Козацтво, як впливовий чинник міжнародного життя. 7 страница

Однак режим Скоропадського виявився нестабільним з огляду на цілий ряд внутрішніх і зовнішньополітичних причин. Насамперед в очах широких верств населення його компрометувала залежність від німецького командування. Скоропадському ставились у провину численні каральні експедиції проти селян, які часто ініціювалися місцевими поміщиками і німецькими частинами без відома уряду. Українське селянство, яке прагнуло безоплатної передачі поміщицької землі та ліквідації поміщицьких господарств, не могло задовольнитись гетьманськими аграрними законопроектами. Невдовзі Україна сповнилася селянськими повстанськими загонами, як українського політичного спрямування, так і просто анархістськими або більшовизованими. В адміністративному апараті в зв’язку з опозицією більшості української інтелігенції чиновницькі посади були зайняті в основному росіянами з дореволюційного чиновництва, які не приховували свого ворожого ставлення до України. До цього слід додати активну підривну діяльність більшовицьких організацій, лідери яких підштовхували соціалістичних діячів Українського незалежного союзу до організації загального повстання проти Української Держави.

Гетьманат мав не тільки вузьку соціальну базу, але він ще й не відповідав проголошеному П.Скоропадським курсу на розбудову національної державності. Однобічна орієнтація на імущі класи, потреба задовольнити апетити австро-німецьких окупантів зумовила таку соціально-економічну політику гетьманського уряду, яка вела не до консолідації суспільства, а до поглиблення розколу. Спроба повернути поміщикам землю, обов’язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків (за участь у страйках ув’язнення до двох років, великі штрафи) сприяли формуванню опозиції, яка досить швидко перейшла до активних дій. У липні – серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тис. залізничників). У цей час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тисяч осіб.

13 листопада на таємному засіданні УНС в Білій Церкві розглядалося питання про збройний виступ проти П.Скоропадського. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР – Директорію у складі В.Винниченка (голова), С.Петлюри, Ф.Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Проголошений наступного дня гетьманом курс на федеративний союз з не більшовицькою Росією прискорив розвиток подій. Члени Директорії спішно прибували до Білої Церкви, де була зосереджена їхня головна ударна сила – формування Січових стрільців і переходять до активних бойових дій.

Після розгрому під Мотовилівкою (18.11.1918р.) найбільш боєздатних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України.

Основними причинами падіння гетьманату були:

– залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань;

– відсутність численної дієздатної регулярної української національної армії;

– реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя;

– посилення впливу на державну лінію гетьмана російських консервативних кіл;

– вузька соціальна база;

– підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади;

– наростання соціальної напруги та формування організованої опозиції.

Через півтора місяця Директорія змушена була під ударами збройних формувань радянської Росії залишити українську столицю. З цього моменту для Директорії розпочинається період політичної нестабільності, жорстокої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки; нескінченних переїздів (Вінниця – Проскурів – Рівне – Станіслав – Кам’янець-Подільський), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів і очолювався по черзі В. Чехівським, С. Остапенком, Б. Мартосом, І. Мазепою, В. Пилипенком) та кардинальних змін офіційної політичної лінії. Протягом свого існування Директорія поступово еволюціонізувала до диктатури військових на чолі з С. Петлюрою. Наприкінці 1920р. Директорія остаточно втрачає контроль над територією України і С. Петлюра емігрує за кордон.

Чому ж Директорії не вдалося надовго втримати владу?

Перед новою владою стояли складні проблеми організації, зміцнення української державності, якій загрожували війська Антанти з півдня, більшовицькі частини з півночі. До цього слід додати швидке формування білогвардійської армії Денікіна, створення польського фронту на північному заході, загроза румунського наступу з-за Дністра. В цих умовах відбувся Трудовий конгрес (23-28.01.1919р.) який до утворення парламенту передав всю законодавчу і верховну владу Директорії. Конгрес затвердив акт об’єднання УНР і ЗУНР, проголошений у Києві 22.01.1919р.

Щодо організації влади в середовищі українських політичних партій існували суперечності. Частина виступала за радянську платформу, союз з більшовиками проти Антанти (В. Винниченко, В. Чехівський, М. Грушевський), частина (С. Петлюра) – за спільні дії з Антантою проти більшовиків. Ці суперечності були вирішені наступом червоних частин, які швидко оволоділи Лівобережжям. Боєздатність військ Директорії виявилася на такому самому рівні, як і рік тому, за ЦР. Армія УНР яка складалась з малодисциплінованих селянських повстанських загонів і налічувала понад 100 тис. чол. швидко розкладалась під впливом більшовицької пропаганди. Цьому сприяли прорадянські тенденції лідерів Директорії, їх невміння і небажання створити дисципліновану постійну українську армію. Під тиском переважаючих сил ворога українські війська, керовані С. Петлюрою, а також уряд УНР 5 лютого 1919р. були змушені залишити Київ. На більшій частині території України було відновлено Радянську владу. Скликаний у Києві 6-10 березня 1919р. ІІІ Всеукраїнській з’їзд Рад прийняв Конституцію УСРР як “незалежної і суверенної держави”. Однак, ця “державність” була фактично прикриттям неподільного панування більшовицької Росії на Україні. Намагання будь-якими засобами викачувати сільськогосподарську продукцію, не допускати переходу до рук селянства більшості поміщицьких господарств, які залишалися у розпорядженні держави, викликали гостре незадоволення українського села політикою Радянської влади в цілому.

Весною – влітку 1919р. воно перейшло до відкритої збройної боротьби з більшовицьким режимом. За офіційними радянськими даними в червні-липні 1919р. було 328 повстань на Україні. Найбільшими з них були повстання Григор’єва і Зеленого, виступ Махно. Наявність значного “внутрішнього” протибільшовицького фронту дало можливість Директорії зміцнити свої позиції. У травні-червні було проведено реорганізацію в українській армії, яка стала регулярною, розпочала наступ.

Отже, приходу до влади Директорії сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Проте недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика; відсутність моделі державотворення, яка б відповідала реаліям; протистояння політичних лідерів; катастрофічно слабіюча армія; міжнародна ізоляція; втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.

4, Перша світова війна та жовтневі події в Росії стали факторами, які кардинально змінили співвідношення міжнародних сил та геополітичне обличчя світу. Західноукраїнські землі до закінчення І світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії. Напередодні її поразки національно-визвольний рух пригнічених народів посилився. Українські політичні діячі почали готуватися до створення власної держави. 18 жовтня 1918 р. у Львові було створено Українську Національну Раду (УНР), цей день вважається днем проголошення на західноукраїнських землях держави, що пізніше (13.11.1918р.) дістала назву Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

Наміри українських політиків суперечили планам поляків, котрі вели підготовку до утворення Польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918р. українські військові з’єднання 1,5 тис. вояків на чолі із сотником Вітовським, що були в складі Австро-Угорської армії, взяли під контроль Львів, наступного дня – інші міста Галичини.

Керівниками нової влади були Євген Петрушевич (президент Української Національної Ради) та Кость Левицький (голова Державного секретаріату) – діячі поміркованого, ліберально-демократичного спрямування, які прагнули до демократичних реформ із збереженням класового миру в суспільстві. Було запроваджено 8-годинний робочий день, оголошено про початок аграрної реформи. Національні меншини дістали широкі права, їх представникам у майбутньому парламенті було обіцяно 30% депутатських місць.

Йдучи назустріч загальнонародному прагненню до возз’єднання всіх українських земель у межах незалежної держави, керівники ЗУНР і УНР пішли на переговори про створення єдиної держави.

22 січня 1919р. в Києві було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. ЗУНР дістала назву Західної області УНР (ЗОУНР) і одержала повну автономію.

Як і УНР, ЗУНР формувалась в надзвичайно несприятливій зовнішній обстановці. З перших днів свого існування вона опинилася в стані війни з Польщею, яка прагнула захопити західноукраїнські землі.

21 листопада після тритижневих боїв, українські війська залишили Львів. Столицю ЗУНР перенесли до Тернополя, а потім до Станіслава. Одночасно йшла організація регулярного війська ЗУНР, яке дістало назву Українська Галицька Армія (УГА), командир генерал М.Омелянович-Павленко. Деякий час УГА стримувала наступ поляків. Але сили були нерівними, ЗУНР опинилася у міжнародній ізоляції. Антанта погоджувалася на передачу Галичини Польщі, щедро допомагаючи її озброєнням і спорядженням, перекидаючи в Західну Україну найбоєздатніші польські війська. В 1919р. УГА була проведена блискуча наступальна операція, що ввійшла в історію як Чортківська офензива (7-28.06.1919р.) 25 тис. українських солдатів і офіцерів примусили відступити 100-тисячну польську армію. Проте наприкінці червня українські війська відступили до Збруча де з’єдналися з частинами армії УНР.

16-18.07.1919р. УГА форсувала р. Збруч і Східна Галичина опинилася під польською окупацією.

ЗУНР увійшла до історії як героїчний епізод у боротьбі українського народу за незалежність, вільний, демократичний розвиток.

1919р. увійшов в історію України встановленням радянської форми державності. Першим кроком на цьому шляху стала відмова більшовиків від попередньої назви держави – УНР. З 6 січня 1919р. держава, що стверджувалася в Україні радянськими політиками, одержала нову назву – УСРР.

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України з переїздом до Харкова стає постійним, його очолює за рекомендацією В. Леніна Х. Раковський і називається уряд вже РНК.

Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919р. коли ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад (Харків) прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу “диктатури пролетаріату”. Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УСРР визначав здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею держава мали зійти з історичної арени, поступитися місцем вільним формам співжиття.

У першій половині 1919 р. прискорено йшла інтеграція радянських республік, які намагалися вистояти в жорстоких умовах громадянської війни. 1 червня утворюється “воєнно-політичний союз” формально незалежних України, Латвії, Литви, Білорусії та Російської Федерації з метою мобілізації та централізації сил радянських республік для відстоювання радянської влади.

У 1919-1921 рр. більшовики спробували реалізувати і на Україні програмні положення своєї партійної програми із заміни ринкової економіки комуністичним виробництвом.

Політика “воєнного комунізму” включала:

– проведення повної націоналізації всіх підприємств;

– заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів;

– мілітаризація праці;

– широкий централізм;

– введення продовольчої розкладки.

“Воєнний комунізм” – це модель державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. Своєрідним стрижнем політики “воєнного комунізму” була продрозкладка запроваджена 11 січня 1919р. та Декрет про порядок націоналізації підприємств.

За продрозкладкою з селянських господарств збирали 85% їх врожаю. На практиці це перетворилося на звичайну реквізицію. У 1919р. на українське село було направлено продрозверстку у розмірі 140 млн. пудів.

Проведення політики “воєнного комунізму” на селі означало ще і колективізацію селянських господарств: поміщицькі господарства перетворювались на радгоспи та комуни.

У відповідь на таку політику більшовиків піднялася могутня хвиля селянського руху в середині березні 1919 р. здійснив повстання отаман Зелений (Д. Терпило), найбільш масштабним став виступ отамана Григор’єва, який командував Задніпровською дивізією, а також повстання під проводом Соколовського, Гончара (Батрака), Орловського та ін. Хвиля народного гніву наростала: якщо у квітні відбулося 98 антибільшовицьких виступів, то в червні-липні – вже 328.

При проведенні політики “воєнного комунізму” на селі радянська влада спиралася на частину середняків-незаможників, колишніх бідняків, що були вдячні їй за набуте майно та землю, та бідняків, створивши комітети незаможних селян (КНС), які починають діяти в Україні з травня 1920р.

Згідно з Декретом про порядок націоналізації підприємств (січень 1919р.) за кілька місяців 1919р. були одержавлені підприємства цукрової промисловості, усі великі шахти, металургійні та машинобудівні заводи. Керівництво націоналізацією здійснювали Укрраднаргосп. У 1920р. більшовики розпочали мілітаризацію української промисловості. Було створено Українську трудову армію та орган по управлінню нею – Українську раду трудової армії.

На весні 1919 р. повстанський рух суттєво знесилив радянську владу в Україні, що стало особливо помітним на тлі посилення Добровольчої армії А.Денікіна. “Білий рух” у цей час перебував на піднесенні. Наприкінці липня денікінці встановили свій контроль над Кримом та майже над всім Лівобережжям, за винятком Чернігівщини. Активізація дій збройних формувань денікінців, енергійні виступи повстанців під керівництвом М. Григор’єва, Н.Махна та інших у тилу Червоної армії, загальне послаблення позицій радянської влади давали реальний шанс українським військам під керівництвом С.Петлюри на проведення успішного контрнаступу на Правобережжі. У травні-червні було проведено реорганізацію в українській армії, яка стала регулярною, розпочала наступ і витіснила більшовицькі частини з південно-західного Поділля. На початку серпня 1919р. почався спільний похід армії УНР та Української Галицької Армії одночасно на Київ та Одесу. З півдня на Київ вела наступ білогвардійська армія Денікіна. 31 серпня українські і денікінські частини одночасно увійшли в Київ. 3 вересня українська армія розпочала воєнні дії з Денікіним, який стрімко наближався до Москви. На осінь 1919р. ситуація в українській армії, яка опинилася у “трикутнику смерті” між трьома ворожими силами – Радянською Росією, Польщею і Денікіним, стала катастрофічною. Виснажена тривалими боями, хворобами, голодом, нестачею зброї, амуніції армія УНР була змушена відступити з боями по ворожим тилам і опинилася на території Польщі (так званий 1-й Зимовий похід), який тривав від грудня 1919р. до травня 1920р. У ході Зимового походу подолано 2500км, проведено понад 50 боїв. Рейд армії УНР завершився 6 травня 1920р., проривом через фронт 14 радянської армії у райони зайняті поляками.

Однак невдовзі армія Денікіна під натиском Червоної армії і повстанської боротьби українського селянства була змушена залишити Україну. Єдинонеділимська, антиукраїнська політика денікінського режиму, відновлення ним поміщицького землеволодіння була однією з причин його падіння. Небажання Радянської влади віддати поміщицьку землю повністю у зрівняльне користування у 1919р., а також реакційна аграрна політика Денікіна виявились фатальними для обох режимів. Це було враховано більшовиками у 1920р., які були змушені передати у селянське одноосібне користування майже всю колишню поміщицьку землю. Незважаючи на жорстоку економічну політику радянської влади у 1920р. (націоналізація більшості промислових підприємств, згортання торгівлі, продрозверстка), масштаби селянської боротьби стали набагато меншими, ніж у 1917р. Що дало можливість більшовикам зміцнити свої позиції.

Становлення Радянської влади в Україні.

Після капітуляції Німеччини для Радянської Росії відкрилась можливість анулювати Брестський договір, 13 листопада 1918р. про це офіційно заявив ЦВК РСФРР. Було опубліковано циркуляр, з якого випливало, що Раднарком більше не розглядає Україну як самостійну державу.

20 листопада 1918р. почалась нова агресія військ Радянської Росії проти України з метою встановлення влади (перша була в грудні 1917р.-березні 1918р.).

Через два тижні після організації Директорії, 28 листопада 1918р. в м. Суджа, Курської губернії було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

3 січня 1919р. радянські війська зайняли Харків, а з ними прибув Тимчасовий уряд України. В місті була відновлена Радянська влада.

За місяць стратегічна обстановка у північних районах України різко змінилася. Причини крилися не стільки у масовому наступі Червоної Армії, скільки у розкладі військ Директорії.

Зміна державного устрою у завойованій Україні почалася з термінології. 6 січня 1919р. Тимчасовий уряд відмовився від запровадженої ЦР назви держави – УНР і, за аналогією з Радянською Росією, встановив іншу – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР0. Такий порядок слів залишився до прийняття Конституції 1936 р., коли абревіатура змінилася на УРСР.

29 січня 1919р. було реорганізовано Тимчасовий робітничо-селянський уряд України в Раду народних комісарів (РНК). Голова РНК – Х. Раковський.

Радянська державність створювалася “з голови”, тобто через Раднарком УСРР і персонально майже співпадаючий з ним ЦК КП(б)У. Ради існували здебільшого в губернських центрах. У переважній більшості міст і на селі було створено ревкоми, які офіційно проголошувалися органами диктатури пролетаріату. Насправді вони здійснювали диктатуру більшовицької партії, позбавленої власних коренів в українському суспільстві. Ревкоми проводили так зване “радянське будівництво”, відбір кандидатів у депутати Рад, проведення виборів, створення апарату. Суперників у Радах більшовики викорінювали з допомогою – ЧК.

До селян-власників державна партія ставилася недоброзичливо, хоча на VІІІ з’їзді РКП(б) Ленін заявив, що вона обирає лінію на союз із середнім селянством.

ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові (6-10 березня 1919р.) остаточно сформував радянську форму державності України – УСРР. Вся влада фактично належала РКП(б) – КП(б)У, формально ж вищим в Україні законодавчим органом влади був Всеукраїнський з’їзд Рад, а між з’їздами – Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Головою ВУЦВК став Г.Петровський.

Хоч радянізована Україна на словах зберігала державну самостійність, московський центр поступово опановував найголовніші сфери українського життя. Інакше й бути не могло: владні функції міцно контролювались унітарною за своєю побудовою більшовицькою партією.

Навесні 1919р. дислоковані в Україні війська було зведено у три армії, які підпорядковувалися Реввійськраді Росії. На Україні поширювалася російська грошова система, вона не мала права на власний бюджет. Фінансування з Москви доказувало повсякчасну залежність українських наркоматів від російського центру.

Протягом 1918-1921рр. в Україні впроваджувалась так звана політика “воєнного комунізму”. Політика “воєнного комунізму”, інтервенція та громадянська війна призвели до господарської катастрофи й глибокої політичної кризи і змусило партію пізніше навесні 1921 р. перейти до економічної політики, яка ґрунтувалась на реаліях ринку.

Становлення Радянської влади в Україні відбулось в умовах запеклої громадянської війни та інтервенції.

Лише на кінець 1920р. в Україні утвердилась політична диктатура РКП)б)У в формі Радянської влади. Хоч антибільшовицький опір тривав до кінця 1921р. з боку озброєних загонів під командуванням Н.Махна та петлюрівських отаманів, які були зв’язані з українським еміграційним урядом у Польщі.

 

Радянсько-польська війна на Україні.

21 квітня 1920р. голова дипломатичної місії УНР А. Левицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський з метою створення єдиного антибільшовицького фронту підписали політичну та торговельно-економічну конвенції. До цього кроку С. Петлюру підштовхнув перехід УГА на бік А. Денікіна, що суттєво ослабив українське військо крім того, продовження боротьби за відновлення в Україні влади УНР вимагало значних запасів зброї, боєприпасів, амуніції та бодай тимчасових союзників; союз з Польщею відкривав перспективи співпраці з Антантою. В свою чергу главу польського уряду Ю. Пілсудського до підписання вищезгаданих конвенцій спонукала спроба відновити Польщу “від моря до моря”.

С. Петлюра, як голова УНР, офіційно погодився на анексію Польщею західноукраїнських земель (Галичина, Західна Волинь, частина Полісся, Лемківщина, Підляшшя, Посяння і Холмщина)

24 квітня 1920р. між Польщею та УНР було укладено військову конвенцію з метою об’єднання сил для боротьби з більшовиками. Польща мусила забезпечити петлюрівців озброєнням та боєприпасами, а УНР польські формування – продовольством, фуражем тощо.

Підписані конвенції між УНР та Польщею у своїй сукупності утворили Варшавський договір, який став приводом до початку радянсько-польської війни.

25 квітня 1920р. об’єднанні польсько-українські війська (20 тис. польських і 15 тис. українських воїнів) перейшли Збруч і почали активні бойові дії. Завдяки раптовості удару, кращому озброєнню та потрійній перевазі у силах вже 6 травня польсько-українське військо вступило до Києва. Проте збройним формуванням Пілсудського та Петлюри не вдалося реалізувати своїх планів.

Більшовики перегрупували свої сили, сконцентрували їх на вирішальних напрямках 14 травня розпочали контрнаступ. 26 травня Південно-Західний фронт (40 тис. бійців) розпочав Київську наступальну операцію, в результаті якої було визволено Київ, Вінницю та Коростень, розпочато наступ на Львів. Західний фронт відновив радянську владу в Білорусії, що відкрило дорогу на Варшаву.

Польський уряд був змушений звернутися по допомогу до міжнародної конференції країн Антанти, яка проходила у бельгійському містечку Спа, західні держави відреагували негайно.

Розв’язання польсько-радянського конфлікту базувалося на компромісному варіанті, на визнанні протидіючими сторонами так званої “лінії Керзона” (визначений ще у грудні 1919р. Найвищою радою держав Атланти, східний кордон Польщі залишав під контролем Варшави значну частину західноукраїнських земель Посяння, Підляшшя, Холмщину та Лемківщину). Підтримана Францією, Польща швидко провела мобілізацію та знову отримала перевагу воєнних сил. Створили шестикратну перевагу на напрямку головного удару, польські війська перейшли у наступ. Стабілізувати фронт більшовикам вдалося лише на лінії Коростень – Житомир-Бердичів. І тут вже ні у польської, ні у радянської сторони не було сил для нанесення вирішального удару. У жовтні (12) 1920р. між Польщею та радянською Росією було укладено перемир’я, яке примусило 35-тисячне військо УНР вести боротьбу самостійно.

18 березня 1921 р. у Ризі було підписано Ризький мирний договір між Польщею і РСФРР та УСРР. Польща визнавала існування УСРР. До Польської держави відходили Підляшшя, Холмщина, Західна Волинь та Західне Полісся.

У листопаді 1920р. ціною величезних втрат радянські війська вибили Врангеля з Криму та розгромили основні сили махновських повстанських загонів, після цього громадянська війна в Україні фактично завершилася.

Завершення громадянської війни засвідчило не тільки перемогу радянської влади на теренах колишньої Російської імперії, а й поразку національно-патріотичних сил та болючий територіальний розкол українських земель.

Причини поразки визвольних змагань 1917-1921р.:

1. Недостатній рівень свідомості українського громадянства в цілому.

2. Нерішучість української інтелігенції в питанні будівництва самостійної української держави, надання нею пріоритету соціальним проблемам на шкоду національно-державним.

3. Політична дезорієнтація селянства, яке з потенційного прихильника і учасника визвольної боротьби нерідко ставало її байдужим спостерігачем, виявилось неспроможним оволодіти ідеєю національної незалежності. Це вело до звуження соціальної бази українського руху.

4. Створенню української незалежної держави протидіяли зовнішні фактори. Головним з них була Росія, насамперед більшовицька. Це також неприхильна позиція Антанти, яка орієнтувалася в основному на відбудові єдиної незалежної Росії. Та все ж український визвольний рух незважаючи на поразку не припинився. Він знайшов своє продовження в інших формах боротьби.

 

Лекція 11.

Україна в період нової економічної політики.

 

План.

1. Основні заходи нової економічної політики.

2. Індустріалізація: успіхи і труднощі.

3. Примусова колективізація та її наслідки.

 

Література:

1. Бойко О. Історія України. К.,1999. – С.325-350.

2. Історія України: нове бачення: У2т./ Під ред. В.А.Смолія. – К.,1996. –

3. Т.2. – С.173-255.

4. Історія України. / Під ред. В.А.Смолія – К.,1997. – С.262-296.

5. Субтельний О. Україна: історія. – К., 1992. – С.332-368.

 

Терміни та поняття.

Нова економічна політика (НЕП) – система заходів, запроваджених більшовиками у 20-ті рр. з метою відродження економіки Росії; НЕП включав елементи ринкової економіки і був тимчасовим відступом від “старої економічної політики” – воєнного комунізму.

Індустріалізація – процес побудови великого машинного виробництва в усіх галузях народного господарства.

Колективізація – примусове насильницьке об’єднання індивідуальних селянських господарств у колективні (колгоспи, радгоспи, артілі тощо).

Дати.

1921-1929 рр. – запровадження НЕПу.

1921-1923 рр. – голод в Україні.

1932-1933 рр. – голод в Україні.

1922 р., 30 грудня – затвердження І з’їздом СРСР декларації про утворення союзу РСР і союзного договору.

1923 р., 20 вересня – остаточна ліквідація Наркомату закордонних справ УРСР.

1925 р., грудень – Проголошення ХІV з’їздом РКП(б) курсу на індустріалізацію.

1928 р. – початок індустріалізації.

1928 – 1932 рр. – перший п’ятирічний план розвитку господарства радянської України.

1929 р., грудень – перехід до політики прискореної (форсованої) індустріалізації та суцільної колективізації.

 

Персоналії.

Йосип Сталін – керівник ВКП(б) та Радянського Союзу у 20-х – на початку 50-рр. Привласнив собі диктаторські повноваження. Навколо нього сформувався горезвісний “культ особи”.

Х. Раковський – голова уряду (РНК) України.

 

Показати на карті.

– територію радянської України у 20-30- ті рр.;

– найбільші промислові центри 30-х років (Київ, Дніпропетровськ, Одеса, Харків, Запоріжжя, Кривий Ріг;

– територію УРСР з найбільшою кількістю колгоспів (Харківщина, Черкащина, Одещина);

– території найбільш уражені голодомором (Житомирщина, Київщина, Черкащина, Полтавщина, Харківщина).

1. У грудні 1919 р. остаточно встановилася більшовицька влада на Наддніпрянській Україні у формі так званої УСРР. В історії УСРР цього часу під оглядом вияву національних форм можна виділити три характерні періоди: 1917-1922, 1922-1932, 1933-1939 рр.

За першого періоду – 1917-1922 рр. – велася ще завзята збройна боротьба між політичними утвореннями, які виникли внаслідок волевиявлення українського народу: УНР Українською державою, Директорією УНР і російськими окупантами (більшовиками і білогвардійцями). Цей період збігається у радянському масштабі з періодом так званого “воєнного комунізму”.

Після закінчення громадянської війни на території колишньої Російської імперії виникло 13 держав. П’ять з них, були дійсно самостійними (країни Балтії, Польща і Фінляндія). В усіх інших, у тому числі в Україні, утвердилася радянська форма державності. Україна мала формальний статус самостійної держави, яка виявляла незначну дипломатичну активність на міжнародній арені.

Діяльність української радянської дипломатії на початку 20-х рр. можна умовно поділити на два суттєво відмінні етапи: 1-й (кінець 1920- квітень-травень 1922р.) – рішучий дипломатичний пропив, вихід із ізоляції; 2-й (червень 1922- серпень 1923 р.) – поступове згортання зовнішньополітичної діяльності.

14.02.1921р. Ф.Коком та Ю.Коцюбинським було підписано першу мирну угоду УСРР з Литвою.

18 березня Росія і Україна уклали Ризький мирний договір з Польщею. Незабаром Україна встановила дипломатичні стосунки з Латвією та Естонією. На початку 1922 р. було підписано договір між Україною і Туреччиною, зміст якого відповідав Російсько-турецькому договору, укладеному в березні 1921 р. і мав надзвичайно важливе значення для становлення і активізації зовнішньої торгівлі республіки, адже у ІІ пол. 20-рр. 45% усього обігу зовнішньої торгівлі УСРР припадало на Туреччину.