирогова (1810—1881), який у 1856—1861 рр. був попечителем спочатку Одеського, а потім Київського навчального округу. За його ініціативою в 1859 р. у Києві була відкрита недільна школа для дорослих — перший такий заклад не тільки в Україні, а й у всій Російській імперії.
Осередками розвитку освіти стали перші українські університети, які були відкриті в Харкові (1805) та Києві (1834). Ліцеї були відкриті в Одесі (1817) та Ніжині (1820), гімназії - у Полтаві, Харкові, Одесі та ряді інших міст. У цих закладах формувалася національна інтелігенція, яка проймалася соціальними інтересами українського населення. Люди з університетською освітою працювали в гімназіях, судових установах, губернських і повітових правліннях, медичних закладах. До початку 60-х років XIX ст. Харківський університет випустив 2800 фахівців, Київський — 1542. У зв'язку з відкриттям університетів, ліцеїв та гімназій значно розширилися можливості здобуття середньої і вищої освіти дітьми привілейованих станів насамперед дворянства. Дітям селян і трудового міського населення, як правило, доступ до гімназій та університетів буз закритий.
У суспільстві виникла ідея створення широкої мережі безплатних шкіл, у яких могли б навчатися грамоти неписьменні або малописьменні дорослі робітники, селяни, ремісники. Школи ці працювали в недільні та святкові дні й тому називалися недільними. Найактивнішим прихильником запровадження недільних шкіл в Україні став Т. Г. Шевченко, який навіть склав для них «Буквар» і надіслав значну частину тиражу до Києва, Харкова, Одеси. Чернігова. Всупереч царським властям, які вважали цілком достатнім для програми недільних шкіл навчити учня читати, писати, оперувати елементарними правилами арифметики та знати обов'язкові догмати православ’я, Т. Г. Шевченко наполягав на викладанні в них також історії, географії, природознавства.
Першу на Україні недільну школу відкрили в 1859 р. у Києві, а пізніше такі самі навчальні заклади виникли в Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі та інших містах. Так, у Харкові недільну жіночу школу відкрила і утримувала прогресивна діячка X. Д. Алчевська (1841 —1920). У багатьох недільних школах навчання проводилось за широкою програмою основ суспільствознавчих і природознавчих знань, іноді навіть, включаючи викладання іноземних мов. У деяких недільних школах навчання проводилося українською мовою. Заняття проводили демократично настроєні інтелігенти,
здебільшого студенти, в тому числі учасники таємних організацій того часу: Харківсько-Київського товариства, «Землі і волі» та ін. На 1862 р. на території Російської імперії нараховувалася 331 недільна школа, з них 111 — в Україні. Число початкових шкіл значно зросло протягом другої половини XIX ст.- з 1,3 до 17 тис, але більше 2/3 дітей шкільного віку залишалися поза навчанням. Грамотність населення України зростала дуже повільно. Якщо 1861 р. частка грамотних становила 1/15, то в 1897 р. вона збільшилась до 1/5. У середньому на кожних 100 жителів налічувалося в різних українських губерніях від 72 до 85 осіб неграмотних. Певні зрушення спостерігались і в організації початкового та середнього професійно-технічного і агрономічного навчання. В 1916 р. в Україні налічувалося понад 60 нижчих професійно-технічних училищ з контингентом учнів близько 5 тис. чоловік. Кількість неповних середніх шкіл — прогімназій лише по Київському навчальному округу протягом першого десятиріччя XX ст. зросла більше ніж у 2 рази. По Україні в цілому в 1913 р. вже налічувалося понад 400 прогімназій.
У вкрай занедбаному стані перебувала народна освіта на західноукраїнських землях під владою Австрійської імперії. Тут уряд повністю переклав утримання початкових шкіл на плечі селянства і підпорядкував їх церковним властям, які основну увагу приділяли прищеплюванню дітям основ релігійного світогляду. Щодо кількісного покажчика, початкову освіту у Східній Галичині 40-х років XIX ст. одержували лише 14% дітей шкільного віку. Таке саме становище було в Північній Буковині та на Закарпатті. Не вистачало вчителів, приміщень, коштів. Більшість предметів у гімназіях і вищих навчальних закладах Львова і Чернівецькому ліцеї викладалася польською, німецькою і латинською мовами. Система навчання у Львівському та Чернівецькому університетах цілком підпорядковувалась колонізаторським цілям Австро-Угорської монархії на західноукраїнських землях. Студентів українців, навіть із заможних верств, сюди майже не приймали, навчання проводилось переважно польською або німецькою мовами.
Проте українська молодь пробивала собі дорогу до освіти. На Наддніпрянщині помітно зросла кількість різночинців у складі вищих (переважно — спеціальних) навчальних закладів, зокрема, в технологічному та ветеринарному інститутах у Харкові, політехнічному інституті в Києві, вищому гірничому училищі в Катеринославі, учительському інституті в Глухові тощо. На середину 90-х років збільшилося до 4 тис. і загальне число студентів в Київському, Харківському і Новоросійському (Одеському) університетах. В 1896—1916 рр. працювали Київський політехнічний інститут, відкритий у 1898 р., Катеринославське вище гірниче училище, засноване в 1899 р. і в 1912 р. реорганізоване в інститут, Ніжинський історико-філологічний інститут, створений у 1875 р. на базі ліцею, Комерційний інститут у Києві, Технологічний і Ветеринарний інститути в Харкові, кілька Вищих жіночих курсів, Київська й Одеська консерваторії та ряд інших. Усього в 1917 р. на Наддніпрянщині діяло 27 вузів з контингентом студентів 35 тис. осіб.
Імперські центри – Санкт-Петербург та Москва стали головними центрами проведення наукових досліджень з історії України. Так, самев Москві в 1822 р. вийшла в світ перша багатотомна узагальнююча праця з історії України Д.М.Бантиша-Каменського (1788—1850). Монархічною концепцією, покладеною в основу змісту свого чотиритомного твору, автор у переддень декабристського повстання демонстрував відданість українського дворянства царському самодержавству. Іншу працю «Історія Малоросії» в п'яти томах, опубліковану в Москві в 1842—1843рр., написав М.А.Маркевич (1804—1860), характеризуючи історичні події з національно-ліберальних позицій. В Петербурзі групою вчених-статистиків під керівництвом Д.П.Журавського (1810—1856) була створена фундаментальна тритомна історико-економічна праця «Статистическое описание Киевской губернии», яка вийшла друком в 1852 р.
Плодотворною щодо розширення джерельної бази з історії України виявилась науково - видавнича діяльність вченого - слов'янознавця О.М.Бодянського (1808—1877). У періодичному виданні московського Товариства історії та старожитностей російських, де він займав посаду секретаря, Бодянський уперше опублікував такі відомі пам'ятки джерелознавства та історіографії України XVII—XVIII ст., як «Літопис Самовидця», «Історія Русів» та ін.Історичне значення визвольної боротьби українського народу під керівництвом Б.Хмельницького підкреслював у своїх працях М.О.Максимович (1804—1873). Різносторонній за науковими інтересами вчений був одним з організаторів археологічних розкопок у Києві та одним з ініціаторів створення тут історико-археографічної установи, яка після затвердження властями в 1843 р. дістала назву Тимчасової комісії для розгляду давніх актів.Співробітником комісії був Т. Г. Шевченко. За її дорученням він подорожував по Україні, змальовував і описував археологічні та архітектурні пам'ятки. Цінний фактичний матеріал про окремі явища соціально-економічного розвитку містять історико-економічні та етнографічні праці М. І. Арандаренка «Записки о Полтавской губернии» та І. Аксакова «Исследование о торговле на украинских ярмарках».
Інтенсивний соціально-економічний розвиток України в XIX – на початку XIX ст. вимагав прискорення розвитку природознавчих наук, досягнення яких мали прикладний характер. В цей час найвидатніші українські науковці працювали в університетах Наддніпрянщини. Перший ректор Київського університету М. О. Максимович зробив плідний внесок не лише в гуманітарні галузі знань, а й у природознавство. Його двотомна праця «Основы ботаники» тривалий час була підручником для студентів. Плідна дослідницька і винахідницька діяльність засновника Харківського університету В. Н. Каразіна (1773—1842) служила справі прогресу в сільському господарстві, запровадження в ньому нової техніки, підприємств для обробки продуктів землеробства і тваринництва. Професор Харківського університету Т.Ф.Осиповський (1765—1832) написав тритомний «Курс математики», який протягом кількох десятиліть використовувався студентами і викладачами як
основний вітчизняний підручник з математики. У Харківському університеті також працювали мовознавець О.О.Потебня (1835 — 1891), математик О. М. Ляпунов (1857—1918), хімік М. М. Бекетов (1827 — 1911), який першим у світі почав викладати курс фізичної хімії. Вихованець Харківського університету І. І. Мечников (1845—1916) розгорнув плідну наукову діяльність у Новоросійському університеті в галузі імунології, ембріології, порівняльної патології. Разом з мікробіологом М. Ф. Гамаліею (1859—1949) він організував у 1886 р. в Одесі першу вітчизняну і другу в світі бактеріологічну станцію. Засновник фізіологічної науки в Україні І. М. Сєченов (1829—1905) певний час працював у Новоросійському університеті. Там же започаткував перші в світі дослідження щодо законів поширення енергії в природі фізик М. О. Умов (1846—1915). У Київському університеті математик М. Є. Ващенко-Захарченко (1825—1912) зробив значний внесок у теорію диференціальних рівнянь, астроном Ф.О.Бредихін (1831—1904) розробив теорію походження метеоритних потоків. Важливу роль у розвитку дарвінізму в Україні відіграв основоположник порівняльної ембріології, професор Київського університету О. О. Ковалевський (1840—1901). Значну роль у популяризації наукових знань відіграли громадські організації — товариства дослідників природи в Харкові, Києві та Одесі, математичні товариства в Харкові й Києві, товариства сільського господарства.
Пов'язане з розвитком капіталізму зростання міст, промислових підприємств, торговельних і навчальних закладів висунуло нові вимоги щодо архітектури. Для постійного показу театральних вистав у великих містах Наддніпрянщини споруджувалися за проектами талановитих архітекторів будинки театрів. Побудовані в стилі класичної античної архітектури вони стали окрасою Києва (архітектор А. Меленський) та Одеси (архітектор Тома де Томон). Визначні архітектурні споруди зводились у зв'язку з відкриттям навчальних закладів (будинки університету та інституту шляхетних дівчат у Києві — за проектами академіка архітектури В. І. Беретті), культових приміщень (дзвіниця Києво - Печерської лаври — архітектори Є. Васильєв та О. Тон, собор у Катеринославі — архітектор А. Захаров). Кращих архітекторів залучали й до будівництва поміщицьких палаців — Розумовського в Батурині (архітектор Ч. Камерон); Галагана в Сокиринцях (архітектор П. Дубровський). Визначних успіхів українське архітектурне мистецтво досягло в спорудженні наприкінці XIX ст. будинків оперних театрів в Одесі (автори Ф. Фельнер та Г. Гельмер), Києві (В. Шретер), Львові (З.Горголевський). У Києві 1882 р. збудовано Володимирський собор за проектом І.Штрома та О.В.Беретті. Харків прикрасився спорудженими за проектом О.М.Бекетова будинками комерційного училища та земельного банку, Львів — політехнічного інституту (автор Ю.О.Захаревич), галицького крайового сейму (автор — Ю. Гохбергер), Чернівці — приміщенням резиденції митрополита (автор — Й. Главка).
Питання для самоконтролю
1 Охарактеризуйте зміни в етнічному складі населення українських земель протягом XIX - початку XX ст.
2 Проаналізуйте інвентарну реформу, яка була проведена на Правобережжі в 1847-1848 рр.
3 Визначить особливості промислового перевороту в Україні.
4 Проаналізуйте особливості ринкової трансформації народного господарства України протягом XIX - початку XX ст.
5 Визначить, як скасування кріпосного права і перетворення селян у власників землі змінили соціальну структуру й правові відносини в Україні.
6 Охарактеризуйте ліберальні реформи в області місцевого самоврядування, суду, освіти, цензури, фінансів, у військовій справі проведені на Наддніпрянщині у 60 – 70 роках XIX ст.
7 Які наслідки мала столипінська аграрна реформа на українських землях?
8 Охарактеризуйте український національно-визвольний рух.
9 Назвіть мету та форми діяльності Кирило-Мефодіївське товариство.
10 Охарактеризуйте особливості українського культурного відродження.