Скасування НЕПу.

3.1. Суперечливість нової економічної політики. В умовах встановлення тоталітарного режиму неп був приречений: нова економічна політика базувалася на двох несумісних елементах:

- ринкових відносинах в економіці, плюралізмі форм власності та господарського укладу;

- монополії більшовиків на владу, жорсткій адміністративно-командній системі в політичній організації суспільства.

Метою більшовиків при запровадженні непу було не надання економічної свободи громадянам. Вони прагнули використати активність населення для зміцнення економічного фундаменту свого політичного режиму і центральної влади.

Неп передбачав активізацію зовнішньополітичної й зовнішньоекономічної діяльності, посилення контактів із зовнішнім світом, а політичним курсом більшовицького режиму було побудова соціалізму в одній окремо взятій країні.

Необхідність здійснення індустріалізації, створення потужного військо-промислового комплексу відкладалася на невизначений термін через відсутність інвестицій у промисловість з вітчизняних і зарубіжних джерел.

3.2. Кризи непу. Незабаром протиріччя, які поєднував у собі неп, призвели до ряду криз. Першою стала криза цін. Після скасування жорстокого контролю держави ціни на продовольство різко підвищилися і стрімко зростали у порівнянні з цінами на промислову продукцію.

Влітку 1922 р. країну охопило безробіття. На деяких підприємствах заробітна плата продовжувала видаватися продуктовими пайками, але в перерахунку на ринкові ціни. Інколи платня не видавалася через те, що підприємство не могло знайти готівки.

3.3. Наступ на неп з боку державних органів. На ХV з'їзді ВКП(б) (грудень 1927 р.) керівництвом компартії було поставлене завдання повного витіснення з економіки країни приватного сектора. 3 цією метою збільшувалися податки з приватних та орендних підприємств, транспортні тарифи, ціни на сировину, матеріали, устаткування, які приватники купували у державних підприємств та організацій.

Методи наступу на приватні підприємства були різними. Один з них - під будь-яким приводом розрив договорів на оренду державних підприємств. Розпочався процес націоналізації відроджених і відбудованих приватниками виробництв під приводом повної сплати всіх податків і штрафів. 1930 р. став останнім у легальній діяльності приватних підприємств.

У результаті вже в 1930 р. було продано значно менше промислових товарів, ніж у попередні роки. Виник дефіцит (нестача) товарів широкого споживання, що відразу викликало невдоволення широких верств населення. Ліквідація приватного підприємництва призвела до збільшення кількості безробітних у країні.

Для виправдання погіршення економічної ситуації радянське керівництво розпочало активний пошук внутрішніх і зовнішніх«ворогів», яких звинувачували у шкідництві народному господарству.

У підсумку це означало відмову від ринкових відносин і перехід до директивних методів управління.

Тема. Радянська індустріалізація в Україні: Характерні ознаки, особливості та наслідки.

Індустріалізація - процес прискореного розвитку промисловості, у першу чергу - важкої, перетворення господарства країни на індустріальне. У СРСР наприкінці 1920-ї -у 1930-ч рр. індустріалізація проводилась форсованими темпами за рахунок надмірної експлуатації населення.

Зміст:

1. Проголошення курсу на індустріалізацію.

2. Цілі індустріалізації в СРСР.

3. Особливості радянської індустріалізації.

4. Перший п'ятирічний план.

5. Особливості індустріалізації в Україні.

6. Позитивні і негативні наслідки індустріалізації в Україні.

6.1. Позитивні наслідки.

6.2. Негативні наслідки індустріалізації.

1. Проголошення курсу на індустріалізацію.

Промисловий розвиток СРСР у середині 1920-х pp. досяг довоєнного (1913 p.), однак країна суттєво відставала від провідних західних країн: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, видобувалося вугілля та нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому цілком закономірно, що ХІУ з'їзд ВКП(б), який відбувся в грудні 1925 р. проголосив курс на індустріалізацію.

2. Цілі індустріалізації в СРСР.

Основними цілями індустріалізації в СРСР були:

- забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР;

- ліквідація техніко-економічної відсталості країни, модернізація промисловості;

-створення технічної бази для модернізації сільського господарства;

- розвиток нових галузей промисловості;

- зміцнення обороноздатності країни, створення військово-промислового комплексу;

-стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурногорівня трудящих.

3. Особливості радянської індустріалізації.

Головні особливості радянської індустріалізації:

- головними джерелами накопичення коштів для індустріалізації стали: «перекачування» коштів із села в місто; із легкої та харчової у важку промисловість; збільшення прямих і непрямих податків; внутрішні позики; випуск паперових грошей, не забезпечених золотом; розширення продажу горілки; збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба;

- джерелами індустріалізації стала фактично неоплачена праця робітників і особливо селян; експлуатації багатьох мільйонів в'язнів ГУЛАГУ;

- надвисокі темпи індустріалізації, які пояснювалися керівництвом СРСР необхідністю зміцнення обороноздатності країни перед зростаючою зовнішньою загрозою;

- першочергова увага приділялася розвитку підприємств військового призначення, мілітаризація економіки;

- намагання радянського керівництва на чолі із Й. Сталіним продемонструвати перед усім світом переваги соціалізму над капіталізмом;

- величезні за масштабами перетворення здійснювалися на гігантський території, а це з надзвичайною гостротою ставило питання про розвиток інфраструктури (дороги, мости та ін.), стан якої значною мірою не відповідав

потребам;

- розвиток виробництва засобів виробництва значно випереджав виробництво предметів споживання;

- у ході індустріалізації здійснювалася антирелігійна кампанія, відбувалося пограбування церков для потреб радянської економіки;

- здійснювалася експлуатація трудового ентузіазму людей; впровадження масового «соціалістичного змагання».

4. Перший п'ятирічний план.

Первинним проектом сталінського воєн-но-комуністичного штурму став перший п'ятирічний план, ухвалений ВКП(б) у 1928 р. У цьому ж році почалася І п'ятирічка (1928/1929-1932/1933 pp.). її основне завдання полягало в тому, щоб «наздогнати і перегнати західні країни» в економіці. Найважливішим визнавався розвиток важкої промисловості, планом передбачалося її зростання на 330%.

У 1928-1929 pp. обсяг валової продукції української промисловості збільшився на 20%. Того часу радянська економіка ще відчувала імпульси непу, що забезпечували високі темпи росту. Успіхи першого року п'ятирічки в СРСР на тлі глибокої економічної кризи, що охопила капіталістичний світ у 1929 p., створили в керівництві СРСР ілюзію можливості різкого стрибка з економічної відсталості до розряду промислово розвинутих держав. Такий ривок вимагав надзвичайної напруги сил.

Листопадовий пленум ЦК ВКП(б) у 1929 р. прийняв рішення «за будь-яку ціну прискорити розвиток машинобудування та інших галузей великої промисловості». Планами на 1930-1931 pp. передбачалося 45% приросту промисловості, що означало«штурмівщину». Це була авантюра, приречена на провал.

Цілком закономірним було невиконання плану I п'ятирічки. Тому, коли підбивалися її підсумки, політбюро ЦК ВКП(б) заборонило всім відомствам публікувати статистичні дані з цього приводу.

5. Особливості індустріалізації в Україні.

Процес індустріалізації в Україні в основному збігся із загальносоюзними тенденціями, хоч і мав певні особливості. Вони були зумовлені спеціалізацією промисловості республіки в межах єдиного народногосподарського комплексу країни, наявністю великих природних багатств і структурою розміщення продуктивних сил.

Однією з особливостей здійснення індустріалізації в Україні були досить масштабні капіталовкладення в її промисловість. У 1930 р. вони досягли рівня всіх попередніх років мирного будівництва (1921-1928 pp.). Усього ж за роки I п'ятирічки на промислову модернізацію України було виділено понад 20% загальносоюзних капіталовкладень. Із 1500 промислових підприємств СРСР у роки першої п'ятирічки в Україні споруджувалося та реконструювалося понад 400.

На початку індустріалізації в Україні здійснювалися побудова і реконструкція великих підприємств, що мали загально державнезначення. Із 35 ключових промислових об'єктів СРСР в Україні споруджувалося 12: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний завод, металургійні заводи у Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі тощо.

У роки індустріалізації простежувалася нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки. У II та III п'ятирічках питома вага промислових новобудов в Україні значно скоротилася, оскільки необхідна стартова база для модернізації була вже створена, а в інших регіонах СРСР були сприятливіші умови для розгортання промислового будівництва та технічної реконструкції.

Однією з особливостей індустріалізації в Україні біло значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії внаслідок менших масштабів капітального будівництва і недостатньої сировинної бази.

В Україні були віщі темпи витіснення приватного сектору в економіці, ніж у СРСР загалом.

6. Позитивні і негативні наслідки індустріалізації в Україні.

Позитивні і негативні наслідки індустріалізації в цілому по СРСР фактично відображалися і в Україні, хоча в республіці були і свої характерні особливості.

6.1. Позитивні наслідки. У роки довоєнних п'ятирічок у надто тяжких умовах тоталітарного режиму трудящі України створилимогутню індустріальну базу, що за окремими показниками вивела Україну на рівень економічно розвинутих країн світу. Почали давати промислову продукцію гіганти металургії: «Запоріжсталь», «Азовсталь» і «Криворіжсталь». Стали до ладу Краматорський машинобудівний, Луганський паровозобудівний, Макіївський, Дніпродзержинський та інші металургійні заводи. Кількість промислових підприємств за роки довоєнних п'ятирічок зросла в 11 разів. В Україні було побудовано 100 нових шахт. Республіка стала важливою металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР.

У 1930-х pp. в Україні змінилася структура господарства: зросла частка промисловості у порівняні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції промисловості зросло виробництво засобів виробництва; велика індустрія стала витісняти дрібну промисловість.

Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості деякі західноєвропейські країни. Вона зайняла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуна, четверте місце в світі за видобутком вугілля. За виробництвом металу і машин республіка випередила Францію та Італію, наздоганяла Велику Британію.

За роки перших п'ятирічок удвічі зросла чисельність робітників. У 1930-ті pp. сформувався національний український робітничийклас і національна технічна інтелігенція.

6.2. Негативні наслідки індустріалізації. Економічна могутність держави була спрямована не на задоволення насущних потреб людей, а на зміцнення тоталітарного режиму і затвердження у свідомості людей ідеологічних догм більшовизму, створення військово-економічних ресурсів для «експорту революції». Індустріалізація здійснювалася за рахунок селян, супроводжувалася масовими репресіями.

У цілому форсована індустріалізація України не призвела до підвищення життєвого рівня народу. У 1930-ті pp. знову з'явишся величезні черги, продовольчі картки, дефіцит найнеобхіднішого. Урбанізація призвела до значного ускладнення житлової та продовольчої проблем.

У ході індустріалізації посилилася централізація управління промисловістю, утвердилися командно-адміністративні методи управління; було взято курс на мілітаризацію промисловості. Держава відмовилася від непу і почала примусовими засобами визискувати із селян додаткові кошти на форсування індустріалізації. Фактично зник матеріальний принцип стимулювання праці. Праця робітників стимулювалася позаекономічними засобами і, перш за все, розгортанням «соціалістичного змагання».

У перші п'ятирічки ставку було зроблено на підприємства-монополісти (запорізький завод «Комунар», що випускав зернозбиральні комбайни, Луганський паровозобудівний та ін.), які згодом фактично підім'яли під себе всю економіку країни.

Промисловий потенціал України (як і всього СРСР) формувався диспропорційно: посилювалися і розширювалися традиційні індустріальні райони - Донбас і Придніпров'я, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку.

Тема. Насильницька колективізація сільського господарства.

Колективізація сільського господарства - об'єднання індивідуальних сільських господарств у союзи, які засновуються на колективній власності на засоби виробництва. У СРСР наприкінці 1920-х - на початку 1930-ч рр.сталінським режимом була проведена насильницька суцільна колективізація сільського господарства.

Зміст:

1. Більшовицька політика в аграрному питанні.

2. Від кооперації до форсованої суцільної колективізації.

3. Основні завдання та заходи колективізації.

4. Хід колективізації в Україні.

4.1. Насильницьке створення колгоспів.

4.2. «Розкуркулення» селянства.

4.3. Звершення колективізації в Україні.

4.4. Боротьба серед вищого керівництва стосовно колективізації.

5. Соціально-економічні наслідки колективізації.

1. Більшовицька політика в аграрному питанні.

Більшовики завжди доводили, що без ліквідації приватної власності на землю і перетворення дрібних одноосібних селянських господарств на колективні побудова соціалізму неможлива. Адже обдирати до нитки можна лише колгоспника - людину, яка не має своєї власності. Саме тому Й. Сталін і культивував колективні господарства, бо з їхньою допомогою можна примусити селян працювати безплатно. І тому ще в перші роки радянської владирозпочалося створення комун, товариств спільного обробітку землі, радгоспів.

Основними етапами аграрних реформ більшовиків були:

- перший етап (1917-1918 pp.) - скасування приватної власності на землю, націоналізація землі; розподіл поміщицьких земель, передача їх селянам без викупу; зрівнювальний розподіл землі; заборона оренди землі і найманої праці;

- другий етап (1919-1920 pp.) - створення великих колективних підприємств на основі поміщицьких господарств; «воєннийкомунізм» на селі, відновлення общинних форм землекористування;

- третій етап (1921-1928 pp.) - впровадження різних форм кооперації, добровільне створення великих колективних підприємств (товариства обробки землі, артілі, комуни), дозвіл оренди землі і найманої праці;

- четвертий етап (1929-1933 pp.)- суцільна насильницька колективізація (до кінця 1930-х pp. було колективізовано 97% землі); створення колгоспно-радгоспної системи, знищення найбільш працьовитих господарів землі («куркулів») і їхніх господарств.

2. Від кооперації до форсованої суцільної колективізації.

При здійсненні модернізації промисловості радянське керівництво зіткнулося з трьома складними проблемами: нестачею коштів, сировини і робочих рук для розвитку індустрії. Вирішити ці питання можна було за рахунок селянства, яке тоді складало переважну більшість населення країни. Вихід із цієї ситуації B. Ленін вбачав у кооперації, яка була звичною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів. Перевага її полягала у тому, що вона давала змогу поєднувати приватні інтереси з державними, а складність - у традиційні форми кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.

Система господарювання на селі, сформована в 1920-х pp., базувалася на принципах добровільного кооперування. Вона забезпечувала до певної міри рівновагу розвитку націоналізованої індустрії і приватновласницького аграрного сектора без проведення масштабної колективізації. У 1927 р. лише 3% селянських господарств були об'єднані у сільськогосподарські артілі та комуни.

На XV з'їзді ВКП(б) в 1927 р. були прийняті рішення про здійснення повільного, поступового, добровільного процесу кооперації(виробничої, споживчої, кредитної та інших її видів). Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі міри. Й. Сталін і його оточення з часом дедалі більше переконувалися у тому, що проблеми індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25-30 млн індивідуальних господарств, а на 200-300 тис. колгоспів.

Поштовхом до форсування колективізації стала хлібозаготівельна криза в 1928 p., яка, за твердженням Й. Сталіна була викликана саботажем селян. У тій ситуації вождь вирішив, що для «стрибка» в індустріалізацію необхідно встановити над селянством жорсткий політичний та економічний контроль. Вперше після 1921 p., коли була скасована політика «воєнного комунізму», проти селян були застосовані примусові методи.

У плані I п'ятирічки в СРСР передбачалося об'єднати в колгоспи 18-20% селянських господарств, а в Україні - 30%. Однак незабаром пролунали заклики до форсованої суцільної колективізації.

Гасло форсованої суцільної колективізації проголосив листопадовий (1929 р:) пленум ЦК ВКП(б). В. Молотов і Л. Каганович наполягали на її завершенні протягом року. Було прийнято постанову ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». В Україні, згідно з цією постановою, планувалося закінчити колективізацію восени 1931р. або навесні 1932 р. 24 лютого 1930 р. C. Косіор на догоду И. Сталіну підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій, згідно з яким Україну слід було колективізувати «до осені 1930 р.».

3. Основні завдання та заходи колективізації.

Основними завданнями колективізації були:

- прискорення процесу індустріалізації за рахунок пограбування села;

- забезпечення промисловості дешевою робочою силою;

- вирішення хлібної проблеми в країні;

- повне одержавлення сільського господарства.

Основними заходами колективізації стали:

- насильницьке створення колгоспів;

- «розкуркулення» (ліквідація заможного селянства - «ворога» радянської влади);

- обмеження з боку влади процесу переселення селян до міст (запровадження паспортів, які видавалися лише жителям міст та ін.).

4. Хід колективізації в Україні.

4.1. Насильницьке створення колгоспів. Шляхом насильства, погроз, брехливих обіцянок до початку березня 1930 р. в Україні було охоплено колгоспами до 63% селянських господарств. У колгоспи забирали все майно селян, що породжувало опір, у ряді місць навіть збройний. Але він був придушений. Від безвихідності селяни почали продавати або забивати худобу, псувати інвентар. Це призводило до дезорганізації сільськогосподарського виробництва. Необхідні були термінові заходи для виправлення становища.

13 березня 1930 р. Й. Сталін виступив у «Правді» зі статтею «Запаморочення від успіхів», у якій засудив «перегини» у колгоспному будівництві. Стаття переслідувала дві мети: попередити вибух селянського гніву і відвернути його від кремлівського керівництва. Усю провину за репресивні методи проведення колективізації радянський лідер поклав на місцевих керівників. Селянам дозволили виходити з колгоспів. Але відтік селян виявився настільки масовим, що наприкінці 1930 р. керівництво вирішило його призупинити.

4.2. «Розкуркулення» селянства. У ході колективізації постало питання про долю заможного селянства («куркульства»). За пропозицією Й. Сталіна було визначено стратегічне завдання - ліквідувати «куркульство» як клас. Особливо активно боротьба з «куркулем» розгорнулася в перші місяці 1930 р. Під «розкуркулювання» попадали не тільки заможні селяни, що використовували найману працю («куркулі»), але й ті, хто не погоджувався йти в колгосп. Вони проголошувалися «підкуркульниками». Таким чином, політика ліквідації «куркульства» як «класу» була формою репресій стосовно всього селянства.

У 1931 р. продовжувалася ліквідація заможних господарств і конфіскація майна тих, хто не бажав вступати в колгоспи. Усього в період колективізації було експропрійовано 200 тис. селянських господарств, від чого постраждали близько 1 млн чоловік. Більшість із них були виселені в Сибір і на Північ. Цих людей називали «спецпереселенцями» і використовували на важких роботах. Багато «розкуркулених» загинули.

4.3. Звершення колективізації в Україні. У 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70% господарств з охопленням понад 80% посівних площ. Кожні два дні з'являлася нова машинно-тракторна станція (МТС). Вони обслуговували колгоспні землі. У 1932 р. їх було вже близько 600. Колективізація в Україні вважалася в основному завершеною.

4.4. Боротьба серед вищого керівництва стосовно колективізації. Проти сталінських методів позаекономічного примусу щодо селян виступили три з дев'яти членів тодішнього політбюро ЦК ВКП(б): М. Бухарін, О. Риков і М. Томський. Представники України в політбюро ЦК ВКП(б) С. Косіор, В. Чубар і Г. Петровський підтримали Й. Сталіна в його боротьбі проти групи М. Бухаріна, який ще до початку колективізації висунув лозунг «Збагачуйтесь!», що був спрямований до селян. М. Бухарін виступав проти форсованої індустріалізації, колективізації, проти згортання НЕПу. У лютому 1937р. він був заарештований органами НКВС і 15 березня 1938 р. розстріляний.

5. Соціально-економічні наслідки колективізації.

Основними соціально-економічними наслідками колективізації сільського господарства стали:

- встановлення повного контролю комуністичного режиму над сільським господарством;

- державне закріпачення селян;

- підпорядкування сільського господарства командно-адміністративній системі управління;

- Голодомор 1932-1933 pp. і страшні людські втрати;

- порушений баланс у розвитку промисловості й сільського господарства;

- постійне відставання сільськогосподарського виробництва;

- фізичне знищення найбільш кваліфікованих і працьовитих господарів;

- руйнування продуктивних сил на селі.

Руйнування продуктивних сил на селі обумовило глибоку кризу в сільському господарстві. Це змусило певною мірою змінити політику уряду: перейти від примусу й репресій до встановлення твердих планів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин, організаційного і матеріально-технічного зміцнення колгоспів, а також посилення репресивного апарату.

Протягом, принаймні, чверті століття після колективізації, у тому числі в періоди мирного розвитку, обсяг сільськогосподарського виробництва не перевищував або б/в нижчим за обсяги, досягнуті в роки непу. Тільки поголів'я худоби зменшилося в ході колективізації вдвічі - 3 60 млн у 1928 р. до 33 млн у 1933-1934 pp. На 1953 p. воно збільшилося до 58 млн, але так і не досягло передколгоспного рівня.

Головні завдання колективізації, які ставив ЦК ВКП(б), були досягнуті: було фактично закріпачене селянство, забезпечені дармові джерела для розвитку індустрії та військово-промислового комплексу. Колективізація була економічною і соціальноюкатастрофою для українського села. Селянство втрачало вироблені століттями риси: хазяйновитість, ініціативність, працелюбність. У реальне життя увійшли зрівнялівка, безгосподарність, відсутність економічних стимулів розвитку, повна незацікавленість селян в ефективній, продуктивній праці.

Тема. Громадсько-політичне життя в Україні в 30-ті рp.

Зміст:

1. Створення нового партійно-державного апарату.

2. Посилення контролю ВКП(б) над соціально-політичним життям.

3. Формування культу особистості Й. Сталіна.

4. Прийняття «сталінської» Конституції.

5. Масові репресії.

1. Створення нового партійно-державного апарату.

Швидко досягнувши цілковитого контролю над представницькими і виконавчими органами влади (радами робітничих. селянських та червоноармійських депутатів та їх виконкомами), профспілковими і громадськими організаціями, органами державної безпеки, правоохоронними установами, збройними силами і засобами масової інформації, більшовицька партія за короткий строк перетворилася з урядової на державну партію. У СРСР відбувалося злиттяпартійного і державного апарату.

Одні і ті ж особи керували справами і партії, і держави. Цього вдалося досягнути шляхом призначення комуністів на ключові адміністративні посади. Партія ж свою владу поширювала завдяки суворій дисципліні, якої мали дотримуватися всі комуністи.

2. Посилення контролю ВКП(б) над соціально-політичним життям.

Партійні органи контролювали призначення працівників на всі високі посади. Так від волі того чи іншого партійного органу ставали матеріально залежними робітники підприємств.

Внаслідок перетворення держави (фактично-партійно-державного апарату) на власника підприємств фізичне існування більшостітрудящих було поставлено в залежність від головного працедавці - більшовицької партії. Це значною мірою обмежувало матеріальні основи особистої свободи, у тому числі і політичного вибору, згоди чи незгоди з рішеннями, які приймалися владою.

ВКП(б) повністю контролювала вибори до рад усіх рівнів. Вибори не були ні прямими, ні рівними, ні таємними.

Перебравши на себе всі найважливіші державні функції, партійно-державний апарат неухильно розростався, посилювалося йоговсевладдя.

3. Формування культу особистості Й. Сталіна.

Утвердження тоталітарного режиму відбувався на тлі формування культу вождя - «мудрого й улюбленого батька народів». Будувалися численні монументи, писалися картини, де фігурував вождь в оточенні «щасливих» робітників і колгоспників. Й. Сталін сам фактично спрямовував і стимулював цей процес. Наприклад, з його ініціативи в лютому 1933 р. у Москві відбувся Перший всесоюзний з'їзд колгоспників-ударників під сталінським гаслом «Зробити всіх колгоспників заможними». Й. Сталін демонстративно посадив поруч із собою в президію ланкових - передовиків виробництва з України М. Демченко і М. Савченко.

Передбачалося активне залучення українського колгоспного селянства до «соціалістичного будівництва». Лицемірству влади не було межі. Саме цього часу в Україні лютував небачений за масштабами голод, за участь у «будівництві соціалізму» робітники одержували мізерну натуральну плату.

4. Прийняття «сталінської» Конституції.

Наступним кроком на шляху до створення тоталітарної моделі суспільства булоприйняття нової Конституції СРСР, яку в народі назвали «сталінською». У червні 1936 р. проект нової Конституції був опублікований. Почалося тривале, майже піврічне її обговорення на партійних зборах, зборах трудових колективів і за місцем проживання. В Україні в обговоренні взяли участь 13 млн чоловік.

Надзвичайний VIII з'їзд Рад 5 грудня 1936 р. затвердив нову Конституцію СРСР. У ній проголошувалося, що в СРСР в основному побудоване соціалістичне суспільство.

30 січня 1937 р. була прийнята Конституція УРСР. Проголошуючи демократичні свободи, нову виборчу систему, Основний Закон України (як і СРСР) фактично ніяк не забезпечував їхнє втілення в життя. Реальна практика тоталітарної держави цілком перекреслювала парадну демократичність Конституції.

5. Масові репресії. Формування тоталітарної системи супроводжувалося терором і масовими репресіями.

На початку 1928 р. відбувся сфабрикований ДПУ (органами радянської держбезпеки) процес над «шкідниками», так звана«шахтарська справа», a по суті - суд над старими спеціалістами вугільної промисловості Донбасу. їх звинувачували у «затоплені шахт, псуванні устаткування, підпалюванні електростанцій, зриві продовольчого і промтоварного постачанні гірників», хоча за своїм віком фізично вони не могли цього зробити. Справа була задумана та здійснена з єдиною метою - залякати старуінтелігенцію і змусити її працювати на новий режим.

У липні 1929 р. почалися арешти, провідних українських науковців та інших представників інтелігенції, звинувачених у приналежності до так званої таємної націоналістичної організації «Спілки визволення України» (СВУ). У березні - квітні 1930 р. в Харкові відбувся судовий процес над 45 «членами СВУ». «Справу СВУ» (реально цієї організації ніколи не існувало) від початку до кінця сфабрикували радянські каральні органи. Підсудні були опозиційно налаштовані до радянської влади, але не створювали жодних підпільних організацій. Метою процесу було обґрунтувати переслідування української інтелігенції та скомпрометуватиполітику «українізації». Звинувачених засудили до різних термінів ув'язнення, а згодом майже всі вони загинули в таборах. Процес СВУ став початком розгрому українського національного відродження.

3 1929 р. почали переслідувати академіка Михайла Грушевського. У березні 1931 р. його вислали з Києва до Москви, а через кілька днів заарештували як керівника міфічного «Українського національного центру». Однак И. Сталін наказав звільнити М. Грушевського, можливо, побоюючись несприятливого міжнародного резонансу. Видатний історик і державний діяч помер 25 листопада 1934 p. у м. Кисловодську.

Кульмінаційними в розгромі українського культурного життя були 1933-1934 pp. На початку 1933 p. влада заарештувала поета, прозаїка і драматурга М. Ялового. Уражений арештом свого друга, 13 травня Микола Хвильовий застрелився.

У цьому ж році за обвинуваченням у причетності до «Української військової організації» був арештований О. Вишня. За цією справою були кинуті до в'язниць 148 чоловік. У грудні 1934 р. були арештовані і розстріляні Григорій Косинка, К. Буревий, О. Влизько. Протягом 1934-1938 pp. було арештовано більше половини членів і кандидатів у члени Союзу письменників України.

У ці ж роки відбувся розгром АН УPCP. Влада ліквідувала Науково-дослідний інститут історії української культури, Інститут економіки й організації сільського господарства, Інститут літературознавства в Харкові.

Припинив існування експериментальний театр «Березіль», а його творець Лесь Курбас загинув у трудовому таборі. 3 прокату були вилучені фільми Олександра Довженка, а сам він змушений був переїхати до Москви. Понад 300 кобзарів, яких скликали на з'їзд до Харкова, були арештовані й розстріляні.

Планомірно знищувалися українські кадри, ліквідувалися українські школи, навчальні заклади національних меншин. У 1938 р. за наказом з Москви в Україні були ліквідовані всі національні райони й узятий курс на русифікацію.

Справжнім фарсом була виборча система. На виборах до Верховної Ради України 12 грудня 1937 р. висувалися кандидатури тільки від блоку «комуністів і безпартійних». Будь-яку самостійність під час висування кандидатів у депутати, а тим більше пропозиції альтернативних кандидатур, парт-апарат кваліфікував як контрреволюційні прояви.

Зразком сталінського цинізму стало гасло «Жити стало краще, жити стало веселіше», проголошений в умовах масових репресій 1937-1938 pp. Масові репресії в СРСР офіційна пропаганда намагалася пояснити міфічним загостренням класової боротьби в ході будівництва соціалізму.

У 30-ті pp. СРСР вже був надцентралізованою унітарною державою. Ні про яку самостійність для союзних республік, у тому числі України, не могло бути й мови.

Таким чином, тоталітарний режим виключав будь-які можливості не залежного від держави громадсько-політичного життя, виховував у широких масах подвійну мораль, формував байдужість і соціальну пасивність.

Тема.Організація українських націоналістів (ОУН) (1929-1945 рp.)

Організація Українських Націоналістів (ОУН) - український громадсько-політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української Соборної Самостійної Держави, її збереження та розвиток. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі легальні українські партії Галичини як колабораціоніські.

Зміст

1. Створення Організації українських націоналістів (ОУН).

2. Політична доктрина ОУН.

3. Насильство як політичне знаряддя.

4. Розкол ОУН.

5. Орієнтація на Німеччину.

6. ОУН і УПА.

1. Створення Організації українських націоналістів (ОУН).

Організація українських націоналістів очолювала український політичний рух, що ставив собі за мету встановлення незалежної Української держави.

На конгресі представників націоналістичних організацій, що відбувся у Відні з 27січня по 3 лютого 1929 р., у результаті об'єднання Української військової організації (УВО) й націоналістичних студентських організацій було створено Організацію українських націоналістів (керівник- Євген Коновалець). ОУН була підпільною організацією, яка мала жорстко централізовану структуру. Організація не відмовлялась від участі в політичних, економічних, культурно-освітніх об'єднаннях.

Членами ОУН були переважно студенти та молодь. Немає достовірних даних про чисельність організації, але за найвищими оцінками, вона сягала 20тис. осіб (1939 р.). Властивий організації дух самовідданості, що доходив до фанатичної самопосвяті національній справі, виявився надзвичайно привабливим для молодих людей. Можна сказати, що ідеологія ОУН сформувалаполітичний світогляд цілого покоління західних українців.

2. Політична доктрина ОУН.

Політична доктрина ОУН була сформульована в її програмних документах 1929 p., а в остаточному вигляді у програмі, прийнятій її Великим збором в 1939 р.

Згідно з первісними заявами, головною метою ОУН була розбудова незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Ця мета мала досягатися через національну революцію та встановлення диктатури, яка би витіснила окупаційнувладу та запровадила уряд, що репрезентував би всі регіони та соціальні групи України. Економіка держави планувалася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь-який партійний чи класовий поділ і представляла себе як домінуючу силу українського суспільного життя як на українських територіях, так і за кордоном.

Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала легальні українські партії Східної Галичини як колабораціоністські. Звинувачуючи соціалістичний та ліберальний табори у поразці Української революції 1917- 1920 рр., ОУН наголошувала на важливості формування сильної політичної еліти, національної солідарності та опори на «свої власні сили». Багатьох членів ОУН приваблював фашистський режим Б. Муссоліні, що нібито врятував Італію від анархії.

3. Насильство як політичне знаряддя.

ОУН сприйняла насильство як політичне знаряддя проти зовнішніх і внутрішніх ворогів. Основна частина діяльності організації була спрямована проти польського режиму. Під керівництвом Крайової Екзекутиви на західноукраїнських землях (КЕ ЗУЗ, заснована у лютому 1929 р.) ОУН здійснила в Східній Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників, бойкотів державних шкіл та польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття капіталів для своєї діяльності, а також близько 60 вбивств.

Терористичними акціями ОУН спровокувала поляків на репресії проти мирного населення (так звана «пацифікація» 1930 р.). У 1934 р. польська поліція заарештувала декшькох провідних діячів ОУН, у т.ч. Степана Бандеру і протримала їх в ув'язненні до початкуДругої світової війни. Сталінський режим був стурбований наростанням активності ОУН і організував вбивство лідера організації Є. Коновальця в Роттердамі у 1938 р.

Смерть Є. Коновальця призвела спочатку до кризи, а згодом до розколу ОУН. Вона викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та членами Проводу українських націоналістів (ПУН), які жили за кордоном. Краєві кадри ОУН, прагнули до керівництва і відстоювали авторитарні ідеї та методи. Сильний вплив на них справляли ідеї Д. Донцова, який пропагував культ сили.